Політичні в’язні

ПОЛІТИ́ЧНІ ВʼЯ́ЗНІ — особи, засуджені до по­збавле­н­ня волі із політичних мотивів. Пере­слідува­н­ня з політичних мотивів на українських теренах до початку 1-ї світової війни не мали масового пошире­н­ня. У добу необмеженого абсолютизму як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях ви­зна­н­ня особи політично небезпечною не було чітко окреслено, а за­стосува­н­ня ре­пресій із політичних мотивів залежало від по­глядів монарха та його уряду (статус П. в. із волі російських монархів мали геть­ман Д. Много­грішний, наказний геть­ман П. Полуботок, кошовий отаман П. Калнишевський, пред­ставники козацької старшини, члени Кирило-Мефодіївського товариства та ін.). Кількість П. в. різко зросла у роки 1-ї світової війни. Цісарська влада звинуватила близько 30 тис. галичан і буковинців у москвофільстві й інтернувала їх у концтаборах у Талєргофі, Ґмюнді, Гнаві, Терезієнштадті. Так само діяла на західноукраїнських землях і російська окупаційна влада: через львівські роз­подільні тюрми вглиб Росії пере­правлено понад 12 тис. заарештованих, зокрема митрополита Андрея Шептицького, ректора Греко-католицької духовної семінарії у Львові Йосипа Боцяна, ін. пред­ставників греко-католицького духовенства. Політичні процеси, пере­слідува­н­ня з політичних мотивів не вщухали у Західній Україні й у між­воєн­ний період (1921—39). Статусу П. в. набули члени Української військової організації, вояки УГА. 1930, у звʼязку з ре­пресивними заходами польського уряду щодо населе­н­ня Галичини (т. зв. політика пацифікації), за ґрати потрапила значна група ви­значних українських громадських діячів — Д. Паліїв, В. Целевич, І. Ліщинський, В. Кохан, О. Когут та ін. (із 1739-ти увʼязнених активістів українських організацій 1143-х від­дано до суду). У концентраційному таборі Береза Картузька, створеному для утрима­н­ня політичних противників польської влади, 1934—39 більшість П. в. становили активісти КПЗУ та члени під­пі­л­ля УВО й ОУН. Суди за політичні злочини від­бувалися й на українських землях, що пере­бували під владою Румунії. У роз­ряд П. в. потрапляли члени ОУН, діячі легальних українських організацій, учасники Татарбунарського пов­ста­н­ня 1924 (див. Татарбунари). У Закарпатській Україні політичні ре­пресії набули великих мас­штабів у часи окупації краю угорським диктатором М. Горті. 1942 перед військовим трибуналом у м. Мукачево (нині Закарпатської обл.) по­стали понад 150 членів ОУН. В угорських тюрмах Шатордльяуйгель і Вац від­бували покара­н­ня кількасот членів українських під­пільних організацій.

Кардинально протилежний характер мала політична мотивація ре­пресій у Радянській Україні. Масовий терор став невід­ʼємною ознакою утвердже­н­ня й функціонува­н­ня командно-адміністративної системи в УСРР/УРСР. За­стосува­н­ня державою примусових заходів щодо ворогів радянської влади, тотальні пере­слідува­н­ня, що почалися у період «червоного терору» 1918—20, продовжилися як у роки НЕПу, так і в часи сталінської диктатури. Будь-які форми прояву політичної опозиції придушували за допомогою потужного карально-ре­пресивного апарату ЧК—ГПУ—НКВС—МДБ—КДБ. Масовим ре­пресіям було під­дано всі прошарки су­спільства: партійних і без­партійних, колгоспників, робітників, службовців, священиків, колишніх дворян і офіцерів царської армії. Ідеї боротьби проти «націоналістичної контр­революції» слугували процеси над учасниками вига­даних чекістами організацій — Спілки визволе­н­ня України, Комітету визволе­н­ня України (1929—30), Українського національного центру (1930), Всеукраїнського боротьбистського центру (1935), Українського троцькістського центру (1936) та ін. Характер і мас­штаби політичних ре­пресій ви­значали діючі «правові» норми. Однією із найчастіше за­стосованих «політичних» статей Кримінального кодексу УРСР (у редакції 1927) була ста­т­тя 54-10. Вона перед­бачала від­повід­альність за пропаганду й агітацію, що містили заклики до повале­н­ня, під­риву або послабле­н­ня радянської влади чи до здійсне­н­ня окремих контр­революційних злочинів, або за пошире­н­ня, виготовле­н­ня і зберіга­н­ня літератури такого ж змісту. «Фігурантами» сумнозвісної стат­ті у період «Великого терору» 1936—38 (див. «Єжовщина») ставали практично всі, хто брав участь у Визвольних змага­н­нях 1917—21, належав до ворожих комуністичній доктрині партій, справжні й потенційні «носії» українського націоналізму. Серед П. в. повоєн­ної доби — активні учасники національно-визвольної боротьби кінця 1940-х — початку 1950-х рр. у західних областях, священики й віряни УГКЦ, пред­ставники творчої інтелігенції, звинувачені сталінським режимом у «низькопоклонстві перед Заходом» і «космополітизмі». Протягом короткого періоду хрущовської «від­лиги» масових політично мотивованих арештів не було, що пояснюється проведе­н­ням комплексу реабілітаційних заходів, здійснюваних державою для поновле­н­ня репутації та доброго імені громадян, незакон­но притягнутих до кримінальної від­повід­альності у часи панува­н­ня сталінського режиму. У ході боротьби владних структур з інакодумством у 2-й половині 1950-х — 1-й половині 1980-х рр. у вʼязниці, табори, спеціальні психіатричні лікарні потрапили учасники дисидентського руху, всі, хто за своїми пере­кона­н­нями не могли й не хотіли коритися радянській тоталітарній системі в Україні (М. Руденко, Ю. Литвин, Л. Лукʼяненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Пере­буваючи у місцях по­збавле­н­ня волі, українські дисиденти продовжували чинити опір існуючому режиму. В умовах таборових буднів серед вʼязнів сумлі­н­ня ширилася петиційна кампанія, продовжувала діяти Українська громадська група сприя­н­ня виконан­ню Гельсинських угод. Одна з форм спротиву табірників — боротьба за ви­зна­н­ня їх П. в. і на­да­н­ня від­повід­ного статусу. Допомога П. в. стала невід­ʼємною складовою діяльності правозахисного руху в Україні. На початку 1970-х рр. з ініціативи В. Чорновола та І. Світличного засновано фонд допомоги пере­слідуваним (т. зв. Громадська каса). Фонд матеріально під­тримували письмен­ники А. Малишко, О. Гончар, О. Пʼянов, Л. Забашта, пере­кладач Ю. Кочержинський, історики О. Апанович, М. Брайчевський, О. Компан, мово­знавиця З. Франко та ін. Про­блемами українських П. в. опікувалися також закордон­ні правозахисні організації, зокрема Між­народна амністія.

Першою правозахисною організацією серед П. в. і засланих, що діяла легально на території РСФРР і УСРР, був Політичний Червоний Хрест, утворений у лютому 1918 в Москві. Філії цієї організації існували у м. Катеринослав (нині Дні­про), Києві, Харкові, Одесі. Надмірна увага і зацікавленість з боку Політичного Червоного Хреста долею радянських П. в. стала причиною його ліквідації. Натомість створено всесоюзне Товариство колишніх політкаторжан і зсильнопереселенців. По завершен­ні 2-ї світової війни за межами України виникло кілька організацій допомоги колишнім П. в.: Ліга політвʼязнів ОУН(б) і Товариство українських політвʼязнів ОУН(м) у Німеч­чині, Демократичне обʼ­єд­на­н­ня бувших ре­пресованих українців совєтами у США, Союз українців — жертв російського комуністичного терору в Канаді. Демократичні зруше­н­ня у внутрішній і зовнішній політиці, роз­початі у березні 1985 М. Горбачовим, стали пере­ломними для долі П. в. у СРСР. У червні 1989 в Києві засновано Всеукраїнське товариство політичних вʼязнів і ре­пресованих, метою якого було обʼ­єд­на­н­ня зусиль, викори­ста­н­ня досвіду колишніх П. в., депортованих, вʼязнів сумлі­н­ня в імʼя утвердже­н­ня й роз­будови Української Держави та на­да­н­ня матеріальної допомоги його членам. У листопаді 1990 звільнено остан­нього українського П. в. Б. Климчака.

Завантажити статтю