Націоналізм — Енциклопедія Сучасної України

Націоналізм

НАЦІОНАЛІ́ЗМ – почуття, ідеологія та політична дія, що серед усіх ідентифікацій людини найбільшого значення надає її приналежності до спіль­ноти, названої нацією, та, відповідно, вважає цю спільноту важ­ливою вартістю, а турботу про інтереси нації – непорушним обо­в'язком її членів. Згідно з націо­наліст. уявленнями, чільне місце серед цих інтересів посідає збереження самої нації, її мови, культури й традиц. території, утвердження належ. місця у світі, а також творення й подальше підтримання влас. держави, яка своїм гол. обов'язком повинна вважати забезпечення добробуту нації. Прагнення утвердити інтереси своєї нації веде націоналістів до більш чи менш актив. боротьби проти ін., насамперед сусід. націй (та їхніх націоналістів), які спри­ймаються як загроза цим інтере­сам. Тому згідно з поширеним серед загалу й частини науковців тлумаченням, питомою рисою Н. вважають агресивність і зверхність щодо ін. націй і вважають його тотожним шовінізмові. У наук. літ-pi переважає тлумачення, відповідно до якого агресив. є лише крайня форма Н., а поміркованіші обстоюють місце своєї нації як рівної серед ін. та захищають її від зазіхань на існування й добробут. Таким чином, широко тлумачений Н. стає синонімом патріотизму. Різні автори, відповідно до акцентів в означеннях кожного з цих понять, по-різному окреслюють співвідношення Н. і патріотизму. Деякі теоретики вважають провід. рисою Н. прагнення до нац. державності. Так, британ. філософ і соц. антрополог Е. Ґеллнер визначив його як політ. принцип, згідно з яким політ. одиниця має збігатися з нац., тобто кожній нації має відповідати держава. Водночас сам цей принцип спирається на уявлення про існування й цінність націй та спільність ключових інтересів їхніх членів. Усвідомлення цього зв'язку привело декого з науковців до ще більшого розширення меж застосування терміна «Н.»: вони називають так не лише рішуче обстоювання інте­ресів нації, а й втілення уявлень про її існування, тяглість і цінність. Британ. соціолог М. Білліґ називає таке впровадження банальним Н., протиставляючи його явному, а тим паче агресивному. У період боротьби за нац. державність Н. зазвичай декларують в ідеол. трактатах та політ. програмах, а після створення й усталення держави, він, стаючи дедалі більшою мірою неявним, утілюється у держ. і сусп. інституціях.

Незважаючи на деякі розбіжності щодо часу виникнення Н., більшість дослідників пов'язують його початки з переходом від аграр. до індустр. сусп-ва й зумовленою ним кризою традиц. соц. зв'язків та ідентичностей, відповіддю на що стала поява нових ідей соц. орг-ції. Водночас швидке поширення Н. науковці здебільшого датують кін. 18 – поч. 19 ст. і вбачають у цьому вплив Амер., а особливо Великої франц. революцій, що практично втілили засади суверенітету народу й запропонували нову респ. модель держ. ладу, а це зі свого боку призвело до докорін. зміни способів легітимізації та соціалізації, що виявилося, зокрема, в поступ. переході до заг. освіти й вибор. права, розповсюдженні письменності та газет, появі масових партій і громад. орг-цій, долученні загалу до високої культури й водночас демократизації останньої. Ці канали розповсюдження нац. ідей уможливили прищеплення сусп. «низам», які доти пов'язували себе лише з певною місцевістю й релігією, уявлення про реальність існування націй та свою приналежність до однієї з них, що й означало творення націй як «уявлених спільнот» (термін амер. політолога Б. Андерсона). Згідно з цією конструктивіст. концепцією Н., який презентує себе захисником уже чинної нації, насправді її творить. У різних країнах світу Н. розвивався по-різному, відповідно до конкрет. політ., екон. і культур. ситуації. В атлант. регіоні європ. континенту, де на час появи націоналіст. ідей держ. межі загалом збігалися з мовно-етніч., елітам досить було реорганізувати династ. держави в нац. та через їхні інституції поступово впроваджувати нац. ідентичність у маси. А втім, досягнути повної однорідності ідентичностей цим державам не вдалося, і пізніше вони зіштовхнулися з низкою викликів з боку Н. периферій. груп, невдоволених своїм екон. становищем та маргіналізацією влас. мов і культур. У Центр. і Сх. Європі націо­налісти мусили творити на місці багатоетніч. імперій нові держави для своїх етнокультур. націй, які водночас теж треба було частково створити не лише на масовому, а й на елітному рівні, оскільки еліти були знач. мірою інкорпоровані в імпер. структури. Утвердження націоналіст. світогляду там зазвичай починалося із «винайдення» традиції нац. існування, що мала виправдати право на політ. суб'єктність, а отже, держ. незалежність. Пн.- і пд.-амер. колоністи, які раніше позиціонували себе як частину заг.-імпер. спільноти, у відповідь на небажання метрополії надати їм більше влади переосмислили себе як окремі нац. групи й зажадали незалежності. Натомість у колоніях Азії й Африки творцями й пропагандистами Н. були насамперед освічені вихідці з тубіл. насел., які через обмежені можливості успішної кар'єри в колоніал. адміністрації змобілізували проти неї чл. своїх дискримінов. етнокультур. груп. У більшості цих країн здобуття незалежності стало не наслідком, а передумовою творення з мовно й навіть расово різнорід. племен модер. націй. У СРСР втілення націоналіст. засад сусп. орг-ції в нац.-територ. автономіях і фіксацію етніч. належності громадян поєднували із забороною політ. і навіть культур. Н. нерос. народів, який, однак, із послабленням тоталітар. режимів став досить потуж. політ. силою, що домоглася поділу багатонац. держави відповідно до усталених нац. меж.

Укр. Н. тривалий час формувався окремо в різних державах, до яких належали землі з етнічно укр. більшістю. Ліберальніший політ. ус­трій і багатокультурна реорганізація Австро-Угор. імперії уможливили протягом 19 – поч. 20 ст. не лише активну культурниц. дія­льність галиц. укр. еліт і, дедалі більшою мірою, мас, а й творення етнічно окремішніх громад. орг-цій та, зрештою, політ. партій, програми яких містили більш чи менш радикал. набір націоналіст. ідей. У міжвоєн. період культурна й екон. дискримінація українців у відродженій Польщі призвела до радикалізації частини галиц. націоналістів і створення ОУН для боротьби з польс. владою та поміркованими укр. діячами, які з нею співпрацювали. Самоокреслення ОУН як націоналіст. сили сприяло поширенню серед українців парт. тлумачення Н., за якого діяльність ін. партій не спри­ймали як націоналістичну. Під час 2-ї світ. вій­ни ОУН очолила спротив нацист. окупац. режимові, що увінчався формуванням масової зброй. сили – УПА, яка після звільнення від нацистів майже десятиліття вела боротьбу проти рад. влади. Натомість царський режим Рос. імперії упродовж усього 19 ст. забороняв майже будь-яку специфічно укр. культурниц. й тим більше політ. діяльність і намагався зробити українців частиною рос. нації, що формувалася. Тільки після Лютн. революції 1917 виникли масові укр. політ. партії, що мали виразно націоналіст. орієнтацію, хоча спочатку готові були задовольнитися федералізацією Росії. Після поразки створеної цими партіями УНР у вій­ні з Рад. Росією укр. Н. протягом 1920-х рр. досить активно розвивався всередині більшов. партії як домагання укр. культур. і політ. самостійності у межах СРСР, що стали відомі як націонал-комунізм український. Подальша політика централізації та русифікації зробила неможливим будь-яке відверте обстоювання нац. ідей, тож їхнім єдиним проявом аж до «перебудови» 1980-х рр. була діяльність дисидентів (див. Дисидентський рух), які переважно обмежувалися культурниц. й заг.-демократ. аспектами. Тривала рад. дискредитація поняття Н. налаштувала проти нього більшість насел., тому націоналіст. орг-ції та партії, що знову з'явилися в Україні в останні роки існування СРСР, здебільшого називалися нац.-демократ., а націо­налістами визнали себе лише деякі радикал. сили, що залишилися на маргінесі політ. життя. Водночас зумовлена рад. політикою амбівалентність нац. свідомості українців суттєво обмежила вплив навіть тих поміркованих націоналіст. партій, що уникали цього ок­ре­слення, зокрема Народного руху України. Тому гол. чинником Н. є саме існування незалеж. держави, інституції якої формують і підтримують нац. ідентичність громадян. Проте навіть такий банальний Н. викликає спротив деяких політ. сил, що прагнуть зберегти ідентичність українців як чл. сх.-­слов'­ян. культур. спільноти.

Літ.: М. Billig. Banal Nationalism. Lon­don, 1995; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. К., 1999; Націоналізм: Антологія. К., 2000; Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркуван­ня щодо походження й поширення націоналізму / Пер. з англ. К., 2001; Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Пер. з англ. К., 2003; Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. К., 2004.

В. М. Кулик

Н. розглядають як спрямування політ. думки, політ. ідеологію та прак­тику, в центрі уваги яких є на­ція як ідея (поняття) або цінність. Його типологія залежить насамперед від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації відбувається у конкрет. сусп.-істор. обставинах, різноманітність форм Н. – наслідок пристосування до цих обставин. У процесі дослідж. Н. важливим є питання про його співвідношення з ін. напрямами політ. думки та відповід. політ. ідео­логіями. До кін. 19 ст. Н. на Заході не був окремою політ. ідеологією, а лише складником лібералізму, консерватизму, соціал-демокра­тизму (у 20 ст. – комунізму). З дедалі чіткішим усвідомленням прихильниками цих ідеологій своїх принципів, вони почали критикувати Н., що, зрештою, допомогло встановити відмінність між Н. та ін. ідеологіями. Іноді дослідники, йдучи шляхом спрощених формулювань, стверджують, що Н. – нац. егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів ін. націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому сенсі він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Незважаючи на різноманітність форм Н., вони містять в собі й спільні елементи. Шляхом порівняння можна встановити деякі спільні та відмінні елементи у різних версіях Н. і розробити його різноманітні типології. З погляду міжнац. взаємин існує поділ на експансіоніст. (переважно держ. націй) і захисний (переважно недерж. націй) Н.; залежно від того, держава чи культура є важливішою цінністю, розрізняють політ. і культур. Н.; враховуючи співвідношення особи та нації – ліберал. (демократ.) й інтеграл. (тоталітар.) Н. Політ. рух етніч. груп і меншин національних за розширення своїх прав (аж до здобуття територ. автономії чи незалежності) позначають як етніч. Н. Цей термін іноді застосовують також до державниц. Н., якщо його основою є певна нац. більшість (корінний етнос, титульна нація) та надмірне наголошення на елементах своєї етніч. культури як ос­нови громадян. консолідації. Для націй Заходу, незважаючи на традиційно важливу роль етніч. чинника (мова, істор. традиції, політ. символіка тощо), провідну роль відіграють політико-правові засоби – т. зв. громадян. Н.

Н. укр. (Н. у.) – сукупність ідей та уявлень, в яких наголошено на цінності нації. Його джерелами вва­жають насамперед поезії Т. Шевченка, де Н. у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобут. культури та держ. незалежності. М. Міхновський уперше чітко сформулював принципи політ. Н. у., який став важливим складником «популізму» (за М. Гру­шевським – у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації), консерватизму (за В. Липинсь­ким – у наголосі на еліті як носії культури і нац. єдності), а також деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Визвольних змагань 1917–21, утвердження авторитар. і диктатор. режимів у Польщі й Росії та поширення ідей інтеграл. Н. у Зх. Європі, в 1920-х рр. у Зх. Україні також виник інтеграл. Н. у., одним із впливових ідеологів якого став Д. Донцов. Філос. засадами його політ. публіцистики були ірраціоналізм (див. Ірраціональне), волюнтаризм, елітизм. Але Н. у. в формулюванні Д. Донцова не став заг.-прийнятою ідеол. доктриною націоналіст. руху 1920–30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналіст. колах. Більш зважені та помірковані вер­сії Н. у. розвивали Ю. Вассиян, М. Сці­борський та ін. Загалом інтеграл. (військ.) Н. у. став реакцією на домінування сили в міжнар. і міжнац. взаєминах, коли єди­ним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні з агресив. диктатор. режимами. Така сила – УПА, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941 до поч. 1950-х рр. вела боротьбу проти нім. фашизму і рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н. у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі у період його формування. Культур., інтелектуал. і громад. рух, що наголошував на цінності нації як культур. самобутності у поєднанні з цінністю особи, став можливим в УРСР тільки від кін. 1950-х, а особливо – у 1960-х рр. Він містив також більш-менш приховані, рідше – відкрито висловлені політ. вимоги (від розширення автономії до незалежності). Про­від. постатями руху були В. Симоненко, І. Світличний, І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Брайчевський, В. Мороз та ін. Виникли також окремі нелегал. політично спрямовані групи, зокрема Л. Лук'яненка – І. Кандиби та ін. У 1970-х рр. рух поступово набув вираз. правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій – від прихильників «соціалізму з людським обличчям» та націонал-комунізму до «чистих» демократів і таких, які вважали здобуття держ. незалежності осн. метою. Філос. підґрунтя руху також включало різні інтелектуал. тенденції: найбільший вплив мали екзистенціалізм, ревізіонізм, частково – аналітична філософія. Від кін. 1980-х рр. акцент на нації як носієві культур. самобутності та держ. незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів. В умовах, коли зберігається загроза культур. ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови та культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і тому мусить поєднувати в собі громадян. і культур. аспекти.

В. С. Лісовий

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
В. М. Кулик В. С. Лісовий . Націоналізм // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71080 (дата звернення: 21.10.2021)