Індивідуальний терор

ІНДИВІДУА́ЛЬНИЙ ТЕРО́Р — один із засобів соціальної революції. На думку його прихильників, є ефектив. методом боротьби в умовах проти­стоя­н­ня не­співмір. за мас­штабами соц. сил. Нині І. т. за­стосовують у боротьбі проти держав і політ. сил, що претендують на світ. гегемонію. У процесі рев. руху в Росії його здійснювали спочатку народовольці, згодом — есери. Прямою причиною «одноосіб. бунту» народовольців стала несподівано низька ефективність їхньої тривалої пропагандист. роботи. По­вторюючи багато в чому про­граму рев. організації «Земля і воля», у якій терор роз­глядався насамперед як знаря­д­дя самозахисту, народовольці вважали його на­ступал. зброєю. Н. Не­ймарк і О. Будницький ви­окремили 2 осн. чин­ники роз­горта­н­ня тероризму: радикали, що прагнули шляхом політ. убивств змінити хід історії, і уряд, що надмір. жорстокістю проти пропагандистів, які не становили без­посеред. за­грози владі, провокував революціонерів на нове насильство. При цьому пере­хід до насильниц. методів боротьби ініціювали антидерж., антирос. рев. сили, але держава, зі свого боку, під­тримала цей пере­хід. І. т. став потуж. чин­ником подальшого істор. роз­витку Росії: убивство народовольцями «царя-визволителя» Олександра ІІ у березні 1881 унеможливило реалізацію вже під­готовлених кон­ституц. реформ, а убивство у Києві Д. Богровим голови РМ П. Столипіна у вересні 1911 пришвидшило роз­вал імперії. Для подола­н­ня тероризму держава згорнула або значно скоротила низку освіт., законодав. і воєн. про­грам. Повале­н­ня царизму 1917, а за ним і укр. само­стійності означали легалізацію й вихід на провід­ні ролі орієнтов. на ідею т. зв. рев. доцільності соц. сил, що від­мовилися від будь-яких правових норм. На зʼ­їзді комсомолу 2 жовтня 1920 В. Ленін проголосив: «Для нас нравствен­ность подчинена интересам клас­совой борьбы пролетариата». Реалізація його ідеології су­проводилася вибухом насильства і вбивствами. 19 жовтня 1917 під­бурені більшов. пропагандою солдати жорстоко вбили промисловця, мецената, остан­нього власника м. Славута (нині Хмельн. обл.) князя Р. Санґушка (його архів належав до найбагатших і найдавніших місц. збірок і містив акти 1284–1793, важливі для ви­вче­н­ня історії Волині, Острога, Луцька й Заславля). За даними Укр. Червоного Хреста, після вступу до Києва у січні 1918 червоногвард. загонів М. Мурав­йова вбито бл. 5 тис. осіб (серед загиблих — чл. УЦР Л. Бочковський, О. Зарудний, ред. г. «Народна воля» І. Пугач та ін.). 30 квітня 1918 М. Грин­ник побл. будинку УЦР спробував вчинити замах на М. Грушевського. Січові стрільці, які охороняли УЦР, обез­зброїли й заарештували терориста, однак того ж вечора він був убитий, тому справа лишилася незʼясованою. За Геть­манату кількість загиблих обраховували вже десятками й сотнями. У київ. російськомов. газетах систематично зʼявлялися пові­домле­н­ня про «загадк.» вбивства. Міністр внутр. справ Української Держави В. Рейнбот наказав міському отаманові Києва К. Маршалку роз­почати їхнє роз­слідува­н­ня. Числен­ні індивід. вбивства мали здебільшого кримінал. характер, але окремі з них — політичний. Так, убито низку видат. діячів укр. культури — ген. секр. освіти УЦР, пере­кладача й літ. критика І. Стешенка (30 липня 1918, Полтава), історика О. Єфименко (18 грудня 1918, х. Любочка побл. с. Писарівка, нині Верх­ня Писарівка Вовчан. р-ну Харків. обл.), голову Кубан. кра­йової ради М. Рябовола (14 червня 1919, м. Ростов-на-Дону, РФ), живописця О. Мурашка (14 червня 1919, Київ), вченого-помолога Л. Симиренка (6 січня 1920, с. Мліїв, нині Городищен. р-ну Черкас. обл.), композитора М. Леонтовича (23 січня 1921, с. Марківка, нині Теплиц. р-ну Вінн. обл.), художника Леся Лозовського (22 березня 1922, Київ). Ці вбивства від­бувалися на знач. тер. (від Прав­обереж. України до Кубані) та за різних політ. устроїв, тому організовували їх, ймовірно, не з одного центру і зумовлені вони не однією су­спільно-політ. доктриною, хоча до більшості причетні більшовики. Гол. мета І. т. — приголомшити людей, пере­конати їх у всесильності рад. влади. За свідче­н­ням одного з організаторів і виконавців комуніст. І. т. П. Суд­оплатова, для здійсне­н­ня спец. зав­дань у СРСР 1921 за вказівкою В. Леніна створ. токсикол. лаб. (називалася також спец. кабінетом та лаб.-Х). У 1930-і рр. її нач. був проф. І. Казаков, роз­стріляний у справі правотроцькіст. блоку. Н.-д. роботи за тематикою лаб. проводили фахівці Ін­ституту біо­хімії АН СРСР (дир. О. Бах — колиш. чл. київ. групи «Народної волі»). 1937 лаб. пере­дано до НКВС разом із дослідн. групою полковника мед. служби проф. Г. Майрановського, який ви­вчав вплив смертонос. газів і отрут на зло­якісні пухлини. Згодом вона входила до складу Міністерства держ. без­пеки СРСР, у 1960–70-х рр. отримала назву спецлаб. № 12 Ін­ституту спец. і нових технологій КДБ. Убивства належали до функцій нач. комендатури ОГПУ — НКВС — Міністерства держ. без­пеки. 1926–53 ним був генерал-майор В. Блохін, який особисто виконував смертні вироки (1954 по­збавлений зва­н­ня по­становою РМ СРСР). Агенти-терористи НКВС убивали тих, з ким більшовики не могли домовитися. Вони здійснили убивства С. Петлюри (25 травня 1926, Париж), Є. Коновальця (23 травня 1938, м. Рот­тердам, Нідерланди), Л. Ребета (12 жовтня 1957), С. Бандери (15 жовтня 1959; обидва — Мюнхен) та ін. політ. діячів еміграції (перед­усім, можливо, геть­манича Д. Скоропадського, політолога М. Сосновського). На тер. СРСР у повоєн­ні роки вбиті колиш. нарком освіти УСРР О. Шумський (18 вересня 1946), єпис­коп УГКЦ Т. Ромжа (1 листопада 1947), провід­на діячка шістдесятництва, митець А. Горська (28 листопада 1970), поет В. Стус (4 вересня 1985). Набравши форм держ. терору, стихій. І. т. ленін. часів транс­формувався у регламентов. І. т. сталін. періоду. Комуніст. І. т. мав вираз. українофоб. характер — більшов. спец­служби, ніби сподіваючись на від­повідь організов. укр. сил, звинувачували політвʼязнів у членстві в тій чи ін. (здебільшого вига­даній) націонал-фашист. терорист. організації. За трохи вільніших, порівнян­но з СРСР, умов політ. режиму Польщі та ін. зх.-європ. країн рос. емі­гранти засобами І. т. ліквідували кількох рад. чиновників: 1923 М. Конраді застрелив у м. Лозан­на (Швейцарія) учасника пере­дачі В. Леніну нім. грошей В. Воровського, 1927 Б. Коверда у Варшаві — одного з організаторів убивства царської родини П. Войкова (взяв особисту участь у роз­стрілі й за­ймався знище­н­ням тіл убитих). Слідом за ними УВО й ОУН також вдалися до І. т. 29 серпня 1931 у м. Трускавець (нині Львів. обл.) бо­йовики ОУН В. Білас і Д. Данилишин (див. Данилишина і Біласа Справа) убили нач. сх. від­ділу МЗС Польщі Т.-Л. Голувка, звинуваченого організацією у духов. обез­зброюван­ні укр. су­спільства; 22 жовтня 1933 на знак протесту проти організов. в УСРР голодомору чл. ОУН М. Лемик застрелив нач. канцелярії консульства СРСР у Львові О. Майлова; 15 червня 1934 у Варшаві бо­йовик ОУН Г. Мацейко вбив міністра внутр. справ Польщі Б. Пєрацького, який здійснював ре­пресії проти українців. У від­повідь польс. влада організувала 1934 концтабір у Березі Картузькій, що від­значався особливою жорстокістю умов, створених для українців. У СРСР І. т. можна вважати заходи із фактич. ліквідації одного з лідерів шістдесятництва І. Світличного: у січні 1978 у табір. лікарні його інфіковано хворобою Боткіна, 1981 після інсульту двічі пробито череп з метою видале­н­ня гематоми, але при цьому внесено стафілокок (помер 25 жовтня 1992). Організатори таєм. убивств ніколи не брали на себе від­повід­альності за них. Інколи з різних мотивів це робили виконавці — Б. Сташинський, П. Суд­оплатов. Індивід. заходи рад. тюремників, що при­звели до загибелі рад. політвʼязнів — педагога О. Тихого (6 травня 1984, тюремна лікарня у м. Перм, РФ), письмен­ника та публіциста Ю. Литвина (5 вересня 1984, лікарня у м. Чусово Перм. обл.), письмен­ника й ученого-сходо­знавця В. Марченка (7 жовтня 1984, тюремна лікарня у Ленін­граді, нині С.-Петербург), — до­зволяють від­нести їх до категорії І. т. Після здобу­т­тя незалежності України І. т. під­нявся на вищий рівень. У сфері бізнесу його за­стосовують проти конкурентів, однак у цьому випадку І. т. не несе ідей. навантаже­н­ня. Ліквідують і най­впливовіших, політично актив. діячів, можливих претендентів на найвищі держ. посади: напередодні парламент. виборів 1994 загинув голова секретаріату НРУ М. Бойчишин, напередодні президент. виборів 1999 — голова НРУ В. Чорновіл. Убиті голова правлі­н­ня НБУ В. Геть­ман, автор і кер. інтернет-проекту «Українська правда» Г. Ґонґадзе (див. також Ґонґадзе Справа) та ін. Мас­штаб і всесвітнє значе­н­ня терорист. акції 11 вересня 2001 в Нью-Йорку та супут. акцій пере­творили тему І. т. на одну з найгостріших про­блем сьогоде­н­ня.

Завантажити статтю