Філософія життя

ФІЛОСО́ФІЯ ЖИ­Т­ТЯ́  — роз­діл філософії, що ви­вчає життя загалом та людське зокрема. Серед кола питань Ф. ж., що роз­глядають також в окремих роз­ділах біології, психології, антропології, соціології, можна ви­окремити кілька про­блемних груп. Перша — зʼясува­н­ня феномену життя та напрямів його еволюції в земному і космічному мас­штабах, зокрема під кутом зору людської діяльності та її наслідків для біосфери (див. також Екологія). 

У Ф. ж. здійснюють пошук таких загальних та необхідних ознак чи властивостей, сукупність яких до­зволить від­різняти живе від неживого. Складність їх виявле­н­ня повʼязана з різноманітністю життя, особливо з огляду на те, що важлива ознака людського життя — духовність — принципово вирізняє його від інших різновидів. У пошуках від­повіді на пита­н­ня, що таке життя, у новочасний і новітній періоди виникла суперечка між фізико-хімічним редукціонізмом та партикуляризмом, з одного боку, і голізмом — з іншого. Пояснюючи життя, прихильники редукціоністичних концепцій під­креслювали особливості тієї суб­станції, що є основою чи «носієм» будь-яких його проявів, зокрема духовного. Вважали, що атомно-молекулярна теорія як основа органічної хімії до­зволяє зробити висновок, що білок (за твердже­н­ням Ф. Енгельса) — речовин­на суб­станція життя. Опозиційними вважають голістичні, структурно-функціональні під­ходи, в яких наголошено на здатності організмів до самовід­творе­н­ня й саморегуляції шляхом обміну із середовищем. Однак найважливішим є системний під­хід, що за­стосовують у різних науках (див. Загальна теорія систем). Друга про­блема — ви­вче­н­ня особливостей людини та її життя, за­стосовуючи синтетичний під­хід (див. Антропологія філософська), третя — дослідже­н­ня з нейрофізології, психології та філософії, спрямовані на зʼясува­н­ня особливостей психіки, душі, розуму, віри, цін­нісних пере­конань, волі, уяви людини. 

Одним із фундаментальних та дис­кусійних є пита­н­ня зі­ставле­н­ня понять «тіло»—«душа»: чи здатна нейрофізіологія вичерпно пояснити психічне та сві­доме? Важливою про­блемою є ви­вче­н­ня свідомості людини, усві­домле­н­ня нею себе та світу, в якому живе. Пʼятим є дослідже­н­ня про­блем сенсу життя й цін­нісних орієнтацій людини. Його ви­вче­н­ня та способи роз­вʼяза­н­ня здійснюють у різних філософських напрямах: від теології і філософії релігії до інтуїтивно-рефлексивних та аналітичних під­ходів. Ф. ж. (як від­повід­ник до нім. «Lebenswelt») була обʼєктом уваги низки філософів різних націй кінця 19 — початку 20 ст., яких обʼ­єд­нував спосіб мислення, опозиційного просвітницького раціоналізму та позитивізму. Можна говорити про гуманітарне спрямува­н­ня мисле­н­ня, що тенденційно пронизує всі періоди західної філософії (софісти, Сенека, Марк Аврелій, Св. Авґустин, Н. Макіавел­лі, Б. Паскаль). Історики філософії за­значають, що це словосполуче­н­ня введено у вжиток у німецькому мовлен­ні в остан­ній третині 18 ст. на по­значе­н­ня філософії, зорієнтованої на задоволе­н­ня педагогічних та практичних потреб. Тому, на противагу теоретичної філософії, спрямованої на виріше­н­ня вимог природничих наук, центром уваги Ф. ж. стало людське життя в усій його різноманітності. Звідси опозиція Ф. ж. до раціонально об­ґрунтованих онтологій, логічно упорядкованого мисле­н­ня, здатного до узагальне­н­ня. 

Прихильники Ф. ж. вважають, що від­критий до пі­зна­н­ня світу розум (див. Розум і роз­судок) можна осягнути, роз­глядаючи його у контекс­ті людського життя та ін. його проявах (відчуття і сприйняття, почуття й ставлення, уява та фантазія, віра, воля, дія тощо). Тому цей вислів почали вживати на по­значе­н­ня текс­тів із філософії, що вирізнялися образним, літературним, афористичним мовле­н­ням (така тенденція властива пізнішим прихильникам Ф. ж.), а також пред­ставниками ідеалістичної філософії кінця 18 — 1-ї половини 19 ст. (Ф. Шел­лінґ, Ф. Шлеґель), зосередженими на суперечливій природі самосві­домості, про­блемі субʼєктивного й обʼєктивного в їхній взаємоповʼязаності. На межі 19—20 ст. цей напрям мисле­н­ня роз­винувся в герменевтиці В. Дільтея, філософії М. Гайдеґ­ґера, транс­цендентальній феноменології пізнього Е. Гус­серля. У сучасній філософії цим терміном по­значають широкий інтелектуальний рух (див. також Інтелектуалізм), пред­ставлений низкою напрямів, роз­винутих філософами різних західних націй в остан­ній третині 19 ст. та продовжений у 20 ст.: волюнтаризм А. Шопенгауера та Ф.-В. Ніцше, інтуїтивізм А.-Л. Берґсона, прагматизм В. Джеймса, герменевтика і феноменологія, філософська антропологія М. Шелера, екзистенціалізм, персоналізм та ін. У центрі їхньої уваги пере­буває не пізнання, спрямоване на забезпече­н­ня обʼєктивного зна­н­ня, а феномен людського життя під кутом зору його духовності, самосві­домості. Націлену на здобу­т­тя обʼєктивних знань ро­зумову діяльність можна пояснити, взявши до уваги, що проти­ставле­н­ня субʼєкта й обʼєкта не може бути вихідною позицією мисле­н­ня. Таке проти­ставле­н­ня тлумачиться лише у площині людського усві­домле­н­ня себе як субʼєкта сві­домості, мисле­н­ня, почу­т­тя, волі, дії та жит­тєвого середовища. 

Особливістю ро­зуму, зорієнтованого на задоволе­н­ня потреб природничих наук, є те, що він роз­членовує будь-яку цілісність на певні елементи для зʼясува­н­ня їх властивостей і звʼязків між ними. Однак живі утворе­н­ня (організми) й духовне життя людини є цілісностями, які не можна пі­знати у такий спосіб. Слова в поетичному текс­ті набувають певного смислового від­тінку як частина цілого — текс­ту. Звідси наголос Ф. ж. на інтуїції як засобі пі­зна­н­ня (А.-Л. Берґсон) та на взаємоповʼязаності частини і цілого у герменевтиці (герменевтичне коло). У ролі основи духовного життя людини ви­ступає пере­важно сві­домість. Однак М. Шелер вважав, що такою основою має бути життя — те первин­не, що не можна зводити до сві­домості, виходить за межі будь-яких теорій та способів його усві­домле­н­ня. У релігійних напрямах центром духовності є віра в Бога, у волюнтаризмі — воля, в інших напрямах — цін­нісні пере­кона­н­ня тощо. На противагу по­гляду на буття як щось стале в своїй основі, прихильники Ф. ж. схиляються до процесуальних онтологій, наголошуючи на джерелах активності, динамізмі, появі новизни, активності та дії у волюнтаризмі і прагматизмі. Пере­творе­н­ня у сві­домості роз­глядають, зважаючи на жит­тєві пер­спективи осіб і спільнот. За еволюційною концепцією А.-Л. Берґсона, зміни є наслідком дії, енергії буття, творчим поривом (elan vitale). Будь-які біо­логічні, духовні, історичні процеси (як і цілості) ро­зуміють як без­перервну тривалість, яку не можна пі­знавати, роз­сікаючи її на низки подій та виявляючи звʼязки між ними. На без­перервності (континуальності) наголошено в інтуїтивізмі А.-Л. Берґсона; В. Джеймс у своїй психології викори­став поня­т­тя «потік сві­домості»; В. Дільтей роз­глядав історичні процеси на засадах герменевтики (сенс будь-якої історичної події можна збагнути в контекс­ті цілого). Тому зро­зумілою є опозиція прихильників Ф. ж. до позитивізму й аналітичної філософії. 

Якщо говорити про лінгвофілософію як від­галуже­н­ня аналітичної філософії, то ав­стрійський філософ Л. Віт­тґенштайн у пізніх працях наголосив не лише на дії як джерелі значе­н­ня (див. Мовлен­нєві дії), а й на жит­тєвих формах (нім. Lebensformen), у яких закорінено всі «мовлен­нєві ігри»; за цим стоїть поня­т­тя «жит­тєвий світ» (нім. Lebenswelt) як основа всіх смислів і цін­ностей. Терміном «жит­тєвий світ» на початку 20 ст. по­значали пере­дтеоретичну, перед­рефлексивну даність, оформлену за допомогою певних технологій та культурних практик. Від­повід­но спри­йма­н­ня й ро­зумі­н­ня світу вільне від наукових та філософських упереджень. Такі спроби наявні в М. Гайдеґ­ґера (від­критість буття) та Е. Гус­серля (поня­т­тя «істини» як алтеї, у транс­цендентальній феноменології). Йдеться про критичне ставле­н­ня до будь-яких упереджень, що ви­значають «точку зору». Та чи можна досягти початкової позиції в усві­домлен­ні людиною світу й себе в ньому, вільної від будь-яких упереджень? Г.-Ґ. Ґадамер у своїй герменевтиці наголошував, що упередже­н­ня є необхідною перед­умовою будь-якого ро­зумі­н­ня, осмисле­н­ня. 

Ро­зумі­н­ня себе й світу, в якому кожен із нас і всі ми пере­буваємо, є історично обмеженим, оскільки ви­значається традиційними упередже­н­нями. Однак існує можливість усві­домле­н­ня упереджень, щоб шляхом ро­зумової саморефлексії по­ставити їх під пита­н­ня та вступити з ними в діалог. Це нагадує на­станову релігійної людини, яка «вслухається в голос» власного сумлі­н­ня як від­лу­н­ня голосу Бога у своїй душі з по­стійним сумнівом: чи не спотворює це від­лу­н­ня того, чого від нас «хоче Бог»; або на­станову творів письмен­ників чи художників, які прагнуть ви­рватися з полону стереотипів світос­при­йма­н­ня й світоро­зумі­н­ня, для досягне­н­ня «свіжості» свого зору чи слуху. Тому зро­зумілим є потяг Ф. ж. до інтуїтивізму і навіть містицизму, на противагу раціоналізму; викори­ста­н­ня метафоричного мовле­н­ня, написа­н­ня творів на межі літератури й філософії (зокрема Ф.-В. Ніцше); критики культури як сукупності артефактів, за допомогою яких здійснюють оформле­н­ня жит­тєвого світу, що по­стає як певний горизонт, другий план, вихідний пункт, позиція чи пер­спектива, щоб придивитися до того, у чому закорінені і як кон­ституюються будь-які сенси. Апологети Ф. ж. критикують філософські напрями, що містять у собі за­грозу й ви­окремлюють інтуїцію, волю, дію, пере­творюють вже усталені способи мисле­н­ня й системи цін­ностей (пере­оцінка цін­ностей), зокрема вказують на те, що такі течії, як волюнтаризм (воля до влади) стали поштовхом до націонал-соціалізму. Цілком виправ­дана критика сцієнтизму та традиційних цін­ностей, що ґрунтується на субʼєктивній інтуїції, втіленій у метафоричному мовлен­ні, й може стати джерелом риторик, що під­важують надійність будь-яких сенсів цін­ностей та призводять до нігілізму. Це стосується також окремих сучасних риторик, що апелюють до постмодерного способу мисле­н­ня. Бо зміще­н­ня філософії цін­ностей у бік субʼєктивізму під­важує не тільки віру в Бога як джерела засадничих сенсів і моральних цін­ностей, а й ослаблює об­ґрунтува­н­ня загально­значущих моральних принципів (волюнтаризм Ф.-В. Ніцше, екзистенціалізм Ж.-П. Сартра). У західній філософії від кінця 20 ст. посилюються обʼєктивістські під­ходи у філософії цін­ностей. Це зумовлено за­грозою пошире­н­ня споживчої орієнтації у масовій ментальності та зро­ста­н­ням впливу маніпулятивних технологій на масову сві­домість в інформаційних су­спільствах. У сучасній філософії прагнуть по­єд­нати здобутки аналітичної філософії (самокритичного раціоналізму), з одного боку, та феноменології, екзистенціалізму й герменевтики — з іншого.

В українській інтелектуальній культурі до Ф. ж. та християнського містицизму тяжіє філософія Г. Сковороди. Тенденції, споріднені з «філософією серця», присутні також у філософії П. Юркевича. С. Подолинський, на праці якого вплинули марксизм та соціальна філософія М. Драгоманова, цікавився також зʼясува­н­ням феномену життя й еволюції. У 20 ст. Ф. ж. найвиразніше пред­ставлена концепцією біо­сфери та ноо­сфери В. Вернадського. Від 1960-х рр. філософськими про­блемами біо­логії, зокрема зʼясува­н­ням феномену життя в космічному мас­штабі, за­ймалася Н. Костюк. У 1960—70-х рр. окремі філософи на­друкували праці, присвячені системній теорії (А. Уйомов, Н. Депенчук). Тоді ж зʼявилися філософські й літературно-критичні публікації, що за­знали впливу екзистенціалізму (Є. Сверстюк, І. Бичко). Від початку 1990-х рр. поширилася низка під­ходів у широкому колі про­блем, що стосуються зʼясува­н­ня понять «життя», «біо­сфера», «еволюція», особливостей життя людини та наслідків її діяльності з по­гляду екології. В основі Ф. ж. лежать дослідже­н­ня з філософської антропології, що використовують здобутки феноменології та герменевтики, наголошують на важливості особистого досвіду, самосві­домості; студії з філософії культури з огляду на пере­творе­н­ня у світоро­зумін­ні і системах цін­ностей. З позицій структурно-функціонального під­ходу написав книгу «Раціональність і виміри людського буття» (К., 1997) М. Попович. Серед досліджень із позицій філософії духу з акцентом на засадничих цін­ностях необхідно від­значити есе­їстику Є. Сверстюка, що ре­презентує філософію християнського екзистенціалізму в Україні. До публікацій феноменологічного спрямува­н­ня належать літературно-філософські публікації О. Забужко. Серед дослідників, які зʼясовують про­блеми феноменології та герменевтики як філософських напрямів, — С. Кошарний, В. Кебуладзе, А. Богачов.

Завантажити статтю