Національна мова

НАЦІОНА́ЛЬНА МО́ВА — мова, що ре­презентує окрему історичну спільноту людей (див. Етнос). На­приклад, українська — Н. м. українців, грузинська мова — грузинів, німецька мова — німців. Інколи в цьому значен­ні вживають словосполуче­н­ня «загальнонародна мова» від­повід­но до польс. «język narodowy» або англ. «national language». Н. м. є зазви­чай складним лінгвістичним утворе­н­ням — сукупністю усних і писемних (див. Мова усна — мова писемна) струк­турно-функціональних форм мови — уніфікованої (див. Літературна мова), народнорозмовної (просторіч­чя), діалектної (див. Діалект) та соціолектної (див. Жарґон). Попри те, що мову вважають універсальним людським засобом спілкува­н­ня, форми його вияву різні: у кожного етносу мовотворчість формує свою картину світу (навко­лишній світ пі­знається власними лексичними, фразеологічними, граматичними засобами національної мови, у звʼязку з чим у різних націй по­гляди й уявле­н­ня про нього не повністю збігаються). Основним фак­тором, завдяки якому мова стає національною, є її релевантні фун­к­ції. Зокрема, Н. м. виконує, з одного боку, етноідентифікаційну й етнодиференційну функції, тобто слугує засобом роз­пі­знава­н­ня й обʼєд­на­н­ня членів спільноти, а також проти­ставле­н­ня іншим спільнотам, з дру­гого — культурологічну функцію, будучи засобом культурогенезу: культура кожної етнічної спільноти збережена й від­творювана її мовою (із цієї точки зору, мова і культура етносу — взаємоповʼязані).

Н. м. — це не лише засіб спілкува­н­ня нації, а й чин­ник її ідентифікації серед інших націй. Науковці, полемізуючи, що таке нація, часто апелюють саме до мови як однієї з важливих складових її ге­незису. Ро­зумі­н­ня того, що Н. м. — це причина витворе­н­ня нації чи його результат, лишається дис­кусійним. На­приклад, після роз­паду Югославії національне утвердже­н­ня сербів, хорватів, боснійців, чорногорців характеризується становле­н­ням власної національної мови на основі сербохорватської. Македонська мова, яку в Югославії вважали по­єд­на­н­ням болгарської мови та сербської мови, сьогодні є національною мовою македонського народу. Натомість молдовська мова демонструє протилежний вияв кореляції мови й нації (див. Молдовани): 1991 від­новлено суверен­ну державу — Республіку Молдову й задекларовано її національною мовою молдовську, однак остан­нім часом у країні спо­стережено офіційний дискурс про те, що «мол­довська мова» є місцевою на­звою румунської мови, оскільки між ними не вбачають різниці. Зрештою, навесні 2023 румунська стала державною мовою країни, замінивши повністю термін «мол­довська мова».

У найширшому сенсі, коли до уваги беруть історичний досвід країн усьо­го світу, національною називають мову будь-якого авто­хтон­ного народу (незалежно від стадії націогенезу). На­приклад, каталонська є національною мовою андор­рського народу (корін­них андор­рців), хоча вона не містить етноідентифікаційної ознаки для андор­рців і є рідною мовою також для інших етнічних груп Західного Серед­земноморʼя. Існують також етноси, які не створили власної держави, хоча роз­винули свою мову, її цілком коректно вважати національною, зокрема, як у випадку з ло­таринзькою — мовою історичного регіону Лотарингія у Франції.

Термін «національна мова» часто вживають у значен­ні державної мови або регіональної мови, що функціонує в автономних адміністративних регіонах. Під­ґрунтям для роз­різне­н­ня цих понять є той факт, що державною не завжди слугує мова, що ре­презентує від­повід­ний етнос. Так, у багатьох постколоніальних країнах світу (з них значна кількість — на території Африки; в Європі, на­приклад, — у Мальті; в Азії — у Філіп­пінах і Синґапурі) державною поруч із мовою авто­хтон­ного етносу є англійська мова. У Білорусі, де пере­важна більшість мешканців (див. Білоруси) роз­мовляє російською мовою, тобто національною мовою росіян, державними є білоруська мова й російська.

У низці багатонаціональних країн державною є за­звичай мова титульного етносу, а мови інших корін­них на­родів не мають такого статусу. На­приклад, кримські татари в Україні є корін­ним етносом, проте їхня національна мова (кримськотатарська) не є державною в Україні. Аналогічна ситуація з мовами корін­них народів США, РФ. Окрім цього, є країни, у яких державна мова — це винятково національна мова інших народів (за­звичай у таких країнах замість поня­т­тя «державна мова» функціонує «офіційна мова»). Зокрема, під час етногенезу швейцарців і формува­н­ня їхньої держави не зʼя­вилося власної швейцарської мови, функцію якої нині виконують чотири національні мови інших народів — німецька, фран­цузька, італійська і ретороманська. Подекуди за таких умов формуються етнолекти — ет­нічні різновиди запозиченої мови, на­приклад, австралійський та американський варіанти англійської мови.

Нині в Україні існує політично зумовлена про­блема, що полягає у від­мін­ностях між етнічною й мовною самоідентифікацією громадян: значна частина українців, вважаючи себе пред­ставниками українського етносу, називає своєю рідною російську мову — національну мову іншого етносу. Це повʼязано з тим, що російська мова тривалий час домінувала над національною мовою українців у багатьох сферах су­спільного життя (див. Заборона українсь­кої мови, Лінгвоцид). Ро­зуміючи, що без утвердже­н­ня й роз­витку української мови не можливе саме існува­н­ня України як незалежної держави, а отже, й українців як етносу, національна еліта, починаючи від Т. Шевченка, приділяє їй особ­ливу увагу.

Завантажити статтю