Іконотворчість

ІКОНОТВО́РЧІСТЬ — процес і результат творе­н­ня ікони. У християн. релігії (зокрема у православʼї) вона є священ. атрибутом; менше вживана у католицизмі, не за­стосовують у протестантизмі. Ін. релігії, як моноте­їстичні (юдаїзм, іслам), так і політе­їстичні (індуїзм, буддизм тощо), у місцях молі­н­ня не використовують ікон святих, хоч мають ін. зображе­н­ня неікон. характеру для поклоні­н­ня чи прикраше­н­ня божниць. Деякі християни проте­стант. вірови­зна­н­ня (а також нехристияни) стверджують, що ікона небажана, оскільки роз­виває ідолопоклон. нахили віруючої людини. Проте, за пере­казами Церкви, Ісус Христос залишив три власні зображе­н­ня: два «Нерукотворні Образи» на тканинах і погребал. полотнище із зображе­н­ням свого тіла в момент воскресі­н­ня (т. зв. Турин. плащаниця); в апостол. часи (1 ст.) намальовано образ Богородиці Марії євангелістом Лукою. Це основоположні й канонічно об­ґрунтов. під­валини роз­витку І. в на­ступні віки й до нашого часу. Усі ін. ранні зображе­н­ня святих не збереглися через природ. роз­пад матеріалів. Їх по­стійно копіювали, тому вони майже без змін у своїх формал. рисах та іконогр. особливостях ді­йшли до сьогоде­н­ня. Після канонізацій нових святих помісними (територ., регіон., нац.) Церквами число святих у християнстві сягає кількох тис. осіб. Традиційно з кожного канонізов. святого малюють ікону на основі збережених даних про його зовнішність. На­справді у храмах пред­ставлено досить обмежене число ікон, згрупов. в іконостасі: мучеників, святителів, чудотворців Ран­ньої Церкви (1–4 ст.) та Церкви середньовіч­чя (5–15 ст.). Серед християн було багато жертв — вони і склали т. зв. класич. корпус святих, зокрема св. Юрій Змієборець (Георгій Пере­можець), св. Катерина, св. Варвара, св. Параскева, св. Микола; а в Київ. Русі — також св. Борис і Гліб, св. Володимир та Ольга, св. Антоній і Феодосій. Цей корпус давніх святих домінує в іконостасах храмів візант. церк. традиції сх. обрядовості — православних і греко-католиків. Кількість своїх святих поповнили також греки, болгари, серби, українці, грузини, росіяни, сирійці та ін. Оскільки іконостаси можуть умістити обмежене число ікон (навіть найвищі іконостаси з пʼяти ярусів), то для нових ликів святих кожної окремо взятої поміс. (нац.) Церкви традиційно у храмах від­водять бічні вівтарі або стіни за престолом гол. вівтаря, стіни і стовпи, кіоти й аналої (тобто вертикал. стояки та скісні столики) в осн. приміщен­ні храму. За при­значе­н­ням і стиліст. особливостями ікона сут­тєво від­різняється від світського порт­рета. Ікона має молитовне при­значе­н­ня; це зоровий образ найважливіших персонажів Біблії (Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, пророків) та багатьох святих Священ­ного Пере­да­н­ня (історії Церкви); важливий елемент під час здійсне­н­ня богослужінь, зокрема Божествен. Літургії; прикраса храму чи приват. помешка­н­ня. Через вірона­вчал. функції ікона тісно повʼязана з богословʼям та іконологією. Церква вела тривалу боротьбу з єресями та іконоборцями, що ледь не при­звело до громадян. війни у Візантії. Су­противники ікон або заперечували вірона­вчал. значе­н­ня зображень святих, ідентифікуючи ці зображе­н­ня як схильність до ідолопоклонства, або, ви­знаючи ікону лише як ілюстрацію до священ. текс­ту, трактували її як звичай. порт­рет. Вселен. Церква затвердила церковно-законодавчу обовʼязковість ікон (канон) на Церк. соборі в Кон­стантинополі 691–692, 7-му Вселен. соборі в Нікеї 787, Кон­стантинопол. соборі 843. Від серед. 9 ст. Вселен. Церква створе­н­ням канонів очистилася від іконобор. єресей і низкою реформ ввела ікону в богослов. канон в іконології, іконографії, іконотехніці (засоби, матеріали, стиліст. при­йоми малюва­н­ня). Ці три моменти становлять суть глибокої реформи І., яку здійснювали у 9–10 ст. у Візантії і країнах т. зв. візант. традиції — від Закавказ­зя до Балкан, від Київ. Русі на Пн. до Єгипту й ін. країн Сх. Серед­земноморʼя на Пд. Утвердже­н­ня канону ікон збіглося з християнізацією багатьох країн і народів Сх. й Зх. Разом зі Святим Письмом та візант. обрядовістю офіц. Кон­стантинополь пере­давав новоохрещеним народам завершену у своїй богослов. і мист.-естет. суті ікону. Хоч народи Вірменії та Грузії були охрещені ще в перші віки християн. ери, але лише на межі 1–2 тисячоліть сформувалися нац. школи І., особливо щодо стилю і матеріалів виготовле­н­ня. Вірменія практикувала ілюстратив. принцип ікон, часто ігноруючи кон­стантинопол. приписи, кого і як треба малювати на іконах. Вірм. храмові зображе­н­ня багато в чому залежать від мальов. книжк. мініатюри на рукопис. пергамент. кодексах і звитках. Грузія пильніше дотримувалася візант. приписів, хоч місц. майстри, поряд із малярством, прихильні до метал. чеканки, вирізьблюва­н­ня ікон-барельєфів на камені. Цікаво формуються регіон. школи ікони на Балканах і в Київ. Русі. Греція найбільш послідовно впроваджувала в життя церк. приписи щодо ікон. Греки створювали чимало локал. шкіл ікони, осн. з яких були: столична кон­стантинопол., нікей., солун., кіпр., крит., мі­стрій., трапезундська. До поч. 11 ст. у цих іконопис. школах спо­стерігалося значне роз­маї­т­тя в іконо­графії й стилістиці. Цим була не задоволена Кон­стантинопол. патріархія та імператор. двір. З утвердже­н­ням сильної влади держави і Церкви при цар. династії Комнінів (1057–1204) Кон­стантинополь домігся єд­ності іконо­графії у Візант. імперії. Ікони набули монум. ви­гляду, на зображе­н­нях пере­важають темні тони коричнево-брунатних та синьо-зелених від­тінків. Стиль цих ікон на­звали «комнінівським»; був навʼязаний словʼян. народам Балкан. п-ва — болгарам, македонцям, сербам, боснійцям, чорногорцям.

Дещо ін. шляхом роз­вивалася І. у Київ. Русі. Прийня­т­тя християнства 988 зумовило інтенсив. роз­виток І., адже в найбільш ран­ніх муров. храмах Києва — Десятин. церкві (989–996) та Софій. соборі (1-а пол. 9 ст.) — були іконостаси (не збереглися, тому складно говорити про їхній зміст, характер і стиль). Але, судячи з опису в «Києво-Печерському патерику» життя і творчості ви­знач. майстра київ. ікон Алімпія Іконописця та роз­повіді про заснува­н­ня маляр. майстерні в Києво-Печер. лаврі, комнінів. «темний» стиль ікон протримався недовго. Уже від 11 ст. формувалася місц. школа ікони. У Київ. Русі вибірково по­ставилися до за­пропонованої візант. маляр. осередками іконо­графії, не прийнявши деяких варіантів ікон Богородиці («Гра», «Годувальниця грудьми», «Вознесі­н­ня Богородиці на небо»), Ісуса Христа («Спас — Ангел великої ради»), від­мовившись вводити в укр. І. багатьох неві­домих або малові­домих грец. святих. Натомість митцям сподобалося малювати образ Богородиці Покрови, якої не було в грец. і словʼяно-балкан. І., а також місц. святих — Ольгу, Володимира, Бориса, Гліба, Антонія, Феодосія. Сут­тєвих змін за­знала стилістика ікон: від­мова від «темної» палітри і значне просвітле­н­ня фарб; пере­хід від масив. форми до полегшеної; введе­н­ня ліній. стилізації — пробілів, асистів (невеликих рисок золотистого кольору) та ін. декор. елементів; заміна типових сх. облич святих на словʼянські; уника­н­ня надмір. деформованості предмет. середовища, пейзажу та простору (зворот. пер­спективи, гір у формі кри­сталів, будівель у ви­гляді карткових макетів тощо). Отже, ще до монгол. навали активно формувалася власна школа ікони зі спіл. для всього православ. світу іконологією, але з оригін. іконо­графією та стилістикою малярства. До кін. 15 ст. київ. школа І. була гол. і найпотужнішою в Україні. Не зафіксовано докум. даних про існува­н­ня в той час ін. осередків виготовле­н­ня ікон, рівних київському. Невеликі майстерні були при єпархіях у містах Володимир-Волинський (нині Волин. обл.), Чернігів, Пере­яслав (нині Пере­яслав-Хмельницький Київ. обл.) та ін. Київ. ікони цінували найбільше, їх замовляли за срібло й золото єпис­копи і світські вельможі. Сх. окраїни Київ. Русі не мали ні іконописців, ні маляр. шкіл. Уділ. князі з Володимира-на-Клязьмі, Суздаля, Ростова, Твері, Москви організовували грабіжниц. набіги на Київ, щоб серед найцін­ніших скарбів за­брати саме ікони. Найві­доміше пограбува­н­ня ікон здійснив 1169 А. Боголюбський, зокрема вивіз у Росію Вишгород. чудотворну ікону Богородиці Ніжності (неканонічно пере­йменована на Володимирську). У добу Київ. Русі іконостаси у храмах були з одного ярусу ікон. Кафедрал. собори в єпис­коп. містах оздоблювали іконами, замовленими в майстернях при Софій. соборі, Десятин. церкві, Києво-Печер. монастирі та ін. Київ цілком міг задовольнити запити на ікони всієї держави, особливо її пд.-зх. частини. Від 13 ст. осередки І. зʼявлялися у Галиц. й Волин. князівствах. Майстри і під­майстри по­ступово від­ходили від засад візант. стилю з його темнуватими ликами святих, плоскістю, зворот. пер­спективою, різними деформаціями по­статей людини, природи і предмет. середовища. Зберігали тільки богослов. основу ікони — її за­охоче­н­ня до молитви; на цій основі виник культ ікон чудотворних. У стиліст. й іконогр. від­ноше­н­нях укр. ікони пізнього середньовіч­чя (13–15 ст.) роз­вивалися у спіл. ключі з пізньовізант. І. палеологів. стилю, поширеного в ареалі візант. впливів доби династії Палеологів (1261–1453). Характерні особливості цих ікон — тенденція до монументалізації, суворі аскет. вирази ликів святих, героїзація образів, готовність до жертв і страж­дань. Сут­тєвий злам на­став в укр. І. у 16 ст.: позбулися більшості рис візант. стилю, на­близившись ясністю й лаконічністю до укр. нар. мистецтва. Ін. важлива особливість — набу­т­тя майстрами ікон жит­тєрадіс. рис ренесанс. стилю, виробле­н­ня місц. укр. православ. варіанту цього стилю, який виник і роз­вивався в Італії й ін. країнах Зх. Після 1000 у різних країнах візант. церк. ареалу формувалися локал. школи І. Спіл. для них була іконол. база (церк. вче­н­ня про ікони і єдиний список святих для малюва­н­ня), дещо від­мін­ні — стиліст. особливості. У греків, болгар, сербів, православ. сирійців, албанців, румунів, росіян упродовж віків стиль ікон був зорієнтований на візант. сакрал. мистецтво із не­знач. виявом місц. особливостей. Навпаки, православні грузини, білоруси й українці помітніше від­далялися від візант. засобів ікон. малярства. У грузин роз­квітала шляхетна витончена декоративність сх. мотивів; у білорусів та українців ікони були максимально на­ближені до багатого нар. малярства — порт­рета і нар. побут. картини. В українців зміни в іконі мали найбільш радикал. характер, тому що наші малярі ще в добу Київ. Русі від­мовилися дотримуватися єдиного стилю, роз­вивалися шляхом по­ступових стиліст. змін, характерних для більшості європ. країн. Візантинізм («комнінів.» стиль), прийнятий іконописцями Київ. Русі після 988, тривав до серед. 13 ст.; ви­знач. пред­ставником був Алімпій Іконописець. 2-й стиль укр. І. — теж візант. походже­н­ня з помітнішими змінами в бік стилю доби пере­двідродже­н­ня, т. зв. проторенесансу. В цьому стилі написані кращі укр. ікони від 2-ї пол. 13 ст. до кін. 15 ст. (палеологів. стиль). Пере­важають героїчна тема в іконах (образи святих воїнів), а також мученицька (образи мучеників за християн. віру) і за­ступницька (образи Богородиці, яка молитовно просить Господа за­ступитися за укр. народ). Стиліст. особливість — контраст у сполуче­н­нях кольорів, виразна контурність і лінійність у маляр. засобах. У традиц. сакрал. мистецтві Київ. Русі 10–13 ст. чи укр. пізнього середньовіч­чя 14–15 ст. наявні стильові риси готики, ренесансу, маньєризму, бароко, романтизму тощо. Іконописці намагалися дотримуватися принципів класич. візант. І., продовжували традицію укр. ікони, майстерно використовуючи вкрапле­н­ня мист. стилів від середньовіч­чя до Нового часу. У цьому методі — потенц. за­гроза еклектики, якщо до про­блеми по­єд­на­н­ня різних стилів під­ходити нетворчо і не­глибоко. У 16 ст. в Україні роз­вивався Ренесанс: на­да­н­ня ликам святих ви­гляду європ. людини, змалюва­н­ня шкіри світло-вохристими від­тінками кольору, по­ступова заміна локал. кольору змішаним, введе­н­ня світлотіні і викори­ста­н­ня побут. деталей. Стиль бароко в укр. І. утвердився на зламі 16–17 ст., тривав до кін. 17 ст. Ікони бароко від­значаються соковитістю барв, декоративністю у мальовничому трактуван­ні числен. складок одягу святих, тисненим золоченим тлом, пишно різьбленими рамами, колонками та арками іконостаса. Укр. барокову ікону під­давали без­під­став. критиці прихильники візантинізму, ви­ставляючи цей стиль як такий, що нищив духовність, секуляризував, заповнив її зх. елементами. Проте бароко не тільки не знищило духовність в іконі, а надало цій духовності нових вимірів. Адже укр. бароко викри­сталізувалося на християн. мистецтві сх. обряду, зберегло звʼязок із першообразами християнства. Серби адаптували укр. бароко до своєї І. Учитися малювати ікони у стилі укр. бароко при­їздили до Києва білоруси, румуни, болгари, росіяни, молдавани, греки. Сирій. архідиякон Павло з м. Алеп­по, су­проводжуючи антіохій. патріарха Макарія в Україні, залишив описи укр. барок. церков, ренесансно-барок. іконостасів та окремих ікон. Укр. бароко не мало трагічності чи драматизму, якими часто по­значені твори стилю бароко у зх. країнах; воно зберегло жит­тєрадісну ноту ренесанс. мистецтва. У стилі класицизму змальовано більшість ікон 19 — 1-ї пол. 20 ст. Виняткову увагу іконописці зосереджували на композиції, пропорціях, світлотіні, пер­спективі та колориті. По­ступово від­мовилися від малюва­н­ня ікон яєчною темперою на дошках, покритих левкасом і скріплених тонкою тканиною; натомість за­проваджували олійне малярство на полотні. Образи Христа, Богородиці, святих і преподобних змальовані у спокої та рівновазі. Елементи пейзажу, які часто вводили в композицію ікон стилю бароко, знову замінили золоченим і рельєфно тисненим тлом, як і в іконах ренесанс. стилю; по­статі обʼємні, без натяку на площин­ність. В іконі класицизму завершується процес європеїзації ликів святих (а в іконі нар. течії навіть українізації цих ликів) із ретел. виписува­н­ням зовнішності та психологізацією (ікони В. Боровиковського, Л. Долинського, І. Їжакевича, М. Мурашка, К. і М. Пимоненків, Ю. Панькевича, І. Сошенка).

У 20 ст. Церква потрапила у скрутні об­ставини. Після більшов. пере­вороту 1917 до поч. 1990-х рр. у Сх. і Над­дні­прян. Україні роз­виток укр. іконопису припинився. У 1930-х рр. більшовики роз­громили УАПЦ, що су­проводжувалося спале­н­ням, руба­н­ням, роз­кра­да­н­ням найцін­ніших ікон та іконостасів (див. Антирелігійний терор). Після 2-ї світової війни Й. Сталін так само нищив УГКЦ. Багато ієрархів та священиків було заарештовано, під­дано тортурам, вислано в Сибір; храми, монастирі, семінарії, благодійні установи пере­дано РПЦ або конфісковано владою. Після 2-ї світової війни сакрал. мистецтво новіт. стилів роз­вивалося у Зх. Україні до 1939 та в укр. зх. діаспорі упродовж 20 ст. завдяки ефектив. під­тримці таких ві­домих реліг. діячів, як Андрей Шептицький, І. Огієнко, І. Теодорович, Йосиф Сліпий, М. Скрипник, а також громад. і культур. діячів діаспори. Після 2-ї світової війни почалася активна роз­будова укр. храмів усюди, де жили українці, — від Зх. Європи до США і Канади, від Бразилії й Арґентини до Австрії. У кожному з них є іконостас (греко-католики й православні українці з однаковою пошаною ставляться до ікон, наслідуючи традицію храмо­влаштува­н­ня в Україні з обовʼязк. іконостасом). Виникла велика потреба в архітекторах, різьбярах іконостасів. Запити породжували пропозиції: до І. вдалися майстри, які були світськими малярами. У Зх. Україні та укр. діаспорі у 2-й пол. 20 ст. виник рух за оновле­н­ня іконопису, який провадили у двох напрямах: по-перше, обережного за­стосува­н­ня в І. новіт. при­йомів сецесії, ім­пресіонізму, екс­пресіонізму, кубізму за умови обовʼязк. збереже­н­ня засадн. принципів малярства (площин­ності, локалізації та усталеної символіч. градації кольорів; від­сутності світлотіньового моделюва­н­ня; графіч. манери декорува­н­ня; точно об­умовленої іконо­графії; анфас. ре­презентації святих тощо); по-друге, по­єд­на­н­ня давніх маляр. стилів та манер на сучас. основі, тобто впровадже­н­ня стил. синкретизму. На поч. 20 ст. у першому напрямі працювали М. Сосенко і П. І. Холодний, які за­стосували у сакрал. мистецтві, зокрема в І., засоби сецесії й футуризму. Деякі маляр. засоби ім­пресіонізму помітні в іконах І. Їжакевича, О. Куриласа, Ю. Панькевича, К. Устияновича. У 2-й пол. 20 ст. стильовий синкретизм в І. за­стосував М. Бойчук, показавши не мех. викори­ста­н­ня засобів давнього мист. стилю, а творче гармонійне по­єд­на­н­ня старих засобів із новими. Модернізм в укр. І. пере­творився з поодиноких екс­периментів окремих митців на явище у малярстві укр. діаспори. Майстри пензля використовували різні мист. стилі минулого, ро­зуміючи, що у 20 ст. через низку причин не можливо створити стилю, рівного ренесанс., барок., класицистичному. Тому митці укр. діаспори опанували синкретизм. У пошуках духовності художники укр. діаспори Р. Глувко, М. Левицький, О. Мазурик, Ю. Новосельський, Т.-Ю. Снігурович та ін. вдавалися до надмір. загостре­н­ня характеристик образів святих, а для посиле­н­ня екс­пресії змінювали форму і традиц. ікон­ні кольори, за­проваджували власну іконо­графію. Є вдалі випадки подіб. модер. стилізації ікон. Загалом в укр. іконі модернізму ослаб звʼязок із першообразами християнства. М. Левицький використовував засоби ім­пресіонізму й кубізму; Р. Глувко в іконах Богородиці і святих — здобутки екс­пресіонізму; до цього стилю тяжіють також ікони О. Мазурика. Тенденції модер. при­йомів монументалізації наявні в іконах М. Бідняка, З. Лісовської-Нижанківської, Г. Мазепи, Ю. Новосельського, П. П. Холодного, М. Яроцької. Найкращі досягне­н­ня у галузі стил. синкретизму мають митці, які малюють І., по­єд­нуючи візантинізм та ренесанс: у США — С. Гординський, І. Денисенко, Х. Дохват, А. Мадай, Г. Титла; у Канаді — Х. Микитюк, Ю. Мокрицький. Найвидатніший пред­ставник візантиніст.-барок. напряму в сакрал. мистецтві — М. Дмитренко. В іконостасі церкви Святої Трійці у Кергонксоні (шт. Нью-Йорк) Я. Гніздовський майстерно по­єд­нав готику й ренесанс. Числен­на група іконописців використовує риси візантинізму та класицизму. Поруше­н­ня усталеного порядку в укр. іконі 20 ст. дало під­ставу деяким мистецтво­знавцям та реліг. діячам стверджувати, ніби ікони в Україні у 20 ст. не існує. Але вона не може зникнути доти, доки є і роз­вивається Церква сх. (візант.) обряду. Ікона — не тільки прикраса у храмі: вона органічно повʼязана з літург. процесом, Святим Письмом, Священ­ним Пере­да­н­ням. В Україні роз­виток І. завжди пере­бував у звʼязку з жи­т­тям Церкви, змінами в храм. арх-рі, формотвор. засобами секуляризов. та світського мистецтва.

Упродовж остан. десятилі­т­тя 20 ст. іконопис від­роджується і в Україні. Новітня укр. ікона по­стала як наслідок припине­н­ня роз­гулу во­йовн. атеїзму. Зведено й будують сотні нових храмів (іноді від­будовують давні), що потребують іконостасів — обовʼязк. атрибута інтерʼєру. На жаль, малюють багато ікон невисокої мист. якості. Профес. митці по­ступово опановують техніку й духовні основи іконопису, активно використовуючи досвід майстрів укр. діаспори. Створ. кілька тисяч ікон для від­новлених та новозбудов. храмів православ. і греко-катол. церков. Пере­важна більшість цих ікон зорієнтована на укр. традицію з вираз. рисами стильового синкретизму — органіч. по­єд­на­н­ня укр. варіантів ренесанс., барок. і класицистич. стилів.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю