Еміграція західноукраїнська в УСРР
ЕМІГРА́ЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКА В УСРР За окремими нечислен. винятками, переселення українців з Галичини, Пн. Буковини та Закарп. України до Наддніпрян. України започатковане депортац. акціями 1914–15 рос. окупац. адміністрації (див. Евакуація) на зх.-укр. землях під час 1-ї світової війни. Тоді вглиб Рос. імперії, зокрема і до її укр. губерній, примусово (а частково й добровільно — москвофіли) переселено кілька сот тисяч цивіл. осіб. Серед депортованих та адміністративно висланих углиб Росії було чимало національно свідомих представників крайової укр. інтелігенції (журналісти, кооператори, педагоги, політики, священики, урядовці, правознавці та ін.), звинувачених у т. зв. мазепинстві. В таборах для військовополонених у Рос. імперії утримували тисячі українців — вояків австро-угор. армії, значна частина яких згодом взяла активну участь у Визв. змаганнях 1917–21 й творенні новітньої укр. нац. державності. Наприкінці 1-ї світової війни й після завершення окупації більшовиками Наддніпрян. України більшість депортованих, біженців, адміністративно засланих та колиш. військовополонених повернулася додому. Ті, хто залишилися, склали кістяк еміграції. Упродовж 1920-х рр. вона поповнювалася за рахунок переселенців із зх.-укр. земель, що перебували в складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. Це були представники безробіт. укр. інтелігенції, випускники ВНЗів Чехо-Словаччини, Польщі, Румунії, колишні військовики УГА, поодинокі представники зх.-укр. інтелігенції — С. Рудницький (1926), М. Лозинський (1927) та ін. Вони прагнули долучитися до реалізації політики українізації в УСРР або лише отримати роботу за фахом. Окрему групу складали ті, хто нелегально перетинав кордон УСРР в пошуках кращої долі, а також політемігранти, зокрема чл. КП Сх. Галичини (від 1923 — КПЗУ), змушені залишити батьківщину внаслідок судових переслідувань за антидерж. діяльність. Певна частина емігрантів перебувала під впливом ідеології укр. націонал-комунізму, вважаючи можливим реалізувати «укр. проект» у рамках більшов. моделі держ. устрою УСРР і СРСР. Серйозне значення, якого надавало керівництво респ. проблемі приїзду в УСРР колиш. військовиків УГА, засвідчило створення восени 1923 окремої комісії ЦК КП(б)У із переселення галичан з Чехо-Словаччини, до складу якої увійшли чл. політбюро ЦК КП(б)У, командувач Укр. військ. округу М. Фрунзе (голова), кер. ГПУ УСРР В. Балицький, представник апарату уповноваженого Нар. комісаріату закордон. справ СРСР у Харкові та представник штабу Укр. військ. округу. Для емігрантів у Києві обладнано карантинне містечко, спроможне прийняти до тисячі осіб одночасно. Частину емігрантів визнали за доцільне (за особливим відбором) відрядити для закордон. роботи (по лінії КПЗУ й розвідки), решту — зарахувати як поповнення червоноармій. та адм.-команд. складу територ. частин Червоної армії, причому з політ. мотивів та міркувань безпеки спрямували їх виключно в територ. частини Лівобереж. України. Однак через екон. проблеми 20 червня 1924 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення відмовитися від прийому галичан на тер. УСРР, 29 серпня — вирішило просити ЦК РКП(б) врегулювати питання про скорочення політеміграції та про правильне інформування щодо екон. становища республіки. 20 вересня 1924 у листі ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) зауважено: «Наплив політемігрантів з Галичини, Польщі, Чехо-Словаччини й особливо завдяки польському терору з Західної України посилюється. Наша комуністична преса у Польщі, Галичині, Чехо-Словаччині змальовує економічне становище УССР як процвітання країни й що кожний у вільній пролетарській країні знаходить собі роботу. Це почасти посилює потяг до нас політеміграції. Коли політемігранти стикаються з нашою дійсністю й порівнюють з інформацією комуністичної преси у себе на батьківщині, то глибоко розчаровуються». Внаслідок екон. негараздів кількість галичан-політемігрантів, переважно колиш. військовиків УГА, які прибули до УСРР, виявилася меншою, ніж первісно планувалося. Упродовж 1924–26 з таборів для інтернованих у Чехо-Словаччині відправлено 3 транспорти (загалом бл. 500 осіб). Перший (137 осіб) прибув до Києва у грудні 1924, другий — до Харкова в листопаді 1925, третій — улітку 1926 (окремий транспорт з Відня прибув у жовтні 1925). Такі акції влада використовувала для зміцнення влас. авторитету й внесення розколу в емігрант. табір. За приблиз. оцінками, кількість емігрантів на поч. 1930-х рр. становила 50–60 тис. осіб. Більшов. адміністрація УСРР і керівництво СРСР контролювали їхню чисельність, розміщення, працевлаштування й політ. настрої, ГПУ УСРР провадило таєм. облік (у закритих зведеннях усі уродженці зх.-укр. земель проходили під єдиною реєстрац. категорією — «галичани» — незалежно від місця народж. й специфіки регіону). 1 листопада 1925 у Харкові офіційно відкритий Клуб політемігрантів Зх. України ім. І. Франка (функціонував до 1930). 19 квітня 1925 у Києві відбулися перші заг. збори зх.-укр. секції Спілки селян. письменників «Плуг», а 17 лютого 1927 (після затвердження статуту) секція конституювалася в окрему Спілку рев. письменників «Західна Україна» (діяла до 1933). У 1927–29 вона видавала однойм. альманах, 1930–33 — місячник. Спілка, поряд із суто літ. завданнями, виконувала й певні ідеол. настанови: висвітлювала становище й рев. боротьбу трудящих Зх. України, керованих КПЗУ, пропагувала досягнення рад. режиму, вела ідеол. підготовку до возз’єднання зх.-укр. земель з ін. укр. землями в складі УСРР. До неї входило понад 50 літераторів і митців, уродженців зх.-укр. земель, серед актив. чл. — С. Семко-Козачук (голова 1927–29), Мирослав Ірчан (голова 1929–33), В. Атаманюк, В. Ґжицький, Л. Дмитерко, Д. Загул, В. Касіян, М. Козоріс, Ф. Малицький, М. Марфієвич, Я. Струхманчук, І. Ткачук, А. Турчинська. Чільні актори трупи найвідомішого на той час театру «Березіль», який очолював Лесь Курбас, були уродженцями зх.-укр. земель — А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, С. Федорцева та ін. Чимало зх.-укр. емігрантів працювало на керів. посадах у держ. апараті УСРР, зокрема в апараті Нар. комісаріату юстиції — М. Ерстенюк, М. Романюк, М. Чехович та ін.; В. Порайко був наркомом юстиції та ген. прокурором УСРР (1927–30), заступник голови РНК УСРР (1930–37), О. Бадан — ученим секр. Наркомосу УСРР (1927–30), Й. Зозуляк — його наступником (1930–31), М. Ерстенюк — пом. ученого секр. й одночасно особистим секр. наркома освіти М. Скрипника (1927–33), М. Гаврилів — ректором Полтав. (1922) і Харків. (від 1924) ІНО, дир. (від 1930) Укр. НДІ педагогіки, В. Гоца — директор Житомир. ІНО (1928–33), К. Коник — його попередником на цій посаді (1925–28), ректором Одес. інституту нар. господарства (1928), заст. зав. Укрнауки Наркомосу УСРР (1928–30); Маріуп. інститут профосвіти очолював М. Кузняк, дир. Укр. інституту лінгвіст. освіти в Києві 1930–33 працював І. Сіяк, в Укрнауці — М. Баран, М. Яворський. Укр. НДІ географії та картографії в Харкові організував та очолював 1927–33 С. Рудницький. Репресії тоталітар. режиму 1930-х рр. спричинили стрімке згортання контактів УСРР із зх.-укр. землями. Курс керівництва СРСР на самоізоляцію країни призвів до стрімкого зменшення кількості бажаючих емігрувати до СРСР. Якщо 1928 до Ген. консульства СРСР у Львові подано 538 заяв на виїзд до СРСР (задоволено 116 — 21,5 %), то 1934 аналог. показник становив 128 заяв (задоволено 14 — 10,9 %), 1938 з 44-х клопотань жодне не отримало позитив. відповіді. Серед нечислен. зх.-укр. емігрантів, прибулих до УСРР на поч. 1930-х рр., — родина Крушельницьких, чл. якої переїхали до Харкова упродовж 1931–34: А. Крушельницький поєднував письменництво з роботою у видавництві «УРЕ», Б. Крушельницький був н. с. НДІ тваринництва, І. Крушельницький — співроб. Всеукр. картин. галереї, О. Крушельницький — викладач нім. мови, В. Крушельницька — співроб. Венерол. інституту. В листопаді–грудні 1934 всі чл. родини Крушельницьких були заарешт., репрес. й загинули (окрім Л. Крушельницької). З поч. 1930-х рр. Е. з. в УСРР потрапила у вир репресій тоталітар. режиму й зазнала відчут. втрат у перебігу сфабриков. справ (Укр. нац. центру, УВО та ін.). Багато репрес. у цих справах зх.-укр. емігрантів вбито під час т. зв. Соловец. розстрілів 1937. Наявність знач. кількості уродженців зх.-укр. земель в УСРР не лише пожвавлювала націотворчі процеси в заг.-нац. масштабі шляхом їхнього актив. включення в реалізацію контроверсій. політики українізації й пов’язаних з нею процесів нац.-культур. відродження в УСРР, але й гарантувала, принаймні до поч. 1930-х рр., постійні міжособові (транскордонне листування тощо) контакти українців із тер., що перебували у складі різних країн (СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії). Попри всі перешкоди це сприяло процесу формування укр. політ. нації, закладенню підвалин соборності укр. земель.
Рекомендована література
- Короленко В. Уголок Галиции в Ростове-на-Дону // Русские зап. 1916. № 10;
- До історії галицької руїни: Меморіял К. Паньківського // Наше минуле. 1918. № 1;
- Підгайний С. Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади 1933–1941. Б. м., 1947;
- Грицак Є. Галицька еміґрація в Києві: Спомини з рр. 1915–1918 // Життєвий шлях проф. д-ра Є. Грицака. Кліфтон, 1968;
- Дашкевич Я. Р. Галичани-інтернаціоналісти у Радянському Туркестані в світлі новознайдених джерел 1917–1920 рр. // Істор. джерела та їх використання. 1968. Вип. 3;
- Пастернак Є. Україна під большевиками (1919–1939): Спроба історичної студії. Торонто, 1979;
- Гірняк Й. Спомини. Нью-Йорк, 1982;
- Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. Едмонтон, 1987. Кн. 1;
- 1998. Кн. 2;
- Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. К., 1990;
- Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920–30-х років: соціальний портрет та історична доля. К.; Едмонтон, 1992;
- Попик С. Д. Українці в Австрії 1914–1918: Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. К.; Чц., 1999;
- Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. Москва, 2000;
- Кузьменко М. М. Науково-педагогічна інтелігенція в УСРР 20–30-х років: соціально-професійний статус та освітньо-культурний рівень. Д., 2004;
- Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). К., 2004.
Завантажити статтю
