Сталін Йосип Віссаріонович

СТА́ЛІН Йосип Віссаріонович (справжнє — Джуґашвілі; 18. 12. 1878, м. Ґорі Тифліської губ., нині регіон Шида-Картлі, Грузія — 05. 03. 1953, Москва) — радянський політичний, партійний і державний діяч. Генералісимус СРСР (1945). Герой Соціалістичної Праці (1939). Герой Радянського Союзу (1945). Державні нагороди СРСР. Політичний «вождь» СРСР і орієнтованих на ВКП(б)/КПРС комуністичних і робітничих партій, а також залежних від СРСР країн. Навчався у Ґорійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії (нині Тбілісі). Від 1898 брав участь у грузинському соціал-демократичному русі. Після виключення з семінарії від 1889 працював у Тифліській фізичній обсерваторії. 1901 перейшов на нелегальне становище й розпочав діяльність як професійний революціонер. Неодноразово був заарештований жандармами, але втікав із заслання. Активно долучився до революційних подій 1905 на Кавказі, одночасно мав тісні контакти з центрами російського соціал-демократичного руху. Делегат 1-ї Таммерфорської партконференції (Фінляндія), IV i V з’їздів РСДРП. 1907 взяв участь у пограбуванні банку в Тифлісі для поповнення партійної каси. 1913 заарештований і засланий в Туруханський край Росії, де й зустрів Лютневу революцію 1917. У січні 1912 заочно кооптований до ЦК РСДРП(б), залишався членом ЦК до кінця життя. Ще під час 1-ї світової війни став завзятим прибічником В. Леніна, 1915 за рекомендацією якого підготував працю «Национальный вопрос и социал-демократия». У березні 1917 приїхав із заслання у Петроград (нині Санкт-Петербург), увійшов до більшовицької партійної верхівки та редакції газети «Правда». Займав позиції, що відхилялися від ленінської, але після повернення В. Леніна до Росії С. підтримував його політичну лінію. У новоствореній РНК обійняв посаду наркома з національних справ (1917–22) і відповідав за проведення політики щодо неросійських народів і національних меншин. Одночасно очолював наркомати державного контролю, робітничо-селянської інспекції. Під час воєнних дій 1918–20 був відповідальним від ЦК за політико-військові справи на різних фронтах. У цей час розпочався його різкий конфлікт із Л. Троцьким, водночас згуртував довкола себе певне коло осіб, яких згодом використав для завоювання впливів і влади у партії та державі. С. належав до найближчого оточення В. Леніна і входив до центральних державних (РНК, ЦВК) і партійних (ЦК, Політбюро, Оргбюро) органів, а також до Реввійськради. Він підтримував В. Леніна у боротьбі проти різного роду «ухилів» і з його ініціативи був обраний Генеральним секретарем ЦК. Напередодні створення СРСР розпочався конфлікт С. із В. Леніним, причиною якого були непорозуміння і зіткнення С. із кавказькими комуністами та його брутальні висловлювання на адресу Н. Крупської — дружини В. Леніна. Наприкінці 1922 В. Ленін радив ЦК замінити С. на посаді Генерального секретаря. Проте на той момент С. згуртував навколо себе більшість партійних функціонерів. Використавши на свою користь протистояння політичних угруповань, після смерті В. Леніна 1924 він зміг переламати ситуацію на свою користь у ключових органах (партійні з’їзди і конференції, ЦК, Політбюро), а також згуртувати більшість проти Л. Троцького та інших опозиціонерів, зокрема Л. Каменєва, Г. Зінов’єва, М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського. Від 1928 С. міг самостійно визначати політичний курс. Приблизно з цього ж року почалося і поступове звеличування персони С. Він здійснив відхід від Нової економічної політики і перехід до індустріалізації, колективізації (див. Колгоспи) та п’ятирічного планування, проголосивши «революцію згори». У СРСР було створено командну економіку, що у своїх основних рисах збереглася до кінця 1980-х рр. Обкладання високими податками, залякування (тавро саботажника, шкідника, троцькіста, правоухильника, примиренця тощо), «розкуркулення», терор голодом, масові репресії, депортації — всі ці методи режим активно застосовував для «соціалістичних перетворень». Крім того, С. використав для зміцнення своєї влади спровокований голод, організований терор і тотальну зрівнялівку. Як і В. Ленін, він завжди вбачав в Україні потенціал непокори, а тому ставився з апріорною недовірою не лише до населення, а й місцевої політичної еліти, піддаючи її періодичним «чисткам» і винищенню. До смерті С. жодного разу етнічний українець не очолював ЦК КП(б)У/КПУ. Як і В. Ленін у 1921–22 (див. Голод 1921–23), С. використав голодомор 1932–33 для остаточного придушення того політичного україноцентричного потенціалу нації, щоб у майбутньому, за його задумом, він не міг відродитися. Прагнучи здобути собі підтримку в боротьбі за владу, С. схвалював контрольовану українізацію, але при цьому інспірував боротьбу з націонал-ухильництвом, лідером якого у середині 1920-х рр. оголошений О. Шумський, а 1933 — М. Скрипник. Голодомор, нищення української інтелігенції, придушення будь-якого інакомислення, активну русифікацію в Україні — все це С. виправдовував зазвичай страхом, за його власними словами, «втратити Україну» (з огляду насамперед на небезпеку польсько-українського альянсу). Невипадково жертвами політичних вбивств стали такі українські діячі, як С. Петлюра (1926), Є. Коновалець (1938), О. Шумський (1946). Упродовж всієї своєї політичної кар’ри С. вдало користався можливостями радянської спецслужби, розставляючи в ній потрібні йому кадри, скеровуючи їхні дії. Вбивство 1934 політичного функціонера С. Кірова С. використав для розгортання широкомасштабних репресивних акцій, насамперед проти колишніх учасників опозиції по всьому СРСР. Для України це принесло нову хвилю «чисток» проти прибічників політики українізації, управлінців, діячів культури. Усе це стало не лише інструментом зміцнення особистої влади С., а й прологом «великого терору» 1937–38, що здійснював сталінський нарком внутрішніх справ 1936–38 М. Єжов. Терор зачепив не лише партійних функціонерів; було проведено масові т. зв. етнічні операції (серед німців, поляків, латишів тощо). 1938 всі «недоліки» й «перегини» терористичної кампанії списали на М. Єжова, а новий шеф НКВС, сталінський висуванець Л. Берія, 1939 розпочав обмежену реабілітацію декого із ще живих жертв. Яскравим прикладом розриву між дійсністю та деклараціями демократії і свободи стала «сталінська» Конституція, прийнята 1936. С. приділяв значну увагу зовнішній політиці СРСР, яку проводив через наркомів закордонних справ Г. Чичеріна, М. Литвинова, В. Молотова, А. Вишинського. Ключові зовнішньополітичні рішення (укладення Молотова–Ріббентропа Пакту 1939, Тегеранська конференція 1943, Ялтинська конференція 1945, Потсдамська конференція 1945) С. ухвалював сам. Це стосується і керівництва військовими операціями під час війни з Німеччиною, на початку якої С. пережив шок, оскільки не вірив, що А. Гітлер наважиться напасти першим на СРСР. Напередодні нападу С. обійняв посаду голови РНК СРСР, яку 1946 перетворено на РМ СРСР. На цій посаді він перебував до смерті. Під час війни С. також був головою Державного комітету оборони, наркомом оборони СРСР, головнокомандувачем ЗС СРСР. У цей період він дозволив апелювати до релігійних і патріотичних почуттів народів СРСР з метою їхньої мобілізації на захист системи від нацистів. Здобута величезними жертвами народів СРСР (до 30 млн осіб) перемога над нацистською Німеччиною була знецінена ідеологічною реакцією та репресивними кампаніями після закінчення війни. У червні 1945 С. проголосив тост «За великий русский народ!», що започаткувало просування всього російського, наслідки якого стали фатальними для всіх народів СРСР. Це значною мірою пояснювало страх С. перед «бацилами» свободи, які могли перенести на радянський ґрунт воїни, що переможно пройшли країнами Європи. С. стимулював активне входження СРСР у кампанію «холодної війни», що не тільки супроводжувалася гонкою озброєнь обох світових систем, а й дозволяла ефективно ізолювати «радянський народ» від зовнішнього світу. С. розумів політичну значущість боротьби українського націоналістичного підпілля у воєнний і повоєнний час у Західній Україні. Ймовірно, це було одним із мотивів, що спонукав С. на частковий дозвіл пропаганди українських патріотичних ідей, відродження деяких атрибутів української державності (Міністерств оборони та закордонних справ УРСР, надання УРСР статусу члена-засновника ООН). Залучення до складу України західноукраїнських земель у 1939 і Закарпаття у 1945 (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі) слугувало створенню образу С. як об’єднувача українських земель. У спілкуванні з союзниками по антигітлерівській коаліції він проводив жорстку лінію, змушуючи їх поступатися у стратегічних питаннях і погоджуватися на толерування його вкрай антигуманних дій. Змирилися союзники і з політикою С. щодо країн, що потрапили у сферу впливу СРСР. В останній період війни приділив виняткову увагу розвитку ракетно-ядерного потенціалу СРСР і переоснащенню армії новітніми видами зброї. Партійне, державне, економічне керівництво країною було узалежнене від С. Він активно втручався в культурну політику (яку прагнув скеровувати у потрібному йому напрямку), а також в науку (історія, мовознавство тощо). С. завжди прагнув забезпечувати свою політику ідеологічно, чому, зокрема, слугували видання мільйонними накладами його праць «Вопросы ленинзма» (1926), «Краткий курс истории ВКП(б)» (1938), «Марксизм и вопросы языкознания» (1950), «Экономические проблемы социализма в СССР» (1952; усі — Москва), зібрання творів. У повоєнний період С. санкціонував проведення кількох гучних справ (боротьба проти «безрідних космополитів», «ленінградська справа», «справа лікарів-шкідників»), а також запланував чергову «ротацію» своїх найближчих соратників. Проте смерть С. внесла корективи в перебіг подій. Саркофаг з його тілом було встановлено в мавзолеї В. Леніна на Красній площі в Москві. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1961 за рішенням 22-го з’їзду КПРС останки С. захоронено неподалік від мавзолею. За межами СРСР сталінський внесок в історію завжди сприймали зі скепсисом, але водночас і з певним острахом. Уперше про недоліки і злочини С. в СРСР заговорили під час десталінізації, розпочатої М. Хрущовим. Більш детальний аналіз сталінізму і оцінку особи С. було дано під час ініційованої М. Горбачовим «перебудови». Після колапсу СРСР у РФ почала спостерігатися тенденція до певної ресталінізації, спроби виправдати дії С., зокрема під час голоду 1932–33, потребами модернізації країни, підкреслити його заслуги у боротьбі з А. Гітлером тощо. Подальше зміцнення диктатури російського президента В. Путіна призвело до активізації спорудження пам’ятників С. Нині їх у РФ понад 110, з них 95 встановлено за правління В. Путіна. Водночас російська влада веде негласну війну з меморіалами жертвам сталінських репресій. У великих містах знімають з будинків пам’ятні таблички репресованих мешканців, а в регіонах знищують монументи.

Завантажити статтю