КРИМОЗНА́ВСТВО — галузь історичної науки, метою якої є комплексне, компаратив­­не ви­вче­н­ня історії, роз­витку та сучасного стану регіоно­знавчих студій у Криму, ви­значе­н­ня пер­спектив нових досліджень та формува­н­ня спеціалізованих наукових шкіл. У процесі роз­вит­­ку К. ви­окремлюють три мас­штабні періоди: дорадянський (кін. 18 — поч. 20 ст.), радянський (1921–91) і сучасний (від 1991). Початок наукового ви­вче­н­ня Криму повʼязаний із по­ступовим просува­н­ням Російської імперії на Пів­день від середини 18 ст. Загальний інтерес владних кіл держави до нового краю зумовлений зав­да­н­нями військово-стратегічного і соціально-економічного роз­витку нових територій. Перші професійно під­готовлені заходи з ви­вче­н­ня Криму — наукові екс­педиції, від­ряджені Санкт-Петербурзької АН у 1780-х рр. — 1830-х рр. (керівники В. Зуєв, Є. Кьолер, П. Палас та ін.). За результатами їхньої роботи складено від­повід­ні гео­графічні, історичні, етно­графічні нариси та узагальнюючі звіти, в яких значну увагу приділено історико-крає­знавчим ві­домостям. Науковий доро­­бок екс­педицій Санкт-Петербурзької АН до Криму створив пiд­ґрунтя для подальшого роз­витку знань про регіон, сформулював інтерес до нього широкого кола освічених про­­шарків су­спільства, фактично став початковим рівнем ви­вче­н­ня минулого та сучасного стану пів­острова. Окре­­мий напрям накопиче­н­ня та роз­­­по­всюдже­н­ня знань про Крим — записки мандрівників. Велика кількість мандрівних нарисів, щоден­никових нотаток, белетризованих тво­­рів була оздоблена числен­ними ілюстраціями, забезпечена гео­графічними й адміністративними мапами, містила змістов­ні історичні та етно­графічні нариси. На зміну суто науковим (швидше статистичним) інтересу екс­педицій Санкт-Петербурзької АН при­йшли емоційно насиченіші й інформативно при­­­стосованіші для сприйня­т­тя публікою твори (М. Всеволожсь­­кий, А. Демидов, І. Мурав­йов-Апостол, В. Пас­сек, П. Свіньїн, О. Шиш­­кіна та ін.). Разом із ними значно роз­ширив ві­домості про Крим числен­ний масив компілятивних та популярних нарисів, присвячених історії та етно­графії п-ова, які популяризували регіон та ві­ді­гравали необхідну за­охочувальну роль для подальших подорожей і появи нових записок, щоден­ників, ме­­муарних творів. Це виводило систему знань про Крим із суто наукового контекс­ту, до­зволяло заповнити певний вакуум від­повід­ної інформації. Загалом екс­педиції Санкт-Петербурзької АН та записки мандрівників кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. сфор­­мували певні по­гляди на Крим з боку російської влади та вищих кіл дворянської аристократії: для першої це був стратегічний регіон політичного і військового впливу, для других — уособле­н­ня певної східної екзотики, місце зі­ткне­н­ня цивілізаційних меж, територія для заснува­н­ня маєтків. Важлива складова ви­вче­н­ня минулого Криму в дорадянський період — мас­штабні археологічні дослідже­н­ня. Первин­ною базою накопиче­н­ня арте­­фактів минулого стали перші музейні установи: Феодосійський музей старожитностей (1811, С. Броневський, Б. Гал­ле­ра, І. Грап­перон), Керченський (1817–18, А. Ашик, І. Бларамберг, П. Дю­брюкс, І. Стемпковський; див. Керченський історико-археоло­­гічний музей) і Одеський (1825; див. Одеський історико-крає­знавчий музей) музеї старожитностей. Спів­робітники цих установ на громадських засадах опікувалися долею ста­­рожитностей, створювали по­стійні музейні колекції та роз­по­чинали екс­позиційну діяльність. Однак становле­н­ня місцевих археологічних центрів викликало певне не­вдоволе­н­ня з боку посадовців Санкт-Петербурзької АН, що спричинило появу критичних рецензій на адресу кримських дослідників. Від­так звʼязок столичних дослідників та їхніх кримських колег штучно пере­рвано. Це при­звело до певного гальмува­н­ня процесу ви­вче­н­ня памʼяток і від­термінувало заверше­н­ня організаційного становле­н­ня від­повід­них дослідницьких цент­­рів у Керчі та Феодосії. Якісне пере­творе­н­ня К. в окремий напрям наукових досліджень роз­почалося після заснува­н­ня Одеського товариства історії та старожитностей (1839) та ін. наукових осеред­­ків громадського характеру, зокрема Санкт-Петербурзького археологічно-нумізматичного товариства (1846), Російського і Московського археологічних товариств (1864). Ви­окремилися наукові центри, де кримо­знавчі студії мали по­стійний характер. У Санкт-Петербурзі кримо­знавчу тематику роз­вивали Ф. Грефе, Ф. Жіль, Б. Кьоне, О. Оленін, П. Сабатьє, О. Сибір­­ський, Г. Спаський та ін.; у Москві — К. Герц, Г. Карпов, П. Леонтьєв; у Одесі — П. Бек­кер, О. Бор­­зенко, П. Брун, М. Мурза­­кевич, М. Надєждін, Я. Тетебу-де-Маріньї. Без­посередньо у Криму сформувався само­стійний центр регіоно­знавчих знань, що мав декіль­­ка під­роз­ділів. Археологічні студії стали змістом наукового доробку М. Бларамберга, С. Веребрюсо­­ва, Е. Вільнева, О. та Ю. Люцен­­ків, статистичні — Ф. Домбровського, К. Ханацького. Помітним явищем були популярні публікації з історії регіону єпис­копів Гавриїла (В. Ро­занова) та Інокентія (І. Бори­­сова), О. Завадовського, В. Кон­даракі, Ф. Хартахая. Події Кримської війни 1853–56 сприяли активізації ви­вче­н­ня історії Чорноморського флоту та Севастополя, зʼясуван­­ню причин поразки Російської імперії у військовому проти­стоян­ні, в широкому сенсі — ви­значен­ню стратегічного значе­н­ня Чорноморського регіону для зовнішньої політики держави, виявлен­ню найпер­спективніших галузей сілського господарства та промисловості (М. Аркас, М. Берг, М. Бог­данович, М. Герсеванов, М. Дубровін, Е. Тотлебен). Тоді ж зʼявили­­ся перші путівники по Криму як окремий різновид регіоно­знавчих творів (Ш. Монтадон, Я. Тетебу-де-Маріньї). Становле­н­ня К. як наукової галузі повʼязане із заснува­н­ням 1887 Таврійської губерн­­ської вченої архівної комісії — першої профільної і професійної наукової кримо­знавчої установи, що діяла по­стійно та роз­ташовувалася без­посередньо на території регіону. Комісія ви­ступила організатором широкого громадського руху за збереже­н­ня памʼяток старовини, першим дослідником кримських архівів, започаткувала кримо­знавчу архео­графію, створила перше наукове періодичне ви­да­н­ня у регіоні — «Известия…» (див. «Извѣстія Тав­­рического общества истории, археологии и этно­графии»), що згодом пере­творилися на справжню профільну енциклопедію, матеріали якої зберігають актуальність для істориків, етно­графів та археологів. Серед її членів склався авторитетний колектив кримо­знавців: О. Бертьє-Делагард, К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Лашков, Х. Льопер, А. Маркевич, О. Ретовський, В. Шкорпіл, Х. Ящуржинський. Значно роз­ширилися кримо­знавчі дослідже­н­ня у Москві (брали участь вчені Московського університету, Археологічного товариства, Нуміз­­матичного товариства, Лазаревського ін­ституту східних мов, Товариства дослідників природи, антропології та етно­графії) та Санкт-Петербурзі (науковці Санкт-Петербурзького університету, Російського археологічного товариства, Археологічної комісії, Ермітажу, Російського музею), із заснува­н­ням Новоросійського університету ви­вче­н­ня Криму набуло академічного рівня й в Одесі. Серед кримо­­­знавчих праць загальнодержавного мас­штабу — історичні, археологічні, етно­графічні, філологічні студії Д. Айналова, М. Веселов­­ського, С. Жебельова, Н. Конда­­кова, Ю. Кулаковського, В. Латишева, М. Погодіна, В. Радлова, М. Рєпнікова, М. Ростовцева, В. Смирнова, О. Спіцина, Д. Стру­­кова, О. та П. Уварових, Ф. Ус­­пенського, Е. Штерна, В. Юрге­­вича. Без­посередній проявом під­­­вище­н­ня рівня К. як окремого напряму історичних, археологічних та етно­графічних досліджень стало формува­н­ня ме­­режі музеїв археологічної (Феодосійський та Керченський музеї старожитностей, Музей старожитностей Тав­­рійської губернської вченої архівної комісії), крає­знавчої (Природничо-історичний музей Таврійської губернської вченої архівної комісії; обидва — Сімферополь), етно­графічної (Євпаторійський му­­зей) та військово-історичної (Музей історії Чорноморського флоту та Панорама у Севастополі) спеціалізації. Однак музейна справа в Криму в дорадянський період не мала характеру по­стійного явища та не отримувала належної під­тримки з боку держави, залишаючись лише громадською діяльністю окремих осіб з елементами під­тримки з боку місцевої влади та меценатів. Загалом дорадянський період роз­вит­­ку К. можна охарактеризувати як час становле­н­ня та оформле­н­ня основних напрямів досліджень, форму­­ва­н­ня незалежних наукових центрів (Санкт-Петербург, Москва, Одеса, міста Криму), активний етап накопиче­н­ня важливої наукової і популярної інформації щодо минулого та сучасності регіону й початковий етап обробле­н­ня цієї інформації. Публікації з питань ви­вче­н­ня Криму кін. 18 — поч. 20 ст. охоп­­люють широкий спектр: від мас­штабних моно­графій до популярних та компілятивних нарисів у путівниках, роз­важальних журналах і про­­вінційній пресі. Науковці Російської імперії та кримо­знавці-ентузіасти регіонального мас­штабу забезпечили належний рівень акумуляції необхідної наукової інформації, ви­ступили професійними дослідниками та попу­­ля­­ризаторами знань про Крим. Для початку радянського періоду (1921–91) характерна значна увага держави до організації від­повід­них регіоно­знавчих студій. У системі народної освіти створені від­повід­ні установи, що опікувалися окремими напрямами, які стосувалися ви­вче­н­ня Криму. У 1920-х рр. на загальнорадянському рівні активну роботу проводило Головне управлі­н­ня науковими та науково-художніми установами Наркомату освіти РСФРР, наділене повноваже­н­нями єдиного керуючого, методологічного і фінансового центру керівництва науковими товариствами, музеями, охороною памʼяток, бібліотеками й архівами. У галузі охорони памʼяток у Кримській АСРР створений Кримський від­діл у справах музеїв, памʼяток старовини, природи та народного побуту (перший голова — Г. Бонч-Осмолов­ський), який взяв на себе від­повід­альність щодо забезпече­н­ня недоторкан­ності музейних колекцій і культурних цін­ностей, що пере­бували у маєтках колишніх пред­ставників вищих верств російського су­спільства у Криму. Реквізиції цих колекцій 1921–22 вкрай негативно вплинули на подальшу долю багатьох екс­позицій кримських музеїв. Під приводом необхідності пошуку коштів для подола­н­ня масового голоду в Криму 1921–23 місцева влада за погодже­н­ням з вищим керівництвом РСФРР практикувала продаж так званих предметів немузейного характеру за кордон, при цьому екс­пертизу вартості та значе­н­ня того чи іншого екс­поната здійснювали не фахівці, а чиновники, для яких викона­н­ня плану зі збору коштів було важливішим за необхідність зберегти унікальні предмети побуту та мистецтва для кримських музеїв, їхніх від­відувачів і науковців. Завдяки діяльності Кримського від­ділу в справах музеїв, памʼяток старовини, природи та народного побуту на пів­острові створено мережу державних музеїв, 1926 закріплено їхню спеціалізацію. Низка музейних установ отримала державний статус, зокрема Херсонеський історико-археологічний музей у Севастополі (див. «Херсонес Таврійський» Національний заповід­ник), Бахчисарайський палац-музей тюрко-татарської культури (див. Бахчисарайський державний історико-культурний заповід­ник), Алупкинський історико-побутовий палац-музей (див. Алупкинський державний палацово-парковий музей-заповід­ник). Реорганізовані Керченський історико-археологічний музей, Музей оборони та Панорама у Севастополі, створено Центральний музей Тавриди (Сімферополь), що координував діяльність крає­знавчих музеїв у Алушті, Джанкої, Євпаторії, Керчі, Старому Криму, Ялті. Заснува­н­ня та державна під­тримка мережі музеїв до­зволили зробити їх без­посередніми центрами кримо­знавчих досліджень із досить широкої тематики: повноцін­ні археологічні роз­копки й камеральні студії (В. і П. Бабенчикови, М. Барсамов, К. Гриневич, Ю. Марті, М. Ернст), етно­графічні екс­педиції (О. Акчокракли, У. Бо­данінський, А. Ісхакова, В. Філоненко, П. Чепуріна, Я. Якуб-Кемаль), оригінальні історичні дослідже­н­ня (М. Ернст, А. Маркевич, С. Усов, С. Ширяєв). Значну допомогу місцевим дослідникам надавали колеги з Державної академії історії матеріальної культури (Г. Бонч-Осмоловський, Б. Жуков, М. Марр, М. Рєпніков), Державного історичного музею (М. Протасов), Всесоюзної наукової асоціації сходо­знавства (О. Башкиров, І. Бороздін, О. Самойлович), Центрального музею народо­знавства (Б. Куфтін) та ін. Характерна риса роз­витку кримо­знавства у 1920–30-х роках — значна активність громадських наукових організацій. Таврійську губернську вчену архівну комісію 1923 пере­форматовано у Таврійське товариство історії, археології і етно­графії. При цьому воно фактично не мало впливу на ухвале­н­ня рішень від­повід­ними державними установами, оскільки обʼ­єд­нувало значну кількість пред­ставників науки дорадянського періоду, що було приводом для недовіри та зневажливого ставле­н­ня з боку від­повід­альних чиновників. Не­зважаючи на втрату монопольного права на презентацію громадської ініціативи у кримо­знавстві, Таврійському товариству історії, археології і етно­графії вдалося продовжити якісну наукову діяльність та узагальнити власний науковий доробок у 4-х випусках «Известий…». Прикладом організації наукового кримо­знавчого товариства на нових, радянських засадах стала діяльність Товариства з ви­вче­н­ня Криму. Його метою проголошено залуче­н­ня до кримо­знавчих досліджень широких кіл пред­ставників робітничого класу, селянства, молоді студентського і шкільного віку. Проте основу товариства склали пред­ставники московської та ленін­градської професури (Г. Бонч-Осмоловський, О. Башкиров, І. Бороздін, К. Гриневич, Б. Добринін, О. Крубер, М. Семашко, О. Щербак та ін.), а також пред­ставники кримської інтелігенції (М. Барсамов, У. Бо­данінський, А. Маркевич, Ю. Марті, Г. Рос­сілевич, П. Чепуріна та ін.). Науковий доробок товариства від­ображено у 10-ти випусках періодичного органу — наукового журналу «Крым» (1925–29). Товариство з ви­вче­н­ня Криму першим із наукових кримо­знавчих організацій створило по­стійну мережу регіональних осередків, які стали первин­ними дослідницькими ланками. Зміна пріоритетів державної політики на­прикінці 1920-х — на початку 30-х років звела нанівець всі зуси­л­ля громадських кримо­знавчих організацій. 1931–32 під тиском влади вони припинили своє існува­н­ня, а створене владою Кримське обласне бюро крає­знавства виявилося нежит­тє­здатним. Помітними формами організаційного оформле­н­ня кримо­знавства були також Всесоюзні конференції археологів, проведені 1926–27 у Керчі й Севастополі, та низка конференцій музейних працівників 1921–32, на яких обговорювали конкретні пер­спективи від­повід­ної дослідницької і популяризаторської роботи та вирішували організаційні і методологічні пита­н­ня. У 1930-х роках жертвами ре­пресій серед кримо­знавців стали У. Бо­данінський, О. Акчокракли, Б. Жуков, О. Самойлович, Я. Якуб-Кемаль; багато років в увʼязнен­ні провели О. Башкиров, І. Бороздін, Г. Бонч-Осмоловський, К. Гриневич, Б. Куфтін, М. Ернст та ін. Влада ліквідувала установи, спроможні проводити будь-яку само­стійну дослідницьку роботу, тому на­прикінці 1930-х років кримо­знавство як окрему форму дослідницьких інтересів фактично виведено з наукового обігу. Після закінче­н­ня 2-ї світової війни та пере­дачі Криму до складу УРСР 1954 спо­стерігалося певне по­жвавле­н­ня кримо­знавчих студій як наукового, так і популярного характеру з явним домінува­н­ням другого напряму. Кримо­знавство стало допоміжним знаря­д­дям у загальній системі історичної науки, що, у свою чергу, знаходилася під тотальним впливом і контролем комуністичної ідеологічної системи СРСР. Це спричинило процес пере­писува­н­ня та фальшува­н­ня історії регіону в 1950-х роках (у творах Б. Грекова, Б. Рибакова, П. Надінського, П. Шульца та ін.), викресле­н­ня історії певних народів і спотворе­н­ня та штучне пере­більше­н­ня внеску інших. У таких умовах найвагомішими епізодами роз­витку кримо­знавчих студій можна вважати під­готовку й ви­да­н­ня тому «Історії міст і сіл УРСР», присвяченого Кримській області, плідну працю Кримської організації Українського товариства охорони памʼяток історії та культури, наукову діяльність М. Максименка й С. Секиринського, навколо яких на­прикінці 1960-х — на початку 70-х років сформувалися наукові школи. Новий якісний етап роз­витку кримо­знавства роз­почався після проголоше­н­ня незалежності України 1991. Від­булася пере­орієнтація наукових пріоритетів, триває активна зміна генерацій дослідників. Ві­домою є наукова школа кримо­знавства під керівництвом А. Непомнящого. Напрями її дослідже­н­ня: актуальні пита­н­ня ін­ституційного роз­витку кримо­знавства (В. Бобков, В. Каліновський, Е. Кангієва, Н. Кармазіна, О. Севастьянов, О. Хлівнюк), історіо­графічне роз­робле­н­ня окремих про­блем роз­витку кримо­знавства (У. Мусаєва), біо­історіо­графічні дослідже­н­ня (У. Мусаєва, О. Бобкова, С. Громенко), історії регіону (С. Волкова, А. Савочка, Е. Сеїтова), кримське памʼятко­знавство (Д. Ломакін, Є. Молочко, І. Стельмах, Д. Яшний). Доробок її пред­ставників — 20 випусків книжкової серії «Біо­бібліо­графія кримо­знавства», що високо оцінена в українській та іноземній історіо­графії. Плідно працюють на ниві кримо­знавства Кримської республіканської організації НСКУ (А. Непомнящий) та Українського товариства охорони памʼяток історії та культури (Н. Кармазіна), роз­виваються археологічні студії (О. Герцен, В. Кутайсов, В. Майко, І. Храпунов, В. Юрочкін), ви­вче­н­ня окремих періодів історії регіону (В. Зарубін, В. Корольов, О. Романько, Р. Хаялі).

А. А. Непомнящий, О. В. Севастьянов

Ви­вче­н­ня природи Кримського пів­острова почалося з часів грецької колонізації близько 2500 р. тому. Найзмістовніші для античної епохи гео­графічні та біо­логічні описи Таврії належать Геродоту (5 ст. до нашої ери), Теофрасту (4–3 ст. до нашої ери), Страбону та Плінію Старшому (обидва — 1 ст. нашої ери). Завдяки особливостям гео­графічного роз­міще­н­ня середньовічна Тавріка слугувала пере­хрестям для найважливіших для тієї доби торговельних і культурних векторів Євразії («з варягів у греки», «Великий шовковий шлях»), що сприяло роз­витку Криму, але пере­вірених даних про Крим було обмаль. 1068 князь Гліб Святославич виміряв ширину Керченської протоки і залишив на Тмутороканському камені перший нарис контурів місцевих берегів. 1474, повертаючись із «Хоженія за три моря», на кримську землю ступив руський мандрівник Афанасій Нікітін. Після багаторічних кримських маршрутів видав чи не єдину книгу про середньовічний Крим турецький мандрівник Евлія Челебі, тоді ж зʼявилися праці арабських гео­графів Масуді й ал-Ідрісі. На зміну першим карто­графічним кресле­н­ням Страбона і Птолемея, присвяченим Криму, при­йшли досконаліші ви­да­н­ня Г. Бенінкази, Я. Га­стальдо, І. Масси, Ґ. де Боплана. Перші академічні роботи з гео­графії та геології Кримського пів­острова зʼявилися у 18 ст. Їхніми авторами стали російські вчені-мандрівники академік В. Зуєв, К. Габліц, П. Пал­лас. Пере­клади їхніх праць на європейські мови стали справжньою сенсацією для гео­графічної науки цивілізованого світу. Вперше детально описано особливості оро­гідро­графії та клімату пів­острова, основні види корисних копалин, унікальні риси рослин­них і тварин­них світів нових земель. Столі­т­тя потому на­ступне поколі­н­ня природо­знавців внесло у гео­графічні описи Криму нові спо­стереже­н­ня. Донині не втратили цін­ності змістовні подорожні записки П. Сумарокова, крає­знавчі праці В. Кондаракі, страти­графічні побудови А. Гюо, геологічні описи Ф. Дюбуа де Монпере. Класичними ви­знані карти кримського узбереж­жя, виконані морськими офіцерами-гідро­графами Е. Манганарі, Г. Бутаковим, І. Сухомліном. Науковим взірцем залишаються топонімічні дослідже­н­ня і «Карта Южнаго Крыма к Крымскому сборнику», здійснені академіком П. Кеп­пеном. Геологічне ви­вче­н­ня Кримського пів­острова на­прикінці 19 — на початку 20 ст. повʼязане з іменами гідрогеолога Н. Головкінського, геологів М. Андрусова, В. Обручева, В. Лучицького, П. Мурзаєва, П. Двойченка, Д. Щербакова, О. Слудського, гео­графів Б. Федоровича, Г. Висоцького, Я. Козіна, геохіміків В. Вернадського, О. Ферсмана, мінералога С. Попова, карстолога га О. Крубера. Результати їхніх досліджень й досі залишаються основою фундаментальних геологічних і тектонічних побудов. 1899–1912 Геологічний комітет здійснював десятиверстну геологічну зйомку Кримського пів­острова. У цій мас­штабній роботі брали участь О. Борисяк, К. Фохт, М. Каракаш, В. Цебріков та ін. Значний внесок у геологію й геоморфологію Криму зробили О. Моісеєв, А. Архангельський, Ф. Левінсон-Лес­сінг, О. Лагоріо, О. Про­зоровський-Голіцин, М. Муратов, Г. Вебер, В. Пчелінцев, Б. Добринін, О. Дзенс-Литовський, С. Альбов, П. Васильєвський, П. Желтов, В. Зенкович, М. Ніколаєв та ін. У 2-й половині 20 ст. геологічні та гео­графічні дослідже­н­ня Криму здійснювали Г. Личагін, В. Морозов, Л. Борисенко, М. Лисенко, І. Благоволін, І. Губанов, Г. Грішанков, П. Під­городецький, О. Клюкін, В. Єна, В. Лебединський, С. Ковалевський, Є. Шнюков, Ю. Полканов, А. Оліферов, І. Ведь. Сейсмогеологічні особливості пів­острова ви­вчають В. Юдін, І. Попов, Б. Пустовітенко, Ю. Вольфман, Е. Тихоненков, А. Лущик, О. Єна; про­блеми генезису й роз­витку кримського карсту — Б. Іванов, В. Дублянський, Б. Вахрушев, Г. Амелічев, В. Душевський. На­прикінці 19 ст. завдяки працям В. Докучаєва у Криму зародилося наукове ґрунто­знавство. Ви­вче­н­ня ґрунтів Криму продовжили М. Клепінін, М. Кочкін, В. Іванов, І. Половицький, П. Гусєв, Ю. Кізяков, Н. Драган та ін. Серед закордон­них кримо­знавців особливе місце посідає К. Кордова (США), який від­творив натуральну історію Кримського пів­острова. Наукові дані про живу природу Криму в 18–19 ст. отримані завдяки дослідже­н­ням К. Габліца, Ф. Біберштейна, П. Пал­ласа, Х. Стевена. Ботанічний Крим у той час роз­вивали В. Агеєнко, М. Зеленецький, Й. Пачоський, Б. Федченко та ін., зоологічний — О. Нікольський, О. Нордман, К. Кес­слер та ін. У 1-й половині 20 ст. рослин­ний світ Криму досліджували Н. Дзенс-Литовська, Б. Зефіров, В. Малєєв, Г. Поплавська, К. Попов, С. Станков, В. Талієв, М. Троїцький, Т. Циріна та ін. Під час створе­н­ня книги «Флора СССР» (1934–64) та «Флора УРСР» (1936–65) інтенсивні флористичні дослідже­н­ня очолювали М. Клоков, М. Котов, М. Цвельов, С. Юзепчук та ін. Ви­вче­н­ням про­блем зоології в Криму в 1-й половині 20 ст. опікувалися Л. Молчанов, П. Сушкін, О. Браунер, В. Аверін, С. Даль, С. Делямуре, Є. Воронцов, І. Андреєв, Ф. Кисельов, В. Плігінський, Г. Артоболевський, О. Сергєєв, Я. Цеєб та ін. Від 1920-х років зоологічні дослідже­н­ня сконцентровані у Кримському заповід­нику, де працювали В. Гептнер, М. Котовщикова, В. Мартіно, І. Поляков, Д. Рухлядєв, І. Пузанов. У 2-й половині 20 — на початку 21 ст. різні аспекти рослин­ного світу Криму ви­вчали А. Артюшенко, Н. Багрікова, М. Бойко, Л. Вахрушева, Я. Дідух, О. Дубовик, І. Дудка, В. Ісіков, В. Гелюта, О. Калугіна-Гутнік, В. Корженевський, К. Крайнюк, Т. Ларіна, І. Маслов, Н. Мільчакова, Л. Міронова, В. Мішньов, С. Мосякін, В. Новосад, Л. Партика, С. Садогурський, І. Саркіна, О. Серьогін, М. Федорончук, О. Ходосовцев, В. Шатко, Ю. Шеляг-Сосонко та ін. Під час написа­н­ня єдиного досі ви­значника вищих рослин Криму М. Рубцов очолив колектив ботаніків, до якого уві­йшли Л. Привалова, Ю. Прокудін, С. Кожевнікова, І. Крюкова, В. Косих, Н. Чернова, М. Шалит та ін. Зоологічні дослідже­н­ня в Криму роз­вивають Є. Алексєєв, Б. Аппак, М. Бескаравайний, О. Болтачов, Ф. Вшивков, Є. Годлевська, О. Дудкін, А. Дулицький, К. Єфетов, С. Іванов, М. Ковблюк, Ю. Костін, І. Мальцев, В. Мітрофанов, А. Мірошніченко, Т. Котенко, О. Кукушкін, А. Паршинцев, В. Попов, М. Щербак та ін. Рівень різноманітності рослин­ного світу Криму 38 разів пере­оцінювали науковці-ботаніки. Від кінця 18 ст. створено 9 ключових флористичних оглядів, спеціально присвячених Криму, які є науковими стандартом для певного часу. Їхні автори: К. Габліц (1785), П. Пал­лас (1795), Ф. Біберштейн (1808–19), Х. Стевен (1856–57), В. Агеєнко (1890, 1897), Є. Вульф (1927 і далі), М. Рубцов (1972), В. Голубєв (1984, 1996), А. Єна (2012). Дослідже­н­ня з природничого Криму декілька разів були загальмовані під впливом певних історичних об­ставин. У звʼязку з тим, що П. Пал­лас продав свій гербарій у Велику Британію, а Х. Стевен подарував власну гербарну колекцію Гельсинкі, Крим двічі по­збавлено базових гербарних колекцій. Лише 1914 Є. Вульф створив кримський гербарій у Нікітському ботанічному саду, який залишається найбільшим і найре­презентативнішим у Криму. 1926 Є. Вульф вимушено залишив Крим і пере­їхав до Ленін­града (нині Санкт-Петербург), де загинув під час блокади 1941, а роз­почата ним «Флора Крыма» завершена 1969 іншими ботаніками. Під час 2-ї світової війни знищено великі зоологічні і ботанічні колекції Кримського заповід­ника. На­прикінці 18 — у 1-й половині 19 ст. центрами природничого Криму слугували домашні кабінети П. Пал­ласа та Х. Стевена у Сімферополі, де збиралося тодішнє наукове товариство. У 2-й половині 19 ст. центр Криму пере­містився у Санкт-Петербург («Крымский комитет»), а потім знов у Сімферополь (організація Природничо-історичного музею С. Мокржецьким і кримо­знавчої бібліотеки «Тавріка» О. Стевеном). У 20 ст. такими центрами стали Нікітський ботанічний сад і Таврійський університет та його спадкоємці. З числен­них ви­дань із природничого Криму особливо вирізняється унікальна науково-популярна серія «Природа Крыма», яка виходила у Сімферополі у 1960-х роках. Серед су­спільно-наукових організацій, які роз­вивали і координували природничі дослідже­н­ня Криму, найбільший внесок зробили Кримське товариство природо­знавців та любителів природи (засноване С. Мокржецький), яке діяло 1910–31, та Асоціація під­тримки ландшафтного і біо­логічного різномані­т­тя Криму «Гурзуф-97», що обʼ­єд­нало під керівництвом М. Бокова кримських природо­знавців після закінче­н­ня спеціального кримського проекту BSP — між­народної Про­грами з під­тримки біо­різномані­т­тя (1997).

О. В. Єна, А. В. Єна