Індивідуальний терор

ІНДИВІДУА́ЛЬНИЙ ТЕРО́Р – один із засобів соціальної революції. На думку його прихильників, є ефектив. методом боротьби в умовах протистояння неспівмір. за масштабами соц. сил. Нині І. т. застосовують у боротьбі проти держав і політ. сил, що претендують на світ. гегемонію. У процесі рев. руху в Росії його здійснювали спочатку народовольці, згодом – есери. Прямою причиною «одноосіб. бунту» народовольців стала несподівано низька ефективність їхньої тривалої пропагандист. роботи. Повторюючи багато в чому програму рев. організації «Земля і воля», у якій терор розглядався насамперед як знаряддя самозахисту, народовольці вважали його наступал. зброєю. Н. Неймарк і О. Будницький виокремили 2 осн. чинники розгортання тероризму: радикали, що прагнули шляхом політ. убивств змінити хід історії, і уряд, що надмір. жорстокістю проти пропагандистів, які не становили безпосеред. загрози владі, провокував революціонерів на нове насильство. При цьому перехід до насильниц. методів боротьби ініціювали антидерж., антирос. рев. сили, але держава, зі свого боку, підтримала цей перехід. І. т. став потуж. чинником подальшого істор. розвитку Росії: убивство народовольцями «царя-визволителя» Олександра ІІ у березні 1881 унеможливило реалізацію вже підготовлених конституц. реформ, а убивство у Києві Д. Богровим голови РМ П. Столипіна у вересні 1911 пришвидшило розвал імперії. Для подолання тероризму держава згорнула або значно скоротила низку освіт., законодав. і воєн. програм. Повалення царизму 1917, а за ним і укр. самостійності означали легалізацію й вихід на провідні ролі орієнтов. на ідею т. зв. рев. доцільності соц. сил, що відмовилися від будь-яких правових норм. На з’їзді комсомолу 2 жовтня 1920 В. Ленін проголосив: «Для нас нравственность подчинена интересам классовой борьбы пролетариата». Реалізація його ідеології супроводилася вибухом насильства і вбивствами. 19 жовтня 1917 підбурені більшов. пропагандою солдати жорстоко вбили промисловця, мецената, останнього власника м. Славута (нині Хмельн. обл.) князя Р. Санґушка (його архів належав до найбагатших і найдавніших місц. збірок і містив акти 1284–1793, важливі для вивчення історії Волині, Острога, Луцька й Заславля). За даними Укр. Червоного Хреста, після вступу до Києва у січні 1918 червоногвард. загонів М. Муравйова вбито бл. 5 тис. осіб (серед загиблих – чл. УЦР Л. Бочковський, О. Зарудний, ред. г. «Народна воля» І. Пугач та ін.). 30 квітня 1918 М. Гринник побл. будинку УЦР спробував вчинити замах на М. Грушевського. Січові стрільці, які охороняли УЦР, обеззброїли й заарештували терориста, однак того ж вечора він був убитий, тому справа лишилася нез’ясованою. За Гетьманату кількість загиблих обраховували вже десятками й сотнями. У київ. російськомов. газетах систематично з’являлися повідомлення про «загадк.» вбивства. Міністр внутр. справ Української Держави В. Рейнбот наказав міському отаманові Києва К. Маршалку розпочати їхнє розслідування. Численні індивід. вбивства мали здебільшого кримінал. характер, але окремі з них – політичний. Так, убито низку видат. діячів укр. культури – ген. секр. освіти УЦР, перекладача й літ. критика І. Стешенка (30 липня 1918, Полтава), історика О. Єфименко (18 грудня 1918, х. Любочка побл. с. Писарівка, нині Верхня Писарівка Вовчан. р-ну Харків. обл.), голову Кубан. крайової ради М. Рябовола (14 червня 1919, м. Ростов-на-Дону, РФ), живописця О. Мурашка (14 червня 1919, Київ), вченого-помолога Л. Симиренка (6 січня 1920, с. Мліїв, нині Городищен. р-ну Черкас. обл.), композитора М. Леонтовича (23 січня 1921, с. Марківка, нині Теплиц. р-ну Вінн. обл.), художника Леся Лозовського (22 березня 1922, Київ). Ці вбивства відбувалися на знач. тер. (від Правобереж. України до Кубані) та за різних політ. устроїв, тому організовували їх, ймовірно, не з одного центру і зумовлені вони не однією суспільно-політ. доктриною, хоча до більшості причетні більшовики. Гол. мета І. т. – приголомшити людей, переконати їх у всесильності рад. влади. За свідченням одного з організаторів і виконавців комуніст. І. т. П. Судоплатова, для здійснення спец. завдань у СРСР 1921 за вказівкою В. Леніна створ. токсикол. лаб. (називалася також спец. кабінетом та лаб.-Х). У 1930-і рр. її нач. був проф. І. Казаков, розстріляний у справі правотроцькіст. блоку. Н.-д. роботи за тематикою лаб. проводили фахівці Інституту біохімії АН СРСР (дир. О. Бах – колиш. чл. київ. групи «Народної волі»). 1937 лаб. передано до НКВС разом із дослідн. групою полковника мед. служби проф. Г. Майрановського, який вивчав вплив смертонос. газів і отрут на злоякісні пухлини. Згодом вона входила до складу Міністерства держ. безпеки СРСР, у 1960–70-х рр. отримала назву спецлаб. № 12 Інституту спец. і нових технологій КДБ. Убивства належали до функцій нач. комендатури ОГПУ – НКВС – Міністерства держ. безпеки. 1926–53 ним був генерал-майор В. Блохін, який особисто виконував смертні вироки (1954 позбавлений звання постановою РМ СРСР). Агенти-терористи НКВС убивали тих, з ким більшовики не могли домовитися. Вони здійснили убивства С. Петлюри (25 травня 1926, Париж), Є. Коновальця (23 травня 1938, м. Роттердам, Нідерланди), Л. Ребета (12 жовтня 1957), С. Бандери (15 жовтня 1959; обидва – Мюнхен) та ін. політ. діячів еміграції (передусім, можливо, гетьманича Д. Скоропадського, політолога М. Сосновського). На тер. СРСР у повоєнні роки вбиті колиш. нарком освіти УСРР О. Шумський (18 вересня 1946), єпископ УГКЦ Т. Ромжа (1 листопада 1947), провідна діячка шістдесятництва, митець А. Горська (28 листопада 1970), поет В. Стус (4 вересня 1985). Набравши форм держ. терору, стихій. І. т. ленін. часів трансформувався у регламентов. І. т. сталін. періоду. Комуніст. І. т. мав вираз. українофоб. характер – більшов. спецслужби, ніби сподіваючись на відповідь організов. укр. сил, звинувачували політв’язнів у членстві в тій чи ін. (здебільшого вигаданій) націонал-фашист. терорист. організації. За трохи вільніших, порівнянно з СРСР, умов політ. режиму Польщі та ін. зх.-європ. країн рос. емігранти засобами І. т. ліквідували кількох рад. чиновників: 1923 М. Конраді застрелив у м. Лозанна (Швейцарія) учасника передачі В. Леніну нім. грошей В. Воровського, 1927 Б. Коверда у Варшаві – одного з організаторів убивства царської родини П. Войкова (взяв особисту участь у розстрілі й займався знищенням тіл убитих). Слідом за ними УВО й ОУН також вдалися до І. т. 29 серпня 1931 у м. Трускавець (нині Львів. обл.) бойовики ОУН В. Білас і Д. Данилишин (див. Данилишина і Біласа Справа) убили нач. сх. відділу МЗС Польщі Т.-Л. Голувка, звинуваченого організацією у духов. обеззброюванні укр. суспільства; 22 жовтня 1933 на знак протесту проти організов. в УСРР голодомору чл. ОУН М. Лемик застрелив нач. канцелярії консульства СРСР у Львові О. Майлова; 15 червня 1934 у Варшаві бойовик ОУН Г. Мацейко вбив міністра внутр. справ Польщі Б. Пєрацького, який здійснював репресії проти українців. У відповідь польс. влада організувала 1934 концтабір у Березі Картузькій, що відзначався особливою жорстокістю умов, створених для українців. У СРСР І. т. можна вважати заходи із фактич. ліквідації одного з лідерів шістдесятництва І. Світличного: у січні 1978 у табір. лікарні його інфіковано хворобою Боткіна, 1981 після інсульту двічі пробито череп з метою видалення гематоми, але при цьому внесено стафілокок (помер 25 жовтня 1992). Організатори таєм. убивств ніколи не брали на себе відповідальності за них. Інколи з різних мотивів це робили виконавці – Б. Сташинський, П. Судоплатов. Індивід. заходи рад. тюремників, що призвели до загибелі рад. політв’язнів – педагога О. Тихого (6 травня 1984, тюремна лікарня у м. Перм, РФ), письменника та публіциста Ю. Литвина (5 вересня 1984, лікарня у м. Чусово Перм. обл.), письменника й ученого-сходознавця В. Марченка (7 жовтня 1984, тюремна лікарня у Ленінграді, нині С.-Петербург), – дозволяють віднести їх до категорії І. т. Після здобуття незалежності України І. т. піднявся на вищий рівень. У сфері бізнесу його застосовують проти конкурентів, однак у цьому випадку І. т. не несе ідей. навантаження. Ліквідують і найвпливовіших, політично актив. діячів, можливих претендентів на найвищі держ. посади: напередодні парламент. виборів 1994 загинув голова секретаріату НРУ М. Бойчишин, напередодні президент. виборів 1999 – голова НРУ В. Чорновіл. Убиті голова правління НБУ В. Гетьман, автор і кер. інтернет-проекту «Українська правда» Г. Ґонґадзе (див. також Ґонґадзе Справа) та ін. Масштаб і всесвітнє значення терорист. акції 11 вересня 2001 в Нью-Йорку та супут. акцій перетворили тему І. т. на одну з найгостріших проблем сьогодення.

Літ.: Книга русской скорби. Вып. 1–14. С.-Петербург, 1908–14; Книга скорби // Малая Русь. Вып. 2. К., 1918; Житецький І. Перший озброєний опір і перший політичний процес у Києві 50 років тому (11 лютого – 30 квітня 1879 р.) // Україна. 1929. Кн. 35; Московські вбивці Бандери перед судом: Зб. мат. Мюнхен, 1965; Головченко І. Слідами давніх подій // Україна. 1969. № 27, 29; N. Naimark. Terrorism and the Fall of Imperial Russia // Terrorism and Political Violence. 1990. Vol. 2, № 2; Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. Москва, 1996; Судоплатов П. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930–1950 годы. Москва, 1997; Будницкий О. В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология. Москва, 2000; Политическая полиция и политический терроризм в России: Сб. док. Москва, 2001; Білокінь С. Індивідуальний терор // Політ. терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002; Смирнов В. Н. Политический терроризм в Харьковской губернии (вторая половина ХІХ столетия). Х., 2007.

С. І. Білокінь

Рекомендована література

Книга русской скорби. Вып. 1–14. С.-Петербург, 1908–14;
Книга скорби // Малая Русь. Вып. 2. К., 1918;
Житецький І. Перший озброєний опір і перший політичний процес у Києві 50 років тому (11 лютого – 30 квітня 1879 р.) // Україна. 1929. Кн. 35;
Московські вбивці Бандери перед судом: Зб. мат. Мюнхен, 1965;
Головченко І. Слідами давніх подій // Україна. 1969. № 27, 29;
N. Naimark. Terrorism and the Fall of Imperial Russia // Terrorism and Political Violence. 1990. Vol. 2, № 2;
Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. Москва, 1996;
Судоплатов П. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930–1950 годы. Москва, 1997;
Будницкий О. В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология. Москва, 2000;
Политическая полиция и политический терроризм в России: Сб. док. Москва, 2001;
Білокінь С. Індивідуальний терор // Політ. терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002;
Смирнов В. Н. Политический терроризм в Харьковской губернии (вторая половина ХІХ столетия). Х., 2007.