Філософія життя

ФІЛОСО́ФІЯ ЖИТТЯ́ – розділ філософії, що вивчає життя загалом та людське зокрема. Серед кола питань Ф. ж., що розглядають також в окремих розділах біології, психології, антропології, соціології, можна виокремити кілька проблемних груп. Перша — з’ясування феномену життя та напрямів його еволюції в земному і космічному масштабах, зокрема під кутом зору людської діяльності та її наслідків для біосфери (див. також Екологія).

У Ф. ж. здійснюють пошук таких загальних та необхідних ознак чи властивостей, сукупність яких дозволить відрізняти живе від неживого. Складність їх виявлення пов’язана з різноманітністю життя, особливо з огляду на те, що важлива ознака людського життя — духовність — принципово вирізняє його від інших різновидів. У пошуках відповіді на питання, що таке життя, у новочасний і новітній періоди виникла суперечка між фізико-хімічним редукціонізмом та партикуляризмом, з одного боку, і голізмом — з іншого. Пояснюючи життя, прихильники редукціоністичних концепцій підкреслювали особливості тієї субстанції, що є основою чи «носієм» будь-яких його проявів, зокрема духовного. Вважали, що атомно-молекулярна теорія як основа органічної хімії дозволяє зробити висновок, що білок (за твердженням Ф. Енгельса) — речовинна субстанція життя. Опозиційними вважають голістичні, структурно-функціональні підходи, в яких наголошено на здатності організмів до самовідтворення й саморегуляції шляхом обміну із середовищем. Однак найважливішим є системний підхід, що застосовують у різних науках (див. Загальна теорія систем). Друга проблема — вивчення особливостей людини та її життя, застосовуючи синтетичний підхід (див. Антропологія філософська), третя — дослідження з нейрофізології, психології та філософії, спрямовані на з’ясування особливостей психіки, душі, розуму, віри, ціннісних переконань, волі, уяви людини.

Одним із фундаментальних та дискусійних є питання зіставлення понять «тіло»–«душа»: чи здатна нейрофізіологія вичерпно пояснити психічне та свідоме? Важливою проблемою є вивчення свідомості людини, усвідомлення нею себе та світу, в якому живе. П’ятим є дослідження проблем сенсу життя й ціннісних орієнтацій людини. Його вивчення та способи розв’язання здійснюють у різних філософських напрямах: від теології і філософії релігії до інтуїтивно-рефлексивних та аналітичних підходів. Ф. ж. (як відповідник до нім. «Lebenswelt») була об’єктом уваги низки філософів різних націй кінця 19 — початку 20 ст., яких об’єднував спосіб мислення, опозиційного просвітницького раціоналізму та позитивізму. Можна говорити про гуманітарне спрямування мислення, що тенденційно пронизує всі періоди західної філософії (софісти, Сенека, Марк Аврелій, Св. Авґустин, Н. Макіавеллі, Б. Паскаль). Історики філософії зазначають, що це словосполучення введено у вжиток у німецькому мовленні в останній третині 18 ст. на позначення філософії, зорієнтованої на задоволення педагогічних та практичних потреб. Тому, на противагу теоретичної філософії, спрямованої на вирішення вимог природничих наук, центром уваги Ф. ж. стало людське життя в усій його різноманітності. Звідси опозиція Ф. ж. до раціонально обґрунтованих онтологій, логічно упорядкованого мислення, здатного до узагальнення.

Прихильники Ф. ж. вважають, що відкритий до пізнання світу розум (див. Розум і розсудок) можна осягнути, розглядаючи його у контексті людського життя та ін. його проявах (відчуття і сприйняття, почуття й ставлення, уява та фантазія, віра, воля, дія тощо). Тому цей вислів почали вживати на позначення текстів із філософії, що вирізнялися образним, літературним, афористичним мовленням (така тенденція властива пізнішим прихильникам Ф. ж.), а також представниками ідеалістичної філософії кінця 18 — 1-ї половини 19 ст. (Ф. Шеллінґ, Ф. Шлеґель), зосередженими на суперечливій природі самосвідомості, проблемі суб’єктивного й об’єктивного в їхній взаємопов’язаності. На межі 19–20 ст. цей напрям мислення розвинувся в герменевтиці В. Дільтея, філософії М. Гайдеґґера, трансцендентальній феноменології пізнього Е. Гуссерля. У сучасній філософії цим терміном позначають широкий інтелектуальний рух (див. також Інтелектуалізм), представлений низкою напрямів, розвинутих філософами різних західних націй в останній третині 19 ст. та продовжений у 20 ст.: волюнтаризм А. Шопенгауера та Ф.-В. Ніцше, інтуїтивізм А.-Л. Берґсона, прагматизм В. Джеймса, герменевтика і феноменологія, філософська антропологія М. Шелера, екзистенціалізм, персоналізм та ін. У центрі їхньої уваги перебуває не пізнання, спрямоване на забезпечення об’єктивного знання, а феномен людського життя під кутом зору його духовності, самосвідомості. Націлену на здобуття об’єктивних знань розумову діяльність можна пояснити, взявши до уваги, що протиставлення суб’єкта й об’єкта не може бути вихідною позицією мислення. Таке протиставлення тлумачиться лише у площині людського усвідомлення себе як суб’єкта свідомості, мислення, почуття, волі, дії та життєвого середовища.

Особливістю розуму, зорієнтованого на задоволення потреб природничих наук, є те, що він розчленовує будь-яку цілісність на певні елементи для з’ясування їх властивостей і зв’язків між ними. Однак живі утворення (організми) й духовне життя людини є цілісностями, які не можна пізнати у такий спосіб. Слова в поетичному тексті набувають певного смислового відтінку як частина цілого — тексту. Звідси наголос Ф. ж. на інтуїції як засобі пізнання (А.-Л. Берґсон) та на взаємопов’язаності частини і цілого у герменевтиці (герменевтичне коло). У ролі основи духовного життя людини виступає переважно свідомість. Однак М. Шелер вважав, що такою основою має бути життя — те первинне, що не можна зводити до свідомості, виходить за межі будь-яких теорій та способів його усвідомлення. У релігійних напрямах центром духовності є віра в Бога, у волюнтаризмі — воля, в інших напрямах — ціннісні переконання тощо. На противагу погляду на буття як щось стале в своїй основі, прихильники Ф. ж. схиляються до процесуальних онтологій, наголошуючи на джерелах активності, динамізмі, появі новизни, активності та дії у волюнтаризмі і прагматизмі. Перетворення у свідомості розглядають, зважаючи на життєві перспективи осіб і спільнот. За еволюційною концепцією А.-Л. Берґсона, зміни є наслідком дії, енергії буття, творчим поривом (elan vitale). Будь-які біологічні, духовні, історичні процеси (як і цілості) розуміють як безперервну тривалість, яку не можна пізнавати, розсікаючи її на низки подій та виявляючи зв’язки між ними. На безперервності (континуальності) наголошено в інтуїтивізмі А.-Л. Берґсона; В. Джеймс у своїй психології використав поняття «потік свідомості»; В. Дільтей розглядав історичні процеси на засадах герменевтики (сенс будь-якої історичної події можна збагнути в контексті цілого). Тому зрозумілою є опозиція прихильників Ф. ж. до позитивізму й аналітичної філософії.

Якщо говорити про лінгвофілософію як відгалуження аналітичної філософії, то австрійський філософ Л. Віттґенштайн у пізніх працях наголосив не лише на дії як джерелі значення (див. Мовленнєві дії), а й на життєвих формах (нім. Lebensformen), у яких закорінено всі «мовленнєві ігри»; за цим стоїть поняття «життєвий світ» (нім. Lebenswelt) як основа всіх смислів і цінностей. Терміном «життєвий світ» на початку 20 ст. позначали передтеоретичну, передрефлексивну даність, оформлену за допомогою певних технологій та культурних практик. Відповідно сприймання й розуміння світу вільне від наукових та філософських упереджень. Такі спроби наявні в М. Гайдеґґера (відкритість буття) та Е. Гуссерля (поняття «істини» як алтеї, у трансцендентальній феноменології). Йдеться про критичне ставлення до будь-яких упереджень, що визначають «точку зору». Та чи можна досягти початкової позиції в усвідомленні людиною світу й себе в ньому, вільної від будь-яких упереджень? Г.-Ґ. Ґадамер у своїй герменевтиці наголошував, що упередження є необхідною передумовою будь-якого розуміння, осмислення.

Розуміння себе й світу, в якому кожен із нас і всі ми перебуваємо, є історично обмеженим, оскільки визначається традиційними упередженнями. Однак існує можливість усвідомлення упереджень, щоб шляхом розумової саморефлексії поставити їх під питання та вступити з ними в діалог. Це нагадує настанову релігійної людини, яка «вслухається в голос» власного сумління як відлуння голосу Бога у своїй душі з постійним сумнівом: чи не спотворює це відлуння того, чого від нас «хоче Бог»; або настанову творів письменників чи художників, які прагнуть вирватися з полону стереотипів світосприймання й світорозуміння, для досягнення «свіжості» свого зору чи слуху. Тому зрозумілим є потяг Ф. ж. до інтуїтивізму і навіть містицизму, на противагу раціоналізму; використання метафоричного мовлення, написання творів на межі літератури й філософії (зокрема Ф.-В. Ніцше); критики культури як сукупності артефактів, за допомогою яких здійснюють оформлення життєвого світу, що постає як певний горизонт, другий план, вихідний пункт, позиція чи перспектива, щоб придивитися до того, у чому закорінені і як конституюються будь-які сенси. Апологети Ф. ж. критикують філософські напрями, що містять у собі загрозу й виокремлюють інтуїцію, волю, дію, перетворюють вже усталені способи мислення й системи цінностей (переоцінка цінностей), зокрема вказують на те, що такі течії, як волюнтаризм (воля до влади) стали поштовхом до націонал-соціалізму. Цілком виправдана критика сцієнтизму та традиційних цінностей, що ґрунтується на суб’єктивній інтуїції, втіленій у метафоричному мовленні, й може стати джерелом риторик, що підважують надійність будь-яких сенсів цінностей та призводять до нігілізму. Це стосується також окремих сучасних риторик, що апелюють до постмодерного способу мислення. Бо зміщення філософії цінностей у бік суб’єктивізму підважує не тільки віру в Бога як джерела засадничих сенсів і моральних цінностей, а й ослаблює обґрунтування загальнозначущих моральних принципів (волюнтаризм Ф.-В. Ніцше, екзистенціалізм Ж.-П. Сартра). У західній філософії від кінця 20 ст. посилюються об’єктивістські підходи у філософії цінностей. Це зумовлено загрозою поширення споживчої орієнтації у масовій ментальності та зростанням впливу маніпулятивних технологій на масову свідомість в інформаційних суспільствах. У сучасній філософії прагнуть поєднати здобутки аналітичної філософії (самокритичного раціоналізму), з одного боку, та феноменології, екзистенціалізму й герменевтики — з іншого.

В українській інтелектуальній культурі до Ф. ж. та християнського містицизму тяжіє філософія Г. Сковороди. Тенденції, споріднені з «філософією серця», присутні також у філософії П. Юркевича. С. Подолинський, на праці якого вплинули марксизм та соціальна філософія М. Драгоманова, цікавився також з’ясуванням феномену життя й еволюції. У 20 ст. Ф. ж. найвиразніше представлена концепцією біосфери та ноосфери В. Вернадського. Від 1960-х рр. філософськими проблемами біології, зокрема з’ясуванням феномену життя в космічному масштабі, займалася Н. Костюк. У 1960–70-х рр. окремі філософи надрукували праці, присвячені системній теорії (А. Уйомов, Н. Депенчук). Тоді ж з’явилися філософські й літературно-критичні публікації, що зазнали впливу екзистенціалізму (Є. Сверстюк, І. Бичко). Від початку 1990-х рр. поширилася низка підходів у широкому колі проблем, що стосуються з’ясування понять «життя», «біосфера», «еволюція», особливостей життя людини та наслідків її діяльності з погляду екології. В основі Ф. ж. лежать дослідження з філософської антропології, що використовують здобутки феноменології та герменевтики, наголошують на важливості особистого досвіду, самосвідомості; студії з філософії культури з огляду на перетворення у світорозумінні і системах цінностей. З позицій структурно-функціонального підходу написав книгу «Раціональність і виміри людського буття» (К., 1997) М. Попович. Серед досліджень із позицій філософії духу з акцентом на засадничих цінностях необхідно відзначити есеїстику Є. Сверстюка, що репрезентує філософію християнського екзистенціалізму в Україні. До публікацій феноменологічного спрямування належать літературно-філософські публікації О. Забужко. Серед дослідників, які з’ясовують проблеми феноменології та герменевтики як філософських напрямів, — С. Кошарний, В. Кебуладзе, А. Богачов.

Розмір шрифту

Філософія життя

Рекомендована література

Інформація про статтю