Сталін Йосип Віссаріонович

СТА́ЛІН Йосип Віс­саріонович (справжнє — Джуґашвілі; 18. 12. 1878, м. Ґорі Тифліської губ., нині регіон Шида-Картлі, Грузія — 05. 03. 1953, Москва) — радянський політичний, партійний і державний діяч. Генералісимус СРСР (1945). Герой Соціалістичної Праці (1939). Герой Радянського Союзу (1945). Державні нагороди СРСР. Політичний «вождь» СРСР і орієнтованих на ВКП(б)/КПРС комуністичних і робітничих партій, а також залежних від СРСР країн. На­вчався у Ґорійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії (нині Тбілісі). Від 1898 брав участь у грузинському соціал-демократичному русі. Після виключе­н­ня з семінарії від 1889 працював у Тифліській фізичній обсерваторії. 1901 пере­йшов на нелегальне становище й роз­почав діяльність як професійний революціонер. Неодноразово був заарештований жандармами, але втікав із засла­н­ня. Активно долучився до революційних подій 1905 на Кавказі, одночасно мав тісні контакти з центрами російського соціал-демократичного руху. Делегат 1-ї Там­мерфорської партконференції (Фінляндія), IV i V зʼ­їздів РСДРП. 1907 взяв участь у пограбуван­ні банку в Тифлісі для поповне­н­ня партійної каси. 1913 заарештований і засланий в Туруханський край Росії, де й зустрів Лютневу революцію 1917. У січні 1912 заочно кооптований до ЦК РСДРП(б), залишався членом ЦК до кінця життя. Ще під час 1-ї світової війни став завзятим прибічником В. Леніна, 1915 за рекомендацією якого під­готував працю «Национальный во­прос и социал-демократия». У березні 1917 при­їхав із засла­н­ня у Петро­град (нині Санкт-Петербург), уві­йшов до більшовицької партійної верхівки та редакції газети «Правда». За­ймав позиції, що від­хилялися від ленінської, але після поверне­н­ня В. Леніна до Росії С. під­тримував його політичну лінію. У ново­створеній РНК обійняв посаду наркома з національних справ (1917—22) і від­повід­ав за проведе­н­ня політики щодо неросійських народів і національних меншин. Одночасно очолював наркомати державного контролю, робітничо-селянської інспекції. Під час воєн­них дій 1918—20 був від­повід­альним від ЦК за політико-військові справи на різних фронтах. У цей час роз­почався його різкий конфлікт із Л. Троцьким, водночас згуртував довкола себе певне коло осіб, яких згодом викори­став для завоюва­н­ня впливів і влади у партії та державі. С. належав до най­ближчого оточе­н­ня В. Леніна і входив до центральних державних (РНК, ЦВК) і партійних (ЦК, Політбюро, Оргбюро) органів, а також до Рев­військради. Він під­тримував В. Леніна у боротьбі проти різного роду «ухилів» і з його ініціативи був обраний Генеральним секретарем ЦК. Напередодні створе­н­ня СРСР роз­почався конфлікт С. із В. Леніним, причиною якого були непоро­зумі­н­ня і зі­ткне­н­ня С. із кавказькими комуністами та його брутальні висловлюва­н­ня на адресу Н. Крупської — дружини В. Леніна. На­прикінці 1922 В. Ленін радив ЦК замінити С. на посаді Генерального секретаря. Проте на той момент С. згуртував навколо себе більшість партійних функціонерів. Викори­ставши на свою користь проти­стоя­н­ня політичних угруповань, після смерті В. Леніна 1924 він зміг пере­ламати ситуацію на свою користь у ключових органах (партійні зʼ­їзди і конференції, ЦК, Політбюро), а також згуртувати більшість проти Л. Троцького та інших опозиціонерів, зокрема Л. Каменєва, Г. Зіновʼєва, М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського. Від 1928 С. міг само­стійно ви­значати політичний курс. При­близно з цього ж року почалося і по­ступове звеличува­н­ня персони С. Він здійснив від­хід від Нової економічної політики і пере­хід до індустріалізації, колективізації (див. Колгоспи) та пʼятирічного планува­н­ня, проголосивши «революцію згори». У СРСР було створено командну економіку, що у своїх основних рисах збереглася до кінця 1980-х рр. Обкла­да­н­ня високими податками, залякува­н­ня (тавро саботажника, шкідника, троцькіста, правоухильника, примиренця тощо), «роз­куркуле­н­ня», терор голодом, масові ре­пресії, депортації — всі ці методи режим активно за­стосовував для «соціалістичних пере­творень». Крім того, С. викори­став для зміцне­н­ня своєї влади спровокований голод, організований терор і тотальну зрівнялівку. Як і В. Ленін, він завжди вбачав в Україні потенціал непокори, а тому ставився з апріорною недовірою не лише до населе­н­ня, а й місцевої політичної еліти, під­даючи її періодичним «чисткам» і винищен­ню. До смерті С. жодного разу етнічний українець не очолював ЦК КП(б)У/КПУ. Як і В. Ленін у 1921—22 (див. Голод 1921—23), С. викори­став голодомор 1932—33 для остаточного придуше­н­ня того політичного україноцентричного потенціалу нації, щоб у майбутньому, за його задумом, він не міг від­родитися. Прагнучи здобути собі під­тримку в боротьбі за владу, С. схвалював контрольовану українізацію, але при цьому ін­спірував боротьбу з націонал-ухильництвом, лідером якого у середині 1920-х рр. оголошений О. Шумський, а 1933 — М. Скрипник. Голодомор, нище­н­ня української інтелігенції, придуше­н­ня будь-якого інакомисле­н­ня, активну русифікацію в Україні — все це С. виправдовував за­звичай страхом, за його власними словами, «втратити Україну» (з огляду насамперед на небезпеку польсько-українського альянсу). Невипадково жертвами політичних вбивств стали такі українські діячі, як С. Петлюра (1926), Є. Коновалець (1938), О. Шумський (1946). Упродовж всієї своєї політичної карʼри С. вдало кори­стався можливостями радянської спец­служби, роз­ставляючи в ній потрібні йому кадри, скеровуючи їхні дії. Вбивство 1934 політичного функціонера С. Кірова С. викори­став для роз­горта­н­ня широкомас­штабних ре­пресивних акцій, насамперед проти колишніх учасників опозиції по всьому СРСР. Для України це принесло нову хвилю «чисток» проти прибічників політики українізації, управлінців, діячів культури. Усе це стало не лише інструментом зміцне­н­ня особистої влади С., а й прологом «великого терору» 1937—38, що здійснював сталінський нарком внутрішніх справ 1936—38 М. Єжов. Терор зачепив не лише партійних функціонерів; було проведено масові т. зв. етнічні операції (серед німців, поляків, латишів тощо). 1938 всі «недоліки» й «пере­гини» терористичної кампанії списали на М. Єжова, а новий шеф НКВС, сталінський висуванець Л. Берія, 1939 роз­почав обмежену реабілітацію декого із ще живих жертв. Яскравим прикладом роз­риву між дійсністю та деклараціями демократії і свободи стала «сталінська» Кон­ституція, прийнята 1936. С. приділяв значну увагу зовнішній політиці СРСР, яку проводив через наркомів закордон­них справ Г. Чичеріна, М. Литвинова, В. Молотова, А. Вишинського. Ключові зовнішньополітичні ріше­н­ня (укладе­н­ня Молотова—Ріб­бентропа Пакту 1939, Тегеранська конференція 1943, Ялтинська конференція 1945, Потсдамська конференція 1945) С. ухвалював сам. Це стосується і керівництва військовими операціями під час війни з Німеч­чиною, на початку якої С. пере­жив шок, оскільки не вірив, що А. Гітлер наважиться напасти першим на СРСР. Напередодні нападу С. обійняв посаду голови РНК СРСР, яку 1946 пере­творено на РМ СРСР. На цій посаді він пере­бував до смерті. Під час війни С. також був головою Державного комітету оборони, наркомом оборони СРСР, головнокомандувачем ЗС СРСР. У цей період він до­зволив апелювати до релігійних і патріотичних почут­тів народів СРСР з метою їхньої мобілізації на захист системи від нацистів. Здобута величезними жертвами народів СРСР (до 30 млн осіб) пере­мога над нацистською Німеч­чиною була знецінена ідеологічною реакцією та ре­пресивними кампаніями після закінче­н­ня війни. У червні 1945 С. проголосив тост «За великий рус­ский народ!», що започаткувало просува­н­ня всього російського, наслідки якого стали фатальними для всіх народів СРСР. Це значною мірою пояснювало страх С. перед «бацилами» свободи, які могли пере­нести на радянський ґрунт воїни, що пере­можно про­йшли країнами Європи. С. стимулював активне входже­н­ня СРСР у кампанію «холодної війни», що не тільки су­проводжувалася гонкою озброєнь обох світових систем, а й до­зволяла ефективно ізолювати «радянський народ» від зовнішнього світу. С. ро­зумів політичну значущість боротьби українського націоналістичного під­пі­л­ля у воєн­ний і повоєн­ний час у Західній Україні. Ймовірно, це було одним із мотивів, що спонукав С. на частковий до­звіл пропаганди українських патріотичних ідей, від­родже­н­ня деяких атрибутів української державності (Міністерств оборони та закордон­них справ УРСР, на­да­н­ня УРСР статусу члена-засновника ООН). Залуче­н­ня до складу України західноукраїнських земель у 1939 і Закарпа­т­тя у 1945 (див. Воз­зʼ­єд­на­н­ня українських земель в єдиній державі) слугувало створен­ню образу С. як обʼ­єд­нувача українських земель. У спілкуван­ні з союзниками по антигітлерівській коаліції він проводив жорстку лінію, змушуючи їх по­ступатися у стратегічних пита­н­нях і погоджуватися на толерува­н­ня його вкрай антигуман­них дій. Змирилися союзники і з політикою С. щодо країн, що потрапили у сферу впливу СРСР. В остан­ній період війни приділив виняткову увагу роз­витку ракетно-ядерного потенціалу СРСР і пере­оснащен­ню армії новітніми видами зброї. Партійне, державне, економічне керівництво країною було узалежнене від С. Він активно втручався в культурну політику (яку прагнув скеровувати у потрібному йому напрямку), а також в науку (історія, мово­знавство тощо). С. завжди прагнув забезпечувати свою політику ідеологічно, чому, зокрема, слугували ви­да­н­ня міль­йон­ними накладами його праць «Во­просы ленинзма» (1926), «Краткий курс истории ВКП(б)» (1938), «Марксизм и во­просы языко­знания» (1950), «Экономические про­блемы социализма в СССР» (1952; усі — Москва), зі­бра­н­ня творів. У повоєн­ний період С. санкціонував проведе­н­ня кількох гучних справ (боротьба проти «без­рідних космополитів», «ленін­градська справа», «справа лікарів-шкідників»), а також запланував чергову «ротацію» своїх най­ближчих соратників. Проте смерть С. внесла корективи в пере­біг подій. Саркофаг з його тілом було встановлено в мавзолеї В. Леніна на Красній площі в Москві. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1961 за ріше­н­ням 22-го зʼ­їзду КПРС останки С. захоронено неподалік від мавзолею. За межами СРСР сталінський внесок в історію завжди спри­ймали зі скепсисом, але водночас і з певним острахом. Уперше про недоліки і злочини С. в СРСР заговорили під час десталінізації, роз­початої М. Хрущовим. Більш детальний аналіз сталінізму і оцінку особи С. було дано під час ініці­йованої М. Горбачовим «пере­будови». Після колапсу СРСР у РФ почала спо­стерігатися тенденція до певної ре­сталінізації, спроби виправдати дії С., зокрема під час голоду 1932—33, потребами модернізації країни, під­креслити його заслуги у боротьбі з А. Гітлером тощо. Подальше зміцне­н­ня диктатури російського президента В. Путіна при­звело до активізації спорудже­н­ня памʼятників С. Нині їх у РФ понад 110, з них 95 встановлено за правлі­н­ня В. Путіна. Водночас російська влада веде негласну війну з меморіалами жертвам сталінських ре­пресій. У великих містах знімають з будинків памʼятні таблички ре­пресованих мешканців, а в регіонах знищують монументи.