Козацтво
КОЗА́ЦТВО — збірна назва особисто вільної воєнно-промислової людності, що сформувалася у східноєвропейських степах. Це складне і багатогранне історико-соціальне і військово-політичне явище, яке охоплює широкий спектр аспектів життя козаків, від військової організації до культурних традицій. Слово «козак» давньотюркського походження (від кьоз — ходити, мандрувати) і вперше зафіксоване у словнику давньополовецької мови (1303) у значеннях «вартовий», «конвоїр». Воно також трапляється у візантійських, кримськотатарських, литовських джерелах, інструкціях італійських міст своїм колоніям у Північному Причорномор’ї та ін.
Своєрідними попередниками козаків можна вважати бродників — мешканців Північного Причорномор’я, які брали участь у міжусобицях руських князів і згадуються у літописах між 1147 і 1216. Ймовірно, вони мешкали на судноплавних ріках і допомагали проводити кораблі й човни через мілини та пороги, а при потребі (перед загрозою нападу з боку кочовиків тощо) об’єднувалися у загони професійних воїнів. Хоча бродники відзначалися строкатістю етнічного складу, серед них переважали вихідці з руських земель.
Однак лише від 2-ї пол. 15 ст. козаками почали називати уходників-промисловців і втікачів з-під панського гніту, які осідали на незаселених землях Поділля та Пд. Київщини. Вони охороняли прикордоння, утримували промисли (полювання, рибальство, бортництво, видобуток солі та селітри тощо), супроводжували купецькі каравани або й самі займалися розбоєм. Із набуттям необхідного військ. досвіду і розвитком козацького бойового мистецтва козаки не лише відбивали напади, а й організовували сухопутні та морські походи у володіння Кримського ханства й Османської імперії. Поповненню їхньої кількості представниками різних національностей і соціальних верств сприяло заснування у 16 ст. на Запорожжі Запорозької Січі.
Характерними ознаками козаків стали особиста незалежність, хоробрість, демократизм (виборність старшини), відданість суспільним інтересам, рівність прав. Ці риси знайшли відображення у козацьких піснях, думах, легендах і переказах, образотворчому мистецтві (див. «Козак Мамай»), музиці (див. Кобзарство), літературі. На відміну від подібних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії, Волощині, Польщі тощо (гайдуки, ускоки, граничари, лісовчики та ін.), українські козаки, які сформувалися в окремий соціальний стан, відіграли важливу роль не лише у відбитті іноземних агресій (насамперед турецько-татарської), а й захисті православної віри. Козацька культура стала невід’ємною частиною української культури і є важливим елементом національної ідентичності, утвердження української державності (див. Українське козацтво).
Сьогодні в Україні козацтво є не лише історичним феноменом, а й актуальним суспільним рухом. Козацькі організації займаються відродженням козацьких традицій, патріотичним вихованням молоді, участю в громадських акціях та волонтерській діяльності.
Тісно пов’язані з Українським Донське козацтво, що постало у 15 ст. (див. Всевелике Військо Донське, Донські козаки), та Кубанське козацьке військо (див. Кубань), сформов. 1860 із переселеного з українських земель 1792 Чорноморського козацького війська, яке складалося із колишніх запорозьких козаків. Згодом у Російській імперії переважно із вихідців з Донського козацтва створено Яїцьке (Урал.), Оренбурзьке, Астраханське та інші козацькі війська. З часом їх, як і запорозьке козацтво, повністю позбавлено автономії та підпорядковано царському уряду. Станом на 1916 у Російській імперії існувало 11 козацьких військ, на землях яких мешкало понад 4,4 млн осіб, з яких бл. 285 тис. перебувало на військовій службі. Після більшовицького перевороту 1917 козацтво як стан ліквідовано, а козаків, які воювали проти радянської влади у різноманітних військових формаціях і не емігрували, репресовано.
Різними аспектами історії, побуту, звичаїв козацтва цікавилися німецькі просвітителі Й.-Ґ. Гердер, А.-Ф. Бюшінґ, А.-В. Гупель, К. Гаммерсдорфер, Л.-А. Ґебгарді, Й. Гоппе, Й.-Х. Енґель; франц. історики та мислителі Вольтер, П.-Ш. Левек, Н.-Г. Леклерк, Ж.-Ф. Гарран де Кулон, Ж.-Б. Шерер; польс. історики Ф. Ґавронський-Равіта, Л. Кубаля, К. Шайноха, А.-В. Яблоновський; рос. — Г. Міллер, О. Рігельман, Г. Теплов, С. Соловйов, Є. Савельєв та ін. Серед укр. дослідників К. — М. Максимович, І. Срезневський, А. Скальковський, Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, М. Андрусяк, М. Кордуба, О. Терлецький, І. Джиджора, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Багалій, С. Томашівський, Н. Полонська-Василенко, М. Петровський, К. Гуслистий, В. Голобуцький, І. Крип’якевич, О. Апанович, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Ю. Мицик, Г. Швидько, О. Гуржій, В. Щербак, П. Сас, С. Леп’явко, С. Плохій, В. Брехуненко, В. Заруба, О. Бачинська. На еміграції вагомий внесок у вивчення К. зробили О. Оглоблин, Б. Крупницький, Д. Олянчин, А. Жуковський, Т. Мацьків, Ф. Сисин, Л. Винар, О. Субтельний, З. Когут, Ю. Гаєцький, Я. Падох. Від 1996 у структурі Інституту історії України НАНУ (Київ) діє НДІ козацтва (дир. — Т. Чухліб).
Рекомендована література
- Полонська-Василенко Н. Історики Запоріжжя // Ювіл. зб. на пошану академік Д. Багалія. Т. 1. К., 1927;
- Винар Л. Огляд історичної літератури про початки козаччини // УІ. 1965. Ч. 1–2;
- Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1–3. Л., 1990–91;
- Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. 1991. № 5;
- Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. К., 1991;
- Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К., 1991;
- Зарубежная историография истории запорожского казачества: Сб. ст. З., 1992;
- Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам’ятках). К., 1992;
- Голобуцький В. Запорозьке козацтво. К., 1994;
- Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. Чг., 1996;
- Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). К., 1998;
- Кардаш П., Кот С. Слава українського козацтва. Мельбурн; К., 1999;
- Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. К., 1999;
- Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. К., 2000.
Завантажити статтю
