Карикатура

Визначення і загальна характеристика

КАРИКАТУ́РА (італ. caricatura, від caricare — пере­вантажувати, пере­більшувати) — зумисне пародійне, сатиричне чи гумористичне зображе­н­ня (пере­важно графічне) події або людини; різновид графіки. У К. використовують засоби гумору, ґротеску, сатири, шаржу. Іноді К. доповнює або роз­криває текст. Елементи К. за­стосовували ще в Стародав. Єгипті. Уперше термін «К.» викори­стали на­прикінці 16 ст. Ан­нібале та Аґостіно Кар­рачі до зображень ґротеск. характеру. Становле­н­ня жанру від­булося на поч. 16 ст. Широкого роз­по­всюдже­н­ня К. набула під час Реформації та Селян. війни 1524–26 у Німеч­чині. Роз­квіт жанру збігся зі знач. су­спільно-політ. подіями, зокрема війнами та революціями 16–18 ст. у країнах Європи. Простежується звʼязок К. із фольклором, лубком. У 17–18 ст. К. створювали здебільшого на окремих осіб. У 1-й пол. 18 ст. у картинах та гравюрах В. Гоґарт висміював вади сучас. йому англ. су­спільства, що заклало основи роз­витку К. як важливої галузі образотвор. мистецтва. Англ. графіки-карикатуристи 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. виробили влас. тип К., пере­творивши жанр. сцени на театралізов. видовища, у яких від­ображали потворні та смішні явища дійсності. Для К. характерна оперативність від­гуку на значні події сусп. життя. Під­несе­н­ня сатир. малюнку повʼязане з добою Від­родже­н­ня в Європі, появою книго­друкува­н­ня і преси. Осн. форми К. — нар. картинки, газетно-журнал. графіка, плакат, рідше — сатир. живопис, скульптура. На поч. 19 ст. самост. естет. значе­н­ня К. уперше осмислили романтики. Від 19 ст. роз­виток К. повʼяз. із літ. публіцистикою та її соц.-політ. спрямува­н­ням. Дієвим сатир. засобом став ґротеск. узагальнений образ — «соціал. маска» (порт­рет-шарж). На межі 19–20 ст. набула роз­по­всюдже­н­ня політ. К. У 1-й пол. 20 ст. емоційно гострими були антивоєн­ні К. у Німеч­чині, Великій Британії, США, Франції, Данії, Болгарії. В умовах цензури створювали пере­важно К. на побут. тематику, висміюючи сусп. вади. Упродовж століть влада неодноразово конфісковувала К., забороняла період. ви­да­н­ня, у яких їх друкували, увʼязнювала й штрафувала художників. Однак мистецтво політ. та антивоєн. К. залишається актуальним.

В Україні перші карикатурні спроби наявні у середньовіч. мініатюрах, зокрема у «Київському Псалтирі» (1396), Радзивил­лівському літописі (15 ст.), книжк. гравюрах 17 ст., іконописі (теми «Страшного суду»), нар. малярстві («Козак Мамай»), порт­ретах польс. вельмож та козац. геть­манів. Кілька К. і шаржів створив Т. Шевченко. Ширше оприлюдне­н­ня К. в Україні повʼязане з роз­витком укр. періодики. Від 2-ї пол. 19 ст. укр. художники-карикатуристи гуртувалися навколо гуморист.-сатир. часописів (пере­важно в Зх. Україні). Першими ві­домими укр. карикатуристами у 1860-і pp. стали А. Вахнянин у Львові, Ю. Мороз у Коломиї. З появою гуморист.-сатир. ж. «Страхопудъ» (Ві­день, 1863–68; Л., 1872–1913) повʼязане викори­ста­н­ня К. в укр. гуморист.-сатир. періодиці. Тут зародилися укр. політ. К. та шарж. У більшості тогочас. журналів і газет не за­значали прі­звищ карикатуристів. У 2-й пол. 19 ст. провід. зх.-укр. карикатуристами були С. Томасевич, Т. Копистинський, К. Устиянович, Т. Романчук, Л. Турбацький та ін. Ілюстратором першого укр. гуморист.-сатир. ж. «Сова» на Закарпат­ті (Ужгород, 1871) був Ф. Гретц. Низку сміливих творів цензура заборонила, напр., К. «Лаакоонъ въ Австрії», де від­творено становище українців Галичини в цісар. імперії («Страхопудъ», 1873, № 5). Укр. сатир. графіку в цей період роз­вивали Т. Терлецький, М. Івасюк та П. Мартинович. На поч. 20 ст. укр. К. виробила нац. почерк. Після рев. подій 1905 у Росії зʼявилися перші укр. гуморист.-сатир. часописи на Над­дні­прянщині. Навколо київ. ж. «Шершень», «Хрін», «Забіяка» (усі — 1906) обʼ­єд­налися укр. художники-карикатуристи І. Бурячок, Ф. Красицький, О. Сластьон, І. Шульга, В. Різниченко та ін. Однак ці часописи цар. влада заборонила, укр. карикатуристи малювали К. для рос. гуморист.-сатир. ви­дань. В. Гулак на поч. 1900-х рр. і, очевидно, до 1919 малював К. для жартівливих листівок. 1900–14 у Галичині друкували 5 гуморист.-сатир. часописів, які роз­вивали укр. гумор, сатиру і К. По­стій. автором ж. «Зеркало» (1889–1908) та «Комар» (1900–05) був художник-карикатурист Я. Пстрак. Особливо виразними й самобутніми були шаржі Я. Струхманчука. У США 1900–14 укр. емі­гранти видавали 4, у Канаді 1913–18 — 3 укр. гуморист.-сатир. часописи. Карикатурист Я. Май­даник ілюстрував та видавав ж. «Вуйко» (Він­ніпеґ, 1917–18, 1925–26). У 1910-і рр. друкували стрілец. пресу, зокрема гуморист.-сатиричну («Самохотник», 1915–19; «Самопал», 1916; «Червона калина», 1917), яку збагачували К. та шаржами О. Курилас, О.-Р. Сорохтей, Л. Ґец, М. Гаврилко. За доби УНР започатковано ви­да­н­ня ж. «Будяк» (1917), «Ґедзь» (1917–18), «Репʼях» (1918), в яких публікували К. й шаржі І. Бурячок, О. Судомора, І. Косинін, а також ілюстратори під псевд. Стецько, Г. Злотий, Юрко, П. Коцький, Боф та ін.

У між­воєн. період, не­зважаючи на поразку в нац.-визв. війні, роз­виток укр. К. тривав. Зʼявився її новий тип — рад. К., творці якої виконували ідеол. волю КП. У 1920-і рр. в Україні видавали низку укр. гуморист.-сатир. журналів, зокрема «Червоний перець». Осн. жанром сатир. графіки став політ. плакат (див. також «Вікна УкРОСТА»). Агітац.-сатир. плакати створював В. Маяковський. Серед провід. карикатуристів — К. Агніт-Следзевський, О. Довженко, Л. Каплан, О. Козюренко, Б. Кратко, А. Петрицький, Б. Шаповал. 1920–30-і рр. характеризуються під­несе­н­ням укр. К. і шаржу в Галичині. У львів. ж. «Будяк» (1921–23), «Маски» (1923), «Жорна» (1933–34), «Зиз» (1924–33), «Комар» (1933–39) створ. панораму су­спільно-політ. життя світу (зокрема Польщі й СРСР), галерею провід. світ. і нац. діячів. Художники роз­робляли соц.-побут. тематику, від­гукувалися на су­спільно-політ. події, гостро критикували галиц. вождів, депутатів, громад. діячів. Самобутні почерки митців, глибоке зна­н­ня вірувань, традицій, культури та історії, висока нац. сві­домість витворили феномен укр. К. і шаржу 1930-х рр. Провід­ні карикатуристи цього періоду — П. Ковжун, Р. Лісовський, М. Бутович, Л. Ґец, П. П. Холодний, Р. Чорній, Я. Гніздовський, Л. Сенишин, М. Левицький, О. Карпенко. Тонколінійні «сонні» шаржі ві­домих галичан створив О.-Р. Сорохтей. Блискучим ім­провізатором К., творцем модер. ідей, оригінал. шаржувальником був Е. Козак; завдяки йому ж. «Комар» здобув популярність. У 1920-і рр. існувала укр. таборова преса, значну частину якої становили гуморист.-сатир. газети й журнали. Більшість авторів цих малюнків (за винятком І. Кучмака та А. Козака) залишаються неві­домими або сховані за псевдонімами. Діаспорна К. 1920–30-х рр. ви­вчена недо­статньо.

В УРСР від­родили 1941 ж. «Червоний перець» із на­звою «Перець», в якому працювали вцілілі в часи сталін. ре­пресій художники-карикатуристи. Роз­вивали також сатир. плакат. Карикатурні малюнки зх.-укр. довоєн. авторів періодично вміщували г. «Краківські вісті» (Краків, 1940–44), «Наші дні», «Львівські вісті» (обидві — Львів, 1941–44), дивізійна г. «До пере­моги!» (1944–45). Під­піл. періодика ОУН та УПА нараховує кілька гуморист.-сатир. часописів: «Оса» (1942), «Український перець» (1944–47), «Пов­станське кропило» (1944–45), «Хрін»; а також збірки пов­стан. сатири «Двигнем» (1947), «Само історичне» (1948). К. й шаржі, антирад. сатир. листівки створювали Н. Хасевич, С. Радиш, художник під псевд. Астра. З діаспор. ви­дань видавали ж. «Точило» (1930–40-і рр., Він­ніпеґ), у якому вміщували К. М. Волошина. До ві­домих майстрів при­єд­налися А. Арутюнянц, І. Александрович, С. Герасимчук, В. Гливенко, В. Зелінський, В. Литвиненко, А. Василенко, К. Заруба, В. Григорʼєв та ін. За зав­да­н­ням КПРС ілюстратори цього ви­да­н­ня роз­робляли антинаціоналіст. тематику, викривали капіталістів, прославляли «щасливе» рад. життя. Вартісними є К. на соц.-побут. теми, шаржі на ві­домих культурно-мист. діячів. К. як частина ідеологізов. рад. мистецтва була дієвим засобом боротьби із зовн. та внутр. «ворогами». Великого значе­н­ня надавали викри­т­тю «сил світ. реакції», імперіалізму, боротьби з «пере­житками капіталізму», антиреліг. пропаганді. Під час 2-ї світової війни антифашист. К. друкували у періодиці, на агітац. листівках, плакатах.

В УРСР А. Базилевич ілюстрував гуморески С. Ру­данського, поему «Енеїда» І. Котляревського. Ви­дано альбоми провід. карикатуристів: І. Александровича (1962–63, 1991), А. Арутюнянца (1967–68; 1971; 1977; 1980), К. Агніт-Следзевського (1968), С. Герасимчука (1968; 1980; 1985), В. Гливенка (1971; 1981), А. Базилевича (1976), «Гостинці з України» (К., 1989). До К. вдавалися укр. рад. митці і викл. ВНЗів, зокрема Е. Мисько, В. Патик, Г. Грегорійчук, М. Ілку.

У 1940-і рр. у Європі були популярними такі укр. гуморист.-сатир. часописи: г. «Оса» (1945–47, м. Ріміні, Італія; 1947–48, м. Шеф­філд, Лондон, Вели- ка Британія), яку ілюстрували О. Слупчинський (Ґо-Ґо), В. Каплун та О. Климко; ж. «Лис Микита» (1948–49, Мюнхен: перед­руковували європ. часописи), який творив Е. Козак. 1946 у таборі дивізійників (Ріміні) зʼявилася книжечка шаржів О. Слупчинського з епі­грамами «Зібралася кумпанія...». Згодом гол. карикатурні сили зосереджено в укр. гуморист.-сатир. ж. «Комар» (1949–50, Він­ніпеґ), «Мітла» (1949–60-і рр., Буенос-Айрес), «За­проторений комар — Їжак» (1946–48, м. Ельванґен, Мюнхен, Німеч­чина) та «Лис Микита» (1951–91, м. Детройт, США). Їх ілюстрували Е. Козак, М. Левицький, Я. Гніздовський, О. Климко, О. Слупчинський, В. Каплун, М. Цимбал, Б. Крюков, М. Дмитренко та ін. Е. Козак видав альбоми своїх К.: «Українські жартівливі пісні в картинах: Комплект з 8 кольор. карток» (1949) та «Село: Альбом карикатур: Комплект з 16 кольор. карток» (1956; обидва — Мюнхен), «В 50-річчя УСС: Комплект з 12 кольор. карток» (Нью-Йорк, 1965); Б. Крюков — збірку влас. К. «Сміхоліна» (Буенос-Айрес, 1966).

Укр. карикатуристи працювали на замовле­н­ня чужомов. преси. Так, Т. Терлецький у 1890-і рр. малював К. для провід. польс. ж. «Tygodnik ilustrowany» та нім. ж. «Fliegende Blätter» (Мюнхен); Е. Козак працював у часописі «Krakauer Zeitung» (Краків, 1940–41), на кіностудії «Jam Handy Film Studio» (Детройт, 1952–57) як художник багатосерій. кольор. гуморист. телекартин; О. Даркович створював гуморист. малюнки для реклами провід. англ. компаній на­прикінці 1930-х рр. У нім. та швейцар. часописах від 1990-х рр. зʼявляються К. Л. Вин­ника. Низка сучас. карикатуристів з України публікують свої твори в пресі різних країн. Період незалежності від­крив нові імена в царині укр. К., хоча сама К. набула космополітич. ознак. Значна частина карикатур. робіт сороміц. змісту. Карикатуристи згуртовані навколо укр. гуморист.-сатир. ж. «Перець» (Київ), «Всесміх» (Торонто). Часто К., дружні й не­дружні шаржі на влад. олімп України можна побачити на сторінках г. «День», «Україна молода», «Дзеркало тижня», ж. «Главред», «Український тиждень».

Серед провід. карикатуристів 20 ст. — А. Бабич, А. Василенко, В. Вознюк, О. Дергачов, М. Дмитрух, Б. Єфимов, А. Казанський, К. Казанчев, М. Капуста, Ю. Кособукін, О. Кохан, В. Лазунько, О. Ніколаєць, В. Сингаївський. К. і шарж у скульптурі використовують В. Борозенець та М. Вакуленко. У діаспорі активно творили К. укр. канад. карикатуристи І. Яців (м. Віндзор, Велика Британія) та В. Маґас (м. Оранжвіл, Канада). Серію кольор. жартівливих листівок на гуцул. тематику намалював Н. Никільчук. Серед ви­дань: «Львів сміється: Ви­ставка шаржів» (Л., 1999); «Доленосні чудасії, карикатури» (2000) та «Цьвох і вашим капець: Карикатури» (2001; обидва — Полтава) І. Моцара; «Карикатуристи України», «“Архігум”: 1983–2003» (обидва — 2003); «Ой там, на горі...: Дружні шаржі» (2004) та «Весела світлиця: Карикатури» (2005) А. Василенка; «Чверть столі­т­тя у журналі “Перець”...: Карикатури» (2004) і «Карикатури» (2009) В. Чмирьова; «Best слів: Карикатура» О. Смаля (2009; усі — Київ). Створ. Карикатуристів Асоціацію, Товариство художників-карикатуристів України. У Києві проводять ви­ставки клубу карикатуристів «Архігум» (від 1991), Між­нар. конкурс К. «Незалежність» (від 2001), Фестиваль сучас. К. «Архігум» (від 2004), ви­ставку політ. К. на День журналіста (від 2006); у Львові — ви­ставку шаржів «Львів сміється», Між­нар. симпозіум карикатуристів (обидва — від 1999); у Полтаві — Між­нар. ви­ставку К. «Карлюка» (від 2000).

Літ.: Козак Е. Дещо про нашу карикатуру // Назу­стріч. Л., 1934. Ч. 14; Зайцев П. Шевченко в карикатурі й Шевченко-карикатурист // Там само. 1935. Ч. 6; Іванець І. Стрілецька карикатура // Літопис «Червоної калини». Л., 1935. Ч. 3; Його ж. Про карикатуру // Наші дні. Л., 1943. Ч. 6; Фіголь М. Політична сатира в українському мистецтві кінця XIX — початку XX столі­т­тя. К., 1974; Чуліпа І. Народні основи карикатури // ОМ. 1974. № 3; Сніцарчук Л. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20–30-х pp. XX ст.: Істор.-функціонал. аспект та інтер­претаційні особливості. Л., 2001; Люля В. Нічого на карикатуру нарікати... // ДТ. 2002, 14 верес.; Клоц А. Головна муза карикатуристів // Веч. вісті. 2004, 26 квіт.; Савчук М. Стрілецька тема в українській сміховій культурі // Лицарі рідного краю: січово-стрілец. традиція в історії, культурі та мистецтві України XX ст. Коломия, 2007; Смолинська М. Карикатурний ренесанс. Українські політики стали більше глузувати з себе // Главред. 2007. № 34; Казаневський В. Карикатура другої свіжості // Укр. тиждень. 2008. № 40; Єрушевич Т. Карикатура — заперече­н­ня зла // Галиц. кореспондент. Ів.-Ф., 2008, 4 груд.; Нестеренко В., Батенко Т. Шарж і карикатура в системі графічного мистецтва. Л., 2008.

М. В. Савчук

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю