Меншини національні

Визначення і загальна характеристика

МЕНШИ́НИ НАЦІОНА́ЛЬНІ — група людей некорін­ного етнічного статусу, які проживають у рідному для себе етносередовищі. Обʼ­єд­нує осіб, які мають громадянство, однак у багатьох випадках не ві­ді­грають провід. ролі в су­спільстві, що зумовлює необхідність об­стоюва­н­ня політ. прав і забезпече­н­ня від­повід. юрид. захисту. Прагнучи зберегти етнічну ідентичність, М. н. створюють спец. ін­ституції, нац. культурні центри, освітні установи, ЗМІ тощо. Приналежність до М. н. ви­значається субʼєктивно й не вимагає зворот. ви­зна­н­ня етніч. групи, на від­міну від приналежності до етніч. групи, яка є обʼєк­­тивною та ви­значається генетично. Формува­н­ня М. н. су­проводжується етапом етніч. від­родже­н­ня (створе­н­ням нац. культур. т-в, освіт. центрів, активіза­цією істор. памʼяті); т. зв. мобіліза­цією етніч. групи — пере­ходом від елементар. задоволе­н­ня мовних, культур., реліг. потреб до організов. захисту своїх соц.-екон. інтересів. На­ступ. етап роз­витку М. н. — «політизація» етнічності шляхом висуне­н­ня політ. вимог, роз­робле­н­ня політ. про­грам, створе­н­ня від­повід. політ. партій. Поня­т­тя «М. н.» за­проваджене в обіг ідеологами ав­стромарксизму в контекс­ті опрацюва­н­ня про­блеми від­носин між держ. й недерж. націями та роз­робле­н­ня концепції нац.-персон. (екс­територ.) автономії. У Рос. імперії від­повід­ні ідеї роз­робляв С. Бубнов у контекс­ті виріше­н­ня т. зв. євр. пита­н­ня. Нац.-культурна автономія для євреїв Росії перед­бачала самоупр. євр. громади, нац. школу й свободу мови. Вона стала політ. платформою кількох політ. євр. партій. РСДРП (більшовиків) проти­ставила ідеї нац.-культур. автономії принцип нац.-територ. автономії. У про­грамі 1903 ідеалом майбут. ладу проголошено республіку, організов. за принципом обл. самоврядува­н­ня для тих місцевостей, які від­значаються особл. побут. умовами й складом населе­н­ня. Декларувалося право насел. отримувати освіту рідною мовою у створюваних за держ. кошт навч. закладах; за­провадже­н­ня рідної мови нарівні з держ. в усіх місц. громад. і держ. установах; право на самови­значе­н­ня за всіма націями, що входять до складу держави. Подальший роз­виток більшов. концепції виріше­н­ня нац. пита­н­ня ґрунтувався на ви­знан­ні догми про те, що дотрима­н­ня прав М. н. може гарантувати тільки пролетар. революція. Про­блема самови­значе­н­ня М. н. та їхнього кон­ституюва­н­ня на постімпер. просторах набула знач. теор. і політ. гостроти під час Виз­вольних змагань 1917–21. Тимчас. уряд у Декларації від 3 березня 1917 скасував усі обмеже­н­ня громадян за нац. ознакою та ухвалив ін. правові гарантії прав людини, однак заг.-демократ. засади виріше­н­ня нац. пита­н­ня не призупинили роз­виток нац.-визв. рухів. В основу виріше­н­ня нац. пита­н­ня в УНР покладено теор. засади зх.-європ. соціал-демократії. Правові засади нац. політики сформульов. під час Все­українського національного кон­гресу, у резолюції якого за­значено, що одним із гол. принципів майбут. укр. автономії у складі Рос. Федератив. Респ. стане повне забезпече­н­ня прав М. н., які живуть в Україні. Резолюція Всеукр. нац. кон­гресу «Про роз­шире­н­ня складу Центральної Ради» (7 квітня 1917) проголосила квот. принцип їхнього пред­ставництва в уряді — 25 %. 8 серпня 1917 мандатна комісія доповіла про введе­н­ня до складу УЦР 104-х росіян, 50-ти євреїв, 20-ти поляків (від різних політ. партій), а також по одному пред­ставникові від молдован, німців, татар, білорусів, чехів, греків, болгар, менонітів. У створ. 17 червня 1917 уряді перед­бачено секретарство з між­нац. справ (очолив С. Єфремов), 11 липня того ж року від­булося перше засі­да­н­ня Ген. секретаріату УЦР за участі пред­ставників М. н., 25 липня секретарство з між­нац. справ реорганізов. у секретарство охорони прав М. н. (очолив О. Шульгин). Принципово важливими були ухвали Зʼ­їзду поневолених народів 1917 у Києві. По­станова «Про загальнодержавну та кра­йові мови» (15 вересня 1917) ви­значила статус російської мови як заг.-держ. у Рос. Федератив. Респ. й анонсувала вдосконале­н­ня законодавства щодо сфер за­стосува­н­ня кра­йових мов. По­становою Ген. секретаріату УЦР від 18 вересня 1917 на тер. керованих ним укр. губерній за­проваджено укр.-рос. двомовність, заст. ген. секр. з нац. справ на­дано право спілкуватися і вести діловодство мовами М. н. III Універсал УЦР (7 листопада 1917) гарантував їм право викори­ста­н­ня рідної мови при звернен­ні до держ. установ. На нових держ. кредит. білетах та укр. грошах інформація повин­на була також за­значатися рос. і польс. мовами та на їдиші. Най­значнішим етапом у теор. і практ. опрацюван­ні нац. пита­н­ня в УНР стало ухвале­н­ня Закону «Про національно-персональну автономію» (1918), включеного до текс­ту Кон­ституції УНР. Великороси, євреї та поляки отримали нац.-персон. автономію на під­ставі прямої дії Кон­ституції, ін. громади могли скори­статися цим правом, надіславши до Ген. суду УНР колективну заяву, під­писану не менш ніж 10-ма тис. громадян від­повід. національності. Упродовж нетривалої історії УЦР досягне­н­ня лоял. ставле­н­ня М. н. до кон­ституюва­н­ня укр. нації залишалося найгострішим політ. зав­да­н­ням укр. урядовців. Лідери деяких нац. громад ви­ступили проти по­станови УЦР про склика­н­ня Укр. Установ. зборів. IV Універсал УЦР вітали лише поляки, хоча незадовго до цього вони виявляли гостро негативну реакцію на III Універсал УЦР, що ліквідував велике польс. землеволоді­н­ня в Україні. Зʼїзд нім. колоністів Херсон. і Бес­сараб. округів (квітень 1918) висловився за те, щоб німці не при­ймали укр. громадянства. Позиція нім. громади та її активна зовн.-політ. під­тримка з боку нім. уряду 1918–21 сприяли ви­зріван­ню ідеї створе­н­ня нац. адм.-територ. утворень. Уже під час пере­говорів у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь) нім. сторона домагалася ви­зна­н­ня нім. колоністів емі­грантами і права встановле­н­ня протекторату над німцями, які мешкали в Росії та Україні. Найбільш не­примирен­ною була позиція рос. громади, яка не ви­знавала статусу М. н. На нелоял. ставле­н­ня М. н. до УЦР, що стало вагомим чин­ником її політ. невдач, вказували Д. Дорошенко та В. Вин­ниченко, зокрема перший скептично висловився про ставле­н­ня М. н. до Закону «Про національно-персональну автономію», який, на його думку, «не викликав ніякого при­зна­н­ня з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей». Реалізація теорії нац.-персон. автономії стала політ. платформою держ. роз­витку ЗУНР. Прокламація Укр. нац. ради ЗУНР від 19 жовтня 1918 задекларувала намага­н­ня залучити М. н. до упр. нею (їм за­пропоновано скеровувати своїх делегатів до Укр. нац. ради, також перед­бачено на­да­н­ня нац.-куль­тур. автономії майбут. кон­ституцією). У ві­дозві від 1 листопада 1918 містився заклик до поляків, євреїв та німців про необхідність їхнього пред­ставництва в Укр. нац. раді, а також під­твердже­н­ня рівноправності громадян незалежно від їхньої нац. та реліг. приналежності. Уряд Є. Петрушевича не приховував, що очікував від М. н. лояльності й ви­зна­н­ня укр. влади. 18 листопада 1918 Укр. нац. рада ухвалила по­станову про створе­н­ня польс., євр. і нім. секретарств, 5 квітня 1919 створ. секретарство з євр. справ. Уряд ЗУНР сприяв утворен­ню Нім. нац. ради ЗУНР та Євр. нац. ради Сх. Галичини в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Лідери ЗУНР роз­глядали їх як прообрази заг.-нац. громад. організацій М. н., через які остан­ні мали в майбутньому реалізувати право на нац.-культурну автономію. Закони від 15 квітня 1919 «Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР» і «Про склика­н­ня Сойму ЗОУНР» перед­бачали обра­н­ня парламенту на основі заг., рівного, таєм., прямого, пропорц. права. Він мав складатися з 226-ти послів, серед яких 33 — поляки, 17 — євреїв, 6 — німців. Поляки, євреї та німці отримали право вільного викори­ста­н­ня рідної мови у взаєминах з органами влади й управлі­н­ня. Закон 13 лютого 1919 «Про основи укла­да­н­ня шкільництва на ЗОУНР» до­зволив від­кривати нац. школи. У деяких місцевостях М. н. встигли скори­статися на­даним правом: у Станіславі, Тернополі, м. Стрий (нині Львів. обл.) і Коломия (нині Івано-Фр. обл.) працювали держ. євр. гімназії, у Станіславі — нім., пере­поною для від­кри­т­тя польс. г-зій стала від­мова польс. учителів скласти присягу на вірність ЗУНР. Не­одно­значним було ставле­н­ня до про­блеми нац.-персон. автономії в уряд. колах за геть­манату П. Скоропадського. 8 липня 1918 РМ Української Держави скасувала чин­ність Закону «Про націо­нально-персональну автономію», внаслідок чого ліквідовано великоруське, польс. і євр. мін-ва. Проте, проголосивши принцип на­да­н­ня рівно­знач. допомоги всім громадянам незалежно від нац. приналежності, геть­ман зробив багато корисного в справі політ. зро­ста­н­ня М. н. За його сприя­н­ня організовано нову євр. партію, Рос. нац. центр, проведено Євр. сан. зʼїзд, Всеукр. польс. зʼїзд, від­новлено діяльність чехо-словац. комітету. 11–13 серпня 1918 проведено вибори до Тимчас. євр. нац. зборів, що мали стати вищим пред­ставниц. органом Євр. нац. союзу. Реанімація низки ухвал УЦР від­булася за часів Директорії УНР. У «Звернен­ні до російської, єврейської і польської демократії на Україні» (листопад 1918) Директорія УНР проголосила від­новле­н­ня принципів етнонац. політики УЦР та необхідність за­провадже­н­ня нац.-пер­­сон. автономії. 24 січня 1919 від­повід. закон часів геть­манату скасовано, ще до поверне­н­ня до Києва створ. Від­діл у справах нац. меншин на чолі з С. Ґольдельманом. Євр. громада на той час мала оформлені вимоги та уявле­н­ня про форми їхнього втіле­н­ня в УНР. 6 квітня 1919 секретаріат звернувся до Директорії з доповід. запискою, в якій пропонував ви­знати Тимчас. нац. збори та Нац. секретаріат законодав. і виконав. органами євр. автономії до склика­н­ня Установ. зборів євреїв України; функції посередника у взаєминах між державою та автономією мав виконувати статс-секр. або гол. керуючий у справах євр. автономії (на правах міністра). Конфлікт між укр. та євр. проводом яскраво виявився через при­значе­н­ня Міні­стром євр. справ А. Ревуцького без узгодже­н­ня його кандидатури з Євр. нац. секретаріатом. Проте надалі плідна праця мін-ва стала основою закладе­н­ня правових засад існува­н­ня євреїв в УНР, зокрема умов євр. громад. само­управлі­н­ня. До його компетенції від­несли реєстрацію актів громадян. стану, юрид. допомогу, пред­ставництво в держ. і громад. організаціях, викона­н­ня яких покладено на Громад. раду й управу. Логіч. продовже­н­ням поперед. пошуків у галузі врегулюва­н­ня взаємин укр. державності та М. н. стало законодавче об­ґрунтува­н­ня основ мовної політики. 1 січня 1919 опубл. Закон «Про державну мову в УНР». На його впровадже­н­ня 24 січня 1919 ви­дано наказ Міністра освіти, яким на­дано право національно роз­ме­жов. установам видавати документи мовами М. н. Рада нар. міністрів УНР ухвалила Закон «Про карну від­повід­альність за образу національної чести та до­стойності». У над­звичайно складних внутр. і зовн.-політ. умовах Директорія намагалася під­тримувати дію задекларов. УНР демократ. свобод особи та народів: до складу уряду входило Міністерство євр. справ, очолюване П. Красним; кон­ституц. проекти містили стат­ті, покликані сприяти дотриман­ню прав М. н. Верхов. орган уряду УНР у ви­гнан­ні — Рада Респ. — мала складатися, на думку її фундаторів, з 67-ми депутатів (зокрема 6-ти євреїв, 2-х поляків і 1 німця). Намага­н­ня заручитися широкою під­тримкою М. н. втілено у Законах уряду УНР в екзилі «Про громадянство УНР», «Про встановле­н­ня Єдиної національно-державної школи та про Статут єдиної школи» (1921). Утвердже­н­ня рад. влади започаткувало новий етап в історії М. н. Окрім євр. партій, в Україні припинили існува­н­ня ін. нац. партії, а етнічні меншини втратили можливість від­стоювати на держ. рівні свої специф. вимоги в галузі соц.-екон., політ. і культур. життя. Унаслідок внутр. міграцій від­чут. змін за­знало, насамперед, селянство таких етніч. груп: німці, болгари, греки, чехи. Так, числен­на група німців, депортов. на поч. 1-ї світової вій­ни царським урядом на Сх. Рос. імперії, лише 1918–20 повернулася в примусово залишені оселі, що були на той час зруйновані або пере­йшли до нових власників. Інтенсивні міграц. процеси тривали у контекс­ті польс.-рад. вій­ни 1920 у місцях компакт. роз­селе­н­ня поляків на Волині. Знач. на­плив біженців, пере­важно росіян, охопив Пд. Україну. Докорін­но змінилося соц.-екон. становище М. н. Унаслідок соціаліст. за змістом пере­творень УЦР, Директорії УНР, а згодом — екс­про­пріатор. політики більшовиків росіяни втратили не лише керівну роль у держ. житті, а й екон. основу статусу великоросів; євреї (друга за чисельністю етнічна меншина України) через погроми і політику «воєн­ного комунізму» — економічно найпотужнішу частину своєї громади. У респ. зали­­ши­­лися практично найбідніші прошарки євр. спільноти, пере­важно містечк., яка при­скорено люмпенізувалася. Подальше збідне­н­ня громади стало під­ґрунтям для знач. соц. суперечностей і проб­лем, живило емі­грант. на­строї, негативно впливало на екон. й культурне життя регіонів, де пере­важали євреї. Рад. земел. реформа вщент зруйнувала ідилію поперед. етапу історії поземел. від­носин у місцях компакт. роз­селе­н­ня колиш. іноз. колоністів. Екс­про­пріатор. вакханалія, що охопила Україну на початк. етапі рад. будівництва, при­звела до пере­розподілу орних земель, пасовищ та угідь, який від­бувався на користь укр. і рос. земел. громад. М. н., за­звичай, втрачали найкращі ділянки, залишаючись господарювати на не­придат. або мало­придат. землях. Унаслідок цього в 1-й пол. 1920-х рр. екон. міць і пере­січну заможність іноз. колоністів значно пі­дірвано, хоча їхнє матеріал. становище залишалося кращим, ніж укр. та рос. селян. 1921 оформився пере­розподіл нац.-етніч. складу насел. між містом і селом на користь остан­нього. При практично не­змін. частці укр. сільс. насел. 1920 питома вага росіян у селах зросла порівняно з 1917 від 18 до 46 %, євреїв — від 2,5 до 33,8 %, поляків — від 51 до 74 %. Стався повний злам поперед. моделі функціонува­н­ня су­спільства та між­нац. роз­поділу праці як його складової частини. Станом на 1924, сільс. були 95 % нім. і болгар., 85 % — польс., 7 % — євр. громад. На поч. політики «коренізації» (вимушеної тактич. по­ступки більшовиків на шляху до досягне­н­ня стратег. мети — побудови соціалізму) етнополіт. ситуація в УСРР щодо держ. регулюва­н­ня залишалася над­звичайно складною. Вона зумовлювалася не стільки вагомістю пред­ставництва меншин в етніч. структурі країни, скільки виразною строкатістю ознак етніч. громад. Остан­ні, зокрема, істотно від­різнялися місцем еміграції (зх.- і сх.-європ., азій., із союз. респ.) і її причинами (у цьому сенсі окреме місце посідали політ. емі­гранти). За мовними ознаками М. н. складали кілька груп, найчислен­ніші серед яких — пред­ставники індоєвроп., сло­­вʼян. і тюрк. мовних сімей. Держава не могла ігнорувати наявність пред­ставників китай. і корей. мовних сімей, а також тих народів, які не мали влас. літ. мови. Сут­тєві від­мін­ності існували в галузі соц. структурува­н­ня етніч. громад. Окремі групи складали колишні колоністи, містечк. євреї, цигани (роми). Епоха «воєн. комунізму» знищила їхню традиц. систему господарюва­н­ня й типові етнічні форми зайнятості. За ступ. урбанізації перше місце серед меншин посідали нечислен­ні дис­персні етнічні громади (вірмени, грузини, литовці, естонці, корейці, китайці та ін.) і євреї. Найурівноваженішою була соц. структура росіян, які майже порівну складалися із селян та містян, ін. громади залишалися селянськими. Серед меншин, власна історія яких нерозривно повʼязана з історією України, — окремі групи старожит. польс., білорус., рос. селянст­ва. Значна сусп. про­блема того часу — натуралізація ново­прибулих етніч. меншин (біженців і політ. емі­грантів). Упродовж 1920-х рр. більшовики послідовно впроваджували в життя концепцію монопартійності й штуч. заходами обмежували можливості альтернатив. політ. мисле­н­ня та волевиявле­н­ня народів країни, пере­слідували пред­ставників усіх альтернатив. політ. партій та сусп. рухів. Це деформувало політ. життя, по­збавляючи широкі сусп. верстви, зокрема етнічні громади, можливостей від­повід. реалізації політ. активності. Значні сили спрямовано проти сіоніст. організацій і партій. Так, у січні 1922 у Харкові заарешт. учасників 3-ї конф. громад.-госп. спілки «Геголуц» (опікувалася під­готовкою євр. с.-г. колонізації), що спричинило роз­кол в організації: «ліві» вважали за можливе спів­­працювати з владою й готувати кадри виключно для комун (кібуців), «праві» закликали до пере­ходу на нелегал. становище та збереже­н­ня позапарт., нац. характеру руху. У серпні 1923 «лівий» «Геголуц» отримав до­звіл на діяльність у РСФРР, але був заборонений в УСРР і Білорус. РСР. Від 1923 серед мотивів пере­слідува­н­ня «Геголуцу» пере­важали міркува­н­ня про не­припустимість прецеденту існува­н­ня організації як такої. До поч. 1925 її роз­громлено (офіційно діяльність припинено 1928), а майно роз­дане колгоспам республіки.

Деморалізуючи й деперсоніфікуючи нац. рухи в УРСР, більшовики прагнули не стільки придушити остан­ні, скільки опанувати сві­домістю М. н. і скерувати її в потрібне русло. Для цього більшов. уряд почав за­проваджувати власну модель виріше­н­ня нац. пита­н­ня на принципах пролетар. інтернаціоналізму, «коренізації» галузей держ. упр. й освіти, нац.-територ. автономії. Більшов. концепція держ. будівництва на базі диктатури пролетаріату виходила за межі нац.-держ. будівництва, оскільки її метою було утвердже­н­ня всесвіт. комуніст. ладу, який мав під­нестися над нац. інтересами й нац. держ. кордонами (класові інтереси пролетаріату ставилися над нац.). Політика «коренізації» в СРСР за­проваджувалася в особл. правовому полі без ви­значе­н­ня дефініцій «М. н.», «корін­ний народ», «титул. нація» та ґрунтувалася на заперечен­ні на­да­н­ня певній мові статусу державної. В уряд. по­становах, що су­проводжували адм.-територ. будівництво щодо М. н. (при­скорилося після затвердже­н­ня 1925 4-ю сесією ВУЦВК по­станови «Про низове ра­йонува­н­ня»), поня­т­тя «адміністративно-територіальна одиниця з пере­важаючою [етнічною] людністю» та «національна адміністративно-територіальна одиниця» використовували як синонімічні. Рад. влада роз­глядала нац. ради і р-ни лише як знаря­д­дя за­провадже­н­ня на місцях від­повід. мовної політики, адм.-територ. одиниці з діловодством нац. мовами, а не територ. автономії певного етносу. Упродовж між­воєн. періоду поня­т­тя «М. н.» тлумачили поза його політ. складовою, лише як групу осіб неукр. нац. приналежності. Якщо спочатку влада за­гравала з М. н. (так, на 20 серпня 1924 планувалося склика­н­ня Всеукр. зʼ­їзду нац. меншин та обра­н­ня на ньому Центр. комісії у справах нац. меншин при ВУЦВК), то в подальшому уряд пере­йшов на більш жорсткі засади формува­н­ня етнополіт. курсу. Ідея склика­н­ня Всеукр. зʼїз­­ду нац. меншин, вочевидь, наслідувала нереалізов. УЦР та Директорією УНР проекти із задоволе­н­ня запитів М. н. Пере­хід до політики «коренізації» певним чином реанімував деякі нац. сподіва­н­ня етніч. меншин, проте умови політ. життя в 1-й пол. 1924 значно від­різнялися від тих, у яких діяли укр. уряди 1917–20. Хоча становище більшов. влади, як і раніше, ще не спри­ймалося у світі як непохитне, рад. влада у внутр.-політ. житті вже заклала досить міцний фундамент свого монопол. політ. впливу. Ліквідувавши всі легал. нац. політ. рухи та опозиц. урядові партії, більшовики фактично завершили створе­н­ня монопарт. політ. системи, сфокусували у своїх руках усю повноту політ. влади, мали можливість вирішувати основоположні про­блеми політ. пере­будови країни на влас. роз­суд. Кон­ституція УСРР 1929 (див. Кон­ституції України радянської доби) єдиною з вищих законів Рад. України не лише проголошувала принцип рівноправності громадян незалежно від нац. походже­н­ня, а й закріпила можливість створе­н­ня адм.-територ. одиниць М. н. У 1920–30-х рр. в УСРР створ. 32 нац. р-ни і Тельманів. р-н змішаного типу, понад 1100 сільрад, 65 селищ. рад. До проголоше­н­ня «коренізації» М. н. не були інтегровані в заг.-держ. культуру. З ініціативи Центр. комісії у справах меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК норму учнів шкіл. групи для нечислен. і роз­порошених етніч. груп знижено вдвічі (з 40-а до 20-ти осіб), що значно полегшило створе­н­ня шкіл М. н. За даними ЦКНМ при ВУЦВК, станом на 1 травня 1924, діяло 629 шкіл для нім., 499 — для євр., 267 — для польс., 43 — для болгар., 26 — для татар., 19 — для чес., 3 — для вірм., 1 — для грец. дітей; у 1926–27 навч. році шкіл. мережа для етніч. меншин складалася з 620-ти нім. (40 семирічок), 369-ти євр. (130 семирічок), 354-х польс. шкіл (з них 20 семирічок), 74-х болгар. (6 семирічок), 20-ти татар., 17-ти молдов., 16-ти чес., 15-ти грец., 7-ми вірм., 2-х ас­сирій., 1 шведської. На першому етапі «коренізації» нар. освіти школи М. н. щороку потребували декількох сотень учителів. За від­сутності спец. навч. закладів 1924–25 їх готували шляхом пере­підготовки на короткотермін. курсах, зокрема Вищих пед. курсах ім. Ф. Кона у Харкові, Центр. курсах пере­підготовки польс. учителів у Києві, курсах пере­підготовки грец. учителів у м. Маріуполь (нині Донец. обл.). 1924 від­крито Київ. польс. пед. технікум і Преслав. болгар. пед. технікум (нині Примор. р-н Запоріз. обл.), 1925 — нім. від­діл. при Одес. ІНО, 1926 — Маріуп. грец. пед. технікум, які поклали поч. мережі навч. установ для під­готовки вчительства М. н.; згодом — пед. школи та ін­ститути й для ін. етніч. громад. Велику роботу здійснювали у галузі ліквідації неписьмен­ності серед М. н. і створе­н­ня мережі політ.-освіт. установ, хоча й пере­важно на основі укр. та рос. мов. 1926 роз­почала роботу Всеукр. філія видавництва народів СРСР, що видавала літературу мовами етніч. груп УСРР; засн. Каф. нац. пита­н­ня та євр. культури при ВУАН (див. Єврейської історії і культури Кабінет), Грец. від­діл при Маріуп. музеї крає­знавства, які досліджували культурну спадщину етніч. меншин. На­прикінці 1920-х рр. охопле­н­ня дітей початк. освітою у таких М. н., як євреї, греки, німці, росіяни, поляки, сягало майже 100 %. Найкращими були показники в нац. р-нах, оскільки їхнє фінансува­н­ня значно пере­вищувало пере­січні показники. За даними Від­ділу нац. меншин ВУЦВК, створ. на базі ЦКНМ при ВУЦВК, 1934 в УСРР діяло 1166 рос., 571 нім., 432 євр., 238 польс., 165 молдов., 45 болгар., 21 грец., 18 чес., 8 татар., 6 вірм. шкіл; 17 с.-г. нац. технікумів і 12 від­ділів М. н. при заг. технікумах, а також 27 нац. пед. технікумів та 10 пед. ін­ститутів або секторів, де загалом навч. 11 836 студентів. Виходило 9 центр., понад 40 обл. і рай. газет нац. мовами, до 1937 зро­став випуск літ-ри мовами етніч. меншин. Продовжувала роботу мережа культур. і наук. установ, що обслуговували М. н., серед них — Ін­ститути євр. і польс. пролетар. культури, Етно­графічна комісія ВУАН, Грец. від­діл при Маріуп. музеї крає­знавства, Всеукраїнська наукова асоціація сходо­знавців та ін. Нац. культуру популяризували 12 євр., 9 рос., 1 нім. театри, Болгарський державний театр імені Г. Димитрова, Грецький державний робітничо-колгоспний театр. Серед. 1930-х рр. стала часом проти­природ. по­єд­на­н­ня «коренізації», масових політ. ре­пресій і депортацій етніч. громад. Нац. р-ни під­пали під нищів. удар суціл. колективізації с. господарства. Упродовж 1-ї пол. 1930-х рр. опір етніч. громад у пере­важній більшості регіонів подолано, найзапеклішим він виявився у нім. і польс. адм.-територ. одиницях. Нагніта­н­ня масової шпигуноманії спричинило роз­робле­н­ня рад. керівництвом проектів фронтал. зачисток кордонів СРСР. Пере­важна більшість нім. р-нів була організаційно й кадрово знищена внаслідок ре­пресій 1933–35 у середовищі колгосп. кер-ва, рай. адміністрацій, культ.-осв. працівників, духовенства. По­станови ЦК КП(б)У «Про німецькі ра­йони» (грудень 1934), «Про Мархлевський та Пулинський ра­йони» (серпень 1935) об­ґрунтовували заг.-держ. шовініст. кампанію т. зв. боротьби з націоналізмом та фашизмом. У грудні 1934 ЦК КП(б)У прийняв по­станову «Про пере­селе­н­ня з прикордон­них ра­йонів», а в січні 1935 з УСРР депортовано 9470 госп-в (бл. 40 тис. осіб). По­станова політбюро ЦК КП(б)У «Про пере­селе­н­ня польських та німецьких господарств з прикордон­ної смуги» (листопад 1935) ініціювала виселе­н­ня з Київ. і Вінн. обл. ще 6–7 тис. госп-в. Після реалізації цих заходів Пулин. і Мархлев. р-ни у демогр. плані втратили ознаки національних. Більшість нац. р-нів УРСР припинила своє існува­н­ня 1938–39. У 2-й пол. 1930-х рр. росіян пере­стали згадувати в пере­ліку М. н., але рос. нац. р-ни не ліквідовували в установленому законодавством порядку. Формально не ліквідовувалися і євр. нац. р-ни, однак після 2-ї світової вій­ни як нац. вони не від­роджувалися. Масові ре­пресії стали вирішал. фактором політ. деморалізації М. н. Рівень їхньої активності впродовж 1920–30-х рр. був украй низьким. Більшов. уряд СРСР уміло деполітизував націоналіст. рухи, припинив їхнє критичне зро­ста­н­ня на поч. 1930-х рр., чим загальмував ви­зріва­н­ня внутр. природ. процесів формува­н­ня укр. політ. нації (таким чином унеможливив фактичну суверенізацію України). 1919–29 нац. політика більшовиків виключала принцип держ. мови як такий. Кон­ституції УСРР 1919 і 1929 не містили дефініції поня­т­тя «держ. мова». Мови всіх народів проголошено рівноправ., а громадяни отримували право вільно користуватися рідною мовою в усіх царинах сусп. життя. Згідно з по­становою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпече­н­ня рівноправності мов та про сприя­н­ня роз­виткові української мови» (серпень 1923) українська мова отримала статус однієї з 2-х найпоширеніших мов у респ. і мови діловодства та зносин на її теренах. Політико-правове поле, яке забезпечувало функціонува­н­ня «коренізації», не перед­бачало за­провадже­н­ня в юрид. практику такої категорії, як «держ. мова». Уникне­н­ня цього кроку — вирішал. пере­мога більшов. доктрини, за якою за­стосува­н­ня принципу на­да­н­ня певній мові статусу держ. є проявом нац. гнобле­н­ня. Мовну ситуацію керівництво УСРР вирішувало шляхом збалансува­н­ня пред­ставництва мов у держ. і культ.-осв. установах від­повід­но до питомої ваги етніч. груп. ВУЦВК і РНК УСРР вважали укр. мову осн. для офіц. зносин з огляду на чисел. пере­вагу насел., яке роз­мовляє нею. Вирішал. фактором по­ступ. від­мови від багатомовності стала непересічна поліетнічність СРСР, яка вкрай ускладнювала за­провадже­н­ня нац. мов у повсякден­не держ. життя. Рад. Союзу, як і більшості країн світу, де пере­важали тенденції системат. і всеосяж. етнокультур. асиміляції насел., було притаман­не культивува­н­ня лінгвіст. й культур. стандартизації. Ця об­ставина зумовила знач. роз­мах асиміляц. процесів (пере­важно мовних) у СРСР загалом та в УСРР зокрема, навіть під час «коренізації». Вступ Червоної армії на тер. Зх. України 1939 й анексія Пн. Буковини та Бес­сарабії 1940 істотно змінили етнонац. склад УРСР. Від­повід­но до законів «Про набу­т­тя громадянства мешканцями Західної України» та «Про на­да­н­ня радянського громадянства по­стійним мешканцям західних областей УРСР і БРСР» громадянами УРСР стали пред­ставники укр., польс., євр., молдов., угор. та ін. етніч. громад Румунії та Польщі. За соц., заг.-освіт. і ментал. ознаками й уподоба­н­нями вони сут­тєво від­різнялися від однойм. етніч. громад решти тер. УРСР. Під­креслено нігіліст. ставле­н­ня рад. влади до прагнень М. н. послідовно втілювалося в практиці радянізації місц. органів влади. На при­єд­наних тер. досить швидко ліквідовано всі політ. партії та громад. організації, альтернативні, нац. ко­оперативи. Так, тільки у Львів. обл. напередодні при­єд­на­н­ня існувало 565 клубів і т-в етніч. громад та 1392 б-ки, а в грудні 1939 залишилося лише 282 сільс. й робітн. клуби. У Львові припинено діяльність польс. наук. товариства «Оssolineum», на основі фондів якого створ. філію б-ки АН УРСР (див. Львівська національна наукова бібліо­тека ім. В. Стефаника НАНУ). На­прикінці березня 1941 на Тернопільщині ліквідовано євр. пере­сув. театр, який не отримав від­повід. до­зволу РНК УРСР. Націо­налізація пром. під­приємств, землі й нац. банків по­збавила етнічні громади екон. під­ґрунтя та полегшила їхнє політ. обез­зброє­н­ня рад. держ. машиною. Найбільших утисків за­знало польс. населе­н­ня. Зло­вжива­н­ня щодо нього опосередковано ви­знано в 3-х по­становах ЦК КП(б)У (від 6 та 28 вересня і 2 листопада 1940), в яких йдеться про від­мови в прийнят­ті на роботу трудящих польс. національності, колиш. польс. і румун. комуністів, заборони у викори­стан­ні польс. мови та вимоги замінити її укр., самовільні захопле­н­ня квартир поляків, від­сутність реагува­н­ня міліції та органів влади на обмеже­н­ня їхніх прав. Після нападу Німеч­чини на СРСР 1941 угода між урядом Рад. Союзу та польс. урядом на еміграції започаткувала новий етап у взаєминах рад. влади і польс. громади: полякам повернуто польс. громадянство й оголошено амністію, уже як іноземці вони отримали можливість вступати до створюваних у СРСР польс. військ. частин задля спіл. боротьби з нацистами. Водночас кардинально змінилося становище нім. меншини, запідозреної у лоял. ставлен­ні до окупац. військ. По­станова політбюро ЦК ВКП(б) від 31 серпня 1941 «О немцах, проживающих на тер­ритории Украинской ССР» стала поч. примус. труд. мобілізації німців призов. віку та їхньої депортації вглиб СРСР. Від­повід­но до по­станови Держ. комітету оборони СРСР «О пере­селении немцев из Запорожской, Сталинской и Ворошилов­градской областей» від 22 вересня 1941 планувалося виселе­н­ня із Запоріз. обл. 31 320, Ворошиловгр. (нині Луган.) — 2590 німців. Станом на 1 жовтня 1941, зі Сталін. (нині Донец.) обл. їх депортовано 28 743, на­прикінці 1941 — на поч. 1942 з Одес. та Дні­проп. обл. — 9200, з Харків. — 1500, з Крим. АРСР — бл. 65 тис. Після заверше­н­ня 2-ї світової вій­ни внаслідок при­єд­на­н­ня Закарп. України значно збільшилися угор. і румун. громади, однак стратегія радянізації М. н. залишилася старою та нормувалася по­становою ЦК КП(б)У «Про від­будову та роз­виток культурно-освітніх установ, покраще­н­ня медичної допомоги та соціального забезпече­н­ня населе­н­ня в західних областях УРСР» (8 березня 1945). Роз­ширюючи мережі шкіл, пере­водячи її на нац. мови навч., надаючи до­ступну освіту для незамож. категорій насел., рад. влада формувала лояльність до неї мешканців при­єд­наних територій. Водночас здійснювала ідеол. пере­орієнтацію освітньо-вихов. процесу, під­бираючи професор.-викладац. склад ВНЗів Зх. України, унаслідок чого в них збільшилася частка етніч. росіян, яких від­ряджали з ін. регіонів УРСР і СРСР. Зокрема у вересні 1949 серед викл. ВНЗів Львова 455 осіб були росіянами, 136 — євреями, 30 — поляками, 90 — громадянами ін. національностей. З 2-го пів­річ­чя 1945–46 навч. р. в 2 кл. укр. шкіл роз­почато ви­вче­н­ня російської мови, надалі зро­стала кількість початк. і серед. шкіл з російською мовою на­вча­н­ня. Складова частина плану приведе­н­ня етніч. складу при­єд­наних тер. у від­повід­ність до стратег. міркувань Кремля — т. зв. добровіл. пере­селе­н­ня М. н. Восени 1944 згідно з угодою між урядом УРСР та Польс. комітетом нац. визволе­н­ня «Про евакуацію українського населе­н­ня з території Польщі і польських громадян з території УРСР» (9 вересня 1944), угодою між СРСР та Чехословач­чиною «Про Закарпатську Україну» (29 червня 1945), низкою додатк. актів від­бувся обмін насел. між цими країнами. Із зх.-укр. областей репатрі­йовано понад 796 тис. поляків, 30 тис. євреїв, 12 тис. громадян ін. національностей; до липня 1947 звідси виїхало понад 33 тис. чехів і словаків (див. також Акція «Вісла»). 1957 уряди СРСР та Польщі погодили терміни й порядок подальшої репатріації з СРСР осіб польс. національності, що засвідчило послідовність рад. політики щодо досягне­н­ня етніч. гомоген­ності прикордон. тер. як стратег. напряму внутр. і зовн. політики СРСР. «Добровіл.» пере­селе­н­ня поляків докорін­но змінило етногр. карту Зх. України та її етнокультурне облич­чя: припинили існува­н­ня польс. школи, драм. театр, газети; Львів утратив низку істор.-культур. па­­мʼятників, демонтов. як таких, що не від­повід­али цін­ностям рад. культури. Навесні 1944 від­булися масові депортації етніч. груп Криму. Від­повід­но до по­станови Держ. комітету оборони СРСР «Про кримських татар» корін. народ Криму було огульно звинувачено у спів­праці з окупантами, зраді Батьківщини й під­готовці від­риву Криму від СРСР, наслідком чого стало брутальне виселе­н­ня з п-ова кримських татар. У повоєн. період виникла проб­лема євр. насел., повʼязана з майновими пита­н­нями: у зруйнов. країні ката­строфічно не ви­стачало житла та засобів до існува­н­ня. Заг. об­ставини існува­н­ня євр. громади в УРСР від­ображено в листі групи комуністів до ЦК ВКП(б), НКВС СРСР та г. «Правда» (від 16 жовтня 1945), в якому засвідчено факти звільне­н­ня євреїв з парт. і рад. органів, обмеже­н­ня під час влаштува­н­ня на роботу й зарахува­н­ня до ВНЗів, без­під­став. заборони прожива­н­ня в Києві, від­сутність реагува­н­ня держ. органів на антисемітизм, що фактично набув ознак держ. політики після ліквідації Єврейського антифашистського комітету. Становище євр. М. н. значно погіршилося з проголоше­н­ням 1948 Держави Ізраїль і роз­горта­н­ням заг.-союз. кампанії боротьби з космополітами (див. Космополітизм). Антиєвр. ре­пресії тривали до квітня 1952, під час яких на тер. УРСР роз­крито низку міфіч. сіоніст. під­піл. організацій. На­прикінці 1940-х — на поч. 1950-х рр. закрито всі євр. навч., наук. і культурні заклади. Поч. 1953 ознаменувався викривал. агітац.-пропагандист. кампанією в контекс­ті т. зв. справи лікарів. Формал. проголоше­н­ня принципів пролетар. інтернаціоналізму на практиці по­єд­нувалося з масовими поруше­н­нями прав М. н. в усіх галузях сусп. життя. Певна лібералізація держ. нац. політики роз­почалася після смерті Й. Сталіна. Частково та непослідовно від­бувалася реабілітація ре­прес. М. н. 13 серпня 1954 РМ СРСР ухвалила по­станову «О снятии ограничений по спецпоселению с бывших кулаков и других лиц», 22 листопада 1955 Військ. колегія Верхов. суду СРСР скасувала вирок у кримінал. справі Євр. антифашист. комітету, 13 грудня того ж року Президія ВР СРСР ухвалила указ «О снятии ограничений в правовом положении с немцев и членов их семей, находящихся на спецпоселении». У серпні 1956 ЦК КПРС і ЦК КПУ від­новили парт. стаж колиш. чл. КП Польщі, роз­пущеної 1938. Упродовж 2-ї пол. 1950-х рр. реа­­біліт. сотні тисяч громадян, які по­страждали від ре­пресій за нац. ознакою. Проте за­знач. позитивні зруше­н­ня стосувалися не всіх ре­прес. народів. 1954 Крим. обком КПУ в категорич. формі висловився проти реабілітації виселених греків, вірмен та болгар. Позиція обкому врахована в по­станові РМ УРСР «Про роз­селе­н­ня татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше проживали в Кримській області» (15 грудня 1956), яка від­мовила їм у праві мешкати в Криму. Пізніше до пере­ліку місцевостей, в яких заборонялося мешкати німцям, до­дано Запоріз. обл. Обмеже­н­ня щодо таких заборон для них скасовано указом Президії ВР СРСР «О снятии ограничения в выборе места жительства, предусмотрен­ного в прошлом для отдельных категорий граж­дан» (3 листопада 1972). Указ Президії ВР СРСР 1956 ви­знав недоцільним подальше утрима­н­ня крим. татар у спецпоселе­н­нях, однак, заперечуючи їхню репатріацію та поверне­н­ня втраченого майна, на практиці сприяв етніч. консолідації кримськотатар. народу й ви­зріван­ню ідей нац. від­родже­н­ня. Мас­штаб. на­ступ на сферу викори­ста­н­ня нац. мов роз­почався в контекс­ті ухвале­н­ня 26 травня 1983 по­станови ЦК КПРС та РМ СРСР «О дополнительных мерах по улучшению изучения рус­ского языка в общеобразовательных школах». М. н. пере­бували під по­стій. пильним на­глядом органів держ. без­пеки, а прояви регіоналізму трактувалися як за­гроз­ливі явища, зокрема в Закарп. обл. від­значено факти пропаганди ідей створе­н­ня нац. округу в складі УРСР (ініціатори — викладач Ужгород. університету Ш. Фодов і письмен­ник В. Ковач). На такі на­строї уряд від­повід­ав пере­слідува­н­нями і прихов. скороче­н­ням культур. про­грам. Так, у серед. 1960-х рр. в Одесі, де проживало 150 тис. євреїв, не було жодної євр. школи. Після ро­зірва­н­ня дипломат. від­носин з Ізраїлем у звʼязку з поч. арабо-ізраїл. вій­ни в СРСР роз­горнуто широкомас­штабну антисіоніст. кампанію та водночас різко обмежено виїзд євреїв за кордон. Поч. 1970-х рр. став часом зро­ста­н­ня дисидентського руху в середовищі М. н., а масова еміграція євреїв у 2-й пол. 1970-х рр. — від­повід­дю громади на рад. нац. політику. У 1960–80-х рр. зародився й організаційно оформився кримськотатар. нац. рух поза межами УРСР. 1967 у м. Ленінабад (нині Худжанд, Таджики­стан) проведено нелегал. зʼїзд активістів кримськотатар. руху, які налагодили контакти з правозахисниками й звернулися за під­тримкою до світ. спів­товариства. У тому ж році указом Президії ВР СРСР крим. татар загалом реабіліт., хоча й замовчувано їхнє право на поверне­н­ня в місця істор. роз­селе­н­ня. Новий етап в історії М. н. роз­почався з проголоше­н­ням пере­будови. Кер-во СРСР пішло на вимушені по­ступки нац. рухам, що ширилися в союз. респ. і були спровоковані прорахунками нац. політики поперед. десятиліть, намага­н­нями не­природ. чином при­скорити процеси етніч. роз­чине­н­ня. Намагаючись взяти під свій контроль нац. рухи, 18 квітня 1988 ВР УРСР проголосувала за обра­н­ня Комісії з питань патріот. та інтернац. вихова­н­ня й між­нац. від­носин на чолі з Л. Кравчуком. Після виборів до ВР УРСР 1990 її реорганізов. у Комісію з питань держ. суверенітету, між­респ. і між­нац. від­носин (голова — М. Шульга). Також висувалися пропозиції про наділе­н­ня її повноваже­н­нями щодо прийня­т­тя рішень про створе­н­ня нац. адм. одиниць, сприя­н­ня держ. органам і контро­лю за їхньою діяльністю у галузі дотрима­н­ня прав М. н. Найгостріша про­блема — над­звичайне звуже­н­ня сфери викори­ста­н­ня мов етніч. меншин, практ. від­сутність національно орієнтов. освіти. Одним із перших 26–27 жовтня 1989 ВР УРСР обговорила законо­проект «Про мови в УРСР», який гарантував викори­ста­н­ня мов М. н. поряд із укр. (див. Меншин національних мови). 27 березня 1990 ВР СРСР ухвалила Закон «Об образовании союзно-республиканского Государствен­ного комитета СССР по нацио­­наль­­ным во­просам», через 2 дні від­повід­на ухвала перед­бачила створе­н­ня Держ. комітету УРСР у справах національностей, але вона залишилася невиконаною. Натомість 9 липня 1991 створ. Комітет у справах національностей при КМ УРСР. З метою оновле­н­ня соціаліст. ладу 19-та конф. КПРС за­охочувала створе­н­ня нац. культур. центрів, т-в, земляцтв тощо. Перші нац. товариства зʼявилися 1987 при Львів. обл. від­ділі Укр. фонду культури, на поч. 1991 в УРСР уже діяли 87 нац.-культур. т-в, серед них — 22 євр., по 8 рос. і польс., 6 болгар., 5 вірм., 4 грец., 3 нім., по 2 караїм. і молдовських. Товариства М. н. вважали створе­н­ня осередків освіти нац. мовами перед­умовою від­родже­н­ня влас. громад. За їхні кошти без під­тримки держави організов. 138 факультатив. мовних груп, налагоджено випуск 11-ти газет угор. і молдов. мовами, болгар. сторінок у 5-ти газетах Одес. обл. 1991 у деяких областях від­новлено діяльність нац. профес. і самодіял. театр.-концерт. організацій і колективів, газет, етнореліг. громад. 1990 проведено 1-й кон­грес поляків УРСР, 1991 — 1-й зʼїзд болгар СРСР. Намагаючись скерувати нац. рухи в регульов. русло, надати їм організов. характеру й нейтралізувати вплив антипарт. рухів, уряд створив Раду нац. т-в на чолі з І. Левітасом (статут ухвалено по­становою РМ УРСР від 2 серпня 1990), що позиціонувалася як єдиний громад. пред­ставник М. н. із правом заснува­н­ня та реєстрації нац. т-в. Позиція ЦК КПУ щодо М. н. залишалася суто декларативною.

Проголоше­н­ня незалежності України — поворот. пункт у модер. історії М. н. Як і 1917–18, врегулюва­н­ня взаємин між титул. нацією та М. н. стало стратег. пита­н­ням для роз­будови укр. державності. У своєму звернен­ні від 28 серпня 1991 ВР України запевнила, що проголоше­н­ня незалежності України в жодному разі не при­зведе до поруше­н­ня прав людей будь-яких національностей. Декларація прав національностей України 1991 проголосила можливість створе­н­ня нац. адм.-територ. одиниць, викори­ста­н­ня мов М. н. нарівні з держ.; росіянам гарантоване вільне користува­н­ня рідною мовою. 25 червня 1992 ВР України ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні», що не лише враховував специфіку етнонац. роз­витку України, а й між­нар. досвід регулюва­н­ня між­нац. взаємин. Від­повід­но до між­нар. права, у ньому по­дано ви­значе­н­ня терміна «М. н.», пріоритет. проголошено забезпече­н­ня не тільки індивід., а й колектив. прав М. н., окремо об­умовлена можливість утворе­н­ня нац. р-нів, с-щ і сіл за зразком 1920–30-х рр. Ухвале­н­ня закону мало принцип. значе­н­ня для пер­спектив держави, оскільки задекларовано побудову поліетніч. демократ. правового су­спільства, а його основою проголошено обопіл. взаємні зо­­бовʼяза­н­ня держави та М. н. Їхні права зафіксов. у Кон­ституції України 1996, при цьому принцип. було за­провадже­н­ня в практику державотворе­н­ня дефініцій «український народ» («громадяни всіх національностей»), «українська нація» («увесь український народ»), «М. н.», «корін­ні народи». У суверен. Україні ратифіков. між­нар. правові документи, що регулюють становище М. н. у поліетніч. су­спільствах: Європ. конвенцію про захист прав і осн. свобод людини (17 липня 1997), Рамкову конвенцію про захист нац. меншин (9 грудня 1999); у 2006 вступила в дію Європ. хартія регіон. мов або мов меншин (1992). У 1994 при ВР України створ. по­стійну комісію, яку 1997 (згідно з положе­н­нями Кон­ституції України) пере­творено на Комітет ВР України з питань прав людини, нац. меншин, між­нац. від­носин (під­комісії з питань депортов. народів, нац. меншин та жертв політ. ре­пресій). Від 1993 діяло Міністерство України в справах національностей та міграції, ліквідоване 1999. Натомість у складі Міністерства юстиції України організов. департамент у справах національностей та міграції, а Мін-ву юстиції України пере­дано функції реалізації держ. політики з питань між­нац. від­носин. 2000 у його складі ви­окремлено Держ. департамент у справах національностей та міграції. Унаслідок черг. реорганізації 2001 його пере­творено на Держ. комітет України в справах національностей та міграції. Для ко­ординації державотвор. потенціалу М. н. 1996 при Міністерстві України в справах національностей та міграції засн. Раду пред­ставників громад. обʼєд­­нань нац. меншин. Від 2000 при Президентові України діє однойм. Рада, покликана сприяти під­вищен­ню ролі громад. організацій М. н. у роз­роблен­ні держ. політики та роз­будові укр. державності. Сучасне законодавство України в галузі між­нац. від­носин пере­буває у стадії становле­н­ня, дис­кусій. залишаються концепція нац. політики, терміни «М. н.», «корін­ний народ», «українська нація», «український народ». В основу сучас. концепції етнонац. політики покладено ін­ститут кон­ституц. права — громадянство, що не тільки врегульовує взаємини особи з державою, а й ви­значається як невід­ʼємне право особи. Кон­ституція України та Закон «Про національні меншини в Україні» (1992) гарантують вільний роз­виток і викори­ста­н­ня мов М. н., а також за­стосува­н­ня їх поряд з укр. у роботі держ. органів, громад. обʼ­єд­нань, під­приємств, установ і організацій у місцях компакт. прожива­н­ня. До пріоритет. політ. прав М. н. належить право на участь у держ. упр. (регулюється Кон­ституцією України та Законом «Про державну службу»), свободу обʼ­єд­на­н­ня в політ. партії та громад. організації. Станом на 1997, в Україні діяли 2940 шкіл з російською мовою викла­да­н­ня, 104 — румун., 64 — угор., 5 — євр., 3 — польс., при нац.-культур. товариствах — 60 неділ. шкіл, у яких навч. бл. 7 тис. дітей. В Одес. обл. від­крито болгар. г-зію, у Чернів. — румунську; 15 ВНЗів готували викл. мов і літ-р М. н. У 2005–06 навч. р. кількість російськомов. шкіл зменшилася до 1411, у 2008 — до 1305. Після здобу­т­тя незалежності Україна взяла на себе зобовʼя­­за­н­ня перед не­справедливо ре­прес. народами, зокрема перед депортов. 1941 німцями (1992 Президент України дав принцип. згоду нім. товариству «Від­родже­н­ня» на реалізацію про­грами пере­селе­н­ня депортов. німців), 1944 — болгарами, вірменами, грекам і німцями Криму. Від­повід­но до Декларації ВР СРСР «О при­знании незакон­ными и пре­ступными ре­­­прес­сивных актов против народов, подвергшихся насильствен­ному пере­селению, и обеспечении их прав» (14 листопада 1989) Крим. облвиконком ухвалив ріше­н­ня про на­да­н­ня 8400 земел. ділянок крим. татарам. Від­тоді роз­почався майже не контрольов. процес їхнього поверне­н­ня на істор. батьківщину, причому від початку йшлося про поверне­н­ня не окремих соц. груп, а всього народу. На 1 січня 1998 до АР Крим на по­стійне місце прожива­н­ня пере­селено 262,8 тис. нащадків депортов. 1944 народів. У ме­жах системи нац. самоупр. по­ступово формуються елементи кримськотатар. державності. Створена специфічна управлін. вертикаль (Кримськотатарського народу Меджліс — рай. меджліси — сільс. меджліси) забезпечує високий рівень політ. мобільності громади та її спроможність виборювати в місц. влади значні по­ступки й пере­ваги. Окрім крим. татар, в АР Крим мешкають ще дві етнічні групи, що мають право називатися корін. народом, — караїми та кримчаки. Також авто­хтон. етносом вважають ґаґаузів, укр. громада яких, на від­міну від на­званих вище, впродовж 20 ст. виявляла тенденцію до демогр. зро­ста­н­ня: 1959 їх нарах. 23,5, 1989 — майже 32, 2001 — 31,9 тис. осіб (ґаґаузи компактно мешкають у селах Одес. обл.). Чисельна ґаґауз. діаспора проживає в Молдові. Доволі складною залишається про­блема інтеграції в укр. су­спільство 47,6 тис. ромів, традиційно найнижчим є освіт. рівень їхньої громади. В Україні також зро­стає чисельність громад за рахунок міграції. На межі тисячоліть щорічно до України поверталося бл. 250–300 нащадків депортов. М. н. Ві­домо, що на пострад. теренах нарах. бл. 40 тис. вірмен, болгар, греків та німців, які бажають повернутися до Криму. Згідно з пере­писом 2001, порівняно з 1989 удвічі зросла кількість вірмен (100 тис.), на 20 % — азербайджанців (45 тис.), на 50 % — корейців (13 тис.), вшестеро — арабів (6,5 тис.), а також помітно зросли громади вʼєтнамців, паки­станців, вихідців із країн Пд.-Сх. Азії. За різними джерелами, в Україні пере­бувають від 100 тис. до 6 млн нелегал. мі­грантів (здебільшого вихідці з Азії та Африки), у низці регіонів формуються організов. китай., вʼєтнам., індій. громади. Виклики, що зʼявляються в контекс­ті процесів всесвіт. глобалізації, фінанс. та екон. криз, збільшують ризик стагнації процесів політ. мобілізації М. н., пере­творе­н­ня України на країну-транзитера мі­грантів та ви­зріва­н­ня на цьому під­ґрунті конфліктів, що матимуть виразне соц.-екон. й етнічне забарвле­н­ня та вимагають сучас. доопрацюва­н­ня етнонац. політики держави. Потребують чіткішого ви­значе­н­ня її основоположні поня­т­тя «корін­ний народ», «М. н.». Згідно із Законом «Про національні меншини в Україні» (25 червня 1992) до М. н. належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почу­т­тя нац. самоусві­домле­н­ня та спільності між собою. Таким чином, у ви­значе­н­ня не закладено будь-які якісні та кількісні вимоги, які були б орієнтиром для роз­межува­н­ня М. н. й етніч. меншин, не вказані правові шляхи політизації етніч. меншин і їхнього оформле­н­ня у М. н. Порівняно з правовою базою часів УНР і Української Держави не виписана процедура кон­ституюва­н­ня М. н. та забезпече­н­ня їхніх специфіч. інте­ресів у органах держ. влади й управлі­н­ня.

Літ.: Вин­ниченко В. Від­родже­н­ня на­­ції (історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.). К.; Ві­день, 1920; К., 1990; Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. 1–2. Уж., 1930–32; Авґсбурґ, 1947; Нью-Йорк, 1954; К., 2002; Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і ріше­н­нях зʼ­їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 1. К., 1978; Петлюра С. Ви­брані твори та документи. К., 1994; Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ століт­ті: Історіогр. нарис. К., 2000; Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917–2000). Л., 2001; Якубова Л. Д. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. К., 2002; Її ж. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-ті — поч. 30-х років ХХ ст.). К., 2004; Її ж. Етнічні меншини в су­спільно-політичному та культурному житті УСРР. К., 2006; 25 років незалежності: нариси історії творе­н­ня нації та держави. К., 2016.

Л. Д. Якубова

Завантажити статтю