Переяслав

ПЕРЕ­Я́СЛАВ (1943—2019 — Пере­яслав-Хмельницький) — місто Борис­пільського ра­йону (1923—75 — Пере­яслав-Хмельницького ра­йону) Київської області. У червні 2020 з Пере­яслав-Хмельницької міської ради обласного значе­н­ня та Великокаратульської (з селами Марʼянівка, Плескачі), Вовчківської, Гайшинської (з селами Гребля, Чирське), Гланишівської (з с. Довга Гребля), Демʼянецької (з с. Харківці), Мазінської сільських рад утворено Пере­яславську міську громаду (261 км², 2022 — 31 645, 2023 — 33 264 особи). Нині діють Великокаратульський, Вовчківський, Гайшинський, Гланишівський, Демʼянецький, Мазінський старостинські округи. Землі Пере­яславської міської громади межують із Дівичківською, Циблівською, Студениківською та Ташанською сільськими громадами.

П. знаходиться на лівому березі Дніпра (Канівське водо­сховище; на правому — територія Черкаського р-ну Черкаської обл.), при впадін­ні р. Альта у Трубіж, за 87 км від Києва, 55 км від між­народного аеропорту «Борис­піль» та 28 км від залізничної станції Пере­яславська (с. Пере­яславське Борис­пільського р-ну). Площа міста 31,52 км². За пере­писом населе­н­ня 2001, проживала 31 261 особа (українців — 94,95 %, росіян — 3,91 %, білорусів — 0,41 %, вірмен — 0,18 %); 2022 — 26 273, 2023 — 27 992 особи. Проходять автомобільні шляхи Київ—Харків, Борис­піль—Золотоноша, П.—ст. Пере­яславська, Баришівка—П. Міста-по­братими: Пайде (Естонія), Кочани (Пів­нічна Македонія), Мцхета (Грузія), Маріуполь (Донецька обл.); міста-партнери: Ніт (Вельс, Велика Британія), Рибник, Тихи (обидва — Польща).

Історичні місцевості: Борисівка, Бабачиха, Солонці, Спаська Левада, Андруші, Трубайлівка, Табори, Заальтиця, Під­варки, Давньоруський окольний град, Дитинець, Гребля, Ур­очище Татарська гірка. Досліджено низку курганів різних епох, поселе­н­ня київської культури, поселе­н­ня і могильник черняхівської культури, рештки валів і культурний шар давньоруського та ран­ньомодерного міста (10—18 ст.), фундаменти давньоруських мурованих споруд, дві з яких (Свято-Михайлівський собор і Спаський храм-усипальня) музеєфіковано. Памʼятки архітектури: національного значе­н­ня — ансамблі Вознесенського монастиря із собором (1695—1700), будівлею колегіуму (1753—57) і дзвіницею (1770—76), Свято-Михайлівського монастиря із церквою (1743—50) та дзвіницею (1745), Борисоглібська церква (1839); місцевого — Троїцька церква (1804), Успенська церква (1889—96), будівлі земства (1860-і рр.), синагоги (1900), жіночої (1905) та чоловічої (1906—08) гімназій. 1979 створено «Пере­яслав» Національний історико-етно­графічний заповід­ник, до якого належать Музей народної архітектури та побуту Середньої Над­дні­прянщини (понад 100 привезених памʼяток народної архітектури, з них національного значе­н­ня — Покровська церква з с. Сухий Яр, 1708; Трьохсвятительська церква з с. Пищики, 1651; нині обидва — Білоцерківського р-ну Київської обл.) та понад 20 тематичних музеїв різних профілів. Значний внесок у роз­виток заповід­ника зробив історик, культуролог, Герой України М. Сікорський.

Вперше під на­звою Пере­яславль згадується під 907 у текс­ті договору великого князя київського Олега з Візантією. 993 великий князь київський Володимир Великий спорудив тут фортецю, що захищала пів­ден­но-східні кордони від нападів кочівників. Місто мало дві укріплені частини: дитинець (замок) і посад (перед­горо­д­дя), до яких прилягали неукріплені перед­містя. Дитинець (10 га, довжина укріплень 1400 м) був роз­ташований на городищі доби бронзи та черняхівської культури, при впадін­ні Альти у Трубіж, укріплений ровами та валами, на яких стояли деревʼяні стіни, вежі, проїзні брами. Посад (80 га, довжина ровів і валів 3500 м) за­ймав просторе між­річ­чя Альти та Трубежа. 1054 П. став столицею Пере­яславського удільного князівства, яким володів син Ярослава Мудрого — Всеволод-Андрій (згодом великий князь київський). Від 1072 — центр Пере­яславської єпис­копії, яку очолив єпис­коп Єфрем. У цей період у дитинці, де містилися резиденції удільного князя та єпис­копа, були змуровані церкви Успі­н­ня Пресвятої Богородиці, Андрія Перво­зван­ного, Федора Стратилата на Єпис­копській проїзній брамі, пере­будований монументальний 5-бан­ний собор архістратига Михаїла, зведений Володимиром Великим. У посаді, на валах якого височіли Київська, Трубізька, Альтицька проїзні брами, містилися двори княжих бояр, дружин­ників, духівництва, ремісників, купців, діяли монастир Івана Предтечі, парафіяльні церкви, великий ринок-торг. У міській гавані, що сполучалася з Дні­пром, зупинялися торгові та військові флотилії. 1094—1113 у П. князював Володимир Мономах. У 12 ст. у П. велося літописа­н­ня. На час роз­квіту (1-а пол. 12 ст.) міста проживали 10—12 тис. осіб.

1239 його зруйнували орди хана Батия. У 14—15 ст. від­новлений П. входив до складу Великого князівства Литовського, після Люблінської унії 1569 — до Київського воєводства Речі Посполитої. 1485 спустошили орди кримського хана Манглі-Гірея. Від 1582 — у власності князя Костянтина-Василія Острозького. 1585 на­дано Маґдебурзьке право. Згодом П. стало важливим торгово-ремісничим і культурним осередком Лів­обережної України. 1592 під час пов­ста­н­ня місто та замок спалили козаки. На­прикінці 16 — на початку 17 ст. мешканці брали участь у козацько-селянських антипольських заворуше­н­нях на чолі з С. Наливайком, Г. Лободою, П. Павлюком, Я. Острянином. Близько 1625 П. став центром Пере­яславського реєстрового полку. У травні 1630 неподалік роз­громив польські війська геть­ман запорозьких козаків Тарас Трясило. 1635 оселилися єзуїти, які заснували єзуїтську школу (1645—48 — колегіум). У середині 17 ст. тут побував французький інженер Г.-Л. де Боплан, який охарактеризував П. як значне місто.

Під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького влітку 1648 П. звільнили від польських військ. Місто від­новило статус адміністративного центру Пере­яславського полку (існував до 1781), до якого належало 15 сотень: Пере­яславська, Басанська, Березанська, Борис­пільська, Бубнівська, Воронцівська, Гельмязівська, Домонтівська, Золотоніська, Іркліївська, Кропивненська, Ліпляївська, Ташанська, Трахтемирівська, Яготинська. Тут була база козацької артилерії. П. не раз обирався як місце проведе­н­ня пере­говорів і нарад, що вирішували пита­н­ня державного мас­штабу — Пере­яславська угода 1649 (про пере­мирʼя між військами Геть­манщини та Речі Посполитої, з українського боку пере­говори очолював Б. Хмельницький, з польського — А. Кисіль і В. Мʼясковський), Пере­яславська рада 1654 (угода про прийня­т­тя зверх­ності московського царя Олексія Михайловича над Військом Запорозьким на чолі з Б. Хмельницьким), Пере­яславські стат­ті 1659 (козацько-московська угода між урядом Ю. Хмельницького та царським урядом, що означала роз­рив Гадяцької угоди 1658 з Річчю Посполитою та значно звужувала автономію козацької України в складі Московської держави) і 1674 (про врегулюва­н­ня від­носин між Україною та Московською державою, встановлених при обран­ні геть­маном обох сторін Дні­пра Івана Самойловича).

Від 1659 в місті роз­ташовували російську залогу. У липні 1666 пов­сталі козаки Пере­яславського полку здобули нижню частину міста, але за­знали невдачі при штурмі замкових укріплень. Гарнізон царських військ дис­локувався у фортеці, збудованій з дерева-кругляка на території колишнього дитинця. Фортечні вежі: Голодуха, Дубовка, Бранка, Спаська, Пречистенська, Ємимівська, Циганка, Рас­просна, Селіванка. Деревʼяні споруди з часом занепали та зруйнувалися, на початку 18 ст. їх ро­зібрали, а давні вали почали пере­будовувати на бастіон­ні. 1718 гарнізон Пере­яславської фортеці налічував 122 особи, на її озброєн­ні було 2 гармати та 1 мортир. 1794 П. втратив значе­н­ня фортеці, а в 19 ст. її вали й рови були ліквідовані.

У 18 ст. місто поділялося на частини: «верх­нє» з царським гарнізоном і «нижнє черкаське», в якому господарювали українські козаки, духівництво, купці, ремісники. 1726 у П. було 2326 дворів ремісників, діяли кушнірський, кравецький, шевський, ткацький, ковальський, гончарський, різницький, калачницький та ін. цехи. Тоді ж у Пере­яславському полку було 17 929 дворів. Навколо укріпленого середмістя сформувалися перед­містя (форштадти) — Забашта, Заальтич­чя, Задовгомостянське (пізніше Під­варки). 1701 засновано Пере­яславську єпархію (1803 пере­творено на Полтавсько-Пере­яславську; резиденція єпис­копів у П. містилася до 1847). Від 1738 при Вознесенському монастирі діяв Пере­яславський колегіум.

1781—1923 П. — центр повіту. 1781—96 — у складі Київського намісництва; 1796—1802 — Малоросійської, 1802—1921, 1923—25 — Полтавської, 1921—23, червень—липень 1925 — Київської губерній. 1782 проживали 4987, 1816 — 6720, 1835 — 8460, 1865 — 10 835 осіб. На початку 19 ст. історичний центр і околиці П. були роз­плановані та забудовані у стилі класицизму. У прямокутних кварталах і площах спорудили казен­ні повітові установи: місця присутності, дворянське зі­бра­н­ня, тюремний замок, пошту, аптеку, соляні та зернові магазини, торгові ряди та ін. У 2-й пол. 19 ст. роз­витку П. пере­шкоджала від­даленість від залізниці. За Всеросійським пере­писом населе­н­ня 1897, проживали 14 614 осіб: українців — 57,1 %, євреїв — 39,3 %, росіян — 3,2 %, поляків — 0,2 %, білорусів — 0,1 %. На­прикінці 19 ст. діяли 14 церков, монастир, духовне та міське училища, жіноча прогімназія, парафіяльні школи, громадська бібліотека, 2 книгарні. Пере­яславці працювали на поміщицьких цукроварнях, ґуральнях, броварнях, за­ймалися чумацтвом, землеробством, рибальством. Були роз­винуті ремесла (чинбарство, ткацтво, шевство, теслярство, слюсарство, гончарство, малярство, позолотництво, іконопис), на­вчально-виробничі майстерні Пере­яславського земства продукували декоративні тканини, килими, рушники, гончарні та ін. вироби.

Під час воєн­них дій 1918—20 влада неодноразово змінювалася. 1919—24 по­близу П. діяли селянські пов­станські загони. 15 липня 1919 отаман Зелений (Д. Терпило) у місті урочисто у присутності священ­ників, місцевих жителів і свого війська скасував Пере­яславську угоду 1654 про «воз­зʼ­єд­на­н­ня» з Росією. У листопаді того ж року від­бувався бій між загоном М. Одинця й денікінцями. 1923—25 — у складі Золотоніської, 1925—30 — Київської округ; від 1932 — Київської обл.; від 2020 — Борис­пільського р-ну. 1923—2020 — райцентр; 1975—2020 мав статус міста обласного значе­н­ня. 1925 засновано г. «Змичка» (від 1991 — «Вісник Пере­яславщини»). Під час голодомору 1932—33 у П. та Пере­яславському р-ні померли 26 878 осіб. Багато жителів були ре­пресовані органами НКВС. Від 17 вересня 1941 до 21 вересня 1943 — під німецькою окупацією. Нацистська влада при­звела до великих жертв серед населе­н­ня (зокрема припинила існува­н­ня єврейська громада) та руйнувань, зокрема архітектурних памʼяток. У повоєн­ний період працювали взут­тєва, швейна, художніх виробів фабрики, під­приємства харчової галузі. У середині 20 ст. під керівництвом В. Заболотного (народився у с. Карань, нині пере­яславський мікрора­йон Трубайлівка) роз­роблено й частково реалізовано план рекон­струкції міста (зокрема сформовано ансамбль нової центральної площі), проведено мас­штабні археологічні роз­копки (під час яких досліджено рештки кількох мурованих давньоруських споруд). Від 1970-х рр. — центр сільськогосподарського регіону.

Мешканці від­стоювали європейські цін­ності під час Помаранчевої революції (2004) та Революції гідності (2013—14), брали участь в антитерористичній операції та операції Обʼ­єд­наних сил на Сході України (2014—22), воювали після початку повномас­штабного вторгне­н­ня військ РФ в Україну (від 24 лютого 2022). У боях з бо­йовиками-сепаратистами та російськими військовиками під час антитерористичної операції (2014—17) загинули 8 воїнів-земляків; після початку повномас­штабного вторгне­н­ня військ РФ в Україну: 2022 — 42, 2023 — 48, 2024 — 51, у січні—травні 2025 — 15 воїнів-земляків Пере­яславської громади. Орденом «За мужність» 3-го ступеня нагороджені І. Бабков, О. Батрак, Б. Близнюк, М. Гаєвський, О. Гордієнко, О. Іванов, О. Ігнатенко, А. Катков, С. Коник, В. Краснюк, М. Кузьменко, В. Левчук, О. Мисан, В. Міщенко, Д. Орловський, С. Потапенко, П. Рибалкін, О. Романенко, В. Сахно, В. Терещенко, А. Ушко, М. Хрумало, орденом Бог­дана Хмельницького 3-го ступеня — Р. Добро­скок, О. Левчук, Б. Янута.

Нині у П. — Університет Григорія Сковороди в Пере­яславі, Центр професійно-технічної освіти; обласний військово-спортивний ліцей «Патріот», 5 гімназій, ліцеї імені І. Мазепи та Володимира Мономаха, початкова школа, 7 закладів до­шкільної освіти; Будинок художньої творчості дітей, юнацтва та молоді, станція юних туристів, клуб юних моряків; Центр культури та мистецтв, міські Будинок культури та бібліотека, Народний центр культури «Зу­стріч», дитячі мистецька та художня школи; багато­профільна лікарня інтенсивного лікува­н­ня, Центр первин­ної медико-санітарної допомоги; ДЮСШ. Є стадіон імені В. Лобановського. Релігійні громади: 6 православних і 5 проте­стантських (євангельських християн-баптистів «Оселя Благодаті», християн віри євангельської «Небесна країна», харизматична християнська церква повного Євангелія «Пере­мога», церква «Нове поколі­н­ня», адвентистів сьомого дня). Здобули популярність: чоловічий хор Народного центру культури «Зу­стріч» (керівник — Заслужений працівник культури України В. Проказов), ансамблі української пісні «Демʼянчанка», «Мальви», «Чебреці», «Чорно­бривці», вокальні ансамблі «Вербиченька», «Весняний подих», фольклорні ансамблі «Веселка», «Водо­грай», вокально-інструментальний ансамбль «Драба­дан», театр «Славія». Учнівський хор «Богунія» під керівництвом М. Мирводи став дипломантом республіканського конкурсу «Народні таланти». Значний внесок у роз­виток різних аспектів жит­тєдіяльності міста зробили заслужений вчитель України Н. Гаврилюк, заслужені працівники культури України Т. Богуш, Г. Козій, М. Колос, В. Мельник, заслужений будівельник України В. Іващенко, заслужений працівник сільського господарства України В. Клименко, заслужені лікарі України С. Савчук, Ю. Гріненко, заслужений юрист України Г. Сокур та ін. Встановлено памʼятники на честь 1100-річчя літописної згадки про Пере­яслав, на честь першої літописної згадки назви краю «Україна», Б. Хмельницькому, Тарасу Трясилу, Г. Сковороді, воїнам, які загинули під час АТО, памʼятний хрест на честь Пере­яславського козацького полку, погру­д­дя (1954) та памʼятник (1989) Т. Шевченку, меморіал жертвам голодомору, меморіальні дошки, присвячені видатним діячам Пере­яславщини.

Серед видатних уродженців — письмен­ник, драматург М. Херасков (18 — початок 19 ст.), право­знавець, мово­знавець І. Тимківський (кінець 18 — середина 19 ст.); гідрогеолог, гео­еколог, фахівець у галузі аерокосмічних досліджень Землі, академік НАНУ В. Лялько, патолого­анатом, академік АН УРСР О. Смирнова-Замкова, хімік М. Альтшулер, педіатр-інфекціоніст В. Бичковський, лікар-онкогін­еколог В. Він­ницька, лікарі-терапевти Р. Лепська, Г. Лисенко, лікар-хірург В. Покотило, лікарі-педіатри З. Третьякевич, Л. Фінкельштейн, фахівець у галузі іригаційної техніки Ю. Гринь, гірничий інженер С. Лозовський, палеонтолог, страти­граф О. Ольштинська, фахівець у галузі інформаційно-вимірювальної техніки В. Губар, фахівець у галузі системного аналізу в аерокосмічних дослідже­н­нях В. Якимчук, метало­знавець С. Малашенко, економісти О. Грішнова, Л. Козарезенко, статистик В. Нагнибіда, літературо­знавець, кінокритик О. Бабишкін, брати літературо­знавець Володимир і психолог Олександр Лазурські, мово­знавець Т. Левченко, педагоги Л. Березівська, Л. Овсієнко, історики В. Козачковський, В. Молоткіна, соціолог В. Тихонович; письмен­ники Шолом-Алейхем, М. Блінкен, поети С. Вишенський, О. Матвієнко; архітектор, ре­ставратор і мистецтво­знавець В. Пещанський; живописці Я. Калиниченко, Т. Петрачак, М. Стороженко, скульпторка, живописець, графік Л. Невельсон, майстриня художньої вишивки, живописець, художник театру О. Куца-Чапенко, майстер художнього обробле­н­ня скла В. Погребний; політичні та громадські діячі П. Близнюк, Г. Носар, П. Холодний; меценат М. Громницький; легко­атлет (штовха­н­ня ядра, мета­н­ня молота, диска, списа, стрибки у висоту, біг) М. Литвиненко.

1753 у Пере­яславському колегіумі викладав Г. Сковорода. 1825—31 у Пере­яславській духовній семінарії на­вчався філолог-славіст, історик, фольклорист, пере­кладач, письмен­ник, член-кореспондент Санкт-Петербурзької АН Й. Бодянський. У 1830-х рр. у П. деякий час жив і працював М. Гоголь. Тут він збирав матеріали для повісті «Вій». У червні 1838 в місті пере­бував композитор М. Глінка. 1845 та 1859 у П. гостював у свого друга — лікаря А. Козачківського — Т. Шевченко. Він написав тут «Заповіт», поеми «Наймичка», «Кавказ», присвяту до поеми «Єретик», зробив замальовки Вознесенського собору, Покровської та Михайлівської церков, Старокиївської вулиці, описав археологічні й історичні памʼятки. Роз­громлен­ню польських військ запорозькими козаками на чолі Тарас Трясила по­близу П. присвятив історичну поему «Тарасова ніч» (1838). Збереглася біла акація (нині ботанічна памʼятка природи), яку посадили Т. Шевченко та А. Козачківський.

З П. повʼязані життя та діяльність педагога, громадського діяча О. Андріяшева, етно­графа, літературо­знавця В. Білого, етно­графа, фольклориста, письмен­ника Матвія Номиса, історика, академіка НАПНУ Віктора та його дружини історика медицини Надії Коцурів, історика В. Куйбіди, філософів О. Базалука, О. Полисаєва, І. Стогнія, фахівців у галузі фізичної культури та спорту Л. Волкова, О. Джуса, економіста М. Добриловського (див. Добриловські), психолога Л. Калмикової, лікаря-нейропсихофармаколога О. Макаренка, літературо­знавців М. Корпанюка, В. Кузьменка, Г. Мазохи, мово­знавців М. Навальної, І. Шалі, педагогів С. Нікітчиної, Н. Онищенко, фахівця у галузі архітектури, ре­ставрації та будівництва Н. Куковальської, музико­знавця Т. Мартинюк, культуролога О. Овчарук, видавця, культурно-освітнього діяча П. Кукурузи, поетеси В. Каменчук, скульптора, живописця, заслуженого художника України С. Куцого, художниці монументального мистецтва, живописця, заслуженого художника України Г. Самутіної, хорового диригента, композитора Б. Левитського (Левицького).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю