Казка

КА́ЗКА — жанр фольклору, що характеризується художньою вигадкою, фантастичним змістом, розважальністю, викінченим та динамічним сюжетом, своєрідною композицією (традиційні зачин і кінцівка, типові словесні формули, повторення), полярним протиставленням героїв, духовними якостями персонажів, перемогою добра над злом. К. відомі здавна у всіх народів; відображають найдавніші часи, вірування і погляди народу, прагнення та мрії про перемогу правди, волі, добра. Простежується подібність в ідеях, темах, сюжетах (у міжнар. фольклористиці використовують світ. індекс сюжетів К. — покажчик Аарне–Томпсона), образах; нац. специфіка виявляється у мові, побут. деталях, типовості образів і характерів. Термін «К.» спочатку вживали як синонім до байки, уперше його витлумачено у словниках «Лексисъ, сирѣчь реченія, въкратцѣ събранны и изъ словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы» Л. Зизанія (1596) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди (1627). К. близькі до епіч. пісень, легенд, саг, сказань, переказів. У літопис. літературі Київ. Русі 11–12 ст. наявні сюжети, близькі до казкових (зокрема К. про білгород. кисіль, Кирила Кожум’яку). Казк. мотиви наявні також у творах І. Вишенського, проповідях Л. Барановича. Свідчення про власне укр. К. належать до 17 ст., напр., у збірці легенд про чудеса Богородиці «Нѣбо новоѣ» (1666) Іоанникія Галятовського.

За семантикою виділяють К. про тварин, фантаст. (чарівні, героїчні, пригодн.), соц.-побутові; за структур. ознаками — кумулятивні, авантюрні, легендарні, анекдот., сатир., гумористичні. Така класифікація спонукала зх.-європ. учених відмовитися від єдиного терміна і застосувати назви Märchen (чарівні та частково побут. К.) і Fabel (К. про тварин та побутові) на противагу сагам. У системі оповід. прози ознаки К. виділяли по-різному. Амер. дослідник С. Томпсон розглядав поняття «К.» широко, зараховуючи сюди всі усні та письмові форми фольклор. епіки. Невизначеність смисл. меж К. зумовлює відсутність її жанр. єдності. К. трактували як частину десакралізов. ритуал. міфу, де персонажів та події вважають реальними. За уявленнями скіфів, персоніфіков. К. була дружиною бога Малая, навчила людей мови та розуміння світу. Дослідники К. як фольклор. жанру (Я. Ґрімм, А. Кун, В. Шварц, Ф. Лібрехт, В. Манґардт, Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Потебня, Е. Тейлор) розглядали її у значенні міфологеми, своєрід. уламка міфу, що, потрапляючи в ін. смисл. контекст, виконує нові естет. функції (на цьому наголошували Ф. Боас, С. Томпсон). Б. Рибаков тлумачив укр. нар. К. «Котигорошко» як трансформацію давнього міфіч. сюжету доби пізнього неоліту. Міфол. К. (О. Міллер, П. Чубинський) виявилася чарівною К., у якій збережено архаїчну модель езотерич. світу. У К. про тварин відображено первісні тотем. уявлення. Фольклористи 19 ст. порушували проблему поєднання у творах регіон. і світ. мотивів, мандрів. сюжетів. Найдавніші К. — про тварин; гол. персонажі — дикі чи свійські звірі та птахи, які уособлюють люд. риси: Лисиця — хитрість, улесливість («Лисиця-Черниця», «Лисиця та Рак»), Заєць — боягузтво («Зайчик», «Заєць і Жаба»), Ведмідь — вайлуватість («Ведмідь і Черв’як»). Одним із засобів типізації є діалог («Коза-Дереза», «Колобок», «Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат»). Засобами сатири й гумору, індивідуалізов. мовою, дотепами, жартами, примовками відтворено типові риси нац. характеру українського народу. Частина цих К. із вираз. дидакт. спрямуванням. Серед К. про тварин сформувався різновид кумулятив. К. — твори для дітей, що виховують логічне й аналіт. мислення, послідовність запам’ятовування («Коза з горіхами», «Горобець і Билинка»). Давніми є також фантаст. К., де поєднано міфічне, фантастичне та героїчне. Силу зла й неправди уособлено у таких істотах, як змій, лиха чарівниця. У героїч. К. відображено багатовікову визв. боротьбу українського народу. У них нар. богатирі визволяють народ від ворожих сил («Кирило Кожум’яка», «Яйце-Райце», «Котигорошко»). Помічники героїв — вдячні звірі та птахи, чудодійні предмети (шапка-невидимка, чоботи-скороходи, килими-літаки, жива і мертва вода тощо). Соц.-побут. К. пізнішого походження, вони відтворюють розшарування суспільства, соц.-побут. умови життя селян, висловлюють співчуття бідним і поневоленим. За характером персонажів поділяють на К. з алегорич. образами Правди, Кривди, Долі, Горя, Біди, Злиднів, Щастя; К. сатир.-гумор. типу, в яких змальовано гострі конфлікти родин. життя; висміюють егоїзм, скупість, обман; високо підносять людяність, працьовитість, щирість, мудрість («Золотий черевичок»). Більшість соц.-побут. К. вирізняються чітким розмежуванням персонажів різних сусп. сил («Про Правду і Кривду», «Як мужик пана обдурив», «Допомога Довбуша бідакові» та ін.). Позитивні персонажі (кмітливий селянин, розважливий наймит) виражають інтереси труд. народу, не сприймаючи реліг. догм, забобонів («Піп і наймит», «Аби гроші — гріха не буде»). Із соц.-побут. К. органічно пов’язані К.-новели і К.-притчі, поширені у фольклорі багатьох народів, про вередливих, язикатих жінок, зажерливого чоловіка, винахідливого злодія («Язиката Хвеська», «Трапила коса на камінь»). К.-притча — невелике усне оповідання повчал. характеру про життєву пригоду, що утверджує справедливість осн. норм нар. моралі («Ківш лиха», «Про клепки і бочку»). К. відіграла важливу роль у розвитку багатьох жанрів худож. літ-ри, зокрема дитячої. Вивчення укр. К. починається з теор. праць М. Цертелєва (1820), І. Срезневського (1834), О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, які систематизували зібрані матеріали. І. Срезневський відмежував нар. К. від літературної; запропонував поділяти казк. матеріал на міфол., билин. і фантастично-гумористичний (разом із К. про тварин). Визначал. принципом вивчення К. у 19 ст. став порівнял.-істор. метод, який використовували Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв та ін. М. Драгоманов спочатку батьківщиною К. вважав Індію, пізніше — Єгипет, Малу Азію, Грецію. В укр. К. простежував впливи буддій. ідей через іран. посередництво; пізніше казк. мотиви доходили з Візантії й Балкан (вплив переклад. повістей, апокрифів) та із Зх. через Польщу (лицар. романи). М. Сумцов називав батьківщиною К. Грецію; в Україну вони дійшли через Балкани, Польщу, Кавказ. О. Веселовський підкреслював особливу роль мотиву у формуванні сюжету. Питання схожості, навіть тотожності фабул К. різних народів проаналізували Т. Бенфей, О. Веселовський, Е. Ланґ, Дж. Фрезер та ін., заклавши підвалини казкознавства. Чес. дослідник Ї. Полівка здійснив порівнял. огляд слов’ян., зх.-європ та ін. К. у світ. контексті. Джерела К. вивчали представники фінської школи, які зафіксували покажчики поширених сюжет. типів (А. Аарне та ін.), а також росіянин М. Андреєв, білоруси К. Кабашников і М. Новиков, поляк Ю. Кшижановський, болгарка В. Кашпарікова. Знач. внесок в опрацювання жанру К. зробили представники тартус. школи. В. Пропп розкрив етногр. підґрунтя К., зокрема у ритуалах ініціації.

Перші публікації укр. К. з’явилися у 19 ст., зокрема в альманахах «Ґалатея» (1839), «Молодик» (1843), «Вінок русинам на обжинки» (1847) та «Записках о Южной Руси» П. Куліша (1857), зб. «Народныя южнорусскія сказки» І. Рудченка (К., 1869, вип. 1; 1870, вип. 2), «Малорусскія народныя преданія и рассказы» М. Драгоманова (К., 1876). К. записували та вивчали І. Срезневський, М. Костомаров, І. Головацький, Д. Мордовець, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Манжура, Є. Гребінка, П. Чубинський, Л. Жемчужников, А. Димінський, С. Руданський, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, І. Франко, В. Гнатюк, Д. Яворницький, І. Березовський, М. Левченко, М. Возняк, М. Андреєв, М. Зінчук, П. Лінтур, Г. Сухобрус, І. Чендей, С. Пушик, Ю. Ярмиш, О. Брицина, Л. Дунаєвська, В. Сокіл та ін. Системат. запис і публікування укр. нар. К. вела Етногр. комісія НТШ перед 1-ю світ. війною. У 1920-х рр. К. досліджували в Етногр. комісії УАН, від 1936 — в ІМФЕ НАНУ (Київ). Специфіку укр. К. розглядали Р. Волков («Сказка. Разыскания по сюжетосложению народной сказки. Т. 1. Сказка великорусская, украинская и белорусская», 1924), С. Мишанич («Народні оповідання», 1982; 1986; «Усні народні оповідання. Питання поетики», 1986), Л. Дунаєвська («Українська народна соціально-побутова казка (специфіка та функціонування)», 1987; «Українська народна проза (легенда, казка): Еволюція епічних традицій», 1997; 2000), О. Брицина («Українська народна соціально-побутова казка (специфіка і функціонування)», 1989; усі — Київ) та ін.

Виконавці й поширювачі К. — казкарі, нар. оповідачі. Відомі казкарі в Україні — Р. Чмихало, Х. Провора, І. Розсолода, А. Грицуняк, Т. Гринишин, А. Крицький та ін.; у рад. час — А. Калин, А. Крупій, С. Пуздрач, М. Галиця, К. Дерев’янченко, В. Королович, Ю. Ревть та ін. Видано зб. «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Дідо-Всевідо: Закарпатські народні казки» (1969), «Дванадцять братів» (1972), «Казки одного села» (1979), «Зачаровані казкою» (1984), «Чарівна торба» (1988; усі — Ужгород), «Українські народні казки, легенди, анекдоти» (1957), «Героїко-фантастичні казки» (1984), «Українські народні казки» (1986; 1988; 1992; 1995; 2001), «Казки народів СРСР» (1987), «Українські народні казки» (1988), «Казки народів світу» (1989), «100 казок» (2005–06, т. 1; 2006–08, т. 2; усі — Київ) та ін. К. опубл. у серіях «Українська народна творчість» (від 1976), «Бібліотека української усної народної творчості» (згодом «Серія української усної народної творчості», 1984–90-і рр.). Укр. нар. К. ілюстрували А. Базилевич, М. Дем’ян, Н. Задорожна, Є. Запорожець, К. Лавро, М. Стороженко та ін.

Казка літературна (К. л.) — жанр, що базується на осн. законах фольклор. К., наслідує її оповідальний стиль; худож. твір, у якому використано нар. казк. сюжет та образи, органічно поєднано елементи дійсності з худож. вигадкою, домислом. Майстерно інтерпретовані нар. казки в зарубіж. літ-рах: дан. («Снігова Королева», «Стійкий олов’яний солдатик» Г.-К. Андерсена), нім. («Дитячі і родинні казки» братів Ґрімм), франц. («Казки матінки моєї Гуски» Ш. Перро), чес. («Срібна книга казок» і «Золота книга казок» Б. Немцової), швед. («Малий і Карлсон, який живе на даху», «Пеппі Довгопанчоха» А. Ліндґрен), італ. («Пригоди Піноккіо» К. Коллоді, «Пригоди Цибуліно» Дж. Родарі) та ін. К. л. посідає значне місце у рос. класич. і сучас. літ-рі. Відомі «Казка про рибака і рибку», «Казка про мертву царівну та про сімох богатирів» та «Казка про попа і наймита його Балду» О. Пушкіна, «Горбоконик» П. Єршова, «Казки» М. Салтикова-Щедріна, «Дванадцять місяців» С. Маршака, «Мийдодір» і «Муха-Цокотуха» К. Чуковського, «Три товстуни» Ю. Олеші та ін. Літ. казк. класику представлено у багатьох перекладах українською мовою.

Укр. К. л. активно розвивали у 1-й пол. 19 ст. До жанру К. л. звертаються переважно автори дит. літ-ри, використовуючи насамперед нар. традиції або сюжети зі світ. фольклору і літ. класич. казки, розвиваючи дію на укр. ґрунті. Мотиви соц.-побут. нар. казок відчутні у творах І. Котляревського (поема «Енеїда», водевіль «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка (оповідання «Пархомове снідання», «Купований розум», «Мертвецький Великдень»), О. Стороженка («Марко Проклятий») та ін. Із жанром К. л. пов’язана творчість В. Забіли («Багатий і бідний»), Вовчка Марка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь»), Мирного Панаса («Казка про Правду та Кривду»), С. Руданського («Цар-Соловей», «Вовк, Собака і Кіт»), Ю. Федьковича («Голодний чорт, або Дорога до пекла», «Бідний Михась»), І. Франка (зб. «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім»), Лесі Українки (поема «Осіння казка», драма-феєрія «Лісова пісня»), М. Коцюбинського (казки «Хо», «Про двох Цапків», «Дві Кізочки») та ін. Створювали віршовані К. л. (Б. Грінченко, А. Лотоцький, Б. Лепкий, В. Ґренджа-Донський, Р. Завадович, Н. Забіла, І. Нехода, Полтава Леонід) або драматизовані (Леся Українка, М. Кропивницький, Олесь Олександр, В. Королів-Старий та ін.). Деякі казк. сюжети використано як лібрето до казок-опер («Коза-Дереза» і «Пан Коцький» М. Лисенка, «Івасик-Телесик» І. Віленського). К. л. розгалузилася на худож. переказ нар. сюжету, казку за фольклор. мотивами і власне автор. К. л. (використовують осн. закони жанру без запозичення фольклор. сюжетів та образів). У К. л. також олюднюють предмети, рослини, тварин, явища природи і поняття, використовуючи метафори, порівняння тощо. За змістом, героями та проблемами К. л. більш сучасна. У 1920–30-х рр. поміт. внесок до казк. скарбниці зробили П. Тичина («Івасик-Телесик»), В. Поліщук («Бездрик-Кумедрик та Комашка-Горупашка»), О. Донченко («Казка про Павука, Горобця та Шуліку», «Казочка про ледаря Мамулу Тюхтійовича, про Діда-Мироїда та про скарб колгоспний»), П. Панч («Казка про двох братів та їх сестричку Івону») та ін. Незважаючи на намагання вульгарно-соціол. критики у серед. 1920-х — на поч. 1930-х рр. вилучити з літ. процесу казку як жанр, К. л. набула розвитку. У цьому жанрі активно працювали Н. Забіла («Хатинка на ялинці», «Казка про Півника та Курочку і про хитру Лисичку», «Пригода з автобусом»), О. Іваненко («Лісові казки», «Великі очі»), М. Трублаїні («Про дівчинку Наталочку і сріблясту Рибку»), Л. Первомайський («Казка про Івана Голика»), А. Шиян («Іван — мужицький син») та ін. У 1950–60-х рр. у жанрі К. л. виступили М. Стельмах («В їжаковім вітряку»), П. Воронько («Чотири вітри», «Казка про Чугайстра»), В. Бичко («П’ять казок», «Лісова перепустка»), Григір Тютюнник («Степова казка»), В. Симоненко («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки»), В. Близнець («Земля Світлячків»), Л. Костенко («Бузиновий цар») та ін. Жанр К. л. розвинули О. Бакуменко, В. Гужва, Ю. Збанацький, А. Качан, Т. Коломієць, А. Костецький, В. Малик, З. Мензатюк, В. Нестайко, Д. Павличко, Я. Стельмах, Ю. Ярмиш та ін. Серед ілюстраторів К. л. — А. Базилевич, А. Василенко, Г. Галинська, В. Єрко, В. Жерибор, Т. Зеленченко, К. Лавро, Ю. Мітченко, К. Штанко та ін.

Розмір шрифту

Казка

Рекомендована література

Інформація про статтю