Національна мова — Енциклопедія Сучасної України

Національна мова

НАЦІОНА́ЛЬНА МО́ВА – мова, що репрезентує окрему історичну спільноту людей (див. Етнос). Напр., мова українська – Н. м. українців, грузинська мова – грузинів, німецька мова – німців. Інколи в цьому значенні вживають словосполучення «загальнонародна мова» відповідно до польс. «język narodowy» або англ. «national language». Н. м. є зазви­чай склад. лінгвіст. утворенням – сукупністю усних і писем. (див. Мова усна – мова писемна) струк­турно-функціонал. форм мови – уніфікованої (див. Літературна мова), народнорозмовної (просто­річ­чя), діалектної (див. Діалект) та соціолектної (див. Жарґон, Сленг). Попри те, що мову вважають універсал. людським засобом спілкування, форми його вияву різні: у кожного етносу мовотворчість формує свою картину світу (навко­лиш. світ пізнається влас. лексич., фразеологіч., граматич. засобами Н. м., у зв'язку з чим у різних націй погляди й уявлення про нього не повністю збігаються). Осн. фак­тором, завдяки якому мова стає національною, є її релевантні фун­к­ції. Зокрема, Н. м. виконує, з одного боку, етноідентифікац. й етнодиференц. функції, тобто слугує засобом розпізнавання й об'єд­нання чл. спільноти, а також протиставлення ін. спільнотам, з дру­гого – культурол. функцію, будучи засобом культурогенезу: культура кожної етніч. спільноти збережена й відтворювана її мовою (із цієї точки зору, мова і культура етносу – взаємопов'язані).

Н. м. – це не лише засіб спілкування нації, а й чинник її ідентифікації серед ін. націй. Науковці, полемізуючи, що таке нація, часто апелюють саме до мови як однієї з важливих складових її ге­незису. Розуміння того, що Н. м. – це причина витворення нації чи його результат, лишається дискусійним. Напр., після розпаду Югославії нац. утвердження сербів, хорватів, боснійців, чорногорців характеризується становленням влас. Н. м. на основі сербохорватської. Македонська мова, яку в Югославії вважали поєднанням болгарської мови та сербської мови, сьогодні є Н. м. македон. народу. Молд. мова демонструє протилеж. вияв кореляції мови й нації (див. Молдовани): 1991 відновлено суверенну державу – Респ. Молдову й задекларовано її Н. м. молдовську, однак нині в країні активно побутує офіц. дискурс про те, що «мол­довська мова» є місц. назвою румунської мови, оскільки між ними, принаймні на рівні літ. стандарту, немає різниці.

У найширшому сенсі, коли до уваги беруть істор. досвід країн усьо­го світу, національною називають мову будь-якого автохтон. народу (незалежно від стадії націогенезу). Напр., Н. м. андор. народу (корін. андоррців) – каталон. мова, що не містить етноідентифікац. ознаки для андоррців і є рідною також для ін. етніч. груп Зх. Середземномор'я. Існують етноси, які не створили влас. держави, хоча розвинули свою мову, її цілком коректно вважати національною, напр., як у випадку з ло­таринзькою – мовою істор. регіону Лотарингія у Франції. Термін «Н. м.» часто вживають у значенні офіц. мови – державної мови або регіон. мови, що функціонує в автоном. адм. регіонах. Підґрунтям для розрізнення цих понять є той факт, що офіційною не завжди слугує мова, що репрезентує відповід. етнос. Зокрема, в багатьох постколоніал. країнах світу (з них значна кількість – на тер. Африки; в Європі, напр., – у Мальті; в Азії – у Філіппінах і Синґапурі) державною поруч із мовою автохтон. етносу є англійська мова. У Білорусі, де переважна більшість мешканців (див. Білоруси) розмовляє російською мовою – Н. м. росіян, державними є білоруська мова й російська. У низці багатонац. країн державною є зазвичай мова титул. етносу, а мови ін. корін. на­родів не мають статусу офіційної. Так, напр., кримські татари в Україні є корін. етносом, проте їхня Н. м. – кримськотатарська мова – не є державною в Україні. Аналог. ситуація з мовами корін. народів США, РФ. Окрім цього, є країни, в яких держ. мова – це винятково Н. м. ін. народів. Напр., у процесі етногенезу швейцарців і формування їхньої держави не з'я­вилося влас. швейцар. мови, функцію якої нині виконують чотири Н. м. ін. народів – нім., фран­цузька мова, італійська мова і ре­тороманська. Подекуди за таких умов формуються етнолекти – ет­нічні різновиди запозиченої мови, напр., австрал. та амер. варіанти англ. мови.

Нині в Україні існує політично зумовлена проблема, що полягає у відмінностях між етніч. й мовною самоідентифікацією громадян: значна частина українців, вважаючи себе представниками укр. етносу, називають своєю рідною рос. мову – Н. м. чужого етносу. Це пов'язано з тим, що рос. мова тривалий час домінувала над Н. м. українців у багатьох сферах сусп. життя (див. Заборона українсь­кої мови, Лінгвоцид). Розуміючи, що без утвердження й розвитку укр. мови не можливе саме існування України як незалеж. держави, а отже, й українців як етносу, нац. еліта, починаючи від Т. Шевченка, приділяє їй особ­ливу увагу.

Літ.: C. M. Brann. The National Langua­ge Question: Concepts and Terminology // Logos. 1994. Vol. 14; Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. Дрогобич, 1997; Жайворонок В. В. Національна мова та ідіолект // Мовознавство. 1998. № 6; Баранник Д. Х. Народнорозмовний складник лексичної та фразеологічної систем національної мови (на захист розмовного стилю) // Там само. 2008. № 4–5; K. Darden, H. Mylonas. Threats to Ter­rito­rial Integ­rity, Natio­nal Mass Schoo­ling, and Linguistic Com­mon­ality // Com­pa­rative Political Studies. 2016. Vol. 49(11).

М. Г. Железняк, О. С. Іщенко

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
М. Г. Железняк, О. С. Іщенко . Національна мова // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71057 (дата звернення: 23.10.2021)