Еміграція західноукраїнська в УСРР

ЕМІГРА́ЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКА В УСРР За окремими нечислен. винятками, пере­селе­н­ня українців з Галичини, Пн. Буковини та Закарп. України до Над­дні­прян. України започатковане депортац. акціями 1914–15 рос. окупац. адміністрації (див. Евакуація) на зх.-укр. землях під час 1-ї світової війни. Тоді вглиб Рос. імперії, зокрема і до її укр. губерній, примусово (а частково й добровільно — москвофіли) пере­селено кілька сот тисяч цивіл. осіб. Серед депортованих та адміністративно висланих углиб Росії було чимало національно сві­домих пред­ставників кра­йової укр. інтелігенції (журналісти, ко­оператори, педагоги, політики, священики, урядовці, право­знавці та ін.), звинувачених у т. зв. мазепинстві. В таборах для військовополонених у Рос. імперії утримували тисячі українців — вояків австро-угор. армії, значна частина яких згодом взяла активну участь у Визв. змага­н­нях 1917–21 й творен­ні новітньої укр. нац. державності. На­прикінці 1-ї світової війни й після заверше­н­ня окупації більшовиками Над­дні­прян. України більшість депортованих, біженців, адміністративно засланих та колиш. військовополонених повернулася додому. Ті, хто залишилися, склали кістяк еміграції. Упродовж 1920-х рр. вона поповнювалася за рахунок пере­селенців із зх.-укр. земель, що пере­бували в складі Польщі, Чехо-Словач­чини та Румунії. Це були пред­ставники без­робіт. укр. інтелігенції, випускники ВНЗів Чехо-Словач­чини, Польщі, Румунії, колишні військовики УГА, поодинокі пред­ставники зх.-укр. інтелігенції — С. Рудницький (1926), М. Лозинський (1927) та ін. Вони прагнули долучитися до реалізації політики українізації в УСРР або лише отримати роботу за фахом. Окрему групу складали ті, хто нелегально пере­тинав кордон УСРР в пошуках кращої долі, а також політ­емі­гранти, зокрема чл. КП Сх. Галичини (від 1923 — КПЗУ), змушені залишити батьківщину внаслідок судових пере­слідувань за антидерж. діяльність. Певна частина емі­грантів пере­бувала під впливом ідеології укр. націонал-комунізму, вважаючи можливим реалізувати «укр. проект» у рамках більшов. моделі держ. устрою УСРР і СРСР. Сер­йозне значе­н­ня, якого надавало керівництво респ. про­блемі при­їзду в УСРР колиш. військовиків УГА, засвідчило створе­н­ня восени 1923 окремої комісії ЦК КП(б)У із пере­селе­н­ня галичан з Чехо-Словач­чини, до складу якої уві­йшли чл. політбюро ЦК КП(б)У, командувач Укр. військ. округу М. Фрунзе (голова), кер. ГПУ УСРР В. Балицький, пред­ставник апарату уповноваженого Нар. комісаріату закордон. справ СРСР у Харкові та пред­ставник штабу Укр. військ. округу. Для емі­грантів у Києві обладнано карантин­не містечко, спроможне прийняти до тисячі осіб одночасно. Частину емі­грантів ви­знали за доцільне (за особливим від­бором) від­рядити для закордон. роботи (по лінії КПЗУ й роз­відки), решту — зарахувати як поповне­н­ня червоноармій. та адм.-команд. складу територ. частин Червоної армії, причому з політ. мотивів та міркувань без­пеки спрямували їх виключно в територ. частини Лів­обереж. України. Однак через екон. про­блеми 20 червня 1924 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило ріше­н­ня від­мовитися від при­йому галичан на тер. УСРР, 29 серпня — вирішило просити ЦК РКП(б) врегулювати пита­н­ня про скороче­н­ня політ­еміграції та про правильне інформува­н­ня щодо екон. становища республіки. 20 вересня 1924 у листі ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) за­уважено: «На­плив політ­емі­грантів з Галичини, Польщі, Чехо-Словач­чини й особливо завдяки польському терору з Західної України посилюється. Наша комуністична преса у Польщі, Галичині, Чехо-Словач­чині змальовує економічне становище УССР як процвіта­н­ня країни й що кожний у вільній пролетарській країні знаходить собі роботу. Це почасти посилює потяг до нас політ­еміграції. Коли політ­емі­гранти стикаються з нашою дійсністю й порівнюють з інформацією комуністичної преси у себе на батьківщині, то глибоко роз­чаровуються». Внаслідок екон. негараздів кількість галичан-політ­емі­грантів, пере­важно колиш. військовиків УГА, які прибули до УСРР, виявилася меншою, ніж первісно планувалося. Упродовж 1924–26 з таборів для інтернованих у Чехо-Словач­чині від­правлено 3 транс­порти (загалом бл. 500 осіб). Перший (137 осіб) прибув до Києва у грудні 1924, другий — до Харкова в листопаді 1925, третій — улітку 1926 (окремий транс­порт з Відня прибув у жовтні 1925). Такі акції влада використовувала для зміцне­н­ня влас. авторитету й внесе­н­ня роз­колу в емі­грант. табір. За при­близ. оцінками, кількість емі­грантів на поч. 1930-х рр. становила 50–60 тис. осіб. Більшов. адміністрація УСРР і керівництво СРСР контролювали їхню чисельність, роз­міще­н­ня, праце­влаштува­н­ня й політ. на­строї, ГПУ УСРР провадило таєм. облік (у закритих зведе­н­нях усі уродженці зх.-укр. земель проходили під єдиною реєстрац. категорією — «галичани» — незалежно від місця народж. й специфіки регіону). 1 листопада 1925 у Харкові офіційно від­критий Клуб політ­емі­грантів Зх. України ім. І. Франка (функціонував до 1930). 19 квітня 1925 у Києві від­булися перші заг. збори зх.-укр. секції Спілки селян. письмен­ників «Плуг», а 17 лютого 1927 (після затвердже­н­ня статуту) секція кон­ституювалася в окрему Спілку рев. письмен­ників «Західна Україна» (діяла до 1933). У 1927–29 вона видавала однойм. альманах, 1930–33 — місячник. Спілка, поряд із суто літ. зав­да­н­нями, виконувала й певні ідеол. на­станови: висвітлювала становище й рев. боротьбу трудящих Зх. України, керованих КПЗУ, пропагувала досягне­н­ня рад. режиму, вела ідеол. під­готовку до воз­зʼ­єд­на­н­ня зх.-укр. земель з ін. укр. землями в складі УСРР. До неї входило понад 50 літераторів і митців, уродженців зх.-укр. земель, серед актив. чл. — С. Семко-Козачук (голова 1927–29), Мирослав Ірчан (голова 1929–33), В. Атаманюк, В. Ґжицький, Л. Дмитерко, Д. Загул, В. Касіян, М. Козоріс, Ф. Малицький, М. Марфієвич, Я. Струхманчук, І. Ткачук, А. Турчинська. Чільні актори трупи найві­домішого на той час театру «Березіль», який очолював Лесь Курбас, були уродженцями зх.-укр. земель — А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, С. Федорцева та ін. Чимало зх.-укр. емі­грантів працювало на керів. посадах у держ. апараті УСРР, зокрема в апараті Нар. комісаріату юстиції — М. Ерстенюк, М. Романюк, М. Чехович та ін.; В. Порайко був наркомом юстиції та ген. прокурором УСРР (1927–30), за­ступник голови РНК УСРР (1930–37), О. Бадан — ученим секр. Наркомосу УСРР (1927–30), Й. Зозуляк — його на­ступником (1930–31), М. Ерстенюк — пом. ученого секр. й одночасно особистим секр. наркома освіти М. Скрипника (1927–33), М. Гаврилів — ректором Полтав. (1922) і Харків. (від 1924) ІНО, дир. (від 1930) Укр. НДІ педагогіки, В. Гоца — директор Житомир. ІНО (1928–33), К. Коник — його попередником на цій посаді (1925–28), ректором Одес. ін­ституту нар. господарства (1928), заст. зав. Укрнауки Наркомосу УСРР (1928–30); Маріуп. ін­ститут профосвіти очолював М. Кузняк, дир. Укр. ін­ституту лінгвіст. освіти в Києві 1930–33 працював І. Сіяк, в Укрнауці — М. Баран, М. Яворський. Укр. НДІ гео­графії та карто­графії в Харкові організував та очолював 1927–33 С. Рудницький. Ре­пресії тоталітар. режиму 1930-х рр. спричинили стрімке згорта­н­ня контактів УСРР із зх.-укр. землями. Курс керівництва СРСР на самоізоляцію країни призвів до стрімкого зменше­н­ня кількості бажаючих емігрувати до СРСР. Якщо 1928 до Ген. консульства СРСР у Львові по­дано 538 заяв на виїзд до СРСР (задоволено 116 — 21,5 %), то 1934 аналог. показник становив 128 заяв (задоволено 14 — 10,9 %), 1938 з 44-х клопотань жодне не отримало позитив. від­повіді. Серед нечислен. зх.-укр. емі­грантів, прибулих до УСРР на поч. 1930-х рр., — родина Крушельницьких, чл. якої пере­їхали до Харкова упродовж 1931–34: А. Крушельницький по­єд­нував письмен­ництво з роботою у видавництві «УРЕ», Б. Крушельницький був н. с. НДІ тварин­ництва, І. Крушельницький — спів­роб. Всеукр. картин. галереї, О. Крушельницький — викладач нім. мови, В. Крушельницька — спів­роб. Венерол. ін­ституту. В листопаді–грудні 1934 всі чл. родини Крушельницьких були заарешт., ре­прес. й загинули (окрім Л. Крушельницької). З поч. 1930-х рр. Е. з. в УСРР потрапила у вир ре­пресій тоталітар. режиму й за­знала від­чут. втрат у пере­бігу сфабриков. справ (Укр. нац. центру, УВО та ін.). Багато ре­прес. у цих справах зх.-укр. емі­грантів вбито під час т. зв. Соловец. роз­стрілів 1937. Наявність знач. кількості уродженців зх.-укр. земель в УСРР не лише по­жвавлювала націотворчі процеси в заг.-нац. мас­штабі шляхом їхнього актив. включе­н­ня в реалізацію контроверсій. політики українізації й повʼязаних з нею процесів нац.-культур. від­родже­н­ня в УСРР, але й гарантувала, принаймні до поч. 1930-х рр., по­стійні між­особові (транскордон­не листува­н­ня тощо) контакти українців із тер., що пере­бували у складі різних країн (СРСР, Польщі, Чехо-Словач­чини, Румунії). Попри всі пере­шкоди це сприяло процесу формува­н­ня укр. політ. нації, закладен­ню під­валин соборності укр. земель.

Завантажити статтю