Кримознавство

КРИМОЗНА́ВСТВО — галузь історичної науки, метою якої є комплексне, компаратив­­не ви­вче­н­ня історії, роз­витку та сучасного стану регіоно­знавчих студій у Криму, ви­значе­н­ня пер­спектив нових досліджень та формува­н­ня спеціалізованих наукових шкіл. У процесі роз­вит­­ку К. ви­окремлюють три мас­штабні періоди: дорад. (кін. 18 — поч. 20 ст.), рад. (1921–91) і сучас. (від 1991). Поч. наук. ви­вче­н­ня Криму повʼязаний із по­ступ. просува­н­ням Рос. імперії на Пд. від серед. 18 ст. Заг. інтерес влад. кіл держави до нового краю зумовлений зав­да­н­нями військ.-стратег. і соц.-екон. роз­витку нових територій. Перші професійно під­готовлені заходи з ви­вче­н­ня Криму — наук. екс­педиції, від­ряджені С.-Петер­­бур. АН у 1780-х рр. — 1830-х рр. (кер. В. Зуєв, Є. Кьолер, П. Палас та ін.). За результатами їхньої роботи складено від­повід­ні геогр., істор., етногр. нариси та узагальнюючі звіти, в яких значну увагу приділено істор.-краєзн. ві­домостям. Наук. доро­­бок екс­педицій С.-Петербур. АН до Криму створив пiд­ґрунтя для подальшого роз­витку знань про регіон, сформулював інтерес до нього широкого кола освіч. про­­шарків су­спільства, фактично став початк. рівнем ви­вче­н­ня минулого та сучас. стану п-ова. Окре­­мий напрям накопиче­н­ня та роз­­­по­всюдже­н­ня знань про Крим — записки мандрівників. Велика кількість мандрів. нарисів, щоден­ник. нотаток, белетризов. тво­­рів була оздоблена числен. ілюстраціями, забезпечена геогр. й адм. мапами, містила змістов­ні істор. та етногр. нариси. На зміну суто наук. (швидше статист.) інтересу екс­педицій С.-Пе­­тербур. АН при­йшли емоційно насиченіші й інформативно при­­­стосованіші для сприйня­т­тя публікою твори (М. Всеволожсь­­кий, А. Демидов, І. Мурав­йов-Апостол, В. Пас­сек, П. Свіньїн, О. Шиш­­кіна та ін.). Разом із ними значно роз­ширив ві­домості про Крим чисел. масив компілятив. та популяр. нарисів, присвяч. історії та етно­графії п-ова, які популяризували регіон та ві­ді­гравали необхідну за­охочув. роль для подальших подорожей і появи нових записок, щоден­ників, ме­­муар. творів. Це виводило систему знань про Крим із суто наук. контекс­ту, до­зволяло заповнити певний вакуум від­повід. інформації. Загалом екс­педиції С.-Пе­­тербур. АН та записки мандрівників кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. сфор­­мували певні по­гляди на Крим з боку рос. влади та вищих кіл дворян. аристократії: для першої це був стратег. регіон політ. і військ. впливу, для других — уособле­н­ня певної сх. екзотики, місце зі­ткне­н­ня цивілізац. меж, тер. для заснува­н­ня маєтків. Важ­­лива складова ви­вче­н­ня минулого Криму в дорад. період — мас­штабні археол. дослідже­н­ня. Первин. базою накопиче­н­ня арте­­фактів минулого стали перші му­зейні установи: Феодосійський музей старожитностей (1811, С. Броневський, Б. Гал­ле­ра, І. Грап­перон), Керчен. (1817–18, А. Ашик, І. Бларамберг, П. Дю­брюкс, І. Стемпковський; див. Керченський історико-археоло­­гічний музей) і Одес. (1825; див. Одеський історико-крає­знавчий музей) музеї старожитностей. Спів­роб. цих установ на громад. засадах опікувалися долею ста­­рожитностей, створювали по­стійні музейні колекції та роз­по­чинали екс­позиц. діяльність. Однак становле­н­ня місц. археол. центрів викликало певне не­вдоволе­н­ня з боку посадовців С.-Петербур. АН, що спричинило появу критич. рецензій на адресу крим. дослідників. Від­так звʼязок столич. дослідників та їхніх крим. колег штучно пере­рвано. Це при­звело до певного гальмува­н­ня процесу ви­вче­н­ня памʼяток і від­термінувало заверше­н­ня організац. становле­н­ня від­повід. дослідниц. цент­­рів у Керчі та Феодосії. Якісне пере­творе­н­ня К. в окремий напрям наук. дослідж. роз­почалося після заснува­н­ня Одеського товариства історії та старожитностей (1839) та ін. наук. осеред­­ків громад. характеру, зокрема С.-Петербур. археол.-нумізмат. товариства (1846), Рос. і Моск. археол. т-в (1864). Ви­окремилися наук. центри, де кримозн. студії мали по­стій. характер. У С.-Петер­­бур­­зі кримозн. тематику роз­вивали Ф. Грефе, Ф. Жіль, Б. Кьоне, О. Оленін, П. Сабатьє, О. Сибір­­ський, Г. Спаський та ін.; у Москві — К. Герц, Г. Карпов, П. Леонтьєв; у Одесі — П. Бек­кер, О. Бор­­зенко, П. Брун, М. Мурза­­кевич, М. Надєждін, Я. Тетебу-де-Маріньї. Без­посередньо у Криму сформувався самост. центр регіонозн. знань, що мав декіль­­ка під­роз­ділів. Археол. студії стали змістом наук. доробку М. Бларамберга, С. Веребрюсо­­ва, Е. Вільнева, О. та Ю. Люцен­­ків, статист. — Ф. Домбровського, К. Ханацького. Поміт. явищем були популярні публікації з історії регіону єпис­копів Гавриїла (В. Ро­занова) та Інокентія (І. Бори­­сова), О. Завадовського, В. Кон­даракі, Ф. Хартахая. Події Крим. війни 1853–56 сприяли активізації ви­вче­н­ня історії Чорномор. флоту та Севастополя, зʼясуван­­ню причин поразки Рос. імперії у військ. проти­стоян­ні, в широкому сенсі — ви­значен­ню стратег. значе­н­ня Чорномор. регіону для зовн. політики держави, виявлен­ню найпер­спективніших галузей с. господарства та промисловості (М. Аркас, М. Берг, М. Бог­данович, М. Герсеванов, М. Дубровін, Е. Тотлебен). Тоді ж зʼявили­­ся перші путівники по Криму як окремий різновид регіонозн. творів (Ш. Монтадон, Я. Тетебу-де-Маріньї). Становле­н­ня К. як наук. галузі повʼязане із заснува­н­ням 1887 Таврійської губерн­­ської вченої архівної комісії — першої профіл. і профес. наук. кримозн. установи, що діяла по­стійно та роз­ташовувалася без­посередньо на тер. регіону. Комісія ви­ступила організатором широкого громад. руху за збереже­н­ня памʼяток старовини, першим дослідником крим. архівів, започаткувала кримозн. архео­графію, створила перше наук. період. вид. у регіоні — «Известия…» (див. «Извѣстія Тав­­рического общества истории, археологии и этно­графии»), що згодом пере­творилися на справжню профіл. енциклопедію, матеріали якої зберігають актуальність для істориків, етно­графів та археологів. Серед її чл. склався авторитет. колектив кримо­знавців: О. Бертьє-Делагард, К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Лашков, Х. Льопер, А. Маркевич, О. Ретовський, В. Шкорпіл, Х. Ящуржинський. Значно роз­ширилися кримозн. дослідж. у Москві (брали участь вчені Моск. університету, Археол. товариства, Нуміз­­мат. товариства, Лазарев. ін­ституту сх. мов, Товариства дослідників природи, антропології та етно­графії) та С.-Пе­­тербурзі (науковці С.-Петербур. університету, Рос. археол. товариства, Археол. комісії, Ермітажу, Рос. музею), із заснува­н­ням Новорос. університету ви­вче­н­ня Криму набуло академ. рівня й в Одесі. Серед кримо­­зн. праць заг.-держ. мас­штабу — істор., археол., етногр., філол. студії Д. Айналова, М. Веселов­­ського, С. Жебельова, Н. Конда­­кова, Ю. Кулаковського, В. Латишева, М. Погодіна, В. Радлова, М. Рєпнікова, М. Ростовцева, В. Смирнова, О. Спіцина, Д. Стру­­кова, О. та П. Уварових, Ф. Ус­­пенського, Е. Штерна, В. Юрге­­вича. Без­посеред. проявом під­­­вище­н­ня рівня К. як окремого напряму істор., археол. та етногр. дослідж. стало формува­н­ня ме­­режі музеїв археол. (Феодосій. та Керчен. музеї старожитностей, Музей старожитностей Тав­­рій. губерн. вченої архів. комісії), краєзн. (Природничо-істор. музей Таврій. губерн. вченої архів. комісії; обидва — Сімферополь), етногр. (Євпаторій. му­­зей) та військ.-істор. (Музей істо­­рії Чорномор. флоту та Панорама у Севастополі) спеціалізації. Однак музейна справа в Криму в дорад. період не мала характеру по­стій. явища та не отримувала належ. під­тримки з боку держави, залишаючись лише громад. діяльністю окремих осіб з елементами під­тримки з боку місц. влади та меценатів. Загалом дорад. період роз­вит­­ку К. можна охарактеризувати як час становле­н­ня та оформле­н­ня осн. напрямів дослідж., форму­­ва­н­ня незалеж. наук. центрів (С.-Петербург, Москва, Одеса, міста Криму), актив. етап накопиче­н­ня важливої наук. і популяр. інформації щодо минулого та сучасності регіону й початк. етап обробле­н­ня цієї інформації. Публікації з питань ви­вче­н­ня Криму кін. 18 — поч. 20 ст. охоп­­люють широкий спектр: від мас­­­штаб. моно­графій до популяр. та компілятив. нарисів у путівниках, роз­важал. журналах і про­­вінц. пресі. Науковці Рос. імперії та кримо­знавці-ентузіасти регіон. мас­штабу забезпечили належ. рівень акумуляції необхід. наук. інформації, ви­ступили профес. дослідниками та попу­­ля­­ризаторами знань про Крим. Для поч. рад. періоду (1921–91) характерна значна увага держави до організації від­повід. регіонозн. студій. У системі нар. освіти створ. від­повід­ні установи, що опікувалися окремими напря­мами, які стосувалися ви­вче­н­ня Криму. У 1920-х рр. на заг.-рад. рівні активну роботу проводило Гол. упр. наук. та наук.-худож. установами Наркомату освіти РСФРР, наділене повноваже­н­нями єдиного керуючого, мето­дол. і фінанс. центру керівництва наук. товариствами, музеями, охороною па­мʼяток, бібліотеками й архівами. У галузі охорони памʼяток у Крим. АСРР створ. Крим. від­діл у справах музеїв, памʼяток старовини, природи та нар. побуту (перший голова — Г. Бонч-Осмолов­ський), який взяв на себе від­повід­альність щодо забезпече­н­ня недоторкан­ності музей. колекцій і культур. цін­ностей, що пере­бували у маєтках колиш. пред­став­ників вищих верств рос. су­спільства у Криму. Реквізиції цих колекцій 1921–22 вкрай негативно вплинули на подальшу долю багатьох екс­позицій крим. музеїв. Під приводом необхідності пошуку коштів для подола­н­ня масового голоду в Криму 1921–23 місц. влада за погодже­н­ням з вищим керівництвом РСФРР практикувала продаж т. зв. предметів немузей. характеру за кордон, при цьому екс­пертизу вартості та значе­н­ня того чи ін. екс­поната здій­снювали не фахівці, а чиновники, для яких викона­н­ня плану зі збору коштів було важливішим за необхідність зберегти унікал. предмети побуту та мистецтва для крим. музеїв, їхніх від­відувачів і науковців. Завдяки діяль­ності Крим. від­ділу в справах музеїв, памʼяток старовини, при­роди та нар. побуту на п-ові створ. мережу держ. музеїв, 1926 закріплено їхню спеціалізацію. Низка музей. установ отримала держ. статус, зокрема Херсонес. істор.-археол. музей у Севастополі (див. «Херсонес Таврійський» Національний заповід­ник), Бахчисарай. палац-музей тюрко-татар. культури (див. Бахчисарайський державний історико-культурний заповід­ник), Алупкин. історико-побут. палац-музей (див. Алупкинський державний палацово-парковий музей-заповід­ник). Реорганізовані Керчен. істор.-археол. музей, Музей оборони та Панорама у Севастополі, створ. Центр. музей Тавриди (Сімферополь), що координував діяль­ність краєзн. музеїв у Алушті, Джанкої, Євпаторії, Керчі, Старо­му Криму, Ялті. Заснува­н­ня та держ. під­тримка мережі музеїв до­зволили зробити їх без­посеред. центрами кримозн. до­слідж. із досить широкої тематики: пов­ноцін­ні археол. роз­коп­ки й камерал. студії (В. і П. Ба­бенчико­ви, М. Барсамов, К. Гри­невич, Ю. Марті, М. Ернст), етногр. екс­пе­диції (О. Акчокракли, У. Бо­данінський, А. Ісхакова, В. Філоненко, П. Чепуріна, Я. Якуб-Кемаль), оригін. істор. дослідж. (М. Ернст, А. Маркевич, С. Усов, С. Ширяєв). Значну допомогу місц. дослідникам надавали ко­леги з Держ. академії історії матеріал. культури (Г. Бонч-Ос­моловський, Б. Жуков, М. Марр, М. Рєпніков), Історичного музею Державного (М. Протасов), Все­союз. наук. асоц. сходо­знавства (О. Башкиров, І. Бороздін, О. Са­мойлович), Центр. музею наро­до­знавства (Б. Куфтін) та ін. Характерна риса роз­витку К. у 1920–30-х рр. — значна активність громад. наук. організацій. Таврій. губерн. вчену архівну комісію 1923 пере­форматовано у Таврій. товариство історії, археології і етно­графії. При цьому воно фак­тично не мало впливу на ухвале­н­ня рішень від­повід. держ. установами, оскільки обʼ­єд­ну­вало значну кількість пред­ставників науки дорад. періоду, що було приводом для недовіри та зневажливого ставле­н­ня з боку від­повід­ал. чиновників. Не­зважа­ючи на втрату монопол. права на презентацію громад. ініціативи у К., Таврій. товариству історії, археології і етно­графії вдалося продовжити якісну наук. діяльність та узагальнити влас. наук. доробок у 4-х вип. «Известий…». Прикладом організації наук. кримозн. товариства на нових, рад. засадах стала діяльність Товариства з ви­вче­н­ня Криму. Його метою проголошено залуче­н­ня до кримозн. дослідж. широких кіл пред­ставників робітн. класу, селянства, мо­лоді сту­дент. і шкіл. віку. Проте осно­ву товариства склали пред­ставни­ки моск. та ленінгр. професу­ри (Г. Бонч-Осмоловський, О. Баш­киров, І. Бо­роздін, К. Гриневич, Б. Добринін, О. Крубер, М. Семашко, О. Щер­бак та ін.), а також пред­ставники крим. інтелігенції (М. Барсамов, У. Бо­данінський, А. Маркевич, Ю. Марті, Г. Рос­сілевич, П. Чепуріна та ін.). Наук. доробок товариства від­ображено у 10-ти вип. період. органу — наук. ж. «Крым» (1925–29). Товариство з ви­вче­н­ня Криму пер­шим із наук. кримозн. організацій створило по­стійну мережу регіон. осередків, які стали первин. дослідниц. ланками. Зміна пріоритетів держ. політики на­прикінці 1920-х — на поч. 30-х рр. звела нанівець всі зуси­л­ля громад. кримозн. організацій. 1931–32 під тиском влади вони припинили своє існува­н­ня, а створене владою Крим. обл. бюро крає­­знавства виявилося нежит­тє­­здатним. Поміт. формами організац. оформле­н­ня К. були також Всесоюзні конф. археологів, проведені 1926–27 у Керчі й Се­вастополі, та низка конф. музей. працівників 1921–32, на яких об­говорювали конкретні пер­спективи від­повід. дослідн. і популяризатор. роботи та вирішували організац. і методол. пита­н­ня. У 1930-х рр. жертвами ре­пре­сій серед кримо­знавців стали У. Бо­данінський, О. Акчокракли, Б. Жуков, О. Самойлович, Я. Якуб-Кемаль; багато років в увʼязнен­ні провели О. Башкиров, І. Бороздін, Г. Бонч-Осмоловський, К. Гри­невич, Б. Куфтін, М. Ернст та ін. Влада ліквідувала установи, спро­можні проводити будь-яку самост. дослідниц. роботу, тому на­прикінці 1930-х рр. К. як окре­му форму дослідниц. інтересів фактично виведено з наук. обігу. Після закінче­н­ня 2-ї світової війни та пере­дачі Криму до складу УРСР 1954 спо­стерігалося певне по­жвавле­н­ня кримозн. студій як наук., так і популяр. характеру з явним домінува­н­ням другого напряму. К. стало допоміж. зна­ряд­дям у заг. системі істор. науки, що, у свою чергу, знаходилася під тотал. впливом і контролем комуніст. ідеол. системи СРСР. Це спричинило процес пере­пи­суван­ня та фальшува­н­ня історії регіону в 1950-х рр. (у тво­рах Б. Гре­кова, Б. Рибакова, П. На­дін­сько­го, П. Шульца та ін.), викресле­н­ня історії певних народів і спотворе­н­ня та штучне пере­більше­н­ня внеску інших. У таких умовах най­вагомішими епізодами роз­витку кримозн. студій можна вважати під­готовку й вид. тому «Історії міст і сіл УРСР», присвяч. Крим. обл., плідну працю Крим. організації Укр. товариства охорони памʼяток історії та культури, наук. діяльність М. Ма­ксименка й С. Секиринського, навколо яких на­прикінці 1960-х — на поч. 70-х рр. сформувалися наук. школи. Новий якіс. етап роз­витку К. роз­­почався після проголоше­н­ня незалежності України 1991. Від­­булася пере­орієнтація наук. прі­оритетів, триває активна зміна генерацій дослідників. Ві­домою є наук. школа К. під керівництвом А. Не­помнящого. Напрями її дослідж.: актуал. пита­н­ня ін­ституц. роз­витку К. (В. Бобков, В. Каліновський, Е. Кангієва, Н. Кармазіна, О. Севастьянов, О. Хлівнюк), істо­ріогр. роз­робле­н­ня окремих про­блем роз­витку К. (У. Мусаєва), біо­історіогр. дослідж. (У. Мусаєва, О. Бобкова, С. Громенко), історії регіону (С. Волкова, А. Са­вочка, Е. Сеїтова), крим. памʼят­ко­знавство (Д. Ломакін, Є. Молоч­ко, І. Стельмах, Д. Яшний). До­робок її пред­ставників — 20 вип. книжк. серії «Біо­бібліо­графія кри­мо­знавства», що високо оцінена в укр. та іноз. історіо­графії. Плід­но працюють на ниві К. Крим. респ. організації НСКУ (А. Непомня­щий) та Укр. товариства охорони па­мʼя­ток історії та культури (Н. Кармазіна), роз­виваються археол. студії (О. Герцен, В. Кутайсов, В. Майко, І. Храпунов, В. Юроч­кiн), ви­вче­н­ня окремих періодів історії регіону (В. Зарубін, В. Ко­рольов, О. Романько, Р. Хаялi).

А. А. Непомнящий, О. В. Севастьянов

Ви­вче­н­ня природи Крим. п-ова почалося з часів грец. колонізації бл. 2500 р. тому. Найзмістовніші для антич. епохи геогр. та біол. описи Таврії належать Геродоту (5 ст. до н. е.), Теофрас­ту (4–3 ст. до н. е.), Страбону та Плінію Старшому (обидва — 1 ст. н. е.). Завдяки особливостям геогр. роз­міще­н­ня середньовічна Тавріка слугувала пере­хрестям для найважливіших для тієї доби торг. і культур. векторів Євразії («з варягів у греки», «Вели­кий шовковий шлях»), що сприяло роз­витку К., але пере­вірених даних про Крим було обмаль. 1068 князь Гліб Святославич ви­міряв ширину Керчен. протоки і залишив на Тмуторокан. камені перший нарис контурів місц. бе­регів. 1474, повертаючись із «Хо­женія за три моря», на крим. землю ступив руський мандрівник Афанасій Нікітін. Після багаторіч. крим. маршрутів видав чи не єдину книгу про середньовіч. Крим турец. мандрівник Евлія Челебі, тоді ж зʼявилися праці араб. гео­графів Масуді й ал-Ідрісі. На зміну першим картогр. кресле­н­ням Страбона і Пто­лемея, присвяч. Криму, при­йшли досконаліші вид. Г. Бенінкази, Я. Га­стальдо, І. Масси, Ґ. де Бо­плана. Перші академ. роботи з гео­графії та геології Крим. п-ова зʼя­вилися у 18 ст. Їхніми авторами стали рос. вчені-мандрівники академік В. Зуєв, К. Габліц, П. Пал­лас. Пере­клади їхніх праць на європ. мови стали справжньою сенсацією для геогр. науки цивілізов. світу. Вперше детально описано особливості оро­гідро­графії та клімату п-ова, осн. види корис. копалин, унікал. риси рослин. і тварин. світів нових зе­мель. Столі­т­тя потому на­ступне поколі­н­ня природо­знавців внесло у геогр. описи Криму нові спо­­стереже­н­ня. Донині не втра­тили цін­ності змістовні подорожні записки П. Сумарокова, крає­знавчі праці В. Кондаракі, стратигр. побудови А. Гюо, геол. описи Ф. Дюбуа де Монпере. Класичними ви­знані карти крим. узбереж­жя, виконані мор. офіцерами-гідро­графами Е. Манганарі, Г. Бутаковим, І. Сухомліном. Наук. взірцем залишаються топонім. дослідж. і «Карта Южнаго Крыма к Крымскому сборнику», здійснені академік П. Кеп­пеном. Геол. ви­вче­н­ня Крим. п-ова на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. по­вʼязане з іменами гідрогеолога Н. Головкінського, геологів М. Ан­друсова, В. Обручева, В. Лучиць­кого, П. Мурзаєва, П. Двойченка, Д. Щербакова, О. Слудського, гео­графів Б. Федоровича, Г. Ви­­соцького, Я. Козіна, геохіміків В. Вернадського, О. Ферсмана, мінералога С. Попова, карстоло­га О. Крубера. Результати їхніх дослідж. й досі залишаються основою фундам. геол. і тектон. побудов. 1899–1912 Геол. комітет здійснював десятиверстну геол. зйомку Крим. п-ова. У цій масш­таб. роботі брали участь О. Бори­сяк, К. Фохт, М. Каракаш, В. Це­брі­ков та ін. Знач. внесок у геоло­гію й геоморфологію Криму зро­били О. Моісеєв, А. Архангель­ський, Ф. Левінсон-Лес­сінг, О. Лагоріо, О. Про­зоровський-Голіцин, М. Му­ратов, Г. Вебер, В. Пчелін­цев, Б. Добринін, О. Дзенс-Ли­тов­ський, С. Альбов, П. Васильєв­ський, П. Желтов, В. Зенкович, М. Ніколаєв та ін. У 2-й пол. 20 ст. геол. та геогр. дослідж. Криму здій­снювали Г. Личагін, В. Морозов, Л. Борисенко, М. Лисен­ко, І. Благоволін, І. Губанов, Г. Грі­шанков, П. Під­городецький, О. Клю­кін, В. Єна, В. Лебединський, С. Ковалевський, Є. Шню­ков, Ю. Полканов, А. Оліферов, І. Ведь. Сейсмогеол. особливості п-ова ви­вчають В. Юдін, І. По­пов, Б. Пустовітенко, Ю. Вольфман, Е. Тихоненков, А. Лущик, О. Єна; про­блеми генезису й роз­витку крим. карсту — Б. Іванов, В. Дублянський, Б. Вахрушев, Г. Амелічев, В. Душевський. На­прикінці 19 ст. завдяки працям В. Докучаєва у Криму зародило­ся наук. ґрунто­знавство. Ви­вчен­ня ґрунтів Криму продовжили М. Клепінін, М. Кочкін, В. Іва­нов, І. Половицький, П. Гусєв, Ю. Кізяков, Н. Драган та ін. Серед за­кордон. кримо­знавців осо­бли­ве місце посідає К. Кордова (США), який від­творив натурал. іс­торію Крим. п-ова. Наук. дані про живу природу Криму в 18–19 ст. отримані завдяки дослідж. К. Га­бліца, Ф. Біберштейна, П. Пал­ласа, Х. Стевена. Ботан. К. у той час роз­вивали В. Агеєнко, М. Зеленецький, Й. Пачоський, Б. Федченко та ін., зоол. — О. Ні­кольський, О. Нордман, К. Кес­слер та ін. У 1-й пол. 20 ст. рослин. світ Криму досліджували Н. Дзенс-Литовська, Б. Зефіров, В. Малєєв, Г. Поплавська, К. По­пов, С. Стан­ков, В. Талієв, М. Тро­їцький, Т. Ци­ріна та ін. Під час створе­н­ня кн. «Флора СССР» (1934–64) та «Фло­ра УРСР» (1936–65) інтенсивні флорист. дослідж. очолювали М. Клоков, М. Котов, М. Цвельов, С. Юзепчук та ін. Ви­вче­н­ням про­блем зоології в Криму в 1-й пол. 20 ст. опікувалися Л. Молчанов, П. Сушкін, О. Браунер, В. Аверін, С. Даль, С. Делямуре, Є. Воронцов, І. Андреєв, Ф. Ки­сельов, В. Плігінський, Г. Артоболевський, О. Сергєєв, Я. Цеєб та ін. Від 1920-х рр. зоол. дослідж. сконцентров. у Крим. за­повід­нику, де працювали В. Гепт­нер, М. Котовщикова, В. Мартіно, І. Поляков, Д. Рухлядєв, І. Пузанов. У 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. різні аспекти рослин. світу Криму ви­вчали А. Артюшенко, Н. Багрікова, М. Бойко, Л. Вахрушева, Я. Дідух, О. Дубовик, І. Дудка, В. Ісіков, В. Гелюта, О. Калугіна-Гутнік, В. Корженевський, К. Край­нюк, Т. Ларіна, І. Маслов, Н. Міль­чакова, Л. Міронова, В. Мішньов, С. Мосякін, В. Новосад, Л. Партика, С. Садогурський, І. Саркіна, О. Серьогін, М. Федорончук, О. Ходосовцев, В. Шатко, Ю. Ше­ляг-Сосонко та ін. Під час напи­са­н­ня єдиного досі ви­значника вищих рослин Криму М. Рубцов очолив колектив ботаніків, до яко­го уві­йшли Л. Привалова, Ю. Про­кудін, С. Кожевнікова, І. Крю­ко­ва, В. Косих, Н. Чернова, М. Шалит та ін. Зоол. дослідж. в Криму роз­вивають Є. Алексєєв, Б. Аппак, М. Бескаравайний, О. Болтачов, Ф. Вшивков, Є. Годлевська, О. Дудкін, А. Дулицький, К. Єфетов, С. Іванов, М. Ковблюк, Ю. Костін, І. Мальцев, В. Мі­трофанов, А. Мірошніченко, Т. Ко­тенко, О. Кукушкін, А. Паршинцев, В. Попов, М. Щербак та ін. Рівень різноманітності рослин. світу Криму 38 разів пере­оцінювали науковці-ботаніки. Від кін. 18 ст. створ. 9 ключових фло­рист. оглядів, спеціально присвяч. Криму, які є наук. стандартом для певного часу. Їхні автори: К. Габ­ліц (1785), П. Пал­лас (1795), Ф. Бі­берштейн (1808–19), Х. Сте­вен (1856–57), В. Агеєнко (1890, 1897), Є. Вульф (1927 і далі), М. Руб­цов (1972), В. Голубєв (1984, 1996), А. Єна (2012). Дослідж. з природн. К. декілька разів були загальмовані під впливом певних істор. об­ставин. У звʼязку з тим, що П. Пал­лас продав свій герба­рій у Велику Британію, а Х. Стевен подарував власну гербарну колекцію Гельсинкі, Крим двічі по­збавлено базових гербар. ко­лекцій. Лише 1914 Є. Вульф ство­рив крим. гербарій у Нікіт. ботан. саду, який залишається найбіль­шим і найре­презентативнішим у Криму. 1926 Є. Вульф вимуше­но залишив Крим і пере­їхав до Ленін­града (нині С.-Петер­бург), де загинув під час блокади 1941, а роз­почата ним «Флора Крыма» завершена 1969 ін. ботаніками. Під час 2-ї світової війни знищено ве­ликі зоол. і ботан. колекції Крим. заповід­ника. На­прикінці 18 — у 1-й пол. 19 ст. центрами природ. К. слугували домашні кабінети П. Пал­ласа та Х. Стевена у Сімферополі, де збиралося тодіш­нє наук. товариство. У 2-й пол. 19 ст. центр К. пере­містився у С.-Пе­тер­бург («Крымский комитет»), а по­тім знов у Сімферополь (організація При­родничо-істор. музею С. Мокр­жецьким і кримозн. б-ки «Тавріка» О. Стевеном). У 20 ст. такими центрами стали Нікіт. ботан. сад і Таврій. університет та його спадкоємці. З числен. ви­дань із природн. К. особливо вирізняється унікал. науково-популярна серія «Природа Крыма», яка виходила у Сімферополі у 1960-х рр. Серед су­спільно-наук. організацій, які роз­вивали і координували природн. дослідж. Криму, найбільший внесок зробили Крим. товариство природо­знавців та любителів природи (засн. С. Мокржецький), яке дія­ло 1910–31, та Асоц. під­тримки ландшафт. і біол. різномані­т­тя Криму «Гурзуф-97», що обʼєд­на­ло під керівництвом М. Бокова крим. природо­знавців після закінче­н­ня спец. крим. проекту BSP — між­нар. Про­грами з під­тримки біо­різномані­т­тя (1997).

О. В. Єна, А. В. Єна

Завантажити статтю