Архітектурознавство

АРХІТЕКТУРОЗНА́ВСТВО — наука про архітектуру, її походже­н­ня, закономірності і специфіку роз­витку в су­спільстві. Арх-ра і наука про неї роз­вивалися в процесі багатовікової практики людства в буд-ві міст, фортець, храмів, житла, інж. споруд та їх комплексів, що утворюють певне штучне середовище для забезпече­н­ня жит­тєдіяльності людини. Арх-ра, на від­міну від ін. мистецтв, які в тій чи ін. мірі від­ображають дійсність в худож. образах, не лише зображує, але й формує дійсність. Сучасне А. складається з таких роз­ділів: заг. теорія архітектури (ви­значе­н­ня і специфіка архітектури, образотворчі засоби формува­н­ня, художні методи і стилі); прикладна теорія архітектури — теорія містобудівництва, архіт. типологія, критика, акустика, біо­ніка, конструюва­н­ня (дерево, залізобетон, метал та ін.), теорія проектува­н­ня тощо. Найбільш традиц. роз­ділом А. є історія, що ви­вчає процеси роз­витку світ. і нац. архітектури; вона повʼязана з дослідже­н­ням заг. історії, входить до системи мистецтво­знавства (архіт. історіо­графія, памʼятко­знавство, крає­знавство і бібліо­графія, теорія ре­ставрації памʼяток архітектури). А. як наука — одна з най­стародавніших. У законах Хам­мурап­пі (2 тис. до н. е.) є стат­ті про від­повід­альність архітектора перед су­спільством за якість збудованих споруд. У стародав. Китаї, в трактатах Лао-Дзін «Дао де Дзін» (4–3 ст. до н. е.), викладено теор. засади архітектури. У роз­горнутому ви­гляді А. формується в антич. світі (М. Вітрувій, «Десять книг про архітектуру», 1 ст. до н. е.) — осн. засади античного містобудува­н­ня (регулярна система роз­планува­н­ня міст, типологічні засади обʼємно-просторової організації споруд, ордерна система). Ці принципи можемо спо­стерігати в роз­планувальній організації міст Пн. Причорноморʼя (Херсонес, Ольвія, Пантикапей та ін., 6 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.). Арх-ра Візантії зна­йшла своє продовже­н­ня і подальший роз­виток в арх-рі Київської Русі. Своєрідним модулем, який використовувався під час будівництва Успенського собору Печерського монастиря (11 ст.), був пояс варяга Шимона, подарований тоді монастирю, про що роз­повід­ає «Києво-Печерський патерик». За осн. елемент для пропорціюва­н­ня вибирався діаметр бані, а також його похідні — сторони під­купольного квадрата, його діагоналі. Від­кладаючи в певному порядку ці роз­міри, будівничі отримували реальну ширину нави і нартексу, ви­значали місця роз­ташува­н­ня й роз­міри в пере­тині стовпів, товщину стін, а також висоту пʼят і склепінь. За зразком Успенського собору Печерського монастиря — «в ту ж міру» — зводилися тоді собори не лише в стольному Києві, але й в ін. містах Давньоруської держави — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Ростові, Новгороді, Смоленську. Стародавні описи. «Кормчої книги» (14 ст.), яка мала роз­діл «Закон градський», являли собою запозиче­н­ня з візантійських трактатів. 15–18 ст. в Україні були ві­домі праці М. Вітрувія, В. Скамоц­ці, А. Пал­ладіо. Участь в архіт. процесі в Україні вихідців з Італії (Павло Римлянин і Віченцо Скамоц­ці), Франції (Ґ. де Боплан), Німеч­чини (Ґ.-Й. Шедель), Шотландії (П. Ґордон) об­умовили світ. рівень архітектури та інж. знань, які пере­давалися місцевим майстрам. У ви­вчен­ні історії архітектури європ. країн серед ін. вирізняються два принципово від­мін­них напрямки — перший роз­глядає архіт. процес лише як зміну кон­структив. систем (О. Шуазі), другий — лише як зміну стилів (Г. Вольфлін та ін.). Істина лежить посередині, оскільки зміна кон­структив. систем і стиліст. спрямованості взаємоповʼязані, і архітектура являє собою по суті своїй під­несене на вищий щабель естет. осмисле­н­ня інж. кон­струкцій.

У серед. 18 ст. арх-ру в Україні викладали в складі матем. наук у Києво-Могилян. академії, в Пере­яславському і Харків. колегіумах. У б-ках навч. закладів, братських шкіл, монастирів, ремісничих цехів зберігалася велика кількість рукописів з питань архітектури і буд. справи. На­прикінці 18 — поч. 19 ст. А. в Росії набуває централізованого норматив. значе­н­ня в межах класицизму, який абсолютизує дію «вічних естетичних законів і канонів ордерної системи». Роз­робляють т. зв. взірцеві проекти житлових будинків і громад. споруд. На основі Гіп­подамової класич. регуляр. схеми роз­робляють ген. плани заснованих міст Пд. України — Катеринослава, Херсона, Миколаєва, Одеси, Сімферополя (арх. І. Старов, В. Гесте, П. Ярославський, П. Абросимов, А. Меленський). Одночасно укр. А. опановує не лише досягне­н­ня світ. архітектури, але й досвід нар. майстрів, і саме тому укр. А. починає звертатися до нац. самобутності. У цьому процесі брали участь Т. Шевченко (його матеріали до вид. «Живописная Украина», С.-Петербург, 1844, що заклали під­валини архіт. історіо­графії), П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський. Починається по­глиблене ви­вче­н­ня і фіксація памʼяток укр. зодчества (Г. Лукомський, С. Васильківський, В. Кричевський, В. Леонтович, Г. Павлуцький, С. Таранущенко, В. Троценко). Наслідком цієї праці в Україні є ви­да­н­ня таких узагальнювальних робіт, як «Из украинской старины» (С.-Петербург, 1900, вступна ста­т­тя Д. Яворницького), роз­ділів про укр. мистецтво у вид. «История рус­ского искус­ства» І. Грабаря (Москва, 1910, т. 2), зʼявляються числен­ні праці про укр. нац. стиль у тогочас. журналах «Украинская жизнь», «Сяйво», «Ілюстрована Україна», «Київ». Піонерами укр. стилю стали В. Кричевський, К. Жуков, П. Фетисов, І. Левинський, О. Лушпинський, Д. Дяченко та ін., які по­єд­нували теор. дослідже­н­ня з проект­ною практикою і будівництвом. У працях одес. архітектора Ф. Нестурха та харків. О. Ґінзбурґа вперше порушуються пита­н­ня про профес. права і етику зодчих, про необхідність створе­н­ня профес. обʼ­єд­нань. Унаслідок роз­витку архіт. освіти зʼявляються перші під­ручники з архітектури, які виходили під гаслом пере­творе­н­ня «корисного в прекрасне» (петербур. проф. А. Красовський, «Граж­данская архитектура», С.-Петербург, 1851). Курси лекцій готували київ. проф. О. Кобелєв і харків. О. Бекетов. Архіт. типологію досліджували О. Вербицький, П. Альошин, В. Риков, В. Обремський. Про­блеми роз­витку буд. кон­струкцій (деревʼяні, металеві, залізобетон­ні, муровані) досліджували укр. видатні вчені: П. Собко, М. Белелюбський, С. Тимошенко, Є. Патон. На поч. 20 ст. укр. А. не обмежувалось пита­н­нями дослідже­н­ня нац. зодчества, а висвітлювало про­блеми світ. мистецтва. Серед праць слід на­звати твори Г. Павлуцького «Коринфский ордер» (К., 1891); Ф. Шміта «Искус­ство: его психология, его стилистика, его эволюция» (Х., 1913). У цей же час зро­стає інтерес до про­блем містобудува­н­ня і формува­н­ня основ його теорії, зʼявляються цікаві праці проф. Київ. політех. ін­ституту Г. Дубеліра «Планирование городов» (С.-Петербург, 1910), «Записка к во­просу о планировке окраин Киева» (К., 1912). У книзі В. Ковалівського «Большой город и города-сады» (Петро­град, 1916) ви­вчався світ. досвід реалізації ідей арх. Е. Говарда про міста-сади (1911). У працях харків. дослідника М. Диканського «По­стройка городов, их план и красота», «По рус­ским курортам» (обидві — Петро­град, 1915) висвітлювалися нові для того часу про­блеми рекон­струкції міст, створе­н­ня рекреац. зон. У період УНР (1917–19) було зроблено спробу організаційно оформити А. в складі істор. секції УАН, засн. Архітектурний ін­ститут (1918, ректор — проф. Д. Дяченко).

У рад. час А. базувалося на засадах архіт. кон­структивізму (лідер О. Веснін) з орієнтацією на нове вироб. мистецтво від­повід­но до нових засад роз­витку су­спільства. А. цього періоду проголосило функціонал. метод проектува­н­ня з ви­зна­н­ням функції як гол. принципу творчості; формуються функціоналізм і кон­структивізм, що впроваджують нові типи споруд — фабрики-кухні, будинки-комуни з «кабінами для спа­н­ня», школи-інтернати з ізоляцією дітей від «буржуазного впливу сімʼї при її від­миран­ні» і т. ін. У Київ. худож. ін­ституті, який називався мистецько-технічним, ці ідеї ді­стали пошире­н­ня у студіюван­ні таких дисциплін, як «про­стір», «форма», «колір», і знач. мірою впливали на роз­виток архіт. теорії на основі ви­вче­н­ня праць європ. раціоналістів і функціоналістів Ш.-Е. Ле Корбюзьє, В. Ґропіуса, Ф.-Л. Райта. У 20-х — поч. 30-х рр. існували числен­ні угрупува­н­ня архітекторів, кожне з яких базувалося на своїй творчій платформі, однак у 1932–33 від­бувся фактич. роз­гром усіх їх було створ. єдину Спілку архітекторів України (як складову частину СА СРСР); до статуту її було включено концепцію т. зв. соціалістичного реалізму, одним з постулатів якого була вимога створе­н­ня архітектури «соціалістичної за змістом, національної за формою». Фактично під цим гаслом ви­ступала архіт. теорія т. зв. пролетарської класики. Почалася соц. рекон­струкція міст, наслідком якої було тотальне знище­н­ня шедеврів нац. зодчества. Одночасно виникла теорія «музеєфікації», за якою окремі фрагменти істор. споруди «науково об­ґрунтовано» вилучалися і пере­міщувалися до музейних фондів — так мозаїки і фрески зруйнованого Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (12 ст.) було пере­дано до екс­позиції Третьяковської галереї в Москві і до Рос. музею в Ленін­граді. Ікони з іконостасів зруйнованих церков опинилися у фондах і запасниках музеїв образотворчого мистецтва Києва і Харкова, істор.-крає­знав. музеїв ін. міст України.

Наук. рівень А. можна прослідкувати в публікаціях журналів «Архітектура радянської України» і «Будівництво» (П. Альошин, П. Юрченко, О. Молокін, М. Холостенко). У цей час зі створе­н­ням ін­ституту «Ді­промісто» зʼявилися високо­професійні наук. роз­робки в галузі теорії містобудува­н­ня — «Соціалістичне місто. Велике Запоріж­жя» І. Малозьомова (Х., 1933), «Опыт планировки городов на Украине. Про­блемы архитектуры» А. Ейнгорна (Москва, 1937) та ін. Важл. віхою в історії архіт. науки було створе­н­ня в Україні 1945 Академії архітектури УРСР (президент академік В. Заболотний), від 1956 — Академія будівництва і архітектури УРСР, у складі якої організовано три НДІ з питань історії і теорії архітектури; містобудува­н­ня; архітектури споруд (вони мали аспірантуру). В Академії архітектури працювали провід­ні архітектори П. Альошин, С. Без­сонов, О. Вербицький, В. Заболотний, Є. Катонін, О. Власов, М. Сєверов та ін. ви­значні фахівці, які створили фундам. дослідже­н­ня: «Памятники архитектуры Украины» (К., 1954); «Архитектура Украинской ССР» (Москва, 1954); «Нариси з історії архітектури Української РСР» в 2-х т. (К., 1957; 1962); «Архитектура Украины (1917–1967)» (К., 1967); були спів­авторами «Історії Українського мистецтва» в 6-ти т. (К., 1968–70; Державна премія УРСР у галузі н. і т., 1971). Одночасно під­готовлено числен­ні моно­графії з окремих про­блем роз­витку архітектури в Україні: праці Ю. Асєєва — «Архітектура Київської Русі» (К., 1969), «Архитектура Крыма» (1961, спів­авт.); Г. Логвина — «Киев» (Москва, 1960, 1967), «Украинское искус­ство 10–18 ст.» (Москва, 1963), «Чернигов, Новгород- Северский, Глухов, Путивль» (Москва, 1965), «По Україні. Стародавні мистецькі памʼятки» (К., 1968), «Софія Київська» (К., 1971); Д. Яблонського — «Порталы в архитектуре Украины 17–18 вв.» (К., 1955); Ю. Нельговського — «Львів. Історико-архітектурний нарис» (Л., 1959); В. Самойловича — «Народна творчість в архітектурі сільського житла» (К., 1961); М. Цапенка — «Архитектура Лев­обережной Украины» (Москва, 1976); С. Кілес­си — «Киево-Печерская Лавра. Памятники архитектуры и искус­ства» (Москва, 1975). Пита­н­ня містобудува­н­ня висвітлювались в наук. працях А. Іванової — «Планировка и за­стройка городских жилых ра­йонов» (К., 1953), О. Хорхота — «Архитектура и благоустройство промышлен­ных пред­приятий» (К., 1953), В. Новикова — «Про поліпше­н­ня планува­н­ня і забудови міст та типового проектува­н­ня житлово-цивільного будівництва» (К., 1967). Пита­н­ня роз­витку типології житл. і громад. споруд роз­робляли М. Агуф, Г. Зенькович, Я. Штейнберґ. У докладній, але суперечливій моно­графії М. Цапенка «О реалистических основах советской архитектуры» (Москва, 1953) об­ґрунтовувався метод «соціалістичного реалізму» щодо роз­витку архітектури.

Після ліквідації Академії будівництва та архітектури УРСР (1963) роз­виток А. тривав у галузевих НДІ (Київ. НДІ теорії, історії архітектури і буд. техніки, Київ. НДІ містобудува­н­ня і Київ. зонал. НДІ екс­перим. проектува­н­ня житл. та громад. споруд, що були під­порядк. Держбуду СРСР) та частково на каф. навч. ін­ститутів. Після кількох директивних по­станов партії і уряду 1954–55 в архіт. творчості почався від­хід від «пролетарської класики». Архіт. практика і наука були орієнтовані на макс. викори­ста­н­ня збірних індустр. залізобетон. кон­струкцій, пита­н­ня елементарної зручності по­ступалися місцем швидкісним темпам будівництва. Про­блема естетики архітектури втратила актуальність, адже в Україні було до­зволено за­стосовувати в житл. буд-ві великопанельні пʼятиповерхові будинки лише двох серій (1–480 і 1–464) та один тип це­гляного будинку з вбудованим магазином, що були за­проектовані Центр. НДІ житла в Москві. 1965 до­зволили споруджувати девʼятиповерхові великопанельні житл. будинки, але при цьому не враховували кліматич. особливостей регіонів. Так, серію 1–126 за­стосовувано до 1991 однаково в Тюмені, Черкасах і Сімферополі. У цей період в умовах ідеолог. пресингу до­зволялося ви­да­н­ня лише проект­но-прикладних праць; дослідж. із теорії містобудува­н­ня і типології на­близилися до прикладних тех. наук з викори­ста­н­ням електрон­но-обчислюв. техніки і систем. моделюва­н­ня. У цих напрямках працювали Г. Лаврик, М. Дьомін, І. Фомін, Є. Клюшниченко, Т. Устенко. Нові праці з архіт. типології створили Д. Яблонський, В. Єжов, З. Мойсеєнко, В. Штолько, В. Савченко, В. Куцевич. До числа най­значніших робіт цього часу належать нечислен­ні моно­графії з питань історії архітектури. Серед них — «Монументальна деревʼяна архітектура Лів­обережної України» С. Таранушенка (К., 1976), «Архітектура Древнього Києва» Ю. Асєєва (К., 1982). Арх-ру окремих істор. періодів досліджували Ю. Асєєв, Г. Логвин, О. Тіц, Т. Трегубова, О. Годованюк, В. Тимофієнко, О. Ігнаткін, О. Ігнатов, М. Коломієць, С. Крижицький, В. Ясієвич. Окремі пита­н­ня теорії архітектури, зокрема про­блеми формотворе­н­ня й архіт. матеріало­знавства в межах концепції індустр. архітектури, зна­йшли від­ображе­н­ня у дослідж. А. Мардера «Металл в архитектуре» (Москва, 1980), «Эстетика архитектуры: Теор. про­блемы архит. творчества» (Москва, 1988); В. Ясієвича «Кон­струкция и форма в архитектуре» (К., 1971), «Бетон и железобетон в архитектуре» (Москва, 1981); С. Кілес­си «Керамика в архитектуре Украины» (К., 1968); В. Єжова «Архитектурно-кон­структивные системы обществен­ных сооружений» (К., 1981); Є. Святченка «Архитектурная выразительность сборного домостроения» (Х., 1986) та ін.

А. незалежної України продовжувало свій роз­виток у галузевих ін­ститутах Держбуду України (НДІ теорії, історії, містобудува­н­ня і архітектури, НДІ містобу-дува­н­ня та ін.) пере­важно на основі сформованого раніше наук. потенціалу. За участю НДІ і від­родженої Академії архітектури України (1992) було роз­роблено серію нац. про­грам «Національна про­грама житлової політики України», «Національна про­грама охорони історико-архітектурної спадщини» та ін. У цей час ви­дано енциклопед. довід­ники, де вперше оприлюднено матеріали про творчий доробок архітекторів України різних поколінь — «Митці України: Енциклопед. довід.» (К., 1992), «Мистецтво України: Бібліогр. довід.» (К., 1997), В. Тимофієнка — «Зодчі України кінця 18 — початку 20 століть» (К., 1999). Роз­почато ви­да­н­ня альманаху «Архітектурна спадщина» — ред. В. Тимофієнко (2000 ви­йшло 5 вип.). Особливе наук. і громад. значе­н­ня має ґрунтовна моно­графія С. Крижицького «Архитектура античных государств Северного Причерноморья» (К., 1999). Ця праця є першим узагальнювальним ви­да­н­ням, присвяч. арх-рі антич. держав від 6 ст. до н. е. до 4 ст. н. е., роз­витку містобудува­н­ня, фортечних споруд, храмів, житла, поховань, буд. систем.

На­прикінці 20 ст. роз­почато ви­да­н­ня книжок наук.-популяр. серії «Національні святині України», присвяченої 2000-річчю Різдва Христового. Серед них — «Михайлівський Золотоверхий монастир» М. Дегтярьова, А. Реутова (К., 1997), «Храми Чернігова» В. Віроцького (К., 1998), «Андріївська церква» М. Дегтярьова, В. Корнєєвої (К., 1999), «Видубицький монастир» і «Кирилівський монастир» Т. Кілес­си (обидві — Київ, 1999), «Монастирі і храми землі Сіверської» В. Віроцького, А. Киркевича (1999), «Золоті ворота в Києві» С. Висоцького (К., 2000), «Архітектурні і мистецькі скарби Бог­данового краю» С. Кілес­си (К., 2000) та ін. Державною премією України в галузі архітектури в остан­ні роки від­значено моно­графії науковців Київ. нац. тех. університету будівництва і архітектури І. Фоміна («Основи теорії містобудува­н­ня», 1997) і В. Єжова, О. Слєпцова, О. Гусєва («Архитектурно-кон­структивные системы граж­данских зданий», 1999). Нині роз­виток А. і його ви­вче­н­ня зосереджується не лише в галузевих НДІ, але й на архіт. каф. регіональних навч. ін­ститутів різного рівня акредитації (Полтави, Львова, Луцька, Одеси, Дні­пропетровська, Рівного). Сучас. стан і роз­виток архіт. науки повʼязаний зі зміною ставле­н­ня до природи зодчества, його сутності як явища світ. культури, що від­дзеркалює не лише базові сусп. явища, але й духовне життя людини, її естет. смаки і уподоба­н­ня.

Завантажити статтю