Курщина

Визначення і загальна характеристика

КУ́РЩИНА — пів­нічно-західна частина найбільшого історико-гео­графічно­го регіону України Слобожанщини. Пів­день Курщини належить до етнічних українських земель, колонізованих українцями. Історично термін «курщина» почали використовувати із набу­т­тям м. Курськ адміністративних повноважень центру Курського намісництва Російської імперії (1779–96). Нині адміністративно входить до складу Курської, Воронезької (див. Воронежчина) і Бєлгородської області РФ.

Найдавніші поселе­н­ня на її території належать до середнього палеоліту (80–32 тис. р. до н. е.), згодом тут мешкали носії середньодні­провської культури, зрубної культурної спільності, бондарихинської культури, зарубинецької культури, київської культури, черняхівської культури. Памʼятки роменської культури повʼязують із племенами сіверян (сівери), яких 882 київський князь Олег обклав даниною. Частина сіверян, яка зберегла незалежність, роз­горнула широкомас­штабне будівництво укріпле­них городищ у Посеймʼї (бас. р. Сейм) і до 2-ї пол. 10 ст. сфор­мувала власне державне утворе­н­ня. На­прикінці 10 ст. унаслідок територіальної екс­пансії київських князів Курщина вві­йшла до складу Київської Русі (імовірно, 985, після походу кня­зя Володимира Святославича на Волзьку Булгарію), остаточно під­корив сіверян князь Яро­слав Мудрий і включив ці землі до складу Пере­яславського князівства (Курськ зга­даний під 1032 у «Житії Феодосія Печерського»). Від кін. 11 ст. між київським і чернігівським князями точилася боротьба за Курщину, зумовлена намага­н­ням конт­ролювати торговий шлях із Києва до Волзької Булгарії, через який надходили товари із Візантії, Закавказ­зя, Близького Сходу й Серед. Азії. Зрештою, Посей­мʼя уві­йшло до Чернігівського князівства, з якого у 1-й третині 12 ст. ви­окремилося Курське князівство.

Курщина закріпилася за нащадками Михайла Чернігівського, від 1097 входила до Новгород-Сіверського князівства (з нею повʼязані події «Слова о полку Ігоревім»). 1239–41 за­знала значних руйнувань і спустошень від нападів монголо-татар. Від 1360 вона пере­бувала у складі Великого князівства Литовського, від 1503 — у складі Московського великого князівства. Перші поселе­н­ня українських козаків (черкасів) зʼявилися в цьому краю в серед. 16 ст. у звʼязку з організацією князем Д. Вишневецьким (Байдою) оборони пів­ден­них кордонів Московського царства від нападів ординців, на­прикінці того ж столі­т­тя прикор­дон­ні залоги складалися пере­­важно з українців. За свідче­н­ням англ. купця Д. Флет­чера, 1588 на московських пів­ден­них кордонах із 4,3 тис. на­йманих піхотинців бл. 4 тис. становили укра­їнці. Через територію Курщини проходили татарські шляхи-«сакми» (зокрема Бакаєв шлях). Масове пере­селе­н­ня роз­почалося у 1630-х рр., більшість пере­селенців походила з Над­дні­прянщини (Чернігівщини та ін.). Паралельно йшла і церковна колонізація. Одним із поштовхів до пере­селе­н­ня стало селян.-козацького пов­стан­ня під проводом Я. Острянина 1638. Від 1667 Курщина належала до Бєлгородської єпархії. Намагаючись запобігти втечам російських селян-крі­паків на Дон, а також з метою укріпле­н­ня пів­ден­них кордонів від крим­ців і ногайців, царський уряд сприяв колонізації території Слобожанщини (від слобода — поселе­н­ня, тимчасово звільнені від фе­одальних повин­ностей) українцями, зокрема до­зволяв їм селитися громадами на пільгових умовах, наділяв землею, зберігав за ними козацькі права і полковий устрій.

Колонізаційні потоки українців на Курщині йшли на Схід по ріках, лівих притоках Дніпра (Сейм та ін.), заселе­н­ня часто від­бувало­ся за правом за­йманщини. На дум­ку Д. Багалія, українці під час колонізації околиць Дико­го Поля поверталися на свою історичну батьківщину. Українці Курщини брали активну участь у нац.-визвольній вій­ні під проводом Б. Хмельниць­кого. Деякий час адміністративним центром Бєлгородського роз­ряду, якому під­порядковувалася Слобожанщи­на (від 1668 — Посол. приказу), був Курськ. Значні земельні володі­н­ня у пів­ден­но-західній Курщині закріплено 1703 грамотою Петра І за геть­маном І. Мазепою (донині у Курській обл. збереглися засновані ним села Іванівське, Степанівка та Мазепівка й окремі будівлі палац. ансамблів). 1719 у с. Глушково на Курщині засновано першу на Слобожанщи­ні сукон­ну мануфактуру. 1708–27 більша частина сучасної Курської обл. була Київською губ., у складі якої 1712–19 існувала Курська провінція. 1765 Катерина ІІ cкасувала козацький устрій та сло­бідські полки, а козаків пере­творила на т. зв. військових обивателів (державних селян), які вважалися особисто вільними.

1796 створено Курську губернію. За пере­писом 1897, у ній проживало 527,8 тис. укра­їнців (22,3 % населе­н­ня), причому в деяких повітах вони становили більшість: у Грайворонському — 58,8 %, Новооскольському — 51,0 %. Під час 1-ї світової війни 1914–15 на заслан­ні в Курську мешкав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Зва­жаючи на високий духовний сан, йому до­зволено вільно пере­суватися містом (але під на­глядом поліції) та брати участь у богослужі­н­нях. Однак, через значну популярність серед жителів, митрополита незабаром пере­ведено під строгий домашній арешт із забороною від­відувати храми. Після роз­­паду Російської імперії законом УНР від 29 листопада 1917 перед­бачено проведе­н­ня Українських установчих зборів у Путивльському, Грайворонському і Новооскольському повітах Курської губ. (не від­булися через більшовицьку агресію).

У подальшому територія Пів­ночі Слобожанщини, зокрема і Курщина, була обʼєктом суперечок при ви­значен­ні кордонів між РСФРР і УСРР. За доруче­н­ням голови ВУЦВК Г. Петровського історики М. Грушевський і Д. Ба­галій під­готували ґрунтовну наук. роз­відку про ареали роз­селе­н­ня українців, згідно з якою кордон повинен проходити через Курську губ. із включе­н­ням до складу УСРР пів­ден­ної частин її Суджанського, Грайворонського, Бєлгородського і Корочанського повітів. Керівництво РСФРР висунуло територіальні претензії на українські землі (Новгород-Сіверський і Старобільський повіти, пів­нічні частини Сумської, Охтирської і Харківської окру́г). Після пере­говорів ухвалено ком­промісне ріше­н­ня про при­єд­на­н­ня до УСРР лише половини території, ви­значеної дослідже­н­нями М. Грушевського і Д. Багалія (загальна кіль­кість населе­н­ня — бл. 1 млн осіб), однак на поч. 1925 ЦК РКП(б) в одно­сторон­ньому порядку скоротив цю частину вчетверо (понад 200 тис. населе­н­ня). Таким чином, поза ме­жами УСРР залишилися міль­йони українців.

При­єд­нати до УСРР суміжні з нею землі, заселені пере­важно українцями, без­успішно вимагав у 2-й пол. 1920-х рр. М. Скрипник. За пере­писом 1926, у Курській губ. прожи­вало 554,6 тис. українців (19,1 % населе­н­ня), загалом на прилеглій до УСРР території РСФРР — понад 4,5 млн. У 1928 Курську, Воронезьку, Орловську і Тамбовську губ. обʼ­єд­нано у Центральночорноземську обл. РФ (ста­ном на 1927 — бл. 1,6 млн українців), яку в 1934 поділено на Воронезьку і Курську області. 1954 май­же всю заселену українцями пів­ден­ну частину Курської обл. пере­дано до ново­створеної Бєлгородської обл., тому за пере­писом 1960, на Курщині проживало лише 180 тис. українців. Окрім дис­кримінаційного роз­межува­н­ня кордонів, процесам асиміляції сприяли закри­т­тя на поч. 1930-х рр. освітніх закладів із українською як рідною мовою на­вча­н­ня, культурних і громадських установ, періодичних ви­дань, а також тотальна русифікація, що була вагомою складовою національної політики в СРСР (див. Лінгвоцид). Нині українська мова збереглася лише у частині сіл Пів­дня і Заходу Курщини у формі слобідського діалекту (належить до пів­ден­но-східного наріч­чя української мови) або суржику. Українська мова вплинула на прикордон­ні ра­йони Росії (курсько-ор­ловська група, оскільський говір російської мови).

За пере­писом 2010, у Курській обл. укра­їнцями ви­знали себе 13,6 тис. осіб (1,2 % населе­н­ня). Від 1993 у Курську діє товариство «Україна–Сейм» (голова М. Хілько, від 2003 — Г. Бойко) — єдина українська громадська організація на Курщині.

Уродженцями Курщини були видатні діячі: піаніст А. Абаза, живописець Д. Без­перчий, біо­лог Л. Беніке, мово­знавець В. Брахнов, математик Б. Букреєв, дитячий письмен­ник А. Гайдар, селекціонер Г. Котуков, агроном С. Країнський, драматург М. Майський, політичний і державний діяч Г. Михайличенко, організатор українського радянського кіновиробництва П. Нечеса, історик С. Пушкарьов, хімік Г. Пілюгін, лікар М. Попов, політик М. Хрущов та ін.

Літ.: Дмитрюков А. Материалы для описания Курской губернии. Народ­ные игры, загадки, анекдоты и присловья жителей Суджанского уѣзда // Курс. губерн. вѣдомости. 1853. № 6–­­8, 11–13; Николаев А. П. Свадеб­ные обычаи малорос­сов Суджанского уѣз­да // Москвитянинъ. 1854. № 62; До­бротворский Н. Малорус­ские пеѣни у великорус­скихъ крестьянъ // КС. 1886. Кн. 11; Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. Москва, 1887; Багалей Д. Історія Слобідської Укра­їни. Х., 1918; Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюдне­н­ня Слобожанщини за Б. Хмельницького. К., 1932; Из истории Курского края: Сб. док. и мат. Воронеж, 1965; Чижикова Л. Рус­ско-украинское по­граничье. Москва, 1988; За­ставний Ф. Східна українська діаспора. К., 1992; Глушковская сукон­ная фабрика: три века истории: Сб. док. и мат. Курск, 2003; Українська діаспора в Росії: Стан, про­блеми, пер­спективи: Мат. наук.-практ. конф. (Київ, 22 грудня 2003 р.). К., 2004; Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. К., 2008; Іван­нікова Л. Неві­домі етно­графічні ма­теріали про українців Курщини (з архівної спад­щини Григорія Залюбовського) // НТЕ. 2013. № 1(341).

С. М. Куделко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю