КАРПА́ТИ (КАРПА́ТСЬКІ ГО́РИ) — гірський масив у Центральній і Східній Європі. Довжина близько 1500 км, ширина до 500 км. Загальна площа близько 190 тис. км2. Карпати — друга у Європі за протяжністю (після Скандинавських гір — 1700 км) та площею (після Альп — близько 195 тис. км2) гірська система. Карпати сформовані низкою гірських хребтів, роз­ташованих на території 8-ми країн: Чехії (3 % площі гір), Австрії (1 %), Словач­чини (17 %), Польщі, України (по 10 %), Угорщини (4 %), Румунії (53 %) та Сербії (2 %). Карпати беруть початок по­близу Братислави, оточують пів­кільцем Середньодунайську рівнину і Транс­ильванське плато, закінчуються по­близу геологічної памʼятки «Залізні ворота» між Румунією та Сербією на Дунаї.

Найвища частина Карпат — Татри (на прикордон­ні Словач­чини й Польщі), де знаходиться найвища вершина Карпат — Герлаховський пік (2655 м над рівнем моря). Середні висоти гір становлять 800–1200 м над рівнем моря. Вершини понад 2000 м знаходяться лише на території Словач­чини, Польщі, України (пів­ден­но-східна частина) та Румунії, а понад 2500 м — Словач­чини, Польщі й Румунії. Карпати — частина Головного європейського вододілу між Пів­нічною Атлантикою (Балтійським і Пів­нічним морями) та Серед­земним і Чорним морями. У складі Карпатської гірської системи традиційно виділяють такі оро­графічні складові: Західні Карпати (Чехія, Словач­чина, Польща), Східні Карпати (Польща, Україна, Угорщина, Румунія), Пів­ден­ні Карпати (Румунія, Сербія), Західно-Румунські гори (Апусени) й Транс­ильванське плато.

Походже­н­ня назви «Карпати» одно­значно не встановлене. Вперше трапляється у творах Геродота (5 столі­т­тя до нашої ери) як назва однієї з приток Дунаю — Ка­пріс. Як назва гір уперше згадується у Клавдія Птоломея (2 столі­т­тя нашої ери). У працях арабських вчених трапляється як Карбад. У давньоугорських літературних памʼятках Карпати ві­домі як Руські гори. Най­імовірніше слово «Карпати» утворене від протоіндоєвропейських коренів sker-/ker-, від яких походять албанське karpë (скеля) та словʼянське скала, через назву дакійського племені карпів («ті, хто живуть у горах»), які в давні часи населяли територію Східних Карпат. Давнє польське слово karpa означає значні нерівності, під­водне камі­н­ня, великі стовбури або корі­н­ня, а також сучасне skarpa — гостра скеля або вертикальний гірський ландшафт.

Карпати утворюють пів­нічно-східну гілку Альпійської складчастої геосинклінальної області Європи. У їхньому складі виділяють низку великих структурних елементів пів­нічно-західного та пів­ден­но-східного про­стяга­н­ня, роз­ділених насувами: Пере­дкарпатський прогин, Зовнішні Карпати, Внутрішні Карпати, Закарпатський прогин. Карпатська гірська система утворилася в період альпійської епохи горотворе­н­ня (від кінця мезозойської ери), сформувалася на основі давнього фундаменту (брилово-складчастого) впродовж середнього й пізнього кайнозою. Породи цього фундаменту належать до допалеозойської та палеозойської ер, залягають на глибині 10–15 км. На­прикінці палеогенового періоду чітко сформувалися 2 гірські пасма, які від­повід­ають Зовнішнім Карпатам. Внутрішні Карпати були пред­ставлені Пієнінськими та Мармароськими стрімчаками. На пів­ден­ний захід від них — Закарпатський прогин з Вигорлат-Гутинською вулканічною грядою. Ще пів­ден­ніше, у ра­йоні Берегівського низькогірʼя, проліг Припан­нонський глибин­ний роз­лом, що від­діляє Карпати від Угорської між­гірської улоговини. Між Внутрішніми і Зовнішніми Карпатами на­прикінці палеогенового періоду існував морський басейн. Внаслідок вулканічної діяльності, що від­бувалася в Карпатах в антропогеновий період, у пів­ден­но-західній частині виникло Вулканічне пасмо. Про недавню вулканічну діяльність Вигорлат-Гутинської вулканічної гряди свідчать мінеральні джерела, а в горах Калиман-Харгита — гарячі джерела. Карпати — сейсмічно активні гори. Епіцентри землетрусів здебільшого виникають у горах Вранча у Румунії. Загалом Карпати мають складчасто-покривну будову, для якої характерне накла­да­н­ня порід одна на одну й на Пере­дкарпатський прогин. У четвертин­ний період Карпати за­знали часткового зледені­н­ня. Від­повід­ні реліктові геоморфологічні утворе­н­ня пред­ставлені у ви­гляді карів, льодовикових цирків, морен­них від­кладів у долинах гірських потоків. У Карпатах від­сутні по­стійні льодовики й сніжники. Тут беруть початок великі водні артерії Європи: Тиса, Дністер, Прут, Сян, Вісла, Черемош, а також частково Дунай (значна кількість його приток) та інші.

Карпати — осередок існува­н­ня найбільших європейських популяцій бурого ведмедя, вовка, рисі, козиці звичайної. Для фауни регіону характерна низка ендемічних видів. Рослин­ний світ Карпат охоплює понад третину видового складу флори судин­них рослин Європи, зокрема 250–370 (за різними оцінками) ендемічних таксонів. У Карпатах — найбільші у Європі (крім Росії) площі природних лісів (250 тис. га), основна частина яких роз­ташована на території Румунії, України та Словач­чини.

Карпати українські

Карпати українські (Карпати українські) — частина гірської системи Східних Карпат на заході України. Площа 37 тис. км² (3,5 від­сотка території України, 10 від­сотків — Карпат). Від верхівʼя Сяну до витоків Сучави про­стягаються пасмом на 280 кілометрів завдовжки та на понад 110 кілометрів завширшки. За­ймають територію Закарпатської, частково Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Гірські хребти роз­ділені по­здовжніми улоговинами й роз­межовані глибокими поперечними долинами. Абсолютні висоти гірської системи коливаються від 120–400 метрів над рівнем моря біля під­ніж­жя гір, до 500–800 метрів над рівнем моря у між­гірських улоговинах та до 1500–2000 метрів над рівнем моря уздовж основних хребтів. Усі найвищі вершини — Говерла (2061 метр, найвища точка України), Бребенескул (2032 метри), Піп-Іван (2028 метрів), Петрос (2020 метрів), Гутин-Томнатик (2016 метрів), Ребра (2001 метр) — зосереджені на масиві Чорногора.

Гірські хребти Карпат українських витягнуті з Пів­нічного Заходу на Пів­ден­ний Схід, що збігається з про­стяга­н­ням тектонічних структур і від­повід­них їм оро­графічних елементів. Щодо гео­структури Карпати українські від­повід­ають Карпатській покривно-складча­стій споруді. У геологічній будові пере­важає крейдово-палеогеновий фліш, трапляються юрські вапняки, палеозойські кри­сталічні сланці. Неогенові вулканоген­ні утворе­н­ня пред­ставлені андезитами, базальтами та їхніми туфами. Згідно з геоморфологічним ра­йонува­н­ням ця територія належить до Українсько-Карпатської геоморфологічної області денудаційно-тектонічних гір.

З корисних копалин найбільше значе­н­ня мають нафта, природний газ, озокерит, сірка, камʼяна й калійна солі, цеоліти, жильні золото-поліметалічні й баритові родовища, алуніти, каоліни, перліти, бентонітові глини, мінеральні лікувальні води, а також будівельні матеріали — гравій, облицювальне камі­н­ня (мармуризовані вапняки, мармур, доломіти) тощо. Виявлені великі поклади менілітових сланців, що залягають широкою смугою (подекуди до 1,5 км) уздовж гір. У метаморфічному комплексі ві­домі окремі вияви стратиформних колче­дан­но-поліметалічних, мідно-колче­дан­них, баритових і залізо-марганцевих руд.

У межах провінції Карпат українських виділяють 7 фізико-гео­графічних областей. Пере­дкарпатська височин­на фізико-гео­графічна область лежить у межах Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької областей. Висота 200–700 м. Про­стягається вздовж Зовнішніх Карпат з Пів­нічного Заходу на Пів­ден­ний Схід. Приурочена до Пере­дкарпатського прогину, що заповнений потужною товщею неогенових від­кладів — глин, пісковиків, мергелів, сланців, а також антропогенових водно-льодовикових, річково-озерних піщаних, глинистих, галечникових нашарувань. Зовнішньо-карпатська фізико-гео­графічна область лежить у межах Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької областей. Про­стягається смугою 260–280 км із Пів­нічного Заходу на Пів­ден­ний Схід. До неї належать Бе­скиди Східні, Ґорґани, Покутсько-Буковинські Карпати. Це середньо- й низькогірні хребти з висотою 800–1000 м, складені крейдовими й палеогеновими гірськими породами (чорними сланцями, пісковиками тощо). Вододільно-Верховинська фізико-гео­графічна область лежить у межах Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей. У рельєфі пере­важають низько- й середньогірні хребти з висотою 800–1200 м, складені породами крейдового й палеогенового періодів (сланцями, пісковиками та ін.); а також між­гірські улоговини, верховини. До неї належать Верховинський хребет, Вододільний хребет, Ґорґани, а також Ворохта-Путильське низькогірʼя, Стрийсько-Сянська верховина, Воловецька верховина, Ясінська улоговина. Полонинсько-Чорногірська фізико-гео­графічна область (лежить у Закарпатській та Івано-Франківській областях) — найвища частина Карпат українських, з добре вираженою висотною поясністю ландшафтів. Роз­ташована між Вододільно-Верховинською фізико-гео­графічною областю, Рахівсько-Чивчинською фізико-гео­графічною областю та Вулканічно-Карпатською фізико-гео­графічною областю. До неї належать Полонинський хребет, гірські масиви Свидовець, Чорногора та Гринявські гори, складені породами юрського, крейдового й палеогенового періодів (вапняками, конгломератами тощо). Рахівсько-Чивчинська фізико-гео­графічна область знаходиться у східній частині Закарпа­т­тя; сформована найдавнішими в Карпатах українських гірськими породами — палеозойськими вапняками і сланцями, тріасовими конгломератами, вапняками й доломітами, юрськими вапняками, крейдовими сланцями та пісковиками. Схили Рахівських гір і Чивчинських гір круті, їх вершини і гребені гострі; роз­членовані глибокими річковими долинами на окремі масиви. Чивчинські гори — вододіл Тиси, Пруту, Серету. Вулканічно-Карпатська фізико-гео­графічна область (Вулканічні Карпати) лежить у межах Закарпатської області, на Пів­ден­ний Захід від Полонинсько-Чорногірського брилового середньогірʼя. До неї належать Вулканічний хребет, Березне-Ліпшанська долина, Іршавська улоговина та Верх­ньотисинська улоговина. Вулканічні Карпати утворилися в неогені. Хребет складений вулканічними породами: андезитами, туфами, базальтами. Над прилеглою Закарпатською низовиною хребет під­несений на 600–700 м. Долини Тиси, Боржави, Латориці роз­діляють Вулканічний хребет на окремі масиви. Закарпатська низин­на лісолучна фізико-гео­графічна область (Закарпатська низовина) прилягає на Схід до Вулканічного хребта. У тектонічному від­ношен­ні приурочена до Закарпатського прогину (сформована продуктами руйнува­н­ня гірських порід: брилами, галькою, глинами, піском). Поверх­ня Закарпатської низовини рівнин­на, найвищі висоти не пере­вищують 120 м.

Для ландшафту К. у. характерна складна система територіальних одиниць, які формують високо-, середньо-, низько- та перед­гірні яруси. До високогірного ярусу належать давньольодовиково-високополонинські флішеві гірські ландшафти з максимумом від­носних пере­вищень до 1500 м (масиви Чорногора, Свидовець та ін.) в осьовій частині гір. Для цього ярусу також характерний давньольодовиково-високополонинський кри­сталічний ландшафт (Мармароський масив, Чивчинські гори). Середньогірний ярус (основний за площею) формують 3 види ландшафтів: середньогірсько-полонинські (пере­вище­н­ня до 1300 м), пред­ставлені масивами Полонинського хребта (Рівна, Боржава, Красна); потужне зовнішнє пасмо — середньогірсько-скибові ландшафти (пере­вище­н­ня до 1000 м), найтиповіше виражені в Бескидах, Покутсько-Буковинських Карпатах; уздовж пів­ден­ного краю К. у. про­стягаються середньогірсько-давньовулканічні ландшафти Вулканічних Карпат (Маковиця, Синяк, Великий Діл, Тупий). Ландшафти низькогірного ярусу про­стягаються 2-ма смугами всередині гір і формують їхні кра­йові структури. Між­гірно-верховинські ландшафти (пере­вище­н­ня до 400 м) повʼязані з Головним Карпатським вододілом (Стрийсько-Сянські, Воловецькі та інші верховини, а також Між­гірські, Верх­ньобистрицька, Ясінські, Ворохтянські та Верховинські улоговини). Тут роз­ташовані основні карпатські пере­вали (Ужоцький пере­вал, Верецький пере­вал, Воловецький пере­вал, Торунський пере­вал та ін.). До регіонального роз­лому, що обмежує флішеві Карпати, приурочені низькогірсько-стрімчакові ландшафти — Угольський, Свалявський та ін. (пере­вище­н­ня до 400 м). Тут зосереджені найві­доміші карстові печери регіону (див. Карпатські печери). Пів­нічно-східний край К. у. формують низькогірсько-скибові ландшафти (пере­вище­н­ня до 400 м) у межиріч­чях Дністра, Стрию, Свічі, Лімниці, Бистриці, Пруту, Черемошу, Серету. Горбогірно-улоговин­ні ландшафти (пере­вище­н­ня 300 м) характерні для межиріч Тиси, Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці на Закарпатській низовині.

Клімат К. у. пере­важно помірно континентальний, теплий, з циклон­ними та антициклон­ними вторгне­н­нями атлантичного повітря. Пере­січна річна температура повітря в К. у. від +5 до +7 °С, а на найвищих гірських масивах — Чорногорі, Свидовці, у Гринявських горах — до +4 °С і менше. Навіть в умовах низькогірʼя річні температури повітря не пере­вищують +7 °С. Температура найтеплішого місяця (липень) у перед­гірʼях від +18 до +20 °C, у високогірному ярусі — від +8 до +10 °C, найхолоднішого (січень) — від­повід­но від –3 до –6 °C та від −8 до –9 °C. Середньорічна кількість опадів від 500–800 мм у перед­гірʼях і до 1600–2000 мм на найвищих хребтах. Найбільша кількість опадів зафіксована на­прикінці 1930-х років по­близу села Руська Мокра Тячівського ра­йону Закарпатської області (2238 мм). Значна кількість опадів зумовлює формува­н­ня селів — зливових водно-щебеневих у пів­ден­но-східній і пів­ден­ній частинах гір, сніжно-дощових, водно-щебеневих і водно-дрібнобрилових у межах Вододільно-Верховинського й Вулканічного масивів. Навесні сніг довго лежить на округлих вершинах гір. У високогірʼї часті снігові лавини. По­стійних сніжників, як і загалом у Карпатах, у К. у. немає.

В умовах до­статнього й надмірного зволоже­н­ня формується густа (до 1,5 км/км²) гідро­графічна мережа — числен­ні притоки Тиси, Дністра й Пруту, частково Сяну та Дунаю (Серет, Малий Серет). Вони належать до річок мішаного живле­н­ня з пере­важа­н­ням дощового. Режим паводковий протягом усього року. Після дощів і тане­н­ня снігу вода потоками збігає з гір у долини й часто спричиняє повені. У давньольодовиково-високополонинських ландшафтах збереглися невеликі досить глибокі карові озера (Бребенескул, Верхнє, Несамовите, Ворожеська, Апшинець та ін.). Найбільше з озер обвального типу — Синевир. Трапляються залишки штучних водойм — гатей. За умовами формува­н­ня та заляга­н­ня під­земних вод К. у. належать до гідрогеологічної області Карпат.

В К. у. чітко виражена висотна ландшафтна диференціація рослин­ного та ґрунтового покриву. До 400–700 м над р. м. роз­винений перед­гірний пояс з дубово-грабовими й дубовими лісами. Низькогірний пояс під­німається від 700 до 1200 м над р. м. Основу його рослин­ного покриву формують високо­стовбурні букові, мішані буково-смерекові, ялиново-смерекові ліси на гірсько-лісових буроземах. Середньогірний пояс досягає 1200–1500 м над р. м., у ньому пере­важають ялинові та ялиново-ялицеві ліси на бурих гірсько-лісових ґрунтах. Вище, у субальпійському поясі (1500–1800 м над р. м.), ростуть чагарники з гірської сосни, вільхи зеленої, ялівцю сибірського на бурих торфуватих ґрунтах, схили вкриті субальпійськими луками та пустищами з гірсько-лучно-буроземними ґрунтами, на скельних від­слоне­н­нях сформована наскельна рослин­ність, у складі якої є багато ендемічних видів рослин. Альпійський пояс, який у К. у. пред­ставлений фрагментарно, про­стягається на висоті понад 1800 м над р. м., у ньому пере­важають угрупова­н­ня ситника трироз­дільного та осоки приземкуватої. У між­гірно-верховинських ландшафтах і в річкових долинах поширені луки, характерні угрупова­н­ня вільхи, верби. Особливу природо­охорон­ну цін­ність становлять ліси з домінува­н­ням кедрової сосни європейської, модрини європейської, а також букові праліси. Загальна лісистість становить понад 40 % (більша у 2,5 раза ніж в Україні загалом).

За геоботанічним ра­йонува­н­ням К. у. належать до Східно-Карпатської гірської геоботанічної під­провінції, у складі якої виділяють 5 геоботанічних округів, 21 район та 11 під­ра­йонів. Природна флора судин­них рослин К. у. налічує близько 2000 видів (50 % флори Карпат, близько 60 % — України), зокрема 125 ендемічних таксонів. 230 видів судин­них рослин внесено до Червоної книги України (близько 40 % видів, що охороняються в Україні).

У фауні пере­важають пред­ставники лісового комплексу. Трапляються олень благородний, заєць, лисиця, вовк, ведмідь бурий, кіт лісовий, рись, куниця, видра, дика свиня, борсук, білка; з ендеміків — білка карпатська, полівка снігова. Серед птахів — тетерук, орябок, дятел строкатий і чорний, синиця чорна й чубата, лелека чорний, беркут, шишкар ялиновий, змієїд, а також значна кількість пере­літних птахів; з ендеміків — глухар карпатський. Плазуни і земноводні пред­ставлені саламандрою плями­стою, тритоном карпатським, полозом лісовим, ящіркою живородною, жабою прудкою, квакшою та ін. У гірських річках водиться форель. До Червоної книги України внесено 179 видів, зокрема 83 без­хребетних і 96 хребетних (33 % фауни України).

В Карпатах українських зосереджено близько 1600 природо­охорон­них обʼєктів, що за­ймають 28 % загальної площі гір (найвищий показник по Україні). Серед них — заповід­ники: Карпатський біо­сферний заповід­ник (Закарпатська область), природний заповід­ник «Ґорґани» (Івано-Франківська область); національні природні парки: Карпатський національний природний парк, «Гуцульщина», Верховинський (усі — Івано-Франківська область), Ужанський національний природний парк, «Синевир», «Зачарований край» (усі — Закарпатська область), «Сколівські Бе­скиди» (Львівська область), Вижницький національний природний парк, Черемоський національний природний парк (обидва — Чернівецька область); регіональні ландшафтні парки: Надсянський, Верх­ньодністровські Бе­скиди (обидва — Львівська область), Притисянський (Закарпатська область), Черемоський регіональний ландшафтний парк (Чернівецька область); заказники загальнодержавного значе­н­ня: «Грофа», Бредулецький заказник (обидва — Івано-Франківська область), Річанський заказник, Турʼє-Полянський заказник (обидва — Закарпатська область) та ін.; значна кількість заказників, памʼяток природи й заповід­них ур­очищ місцевого значе­н­ня. У Карпатському біо­сферному заповід­нику, національних природних парках і регіональних ландшафтних парках — значні зони антропоген­них ландшафтів і рекреації, в яких ведеться сільське і лісове господарство, є населені пункти, роз­вивається туризм. На кордоні Польщі, Словач­чини та України у Бе­скидах створено між­державний природо­охорон­ний обʼєкт, резерват біо­сфери — «Східні Карпати», до складу якого на території України належать Ужанський національний природний парк та Надсянський регіональний ландшафтний парк. Особливе між­народне значе­н­ня для збереже­н­ня біо­різномані­т­тя Карпатської гірської системи становить словацько-український природний обʼєкт «Букові праліси Карпат» (див. Праліси Карпат), що є у пере­ліку світової природної спадщини ЮНЕСКО. Він пред­ставлений 10-ма окремими масивами, роз­ташованими вздовж осі завдовжки 185 км від Рахівських гір і Чорногори на Захід до гір Буковські Врхи та Вигорлат у Словач­чині. Площа цього обʼєкта становить 77 971,6 га, з яких 29 278,9 га — заповід­не ядро, 48 692,7 га — буферна зона. Понад 70 % території обʼєкта роз­ташовано в Україні.

Різномані­т­тя природних умов і багаті бальнеологічні ресурси Карпат українських сприяли формуван­ню курортного ра­йону між­державного значе­н­ня. В остан­нє десятилі­т­тя лікувально-бальнеологічні і рекреаційно-оздоровчі галузі набули найбільшого роз­витку на значній частині території регіону.

У галузевій структурі промислового сектору Карпат українських вагому роль ві­ді­грають машинобудува­н­ня та металооб­робка, легка, харчова, лісова, деревооб­робна та целюлозно-паперова галузі. Значний потенціал мають під­приємства сільськогосподарського, будівельно-шляхового, хімічного машинобудува­н­ня для легкої та харчової промисловості, а також під­приємства побутових приладів. Роз­виток галузей паливно-енергетичного комплексу (електро­енергетика, нафтопереробна, газова, вугільна промисловість) Карпатського регіону направлений на стійке забезпече­н­ня потреб економіки краю в паливі та енергії. Нині в регіоні нафтова промисловість пред­ставлена добува­н­ням і пере­робкою нафти Західного нафтоносного ра­йону. В остан­ні роки від­бувається пере­орієнтація багатьох територій регіону на рекреаційну діяльність і традиційні форми сільського господарства.

Карпатські гори та прилеглі території створюють умови для певної просторової ізоляції тих чи інших частин населе­н­ня і сприяють формуван­ню й збережен­ню їхньої локальної самобутності. В Карпатах українських — найбільша кількість субетнічних груп. Основна етнічна група — гуцули (Верховинський, На­двірнянський і Косівський ра­йони Івано-Франківської області, Путильський та Вижницький ра­йони Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області). На території Закарпа­т­тя та прилеглих територій проживають русини; залежно від того, в яких гео­графічних умовах живуть їхні пред­ставники, нерідко роз­різняють 2 локальні територіальні групи — долиняни і верховинці. На Пів­нічний Захід від ареалу гуцулів і русинів живуть бойки (Рожнятівський і Долинський ра­йони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, а також частково Стрийський, Самбірський й Старосамбірський ра­йони Львівської області та деякі села Між­гірського, Великоберезнянського та майже всього Воловецького ра­йонів Закарпатської області). На крайньому Заході України — поселе­н­ня лемків — етнічної групи українських горян, які до 1947 становили основне населе­н­ня території польсько-словацького між­кордо­н­ня по обидва боки Карпатських гір (див. Акція «Вісла»).