Кордони державні України

Визначення і загальна характеристика

КОРДО́НИ ДЕРЖА́ВНІ УКРАЇ́НИ Сучасний державний кордон Укра­­їни з Білорус­сю, Молдовою, Польщею, РФ, Румунією, Словач­­чиною та Угорщиною встановлено після тривалого процесу його ви­значе­н­ня у 20 ст. На цей процес впливали різноманітні обʼєктивні та субʼєктивні чин­ни­­ки, гол. серед яких — фактор за­­селеності тих чи ін. площ суходолу українцями (йдеться про корін­ні етнічні землі, де утворилася укр. народність, та без­посередньо прилеглі до них колонізов. землі, де українці станов­­лять більшість), адм.-тер. поділ тих держав, у складі яких пере­бували укр. землі, екон. і геогр. чин­ники. Перед 1-ю світ. війною тер. роз­селе­н­ня українців пере­бувала в складі Рос. та Авст­­ро-Угор. імперій. Внаслідок аграр. пере­населе­н­ня укр. селяни, які вимушено покидали рідні місця, осідали здебільшого не в най­ближчих містах, а на придат. для землеробства вільних землях. Водночас насел. міст на тер. роз­селе­н­ня українців поповнювалося пере­важно пред­ставни­­ками ін. націй. Оскільки в Авст­­ро-Угорщині вільних земель не було, поширеним явищем серед українців тут стала еміграція на амер. континент. У Рос. імперії укр. корін­ні етнічні землі протягом тривалого часу межу­­вали з малозаселеними тер., які й почали колонізувати укр. пере­селенці (див. Колонізація). В результаті цього суціл. тер. роз­­­селе­н­ня українців за кілька століть істотно роз­ширилася. У ко­­лонізац. процесах поряд з укра­­їнцями брали участь також росіяни й пред­ставники багатьох ін. народів. За оцінками В. Кубі­йовича, зробленими в 1930-х рр., перед 1-ю світ. війною суціл. тер., на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % — у складі Росії, 10,5 % — Австро-Угорщини. За оцінками М. Шаповала, тер., на якій українці чи­­сельно пере­важали всі ін. націо­­нальності, разом узяті, була дещо більшою: 1914 вона становила 739 тис. км² (у Росії — 665 тис. км², в Австро-Угорщині — 74 тис. км²). На цих землях у той час прожива­­ло 46 млн осіб (в Росії — 39,6 млн, в Австро-Угорщині — 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) — українців, 5,379 тис. — росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) — євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) — поляків, 871 тис. (1,9 %) — німців. Контури суцільного українського етно­графічного масиву в Росії вперше ви­значені Всеросійським пере­писом 1897. Національний склад на­­селе­н­ня під час пере­пису ви­значали за рідною мовою. Однак певна кількість українців з походже­н­ня, які за­знали впливу асиміляц. процесів — як стихій., так і сві­домо спрямов. царською адміністрацією, не на­звала своєю рідною мовою «малоросійську» (так укр. мову на­звано в анкетах). Цей фактор є вагомою під­­­­ставою для того, щоб вважати, що реал. кількість українців була більшою, ніж це показав пере­пис. За його даними, українці становили абсолютну більшість у 9-ти губерніях. У Подільсь­кій губернії проживало 2 млн 442,8 тис. українців (80,9 % насел.), у Київській губернії — 2 млн 819,1 тис. (79,2 %), Волинській губернії — 2 млн 95,6 тис. (70,1 %), Полтавській губернії — 2 млн 583,1 тис. (93,0 %), Харківській губернії — 2 млн 9,5 тис. (80,6 %), Чернігівській губернії — 1 млн 526,1 тис. (66,4 %, в укр. повітах — від 86-ти до 98-ми %), Катеринославській губернії — 1 млн 456,4 тис. (68,9 %), Херсонській губернії — 1 млн 462,0 тис. (53,5 %), Таврійській губернії — 611,1 тис. (42,2 %, у материк. час­­тині — 60,6 %). У кожному з по­­вітів цих губерній, окрім 4-х пн. повітів Черніг. губ. та пів­острів. частини Таврій. губ. (Крим), укра­­їнці становили абсолютну, зрідка — від­носну більшість. Ще в одній адм.-тер. одиниці Рос. імперії — Кубан. обл. (див. Кубань) — українці становили від­носну більшість. Тут проживало 1 млн 270,6 тис. українців (47 % насел.). Водночас у Темрюц. від­­­ділі цієї області частка українців становила 75 %, Єйському — 74 %, Єкатеринодар. — 52 %. Чимало українців мешкало в Майкоп. (31 %), Баталпашин. (27 %) від­ділах й Туапсин. (24 %) окрузі Чорномор. губ. (ви­окремлена з Кубан. обл. 1896), а також на тер. окремих повітів ін. губерній, що межували з укр. і становили суціл. укр. етногр. масив. Так, на Пд. Зх. Бес­сараб. губ. українців було 379,7 тис., що становило 19,7 % усього насел., при цьому вони пере­важали в Хотин. пов. (56 %) і складали від­носну більшість в Ак­керман. пов. (26 %). На крайньому сх. укр. етногр. масиву — в Області Війська Дон­­ського — проживало 719,7 тис. українців, що становило 28,1 % насел. (див. також Донщина). У Таганроз. пов. українці станови­­ли абсолютну більшість (61 %), а ще в 3-х — Ростов. (31 %), Донец. (38 %) та Сальс. (28 %) — значну частину місц. населе­н­ня. У Новогригорʼєв. пов. Ставроп. губ. українців було 50 %, у Мед­­вежʼєн. — 45 %, Александров. — 38 %. Велика кількість українців проживала за межами осн. 9-ти губерній у повітах ін. губерній на Пн. Сх. від осн. губерній. Так, у Курській губ. (див. Курщина) — 527,8 тис. (22,3 %), при цьому у Грайворон. пов. — 58 %, Путивл. — 52 %, Новооскол. — 51 %. Украї­­нці становили значну частину насел. Суджан. (48 %), Рильс. (36 %), Корочан. (34 %) і Бєлгород. (21 %) повітів. У Воронез. губ. (див. Воронежчина) мешка­­ло 915,9 тис. українців, причому в Богучар. пов. вони становили 82 %, в Острогоз. — 90 %, Бирю­­чен. — 71 %, Валуйків. — 51 %. Без­посередньо межувало з укр. повітами й укр. насел. Павлів. пов. (42 %). На Пн. Зх., у Гроднен. губ., мешкало 262,5 тис. українців (22,6 %). При цьому частка українців у Кобрин. пов. складала 80 %, Брест. — 63 %, Бєльс. — 39 % (див. Берестейщи­­на, Білорусь). У Люблін. губ. Цар­­ства Польського (див. Королівст­­во Польське) проживало 196,5 тис. українців (16,9 %). Вони чисельно пере­важали у Грубешів. (60 %) й Томашув. (50 %) пов. і станови­­ли значну частину насел. Холм. (33 %) та Білгорай. (20 %) повітів. У Седлец. губ. жило 107,8 тис. українців (14 %), зосереджених пере­важно у Влодав. пов. (56 %), дещо менше — у Костянтинів. (36 %) та Бєльс. (38 %) пов. (у Бєльс. пов. Седлец. губ. прожи­­вало 29 тис. українців, в однойм. повіті Гроднен. губ. — 64 тис.). З метою нейтралізації польс. впливів 1912 створ. Холм. губ., 50 % насел. якої становили українці (див. Холмщина, Підляш­­шя). В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн) проживали на своїх етніч. корін. землях суціл. смугою в 3-х регіонах — Закарпатті, Пн. Буковині та Сх. Галичині. Етніч. склад насел. цих земель характеризують насамперед дані пере­пису 1900. Пита­н­ня про національність у анкеті було від­сутнє, тому його дані мають певну неточність (не на користь українців). Осн. критерієм ви­значе­н­ня національно­­сті насел. Сх. Галичини та більшої частини Закарпа­т­тя стала конфесійна приналежність (укра­­їнці належали до греко-катол. Церкви), Пн. Буковини та комітату Мармарош у Закарпат­ті — рідна мова (греко-католиками на цих тер. були не лише українці). Згідно з даними пере­пису і від­повід. критеріями ви­значе­н­ня національності, 1900 в угор. частині імперії (Транс­лейтанії) проживало 470 тис. українців. Вони становили від­носну більшість у 4-х пн. закарп. комітатах: Мармарош (46,4 %), Берег (45,7 %), Угоча (39,7 %), Унг (36,4 %). Пере­важна частина українців (бл. 3,7 млн осіб) проживала в Австр. частині імперії (Ціслейтанії), з них 297,8 тис. становили 40,8 % насел. Буковини — окремого корон­ного краю (при цьому укр. насел. концентрувалося в його пн. частині); набагато більше українців проживало в Королівстві Ґаліції і Лодомерії, зосередившись у Сх. Галичині — 3 млн 19,6 тис. (62,7 %). Частка українців у Львів. пов. становила 37,5 %, Санок. — 52,1 %, Пере­мишл. — 54,7 %, Тер­­ноп. — 54,9 %, Золочів. — 62,5 %, Жолкев. — 66,1 %, Бережан. — 66,3 %, Чортків. — 66,5 %, Стані­­слав. — 67,4 %, Самбір. — 70,1 %, Стрий. — 73,8 %, Коломий. — 76,1 %. У Зх. Галичині більш-менш вагому частку (14,3 %) українці становили лише в Ясел. повіті.

У практич. сенсі пита­н­ня про ви­­­значе­н­ня територ. меж України як автоном. частини Росії поста­­ло після Лютн. революції 1917. За цю справу взялося керівництво ново­створ. УЦР. У травні 1917 до Петро­града (нині С.-Петер­­бург) від­була делегація УЦР на чолі з В. Вин­ниченком. З ініціативи М. Грушевського делегація УЦР пропонувала Тимчас. урядові ухвалити декларацію, в якій тер. автоном. України ви­значалася в межах Київ., Поділ., Волин., Черніг., Полтав., Харків., Катеринослав., Херсон. і Таврій. губерній. Водночас наголошувалося, що «виділе­н­ня неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включе­н­ня в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненсь­­ка, Мінська, Курська, Воронезь­ка, Кубанська область та ін., надається Кра­йовій Раді, по узгоджен­ню з Тимчасовим урядом та населе­н­ням цих територій». Тимчас. уряд наголосив, що у нього немає до­стат. повноважень для виріше­н­ня пита­н­ня про на­да­н­ня Україні автономії, а тому за­пропонував дочекатися Всерос. Установ. Зборів. Під тиском об­ставин він змушений був піти на по­ступки і 3 липня 1917 ви­знав Генеральний секретаріат УЦР органом кра­йового управлі­н­ня. Однак, згідно з «Тимчасовою ін­струкцією Генеральному секретаріатові Тим­­часового уряду на Україні» від 4 серпня 1917, під­влад. Ген. сек­­ретаріатові ви­знано лише 5 губерній — Волин., Поділ., Київ., Полтав., Черніг. (без Сураз., Мглин., Стародуб., Новозибков. пов.). Це майже всі ті землі, з якими Укр. козац. держава геть­­мана Б. Хмельницького пере­йшла під протекторат рос. царя Олексія Михайловича 1654. Тим­­час. уряд не вважав за можливе при ви­значен­ні тер. України використовувати реалії 20 ст. і наполягав на тому, щоб при ви­значен­ні меж укр. автономії використовувався виключно істор. критерій, а не критерій ціліс. ма­­сиву укр. етніч. земель. На думку Тимчас. уряду, кордони укр. земель у складі Рос. імперії у 20 ст. необхідно ви­значати за реаліями 17 ст. Взаєм. згоди у питан­ні про тер. укр. автономії Ген. секретаріат УЦР і Тимчас. уряд не досягли, але на кон­­фронтацію з Тимчас. урядом Ген. секретаріат не наважився. Після паді­н­ня Тимчас. уряду УЦР 7 (20) листопада 1917 проголоси­­ла III Універсал (див. Універсали Української Центральної Ради), у якому, серед іншого, йшло­­ся про кордони: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поді­л­ля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Кате­­ринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне ви­значе­н­ня границь Українсь­­кої Народної Республіки як щодо прилуче­н­ня частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і су­­міжних губерній і областей, де більшість населе­н­ня українсь­­ке, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Цим універсалом УЦР засвідчила свою прихильність до етногр. принципу при ви­значен­ні кордонів УНР. Однак такий під­хід не давав їй під­став включити до складу УНР частину Таврій. губ. — п-ів Крим, оскільки українці становили там меншість і лише у двох пов. — Євпаторій. і Пере­коп. — їхня кількість ненабагато пере­вищувала 20 %. У III Універсалі не згадувалася також і Кубан. обл., де на той час утворився окремий кра­йовий уряд. На час захопле­н­ня більшовика­­ми влади в Петро­граді (див. Жовтневий пере­ворот 1917) по­­зиція ЦК РСДРП(б) у питан­ні про кордони була такою самою, як і в Тимчас. уряду. Від­повід­но тер. України ви­значалася в межах 5-ти губерній — Київ., Волин., Подільської, Полтав. і Черніг. (без пн. повітів). Саме ці тер. й охоплювала утворена в липні 1917 обласна організація РСДРП(б) Пд.-Зх. краю. Однак необхідність боротьби з УЦР змусила більшовиків змінити своє ставле­н­ня до про­блеми укр. тер. і фактично погодитися з ви­значеними III Уні­­версалом УЦР кордонами Укра­­їни. Свідче­н­ням цього є рекомендації, на­дані 17 (30) листопада 1917 наркомом у справах національностей РНК РСФРР Й. Сталіним пред­ставникові ЦК УСДРП М. Поршу та чл. Київ. обл. комітету РСДРП(б) С. Бакинському. При висвітлен­ні позиції біль­­шов. керівництва щодо подальших дій РСДРП(б) в Україні Й. Сталін наголосив на необхідності скли­­ка­н­ня Всеукр. зʼ­їзду рад робітн. і селян. депутатів з утворе­н­ням на ньому ЦВК рад України, який повинен замінити УЦР. Це, по су­­ті, свідчило про фактичне ви­зна­н­ня кер. РСДРП(б) етногр. принципу ви­значе­н­ня кордонів України. Місц. укр. більшовики погодилися на за­пропоновану Петро­градом рад. форму нац. державності. В. Ленін наполіг на тому, щоб пробільшов. делегати Всеукр. зʼ­їзду рад селян., робітн. і солдат. депутатів 1917, які не здобули в Києві більшості, пере­їхали до Харкова, при­єд­налися до зʼ­їзду рад Донец.-Кри­­воріз. бас. й оголосили обʼєд­­наний зʼїзд справжнім всеукраїнським. Він проголосив створе­н­ня Рад. УНР і утворив рад. уряд — Народний секретаріат. Рад. уряд України претендував на ті ж тер., що й УЦР. Таким чином, рад. керівництво Росії остаточно погодилося на етногр. критерій при ви­значен­ні кордонів України, для нього важливим було тільки те, щоб Україна залишалася радянською. Етногр. критерій ви­значе­н­ня кордонів укр. тер. викори­стано і на пере­говорах пред­ставників УНР з Німеч­чиною та Австро-Угорщиною у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь). Позиція укр. делегації зміцнилася після проголоше­н­ня УЦР 9 (22) січня 1918 в IV Універсалі незалежності УНР. Спроби під­няти пита­н­ня про при­єд­на­н­ня до України Сх. Галичини та Пн. Буковини за­блоковано австро-угор. делега­­цією. Але укр. делегації вдалося домогтися включе­н­ня до складу УНР Холмщини та Під­ляш­шя. Згідно з умовами Брестського (Берестейського) мирного договору, зх. кордон України мав проходити по довоєн. кордоні між Австро-Угорщиною і Росією, а далі — на Пн., «починаючи від Тарно­града [Тарногруда] запад­­но по лінії Білгорай, Щебретин [Щебжетин], Красно­став [Красни­­слав], Пугачев, Радин [Рад­­зинь-Подляскі], Межиріч­чя, Сар­­на­­ки, Мельники, Високолитовськ, Каменець-Литовський [Каменец], Пружани, Вигановське озеро». Більш точно кордон мала встановити спец. комісія після етногр. досліджень. Накреслена лі­­нія загалом від­повід­ала межам роз­селе­н­ня українців, але проти неї ви­ступили поляки. Тому реал. владу укр. уряд мав лише у пн. частині тер., що пере­бувала в нім. зоні окупації. Кер-во Рад. Росії після під­писа­н­ня Брест. мирного договору було змушене від­мовитися від під­тримки маріонетк. уряду Рад. УНР і ви­знати УНР, утворену УЦР. Згідно з умовами договору, кордони між Росією та Україною мали ви­значити в ході пере­говорів. Однак делегація РСФРР на чолі з Х. Раковським та Д. Мануїльським затягувала пере­говори, сподіваючись на поразку Німеч­­чини в 1-й світ. війні, що дало б під­стави для від­мови від умов договору. Водночас уряд геть­мана П. Скоропадського роз­по­­чав пере­говори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війсь­­ка Донського. Уряд Української Держави, бажаючи мати спільника у боротьбі з більшовизмом, погодився на те, щоб кордоном між Україною та Всевеликим Військом Донським, не­зважаючи на наявність у ньому знач. кількості укр. етногр. земель, стала дорев. межа Обл. Війська Донського з Харків. і Катеринослав. губ. з невеликим від­ступом на користь України в р-ні Маріуполя. Труднощі виникли у від­носи­­нах з Кубанською Народною Рес­­публікою, що не потрапила в зо­­ну окупації нім. військ. 28 травня 1918 до Києва прибула делегація Кубан. кра­йової ради на чолі з М. Рябоволом. За свідче­н­ням Міністра закордон. справ геть­ман. уряду Д. Дорошенка, під час пере­говорів між П. Скоропадським і М. Рябоволом укладено таємну угоду про воз­зʼєд­­на­н­ня України і Кубані. Однак втілити її у життя не вдалося. 23 серпня 1918 у м. Новочеркаськ (нині Ростов. обл., РФ) голова кубан. уряду Л. Бич під­писав до­­говір про союз з Добровольчою армією. Втім звʼязки керівництва Кубані з геть­ман. владою в Україні не пере­ривалися. У жовтні 1918 до Києва прибула над­звич. місія Кубан. кра­йової ради на чолі з В. Ткачовим. Одне із осн. її зав­дань — зʼясува­н­ня об­ставин, за яких можливе обʼ­єд­на­н­ня Кубані та України. Повале­н­ня геть­ман. влади завадило реалізувати ці плани. Оскільки в III Універсалі УЦР не було згадки про Крим як про тер. України, нім. влада створила там кра­йовий уряд на чолі з генерал-лейтенан­­том С. Сулькевичем. Він узяв курс на побудову незалеж. держави, а у майбутньому — на обʼєд­­на­н­ня з небільшов. Росією. Однак П. Скоропадський вважав, що Крим має ввійти до Української Держави на засадах автоном. краю. Не зна­йшовши в цьо­­му питан­ні поро­зумі­н­ня із С. Суль­­кевичем, він оголосив екон. блокаду п-ова. С. Сулькевич ка­­пітулював і надіслав у Київ делегацію для обговоре­н­ня умов при­єд­на­н­ня Криму до Української Держави. На­прикінці вересня 1918 умови узгоджено, але повале­н­ня влади геть­мана унеможливило реалізацію задуманого (див. Автономна Республіка Крим).

18 жовтня 1918 у Львові на зборах пред­ставників від укр. земель Австро-Угорщини, консти­­ту­йованих як Українська національна рада, проголошено Укр. нац. державу й роз­глянуто пита­н­ня злуки з Українською Державою. Не заперечуючи необхідності воз­зʼ­єд­на­н­ня всіх укр. земель, Укр. нац. рада від­клала це пита­н­ня на майбутнє, оскіль­­ки злука з геть­ман. Україною за­­­грожувала по­глина­н­ням зх.-укр. земель Росією. Кордони ЗУНР ви­значено таким чином: «Ціла етно­графічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Схід­­на Галичина з граничною лінією Сяну, з вилуче­н­ням Лемківщини, пів­нічно-західна Буковина, з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга пів­нічно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію». Символіч. для України став Акт злуки УНР і ЗУНР. Однак ні уряд від­новленої УНР, ні ЗУНР не змогли вистояти в умовах між­нар. ізоляції і за­знали поразки. Закарпа­т­тя, після не­вдалої спроби при­єд­натися до ЗУНР, під на­звою Під­карп. Русь уві­йшло до складу Чехо-Словач­чини, керівництво якої обіцяло українцям автономію (див. Карпатська Україна). Окремо від Під­карп. Русі до складу Словач­­чини уві­йшов також невеликий етніч. укр. масив (Пряшівщина). Заг. пл. укр. етніч. земель у складі Чехо-Словач­чини становила бл. 15 тис. км². Пн. Букови­­ну, Мармарощину та Бессарабію окупувала Румунія. У випадку із Пн. Буковиною та Мармарощиною румун. уряд викори­став роз­пад Австро-Угорщини та слабкість ЗУНР, для окупації Бес­­сарабії — за­проше­н­ня «Сфатул церій» (Кра­йової ради) — уряду проголошеної 2 (15) грудня 1917 Молд. Нар. Республіки. Між УЦР та «Сфатул церій» досягнуто домовленості про від­кладе­н­ня на майбутнє пита­н­ня про спірні землі. Однак ці домовленості з боку «Сфатул церій» виявилися лише прикри­т­тям для дій у напрямі при­єд­на­н­ня Молд. Нар. Респ. до Румунії. Румун. війська до середини лютого 1918 фактично зайняли Бес­сарабію. 9 квіт­­ня 1918 при­єд­на­н­ня Бес­сарабії до Румунії оформлено юридично. І хоча уряди УНР, Українсь­­кої Держави і УСРР не ви­знава­­ли закон­ною окупацію Бес­сарабії, Румунія не від­мовилася від захоплених територій. Заг. пл. укр. етніч. земель у складі Руму­­нії в між­воєн. період — 17,6 тис. км². Укр. державність збереглася ли­ше у рад. формі. На поч. 1919 по­стало пита­н­ня про роз­межува­н­ня УСРР з РСФРР. До поч. лютого РНК УСРР вважав укр. ті повіти, які уві­йшли до складу Української Держави згідно з по­становою РМ від 14 серпня 1918. Оскільки в цьому питан­ні виникали не­згоди з владою Курс. губ., 13 січня 1919 ухвалено по­станову РНК УСРР «Про включе­н­ня Білгородського повіту до складу Харківської губернії». Од­нак за вказівкою Москви кордон було змінено. 10 березня 1919 РНК УСРР затвердив узгоджений з РСФРР «Договір про кордони з Російською СФРР», за яким кордони між Україною та Росією, окрім 4-х пн. пов. Черніг. губ., де українці не становили більшість, затверджено довоєн­ні (між­­губерн.), а Пере­коп. пере­ши­йок мав стати кордоном між Україною та Кримом. 1920 кордон між УСРР та РСФРР знову змінено. Рад. Україна на той час вже не мала жодних ознак екон. управлін. само­стійності, рад. керівництво вбачало в УСРР автономну респ. у складі РСФРР. То­му при зміні кордонів влада ке­рувалася екон. доцільністю, на­самперед — потребою управлін. єд­ності Донбасу. Після тривалих узгоджень з Москвою 16 квітня ВУЦВК ухвалив по­станову «Про устале­н­ня меж і складу Донецької губернії». За нею до Донец. губ. УСРР від­ходили «від краю Донецького війська: а) До­нецької округи станиці: Гундорів­ська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Ла­гери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Кременська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таган­розький повіт увесь у цілості». Влітку 1920 від­булося ще одне уточне­н­ня кордону, наслідком яко­го стало при­єд­на­н­ня до Донец. губ. тер. станиці Луганська, яка гео­графічно знаходилася по­руч із тодіш. центром Донец. губ. Луганськом. Під час польс.-рад. війни 1920 більшов. уряд від­мо­вився зупинити просува­н­ня влас. військ на Керзона лінії, що роз­діляла укр. і польс. частини Галичини за етніч. ознакою (хоча за межами України вона залишала Холмщину, Під­ляш­шя, Над­­сяння). Поразка у серпні 1920 рад. військ під Варшавою і подальший контрна­ступ польс. ар­­мії при­звели до того, що за умо­­вами Ризького мирного догово­­ру 1921 значна частина укр. етніч. тер. (Сх. Галичина, Зх. Волинь, Зх. Поліс­ся, Під­ляш­шя, Надсян­­ня, Лемківщина, Холмщина) пл. 122 тис. км² опинилася у складі Польщі. 14 березня 1923 Рада послів Антанти офіційно ви­знала сх. кордони Польщі, встанов­­лені Ризьким мирним договором і по­збавила Сх. Галичину статусу між­нар. території.

1923 в Україні й Росії роз­почався пере­хід від дорев. адм.-те­­ри­­тор. поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи й р-ни). Укр. уряд скори­стався реформою, щоб по­ставити перед ЦВК РСФРР пита­н­ня про при­єд­на­н­ня до влас. респ. тих повітів і волостей у прикордон. з УСРР Курс. і Воронез. губ., у яких пере­важало укр. населе­н­ня. Йшло­­ся про при­єд­на­н­ня до УСРР повітів та волостей Курс. губ. з чисельністю насел. 807,2 тис. осіб (українців — 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронез. губ. з насел. 1 млн 243,8 тис. осіб (українців — 930,9 тис., 74,9 %). Майже водночас виконком Пд.-Сх. (від кін. 1924 — Пн.-кавказ.) краю і Пд.-Сх. бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проха­н­ням вилучити з під­порядкува­н­ня Україні Таганроз. та Шахтин. округи. Кер. Пн. Кавказу по­­силалися на те, що до 1917 м. Таганрог (нині Ростов. обл., РФ) з околицями входив до скла­­ду Обл. Війська Донського. Для роз­гляду по­да­н­ня уряду УСРР ЦВК СРСР створив Союзну комісію під керівництвом голови ЦВК Білорусі О. Червʼякова. Після ба­­гатьох обговорень комісія при­йшла до висновку про необхідність при­єд­нати до УСРР Путивл., Грайворон. і Бєлгород. пов. Курс. губ., а також Валуй. пов. Воронез. губ. Загалом за­пропо­­новано при­єд­нати тер. з кількіс­­тю насел. 1 млн 18,6 тис. осіб, зокрема 591,7 тис. українців. Тер. з кількістю насел. 1 млн 31,2 тис. осіб (зокрема 724 тис. українців) залишалися у складі Курс. і Воронез. губерній. Однак після протесту рос. частини комісії пи­­та­н­ня винесено на роз­гляд остан. ін­станції — політбюро ЦК РКП(б). 11 липня 1924 воно роз­глянуло і позитивно вирішило по­да­н­ня кер. Пн.-кавказ. краю. Політбю­­ро ЦК КП(б)У не погодилося з цим ріше­н­ням і по­просило винести пита­н­ня на роз­гляд чл. ЦК РКП(б) у повному складі. Й. Сталін загальмував роз­вʼя­­за­н­ня рос.-укр. суперечки з територ. пита­н­ня більше ніж на рік, поки ЦК КП(б)У не очолив Л. Ка­­ганович. Тим часом компарт.-рад. керівництво УСРР використовувало будь-який привід для того, щоб домогтися потрібного ріше­н­ня від Москви. Йому вдалося навіть заручитися під­тримкою з боку Інтернаціоналу Комуністичного. У резолюцію президії виконкому Комінтерну про роз­пуск Укр. КП від 24 грудня 1924 вписано знамен­ну фразу: «Тепер від­бувається робота з обʼ­єд­на­н­ня у складі УСРР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населе­н­ня, що входять у Радянський Союз». Після того, як ген. секр. ЦК КП(б)У став Л. Ка­­ганович, ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білорус­сю пропозиції про врегулюва­н­ня кордонів. Росії Украї­­на пере­давала осн. частини Та­­ганроз. та Шахтин. округ. На Пн. Сх. до УСРР пере­ходили майже весь колиш. Путивл. пов., а також деякі прикордон­ні волості Курс. і Воронез. губерній. На укр.-білорус. кордоні до складу Укра­­їни включена одна сільрада у пд. частині Мозир. округи. Натомість до складу Білорусі Україна пере­давала частину Олев. і Сло­­вечан. (існував 1923–62 на тер. сучас. Житомир. обл.) р-нів, а також пн. частину Овруц. р-ну. Загалом УСРР отримала тер., на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала тер. з насел. 478,9 тис. осіб. Заг. баланс на­дбань і втрат був не на користь України. У первин. заявці укр. уряду про пере­гляд кордонів йшлося про при­єд­на­н­ня до УСРР суміж. тер. з насел. 2 млн 51 тис. осіб. Після ухвале­н­ня по­станови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 укр. громадськість не заспокоїлася. Пита­н­ня про пере­гляд кордонів продовжували ставити на офіц. рівні. Тези червн. (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про під­сумки українізації» закінчували­­ся адресов. політбюро ЦК доруче­н­ням: «Провадити далі роботу в справі обʼ­єд­на­н­ня в скла­­ді УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшіс­­тю населе­н­ня, що входять до складу Радянського Союзу». У грудні 1926 від­бувся заг. пере­пис населе­н­ня. Опитувані від­по­­відали на запита­н­ня про народність, тобто йшлося не стільки про нац. самови­значе­н­ня, скіль­­ки про походже­н­ня. Українці, які тривалий час проживали в ін. регіонах, при від­повіді на сформульов. таким чином запита­н­ня в анкеті під­тверджували свою національність. Пере­пис зафіксував кордони етногр. України всередині СРСР. Кількість українців за межами УСРР та їхня питома вага серед насел. регіо­­ну прожива­н­ня становили: Центр.-Чорноземна обл. (колишні Курс. та Воронез. губ., дані на 1929, екс­трапольов. за пере­писом 1926) — 1 млн 773,6 тис. українців (14,63 % від усього насел.), зокрема Рос­сошан. округа — 680,6 тис. осіб (89,1 %), Острогоз. — 381,7 (49,9 %), Бєлгород. — 315,4 (36 %), Льгов. — 144,9 (14,76 %), Борисоглєб. — 107,5 (12,3 %). У 26-ти р-нах українці складали абсолютну більшість: Камен. — 99 %, Калачов. — 97,5, Михайлов. — 97, Ровен. — 94,8, Подгорен. — 93,4, Рос­сошан. — 92,5, Ольховат. — 92, Петропа­влов. — 87, Кантеміров. — 81,9, Новокалітвян. — 80,5, Па­влов. — 79, Богучар. — 78,1, Алексєєв. — 73,1, Острогоз. — 70,6, Борисов. — 70,3, Волоконов. — 65, Глушков. — 63,8, Вейделєв. — 63, Вороб­йов. — 61,2, Гайворон. — 59,3, Бутурлін. — 58,7, Ракитян. — 58, Чернян. — 57,5, Будьонов. — 56,6, Нікіт. — 55,7, Великомихайлів. — 53,5. У Пн.-кавказ. краї (за пере­писом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1 %), зокрема у Кубан. окрузі — 915,4 тис. (61,5 %), Донській — 498,3 (44,0 %), Армавір. — 305,1 (32,9 %), Ставроп. — 245,7 (38,8 %), Сальс. — 207,2 (43,9 %), Сіверськодонец. — 206,5 (55,1 %), Терській — 194,1 (30,2 %), Таган­­роз. — 191,8 (71,5 %), Чорномор. — 103,9 (35,7 %), Майкоп. — 94,3 (28,6 %), Шахтин. — 70,8 (13,1 %). Українці мали абсолютну більшість у 37-ми р-нах Пн.-кавказ. краю: Ремонтин. — 93 %, Таганроз. — 93, Косар. — 90, Леоно-Калітвін. — 90, Канєв. — 89, Темрюц. — 89, Старомін. — 87, Арзгір. — 86, Курсав. — 86, Матвієво-Курган. — 86, Азов. — 85, Брюховец. — 85, Краснодар. — 85, Па­влов. — 85, Сальс. — 84, Примор.-Ахтар. — 82, Кущев. — 80, Міл­леров. — 80, Тімашев. — 79, Абін. — 76, Винодєльнен. — 75, Гаряче-Ключів. — 75, Єйському — 74, Сєвер. — 70, Словʼян. — 70, Дивен. — 69, Крим. — 69, Корєнов. — 65, Єсентуц. — 64, Арап. — 62, Баталпашин. — 60, Завітін. — 55, Зимовників. — 55, Невин­номис. — 55, Мечетин. — 54, Гелен­­джиц. — 52, Апшерон. — 51. Знач­­на частина укр. етногр. тер. зна­­ходилася на прилеглій до УСРР тер. РСФРР. Особливо рельєфно це видно на прикладі Центр.-чорнозем. обл., де, за пере­писом 1926, на Пд. колиш. Воронез. губ. проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до Рад. України земель понад 90 % населе­н­ня. Не чекаючи опублікува­н­ня остаточ. даних про нац. склад насел., політбюро ЦК КП(б)У з ініціативи М. Скрипника вирішило повернутися до про­блеми укр.-рос. кордону. 21 травня 1927 воно роз­глянуло пита­н­ня «Про при­єд­на­н­ня до України земель». Однак у Москві вважали справу з кордонами між Україною і Росією завершеною і роз­вʼязаною. 1928 М. Скрипник звернувся у політбюро ЦК КП(б)У з офіц. по­да­н­ням, у якому кон­статував, що укр. насел. тих тер. РСФРР, які межують з УСРР, цілком по­збавлене можливості користуватися рідною мовою і приречене на обрусі­н­ня. Цілеспрямов. русифікація міль­йонів українців за межами УСРР, писав він, супе­­речить «правильній ленінській національній політиці і послаб­­лює її революційний вплив на пригноблені маси Західної Укра­­їни, Буковини, Бес­сарабії. В са­­мій УСРР пі­ді­ймають голову во­­рожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються неві­домими. У ро­­боті на Україні від­чувається вплив тих помилок, тої не­припустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії, Таганрожчині і т. п.». 18 травня записку роз­глянуто на політбюро ЦК КП(б)У. Кер-во УСРР знову звернулося до Й. Сталіна з ініціативою пере­глянути пита­н­ня про кордони УСРР, але цього разу без укр. претензій на Кавказ, оскільки у Москві дуже гостро реагували на рядок з укр. нац. гімну, в якому окреслювалися кордони України «від Сяну до Дону». У лютому 1929 Й. Ста­­лін востан­нє на офіц. рівні торкнувся пита­н­ня про кордони. На зу­стрічі з укр. письмен­никами він заявив, що ЦК двічі ви­вчало це пита­н­ня і залишило без нас­­лідків. У даному випадку етногр. критерій не став для Кремля головним, вагомішу роль ві­діграли межі дорев. губерн. поділу в Росії. Інший принцип покладено в основу позиції Кремля у питан­ні про створе­н­ня Молд. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. (АСРР). Упродовж десятків років на тер. дорев. Херсон. губ. осідали пере­селенці з-за Дністра, унаслідок чого там утворилася досить велика молд. нац. меншина. Командуючий ЗС України і Криму М. Фрунзе отри­­мав із ЦК РКП(б) доруче­н­ня ви­значити кордони молд. автоно­­мії, яка б слугувала політ. проти­­вагою анексов. румун. урядом Бес­сарабії. У по­станові ЦК РКП(б) ішлося не про кордон по Дніст­­ру, якого рад. уряд не ви­знавав, а про кордон по Пруту (притока Дунаю). Кер-во УСРР вимушено погодилося на створе­н­ня автоном. респ., хоча й ро­зуміло, що у випадку поверне­н­ня до СРСР Бес­сарабії по­стане пита­н­ня про створе­н­ня в СРСР нової союз. респ., до якої пере­йде Молд. АСРР, а з нею — і частина укр. земель. Тер. Молд. АСРР визна­­чалася таким чином, щоб вона від­повід­ала за величиною осн. одиниці тодіш. адм.-тер. поділу — окрузі. Тому до її складу уві­йшли не лише тер., де молдовани складали більшість насел., а й р-ни з пере­важно укр. населе­н­ням. 12 жовтня 1924 се­­сія ВУЦВК ухвалила по­станову «Про утворе­н­ня Молдавської АСРР», якою до складу автономії від­несено частину Балт. округи: Рибниц., Бірзул. (нині Ко­­тов.), Олексіїв. (так певний час від 1923 називався Красноокнян. р-н), Ананьїв. і Ставров. (існував 1923–25 на тер. сучас. Одес. обл.) р-ни повністю і частини Крутян. (назва 1923–30 Кодим. р-ну), Балт. і Валегоцулов. (так певний час називався Долин. р-н, ліквідов. 1957) р-нів та частину Одес. округи: Дубос­сар., Григоріопол., Тираспол., Слобо­­дзей. р-ни (нині усі — в Молдові) Одес. губ. і низку насел. пунктів Тульчин. округи Поділ. губер­­нії. Однак у цій по­станові ви­значено лише осн. обриси кордонів автономії, а для остаточ. роз­ме­­жува­н­ня тер. сесія ВУЦВК створила комісію з пред­ставників губвиконкомів Одес. і Поділ. губ. і рев. комітету Молд. АСРР, що був на той час гол. влад. органом у створюв. автономії. За наслід­­ками роботи комісії 26 листопа­­да 1924 Президія ВУЦВК ухвалила по­станову «Про скасува­н­ня Балтської округи Одеської губер­­нії і про при­єд­на­н­ня Балтського ра­йону до складу АМСРР і про ра­йонува­н­ня деяких ра­йонів Балт­­ської округи». Саме цей колиш. окруж. центр (м. Балта) і став столицею ново­створ. авто­­номії. Процес ви­значе­н­ня кордонів Молд. АСРР на цьому не припинився. У вересні 1926 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили по­станову «Про врегулюва­н­ня кордонів Автономної Молдавсь­­кої Соціалістичної Радянської Республіки», в якій містився пере­лік населених пунктів, що додатково мали ві­ді­йти до автономної республіки: «1. Пере­дати село Болгани Піщанського ра­йону і село Нижню Слободку Ве­­лико-Косницького ра­йону Тульчинської округи до складу Ка­­мʼянського ра­йону АМСРР. 2. Пере­дати Сербську, Кодимську, Французьку і Будейську сільради Тульчинської округи до складу Крутянського ра­йону АМСРР. 3. Пере­дати села Івано-Богослов­­ку, Шайки, Добролюбівку, Стару і Нову Андріянівку Одеської округи до складу АМСРР. 4. Село Грабарівку Піщанського ра­йону Тульчинської округи вважати у складі Камʼянського ра­йо­­ну АМСРР». Таким чином, після уточнень до складу Молд. АСРР уві­йшли 11 р-нів Лів­обереж­жя Дністра. За пере­писом 1926, мол­­довани складали абсолютну більшість лише у Дубос­сар. (67,0 %) та Слободзей. (64,7 %) р-нах, від­носну — у Григоріопол. р-ні (45,7 %) та сільс. частині Ти­­распол. р-ну (38,5 %). Українці становили абсолютну більшість в Ананьїв. (51,7 %, у сільс. частині — 52,2 %), Балт. (91,1 %), Бірзул. (53,1 %,), Красноокнян. (65,9 %), Крутян. (71,7 %) р-нах та в м. Ананьїв (50,6 %). Від­носну більшість українці складали в Камʼян. (46,6 %) та Рибниц. (48,3 %) р-нах. Росіяни станови­­ли від­носну більшість у Тираспол. р-ні — 32,7 %, однак пере­важно за рахунок м. Тирасполь, де росіян було 54,8 %. У столиці республіки (м. Балта) від­носну більшість становили євреї (39,6 %), далі йшли українці (38,3 %). Загалом у Молд. АСРР на­прикінці 1926 на тер. 8288 км² проживало 546 тис. осіб: 48,5 % українців, 30,1 % молдован, 8,5 % євреїв, 8,5 % росіян та ін. У зміненій після утворе­н­ня автономії Кон­ституції УСРР 1929 за Молд. АСРР фактично ви­знано право виходу зі складу УСРР — про це свідчило положе­н­ня, у якому говорилося, що «обʼ­єд­на­н­ня» від­­­бувається на основі права на самови­значе­н­ня аж до від­окрем­­ле­н­ня. 1929 столицею Молд. АСРР став Тирасполь. Згодом змінилася і кількість р-нів у республіці. У лютому 1935 роз­укруп­­нено 3 р-ни з ви­окремле­н­ням на їхній тер. нових р-нів: Ананьїв. — з утворе­н­ням Валегоцулів., Балт. — з утворе­н­ням Піщан., Красноокнян. — з утворе­н­ням Чор­­нянського.

23 серпня 1939 у Москві під­писано рад.-нім. договір про ненапад із секрет. протоколом, у якому роз­межовано сферу «обо­­піл. інтересів» у Центр. та Сх. Європі. Роз­межувал. лінія у Поль­­щі пролягала по р. Нарев (притока Західного Бугу, бас. Віс­­ли), р. Вісла і її притоці р. Сан, тобто більша частина між­воєн. Польщі опинялася у «сфері інтересів» СРСР. Після того, як А. Гітлер напав на Польщу, Велика Британія і Франція оголосили Німеч­чині війну. Щоб не бути втягнутим у цю війну, Й. Ста­­лін терміново змінив узгоджений з А. Гітлером план спільних дій: від­мовився від окупації польс. етніч. тер. (але виторгував за цю від­мову пере­веде­н­ня Литви з нім. у рад. «сферу інтересів») і здійснив вторгне­н­ня в Польщу під гаслами «визв. походу» Чер­­воної армії на допомогу «єдино­­кров. братам-українцям і білорусам». Пере­глянуту «на ходу» лінію роз­межува­н­ня «сфери інтересів» закріплено в рад.-нім. договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939. У складі УРСР зʼявилося 6 нових областей — Волин., Дрогоб., Львів., Рівнен., Станіслав. (від 1962 — Івано-Фр.) і Тернопільська. Тер. УРСР зросла з 450-ти до 540-ка тис. км², насел. — з 30-ти млн 960 тис. до 38-ми млн 890 тис. осіб. Користуючись ситуацією, СРСР предʼявив Румунії 26 черв­­ня 1940 ультиматум, у якому ви­­магав повернути СРСР анексов. 1918 Бес­сарабію і пере­дати населену українцями пн. частину Буковини. Румун. армія без бою ві­ді­йшла з тер., вказаних у рад. нотах. З більшої частини при­єд­наної тер. більшов. керівництво створило нову союзну респ. — Молдовську. Гол. роль у роз­ме­­жуван­ні тер. ново­створ. Молд. союз. респ. з тер. УРСР ві­ді­грав 1-й секр. ЦК КП(б)У М. Хрущов. Він наполіг на ви­значен­ні кордонів за етногр. принципом. Унаслідок такого під­ходу УРСР отримала 3 із 9-ти повітів колиш. Бес­сараб. губ.: Хотин., Ак­керман. та Ізмаїл., а також 7 р-нів Молд. АРСР з пере­важно укр. насел. — Ананьїв., Балт., Валегоцулів., Кодим., Красноокнян., Піщан., Чорнянський. Із Пн. Буковини і Хотинщини створ. Чер­­нів. обл., із 2-х пд. бес­сараб. пов. — Ізмаїл. область. Молд. РСР утворено з 6-ти центр. повітів Бес­сарабії з пере­важно молдов. насел. і частини р-нів роз­формов. Молд. АРСР (р-ни лів­обереж. Придністровʼя). Кордон Укра­­їни з Молдовою набув сучас. обрисів. Пита­н­ня про зх. кордо­­ни УРСР знову по­стало після нападу Німеч­чини на СРСР. 30 липня 1941 в Лондоні під­писано угоду між СРСР та урядом Польщі в еміграції, яка перед­бачала від­новле­н­ня дипломат. від­носин та взаємодопомогу у війні проти Німеч­чини. Ключовим в угоді було ви­зна­н­ня рад. урядом рад.-нім. договорів 1939 стосовно територ. змін у Польщі такими, що втратили силу. Це давало польс. урядові змогу ставити пита­н­ня про від­мову СРСР від зх.-укр. земель, оскіль­­ки зникала будь-яка легітимація кордону, утвор. внаслідок реалізації пакту Молотова–Ріб­бентропа. Однак рад. уряд уже після перших пере­мог Червоної армії зайняв досить жорстку позицію у територ. питан­ні. Уряд Польщі в еміграції на чолі зі С. Миколайчиком наполягав на тому, що лінія кордону між Поль­­щею та СРСР має бути такою, як це ви­значено в Ризькому мирному договорі 1921. СРСР скори­стався непо­ступливістю лон­­дон. уряду Польщі й ро­зі­рвав з ним дипломат. від­носини, а тим часом створив маріонетк. люблін. уряд Польщі. На Тегеранській конференції 1943 кер. країн анти­­гітлерівської коаліції виявили близькість по­глядів у польс. питан­ні. В.-Л. Черчілль за­пропонував ви­знати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона, його під­тримало керівництво СРСР. Саме на цій основі рад. уряд під­писав у липні 1944 таєм. договір з люблін. урядом. Щоб схилити люблін. поляків погодитися на лінію Керзона, рад. сторона почала залякувати їх заявами голови уряду УРСР М. Хру­­щова про необхідність «включе­н­ня до складу Української ра­­дянської держави прадавніх укра­­їнських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». На Кримській конференції 1945 рад. делегація за­пропонувала вважати сх. кордоном Польщі лінію Керзона з від­хиле­н­нями від неї у деяких ділянках від 5­ти до 8­ми км на користь Польщі. Тер. СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км² порівняно з 1939. Нову конфігурацію кордону оформлено в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945. Укр. етнічні землі на зх. від рад.­польс. кордону мали бути де­­українізовані, а землі на сх. — деполонізовані (див. Акція «Віс­­ла»). Остан­ні поправки в конфігурацію кордону закріплено договором «Про заміну ділянок державних територій» (під­писаний 15 лютого 1951) між СРСР і Поль­­щею. За межами України залишалася ще одна велика етнічна укр. тер. — Закарпа­т­тя. Паризька мирна конференція 1919–1920 у вересні 1919 ухвалила ріше­н­ня при­єд­нати Закарпа­т­тя до Чехо­­словач­чини з умовою на­да­н­ня краю найширшої автономії. Таке ріше­н­ня під­тримала між­нар. конф. русинів­­емі­грантів, що від­булася в листопаді 1918 у м. Скрентон (США). Однак чесь­­кий уряд надав українцям автономію лише у жовтні 1938, а у березні 1939 Закарпа­т­тя окупували угор. війська. Влітку 1942 союзники заявили, що не вважають себе звʼязаними Мюнхенською угодою 1938, а СРСР не ви­знавав її з моменту укладе­н­ня. Таким чином, Закарпа­т­тя мало б знову стати складовою частиною Чехословач­чини. Проте ситуація склалася по­ін­­шому. Реал. владу у звільненому Закарпат­ті почали пере­бирати нар. ком­ти, створювані на хвилі нац. під­несе­н­ня, але під­контрол. Кремлю. 26 листопада 1944 Зʼїзд нар. ком­тів Закарп. України ухвалив маніфест, у яко­­му проголосив про вихід Закарп. України зі складу Чехосло­­вач­чини і воз­зʼ­єд­на­н­ня з УРСР. Пере­говори між урядами Чехо­­словач­чини та СРСР закінчилися під­писа­н­ням 29 червня 1945 у Москві Договору між СРСР і Чехословац. Респ. про Закарп. Україну, згідно з яким Закарпат­­тя виходило зі складу Чехословач­чини та воз­зʼ­єд­нувалося з Рад. Україною. Кордоном між СРСР і Чехословач­чиною визна­­но кордон, що існував до 29 ве­­ресня 1938 між Словач­чиною і Під­карп. Україною. Оста­н­ня змі­­на кордону УРСР від­булася 1954. 19 лютого того року Президія ВР СРСР за по­да­н­ням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила ріше­н­ня про пере­дачу Крим. обл. Україні, мотивуючи це екон. доцільністю, геогр. близь­­кістю і тісними культур. звʼяз­­ка­­ми Криму з Україною. Після 1991 держ. кордон СРСР на тер. УРСР пере­творився на зх. кордон незалеж. України. Між­респ. кордо­­ни УРСР з Білорус­сю, Молдовою і Росією стали держ. кордонами.

Непорушність кордонів України закріплена низкою між­нар. угод. Керівні кола Польщі та України від початку були пере­конані в тому, що польс.­рад. кордон му­­сить залишатися недоторкан­ним як з по­гляду інтересів обох країн, так і з міркувань між­нар. права, яке проголошує принцип непорушності кордонів. Тому укр.­польс. угода від 18 травня 1992 під­твердила існуючий і ви­значений на місцевості кордон. В угоді також наголошено, що сторони не мають жодних взаєм. територ. претензій, а також не будуть їх висувати у майбутньому. 1994–2004 проведено пере­­­вірку кордонів між двома країнами. Не виникло про­блем й у під­тверджен­ні кордонів з Угорщиною та Словач­чиною, детальну делімітацію та демаркацію яких здійснено ще у рад. часи. 1996–2003 здійснено пере­вірку кордонів між Україною та Угорщиною, 2003 роз­почато пов­­торну (після 1989–94) пере­вірку кордонів між Словач­чиною та Україною. Затягнулося роз­вʼя­­за­н­ня пита­н­ня про кордон з Румунією. 1993 Румунія в односто­­рон. порядку оголосила таким, що втратив актуальність, Дого­­вір про режим рад.­румун. кордону 1961. У 1995 оголошено нечин­ним «Протокол про уточне­н­ня лінії державного кордону», під­писаний СРСР і Румунією 1948. Румун. громадськість почала вимагати поверне­н­ня своїй країні Чернів. обл. і Пд. Бес­сарабії, що стала частиною Одес. області. При цьому під­креслювалося, що Україна морально зобовʼязана повернути ці тер. Румунії, якщо вона не хоче солідаризуватися з пактом Молото­­ва–Ріб­бентропа. Під­готовку до­­говору про дружбу й спів­роб­во та добросусідство між Україною і Румунією затримувала ру­­мун. сторона через невирішеність, як їй здавалося, про­блеми кордону. Коли Румунія взяла курс на вступ до НАТО і ЄС, для неї стало неможливим залишати у нерозвʼязаному ви­гляді пита­н­ня про держ. кордон із сусід. країнами. Румун. уряд вжив заходів для припине­н­ня громад. ви­ступів за поверне­н­ня втрачених у 1940 територій. Адже стало зро­зуміло, що пере­дача Бес­сарабії і Пн. Буковини СРСР легітимізов. Париз. мирним догово­­ром, який у лютому 1947 Румунія вимушено уклала з Обʼ­єд­на­­ни­­ми Націями, котрі пере­могли в 2­й світ. війні. Париз. мирний договір був ланкою в ціліс. системі післявоєн. європ. устрою, непорушність якого закріплено Гельсин. угодами. Не­змін­ність укр.­румун. кордону під­твердже­­но укладе­н­ням Договору про від­носини добросусідства і спів­роб­ва між Україною і Румунією та додатк. між­уряд. угоди у ви­гляді обміну листами міністрів закордон. справ двох дер­­жав. Остаточно пита­н­ня про кордон знято після під­писа­н­ня 17 червня 2003 Договору між Україною і Румунією «Про режим українсько­румунського держав­­ного кордону, спів­робітництво та взаємну допомогу в прикордон­них пита­н­нях». Обома сторонами ви­знано демаркацію сухопут. ділянки кордону, визна­­ченої у свій час між СРСР і Румунією. Не до кінця вирішеним залишилося лише пита­н­ня статусу о­ва Зміїний у Чорному мо­­рі, що впливає на ви­значе­н­ня меж континентал. шельфу та ви­­ключної екон. зони. Площа спір­­ної тер. становила бл. 7 тис. км². Обидві сторони подали меморандуми зі своїм баче­н­ням виріше­н­ня про­блеми до Між­нар. суду ООН, який 2009 під­твердив укр. приналежність о­ва Зміїний. При вирішен­ні пита­н­ня про кор­­дони з колиш. респ. СРСР по­стало зав­да­н­ня здійснити їх­­ню делімітацію та демаркацію, оскіль­­ки адм. межі між союз. респ. не від­повід­али стандартам держ. кордону. 1995–99 здійсне­­но делімітацію кордону з Молдовою, 18 серпня 1999 під­писано Договір між Україною та Молдовою про держ. кордон. Від 2002 йде робота з демаркації. 1993–97 тривали роботи з делімітації білорус.­укр. кордону. 12 травня 1997 президенти обох країн під­писали Договір між Україною і Республікою Білорусь про держ. кордон. Проте на цьому справа зупинилася, оскільки парламент Білорусі не ратифікував його. Причиною затягува­н­ня ратифікації ста­­ла не про­блема ви­значе­н­ня територ. меж держав, а неврегульованість деяких фінанс. пи­­тань. Демаркац. робіт на кордоні України з Білорус­сю ще не проводилося. Най­складнішими виявилися про­блеми ви­значен­­ня укр.­рос. держ. кордону. Рос. політ. еліта не бажала змиритися з «територ. втратами», що стали наслідком здобу­т­тя Україною незалежності. ВР РФ 1993 навіть ухвалила ріше­н­ня про на­да­н­ня Севастополю статусу міс­­та РФ. Робота над під­готовкою широкомас­штаб. договору про спів­працю між Україною і Росією загальмована через неготовність рос. сторони ви­знати існуючі кордони і заявити про те, що обидві країни не мають одна до одної жодних територ. претензій. Лише після 5­річ. пере­говорів справа зрушила з місця. 31 травня 1997 під час візиту президента РФ Б. Єльцина у Київ від­булося під­писан­­ня Договору про дружбу, спів­робітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. ВР України ратифікувала договір 14 січня 1998, Рада Федерації Росії — 17 лютого 1999. Договір набув чин­ності 1 квітня 1999. У 1998–2003 здійснено делімітацію сухопут. ділянки між Україною та Росією, після заверше­н­ня якої роз­почато робо­­ти з демаркації.

Літ.: Первая Всеобщая пере­пись на­­селения Рос­сийской империи. Москва, 1905; Ярошевич А. Малорос­сы по пере­писи 1897 г. К., 1905; Томашівський С. Етно­графічна карта Угорської Руси. С.­Петербург, 1910; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х., 1918; Рудни­­цький С. Огляд національної території України. Берлін, 1923; Шаповал М. За­­сади української визвольної про­грами. Прага, 1927; Короткі під­сумки пере­пису населе­н­ня України 17 грудня року 1926. Національний і віковий склад, рід­­на мова та письмен­ність населе­н­ня. Х., 1928; За українізацію радянську: Збір­­ка по­станов про українізацію на Пів­нічному Кавказі. Краснодар, 1931; Ост­­ровский З. Про­блемы украинизации и белорус­сизации в РСФСР. Москва, 1931; Атлас України і сумежних країв. Л., 1937; Гео­графія України та сумежних земель. Л., 1937; Брук С. И., Кабузан В. М. Чи­­слен­ность и рас­селение украинского этноса в ХVIII — начале ХХ века // Сов. этно­графия. 1981. № 5; Вин­ниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: Історико­гео­графічний нарис. Ж., 1992; Дністрянський М. С. Кордони України. Територіально­адміністративний уст­­рій. Л., 1992; Боєчко В. та ін. Кордони Укра­­їни: Історична ретро­спектива та сучас­­ний стан. К., 1994; Українська Цент­­ральна Рада: Док. і мат. Т. 1–2. К., 1996–97; Козловський І. С. Встановле­н­ня українсько­польського кордону 1941–1951 рр. Л., 1998; Романцов В. О. Укра­­їнський етнос: на одвічних землях та з їхніми межами (XVIII–XX столі­т­тя). К., 1998; Дністрянський М. С. Україна в політико­гео­графічному вимірі. Л., 2000; Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. К., 2000; Чорний С. М. Українці в Євразії. Чисельність і роз­міще­н­ня за пере­писами 1897–1990 рр. К., 2002; Водарский Я. Е. и др. Население Крыма в конце ХVIII — конце ХХ веков: (числен­ность, размещение, эт­­нический со­став). Москва, 2003; Макарчик В. С. Між­народно­правове ви­зна­н­ня державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.). К., 2004; Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика числен­ности и рас­селения. 20­е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса. Моск­­ва, 2006; Сосса Р. та ін.Карто­графічно­геодезичні роботи для встановлен­­ня державного кордону України // Держ. карто­графо­геодез. служба України (1991–2000). К., 2006; Бойко О. Д. Про­блема ви­значен­ня кордонів України в пе­ріод Централь­ної Ради (1917–1918 рр.) // УІЖ. 2008. № 1; Його ж. Територія, кор­дони і адміністративно­територіальний поділ Української Держави геть­мана П. Скоропадського (1918) // Регіон. істо­рія України: Зб. наук. ст. К., 2009. № 3; Єфі­менко Г. Ви­значе­н­ня кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) // Пробл. історії України: факти, судже­н­ня, пошуки: Зб. наук. пр. К., 2011. № 20; Його ж. Пробле­ма кордону між УСРР та РСФРР в 1919–1920 рр. як дзеркало статусу УСРР // Єфіменко Г. Статус УСРР та її взаємовід­носини з РСФРР: довгий 1920 рік. К., 2012.

Г. Г. Єфіменко, С. В. Кульчицький

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю