Політичні в’язні

ПОЛІТИ́ЧНІ В’Я́ЗНІ — особи, засуджені до позбавлення волі із політичних мотивів. Переслідування з політичних мотивів на українських теренах до початку 1-ї світової війни не мали масового поширення. У добу необмеженого абсолютизму як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях визнання особи політично небезпечною не було чітко окреслено, а застосування репресій із політичних мотивів залежало від поглядів монарха та його уряду (статус П. в. із волі російських монархів мали гетьман Д. Многогрішний, наказний гетьман П. Полуботок, кошовий отаман П. Калнишевський, представники козацької старшини, члени Кирило-Мефодіївського товариства та ін.). Кількість П. в. різко зросла у роки 1-ї світової війни. Цісарська влада звинуватила близько 30 тис. галичан і буковинців у москвофільстві й інтернувала їх у концтаборах у Талєргофі, Ґмюнді, Гнаві, Терезієнштадті. Так само діяла на західноукраїнських землях і російська окупаційна влада: через львівські розподільні тюрми вглиб Росії переправлено понад 12 тис. заарештованих, зокрема митрополита Андрея Шептицького, ректора Греко-католицької духовної семінарії у Львові Йосипа Боцяна, ін. представників греко-католицького духовенства. Політичні процеси, переслідування з політичних мотивів не вщухали у Західній Україні й у міжвоєнний період (1921–39). Статусу П. в. набули члени Української військової організації, вояки УГА. 1930, у зв’язку з репресивними заходами польського уряду щодо населення Галичини (т. зв. політика пацифікації), за ґрати потрапила значна група визначних українських громадських діячів — Д. Паліїв, В. Целевич, І. Ліщинський, В. Кохан, О. Когут та ін. (із 1739-ти ув’язнених активістів українських організацій 1143-х віддано до суду). У концентраційному таборі Береза Картузька, створеному для утримання політичних противників польської влади, 1934–39 більшість П. в. становили активісти КПЗУ та члени підпілля УВО й ОУН. Суди за політичні злочини відбувалися й на українських землях, що перебували під владою Румунії. У розряд П. в. потрапляли члени ОУН, діячі легальних українських організацій, учасники Татарбунарського повстання 1924 (див. Татарбунари). У Закарпатській Україні політичні репресії набули великих масштабів у часи окупації краю угорським диктатором М. Горті. 1942 перед військовим трибуналом у м. Мукачево (нині Закарпатської обл.) постали понад 150 членів ОУН. В угорських тюрмах Шатордльяуйгель і Вац відбували покарання кількасот членів українських підпільних організацій.

Кардинально протилежний характер мала політична мотивація репресій у Радянській Україні. Масовий терор став невід’ємною ознакою утвердження й функціонування командно-адміністративної системи в УСРР/УРСР. Застосування державою примусових заходів щодо ворогів радянської влади, тотальні переслідування, що почалися у період «червоного терору» 1918–20, продовжилися як у роки НЕПу, так і в часи сталінської диктатури. Будь-які форми прояву політичної опозиції придушували за допомогою потужного карально-репресивного апарату ЧК–ГПУ–НКВС–МДБ–КДБ. Масовим репресіям було піддано всі прошарки суспільства: партійних і безпартійних, колгоспників, робітників, службовців, священиків, колишніх дворян і офіцерів царської армії. Ідеї боротьби проти «націоналістичної контрреволюції» слугували процеси над учасниками вигаданих чекістами організацій — Спілки визволення України, Комітету визволення України (1929–30), Українського національного центру (1930), Всеукраїнського боротьбистського центру (1935), Українського троцькістського центру (1936) та ін. Характер і масштаби політичних репресій визначали діючі «правові» норми. Однією із найчастіше застосованих «політичних» статей Кримінального кодексу УРСР (у редакції 1927) була стаття 54-10. Вона передбачала відповідальність за пропаганду й агітацію, що містили заклики до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до здійснення окремих контрреволюційних злочинів, або за поширення, виготовлення і зберігання літератури такого ж змісту. «Фігурантами» сумнозвісної статті у період «Великого терору» 1936–38 (див. «Єжовщина») ставали практично всі, хто брав участь у Визвольних змаганнях 1917–21, належав до ворожих комуністичній доктрині партій, справжні й потенційні «носії» українського націоналізму. Серед П. в. повоєнної доби — активні учасники національно-визвольної боротьби кінця 1940-х — початку 1950-х рр. у західних областях, священики й віряни УГКЦ, представники творчої інтелігенції, звинувачені сталінським режимом у «низькопоклонстві перед Заходом» і «космополітизмі». Протягом короткого періоду хрущовської «відлиги» масових політично мотивованих арештів не було, що пояснюється проведенням комплексу реабілітаційних заходів, здійснюваних державою для поновлення репутації та доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності у часи панування сталінського режиму. У ході боротьби владних структур з інакодумством у 2-й половині 1950-х — 1-й половині 1980-х рр. у в’язниці, табори, спеціальні психіатричні лікарні потрапили учасники дисидентського руху, всі, хто за своїми переконаннями не могли й не хотіли коритися радянській тоталітарній системі в Україні (М. Руденко, Ю. Литвин, Л. Лук’яненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Перебуваючи у місцях позбавлення волі, українські дисиденти продовжували чинити опір існуючому режиму. В умовах таборових буднів серед в’язнів сумління ширилася петиційна кампанія, продовжувала діяти Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод. Одна з форм спротиву табірників — боротьба за визнання їх П. в. і надання відповідного статусу. Допомога П. в. стала невід’ємною складовою діяльності правозахисного руху в Україні. На початку 1970-х рр. з ініціативи В. Чорновола та І. Світличного засновано фонд допомоги переслідуваним (т. зв. Громадська каса). Фонд матеріально підтримували письменники А. Малишко, О. Гончар, О. П’янов, Л. Забашта, перекладач Ю. Кочержинський, історики О. Апанович, М. Брайчевський, О. Компан, мовознавиця З. Франко та ін. Проблемами українських П. в. опікувалися також закордонні правозахисні організації, зокрема Міжнародна амністія.

Першою правозахисною організацією серед П. в. і засланих, що діяла легально на території РСФРР і УСРР, був Політичний Червоний Хрест, утворений у лютому 1918 в Москві. Філії цієї організації існували у м. Катеринослав (нині Дніпро), Києві, Харкові, Одесі. Надмірна увага і зацікавленість з боку Політичного Червоного Хреста долею радянських П. в. стала причиною його ліквідації. Натомість створено всесоюзне Товариство колишніх політкаторжан і зсильнопереселенців. По завершенні 2-ї світової війни за межами України виникло кілька організацій допомоги колишнім П. в.: Ліга політв’язнів ОУН(б) і Товариство українських політв’язнів ОУН(м) у Німеччині, Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами у США, Союз українців — жертв російського комуністичного терору в Канаді. Демократичні зрушення у внутрішній і зовнішній політиці, розпочаті у березні 1985 М. Горбачовим, стали переломними для долі П. в. у СРСР. У червні 1989 в Києві засновано Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, метою якого було об’єднання зусиль, використання досвіду колишніх П. в., депортованих, в’язнів сумління в ім’я утвердження й розбудови Української Держави та надання матеріальної допомоги його членам. У листопаді 1990 звільнено останнього українського П. в. Б. Климчака.

Розмір шрифту

Політичні в’язні

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті