Меншини національні

МЕНШИ́НИ НАЦІОНА́ЛЬНІ — група людей некорінного етнічного статусу, які проживають у рідному для себе етносередовищі. Об’єднує осіб, які мають громадянство, однак у багатьох випадках не відіграють провід. ролі в суспільстві, що зумовлює необхідність обстоювання політ. прав і забезпечення відповід. юрид. захисту. Прагнучи зберегти етнічну ідентичність, М. н. створюють спец. інституції, нац. культурні центри, освітні установи, ЗМІ тощо. Приналежність до М. н. визначається суб’єктивно й не вимагає зворот. визнання етніч. групи, на відміну від приналежності до етніч. групи, яка є об’єктивною та визначається генетично. Формування М. н. супроводжується етапом етніч. відродження (створенням нац. культур. т-в, освіт. центрів, активізацією істор. пам’яті); т. зв. мобілізацією етніч. групи — переходом від елементар. задоволення мовних, культур., реліг. потреб до організов. захисту своїх соц.-екон. інтересів. Наступ. етап розвитку М. н. — «політизація» етнічності шляхом висунення політ. вимог, розроблення політ. програм, створення відповід. політ. партій. Поняття «М. н.» запроваджене в обіг ідеологами австромарксизму в контексті опрацювання проблеми відносин між держ. й недерж. націями та розроблення концепції нац.-персон. (екстеритор.) автономії. У Рос. імперії відповідні ідеї розробляв С. Бубнов у контексті вирішення т. зв. євр. питання. Нац.-культурна автономія для євреїв Росії передбачала самоупр. євр. громади, нац. школу й свободу мови. Вона стала політ. платформою кількох політ. євр. партій. РСДРП (більшовиків) протиставила ідеї нац.-культур. автономії принцип нац.-територ. автономії. У програмі 1903 ідеалом майбут. ладу проголошено республіку, організов. за принципом обл. самоврядування для тих місцевостей, які відзначаються особл. побут. умовами й складом населення. Декларувалося право насел. отримувати освіту рідною мовою у створюваних за держ. кошт навч. закладах; запровадження рідної мови нарівні з держ. в усіх місц. громад. і держ. установах; право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави. Подальший розвиток більшов. концепції вирішення нац. питання ґрунтувався на визнанні догми про те, що дотримання прав М. н. може гарантувати тільки пролетар. революція. Проблема самовизначення М. н. та їхнього конституювання на постімпер. просторах набула знач. теор. і політ. гостроти під час Визвольних змагань 1917–21. Тимчас. уряд у Декларації від 3 березня 1917 скасував усі обмеження громадян за нац. ознакою та ухвалив ін. правові гарантії прав людини, однак заг.-демократ. засади вирішення нац. питання не призупинили розвиток нац.-визв. рухів. В основу вирішення нац. питання в УНР покладено теор. засади зх.-європ. соціал-демократії. Правові засади нац. політики сформульов. під час Всеукраїнського національного конгресу, у резолюції якого зазначено, що одним із гол. принципів майбут. укр. автономії у складі Рос. Федератив. Респ. стане повне забезпечення прав М. н., які живуть в Україні. Резолюція Всеукр. нац. конгресу «Про розширення складу Центральної Ради» (7 квітня 1917) проголосила квот. принцип їхнього представництва в уряді — 25 %. 8 серпня 1917 мандатна комісія доповіла про введення до складу УЦР 104-х росіян, 50-ти євреїв, 20-ти поляків (від різних політ. партій), а також по одному представникові від молдован, німців, татар, білорусів, чехів, греків, болгар, менонітів. У створ. 17 червня 1917 уряді передбачено секретарство з міжнац. справ (очолив С. Єфремов), 11 липня того ж року відбулося перше засідання Ген. секретаріату УЦР за участі представників М. н., 25 липня секретарство з міжнац. справ реорганізов. у секретарство охорони прав М. н. (очолив О. Шульгин). Принципово важливими були ухвали З’їзду поневолених народів 1917 у Києві. Постанова «Про загальнодержавну та крайові мови» (15 вересня 1917) визначила статус російської мови як заг.-держ. у Рос. Федератив. Респ. й анонсувала вдосконалення законодавства щодо сфер застосування крайових мов. Постановою Ген. секретаріату УЦР від 18 вересня 1917 на тер. керованих ним укр. губерній запроваджено укр.-рос. двомовність, заст. ген. секр. з нац. справ надано право спілкуватися і вести діловодство мовами М. н. III Універсал УЦР (7 листопада 1917) гарантував їм право використання рідної мови при зверненні до держ. установ. На нових держ. кредит. білетах та укр. грошах інформація повинна була також зазначатися рос. і польс. мовами та на їдиші. Найзначнішим етапом у теор. і практ. опрацюванні нац. питання в УНР стало ухвалення Закону «Про національно-персональну автономію» (1918), включеного до тексту Конституції УНР. Великороси, євреї та поляки отримали нац.-персон. автономію на підставі прямої дії Конституції, ін. громади могли скористатися цим правом, надіславши до Ген. суду УНР колективну заяву, підписану не менш ніж 10-ма тис. громадян відповід. національності. Упродовж нетривалої історії УЦР досягнення лоял. ставлення М. н. до конституювання укр. нації залишалося найгострішим політ. завданням укр. урядовців. Лідери деяких нац. громад виступили проти постанови УЦР про скликання Укр. Установ. зборів. IV Універсал УЦР вітали лише поляки, хоча незадовго до цього вони виявляли гостро негативну реакцію на III Універсал УЦР, що ліквідував велике польс. землеволодіння в Україні. З’їзд нім. колоністів Херсон. і Бессараб. округів (квітень 1918) висловився за те, щоб німці не приймали укр. громадянства. Позиція нім. громади та її активна зовн.-політ. підтримка з боку нім. уряду 1918–21 сприяли визріванню ідеї створення нац. адм.-територ. утворень. Уже під час переговорів у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь) нім. сторона домагалася визнання нім. колоністів емігрантами і права встановлення протекторату над німцями, які мешкали в Росії та Україні. Найбільш непримиренною була позиція рос. громади, яка не визнавала статусу М. н. На нелоял. ставлення М. н. до УЦР, що стало вагомим чинником її політ. невдач, вказували Д. Дорошенко та В. Винниченко, зокрема перший скептично висловився про ставлення М. н. до Закону «Про національно-персональну автономію», який, на його думку, «не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей». Реалізація теорії нац.-персон. автономії стала політ. платформою держ. розвитку ЗУНР. Прокламація Укр. нац. ради ЗУНР від 19 жовтня 1918 задекларувала намагання залучити М. н. до упр. нею (їм запропоновано скеровувати своїх делегатів до Укр. нац. ради, також передбачено надання нац.-культур. автономії майбут. конституцією). У відозві від 1 листопада 1918 містився заклик до поляків, євреїв та німців про необхідність їхнього представництва в Укр. нац. раді, а також підтвердження рівноправності громадян незалежно від їхньої нац. та реліг. приналежності. Уряд Є. Петрушевича не приховував, що очікував від М. н. лояльності й визнання укр. влади. 18 листопада 1918 Укр. нац. рада ухвалила постанову про створення польс., євр. і нім. секретарств, 5 квітня 1919 створ. секретарство з євр. справ. Уряд ЗУНР сприяв утворенню Нім. нац. ради ЗУНР та Євр. нац. ради Сх. Галичини в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Лідери ЗУНР розглядали їх як прообрази заг.-нац. громад. організацій М. н., через які останні мали в майбутньому реалізувати право на нац.-культурну автономію. Закони від 15 квітня 1919 «Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР» і «Про скликання Сойму ЗОУНР» передбачали обрання парламенту на основі заг., рівного, таєм., прямого, пропорц. права. Він мав складатися з 226-ти послів, серед яких 33 — поляки, 17 — євреїв, 6 — німців. Поляки, євреї та німці отримали право вільного використання рідної мови у взаєминах з органами влади й управління. Закон 13 лютого 1919 «Про основи укладання шкільництва на ЗОУНР» дозволив відкривати нац. школи. У деяких місцевостях М. н. встигли скористатися наданим правом: у Станіславі, Тернополі, м. Стрий (нині Львів. обл.) і Коломия (нині Івано-Фр. обл.) працювали держ. євр. гімназії, у Станіславі — нім., перепоною для відкриття польс. г-зій стала відмова польс. учителів скласти присягу на вірність ЗУНР. Неоднозначним було ставлення до проблеми нац.-персон. автономії в уряд. колах за гетьманату П. Скоропадського. 8 липня 1918 РМ Української Держави скасувала чинність Закону «Про національно-персональну автономію», внаслідок чого ліквідовано великоруське, польс. і євр. мін-ва. Проте, проголосивши принцип надання рівнознач. допомоги всім громадянам незалежно від нац. приналежності, гетьман зробив багато корисного в справі політ. зростання М. н. За його сприяння організовано нову євр. партію, Рос. нац. центр, проведено Євр. сан. з’їзд, Всеукр. польс. з’їзд, відновлено діяльність чехо-словац. комітету. 11–13 серпня 1918 проведено вибори до Тимчас. євр. нац. зборів, що мали стати вищим представниц. органом Євр. нац. союзу. Реанімація низки ухвал УЦР відбулася за часів Директорії УНР. У «Зверненні до російської, єврейської і польської демократії на Україні» (листопад 1918) Директорія УНР проголосила відновлення принципів етнонац. політики УЦР та необхідність запровадження нац.-персон. автономії. 24 січня 1919 відповід. закон часів гетьманату скасовано, ще до повернення до Києва створ. Відділ у справах нац. меншин на чолі з С. Ґольдельманом. Євр. громада на той час мала оформлені вимоги та уявлення про форми їхнього втілення в УНР. 6 квітня 1919 секретаріат звернувся до Директорії з доповід. запискою, в якій пропонував визнати Тимчас. нац. збори та Нац. секретаріат законодав. і виконав. органами євр. автономії до скликання Установ. зборів євреїв України; функції посередника у взаєминах між державою та автономією мав виконувати статс-секр. або гол. керуючий у справах євр. автономії (на правах міністра). Конфлікт між укр. та євр. проводом яскраво виявився через призначення Міністром євр. справ А. Ревуцького без узгодження його кандидатури з Євр. нац. секретаріатом. Проте надалі плідна праця мін-ва стала основою закладення правових засад існування євреїв в УНР, зокрема умов євр. громад. самоуправління. До його компетенції віднесли реєстрацію актів громадян. стану, юрид. допомогу, представництво в держ. і громад. організаціях, виконання яких покладено на Громад. раду й управу. Логіч. продовженням поперед. пошуків у галузі врегулювання взаємин укр. державності та М. н. стало законодавче обґрунтування основ мовної політики. 1 січня 1919 опубл. Закон «Про державну мову в УНР». На його впровадження 24 січня 1919 видано наказ Міністра освіти, яким надано право національно розмежов. установам видавати документи мовами М. н. Рада нар. міністрів УНР ухвалила Закон «Про карну відповідальність за образу національної чести та достойності». У надзвичайно складних внутр. і зовн.-політ. умовах Директорія намагалася підтримувати дію задекларов. УНР демократ. свобод особи та народів: до складу уряду входило Міністерство євр. справ, очолюване П. Красним; конституц. проекти містили статті, покликані сприяти дотриманню прав М. н. Верхов. орган уряду УНР у вигнанні — Рада Респ. — мала складатися, на думку її фундаторів, з 67-ми депутатів (зокрема 6-ти євреїв, 2-х поляків і 1 німця). Намагання заручитися широкою підтримкою М. н. втілено у Законах уряду УНР в екзилі «Про громадянство УНР», «Про встановлення Єдиної національно-державної школи та про Статут єдиної школи» (1921). Утвердження рад. влади започаткувало новий етап в історії М. н. Окрім євр. партій, в Україні припинили існування ін. нац. партії, а етнічні меншини втратили можливість відстоювати на держ. рівні свої специф. вимоги в галузі соц.-екон., політ. і культур. життя. Унаслідок внутр. міграцій відчут. змін зазнало, насамперед, селянство таких етніч. груп: німці, болгари, греки, чехи. Так, численна група німців, депортов. на поч. 1-ї світової війни царським урядом на Сх. Рос. імперії, лише 1918–20 повернулася в примусово залишені оселі, що були на той час зруйновані або перейшли до нових власників. Інтенсивні міграц. процеси тривали у контексті польс.-рад. війни 1920 у місцях компакт. розселення поляків на Волині. Знач. наплив біженців, переважно росіян, охопив Пд. Україну. Докорінно змінилося соц.-екон. становище М. н. Унаслідок соціаліст. за змістом перетворень УЦР, Директорії УНР, а згодом — експропріатор. політики більшовиків росіяни втратили не лише керівну роль у держ. житті, а й екон. основу статусу великоросів; євреї (друга за чисельністю етнічна меншина України) через погроми і політику «воєнного комунізму» — економічно найпотужнішу частину своєї громади. У респ. залишилися практично найбідніші прошарки євр. спільноти, переважно містечк., яка прискорено люмпенізувалася. Подальше збіднення громади стало підґрунтям для знач. соц. суперечностей і проблем, живило емігрант. настрої, негативно впливало на екон. й культурне життя регіонів, де переважали євреї. Рад. земел. реформа вщент зруйнувала ідилію поперед. етапу історії поземел. відносин у місцях компакт. розселення колиш. іноз. колоністів. Експропріатор. вакханалія, що охопила Україну на початк. етапі рад. будівництва, призвела до перерозподілу орних земель, пасовищ та угідь, який відбувався на користь укр. і рос. земел. громад. М. н., зазвичай, втрачали найкращі ділянки, залишаючись господарювати на непридат. або малопридат. землях. Унаслідок цього в 1-й пол. 1920-х рр. екон. міць і пересічну заможність іноз. колоністів значно підірвано, хоча їхнє матеріал. становище залишалося кращим, ніж укр. та рос. селян. 1921 оформився перерозподіл нац.-етніч. складу насел. між містом і селом на користь останнього. При практично незмін. частці укр. сільс. насел. 1920 питома вага росіян у селах зросла порівняно з 1917 від 18 до 46 %, євреїв — від 2,5 до 33,8 %, поляків — від 51 до 74 %. Стався повний злам поперед. моделі функціонування суспільства та міжнац. розподілу праці як його складової частини. Станом на 1924, сільс. були 95 % нім. і болгар., 85 % — польс., 7 % — євр. громад. На поч. політики «коренізації» (вимушеної тактич. поступки більшовиків на шляху до досягнення стратег. мети — побудови соціалізму) етнополіт. ситуація в УСРР щодо держ. регулювання залишалася надзвичайно складною. Вона зумовлювалася не стільки вагомістю представництва меншин в етніч. структурі країни, скільки виразною строкатістю ознак етніч. громад. Останні, зокрема, істотно відрізнялися місцем еміграції (зх.- і сх.-європ., азій., із союз. респ.) і її причинами (у цьому сенсі окреме місце посідали політ. емігранти). За мовними ознаками М. н. складали кілька груп, найчисленніші серед яких — представники індоєвроп., слов’ян. і тюрк. мовних сімей. Держава не могла ігнорувати наявність представників китай. і корей. мовних сімей, а також тих народів, які не мали влас. літ. мови. Суттєві відмінності існували в галузі соц. структурування етніч. громад. Окремі групи складали колишні колоністи, містечк. євреї, цигани (роми). Епоха «воєн. комунізму» знищила їхню традиц. систему господарювання й типові етнічні форми зайнятості. За ступ. урбанізації перше місце серед меншин посідали нечисленні дисперсні етнічні громади (вірмени, грузини, литовці, естонці, корейці, китайці та ін.) і євреї. Найурівноваженішою була соц. структура росіян, які майже порівну складалися із селян та містян, ін. громади залишалися селянськими. Серед меншин, власна історія яких нерозривно пов’язана з історією України, — окремі групи старожит. польс., білорус., рос. селянства. Значна сусп. проблема того часу — натуралізація новоприбулих етніч. меншин (біженців і політ. емігрантів). Упродовж 1920-х рр. більшовики послідовно впроваджували в життя концепцію монопартійності й штуч. заходами обмежували можливості альтернатив. політ. мислення та волевиявлення народів країни, переслідували представників усіх альтернатив. політ. партій та сусп. рухів. Це деформувало політ. життя, позбавляючи широкі сусп. верстви, зокрема етнічні громади, можливостей відповід. реалізації політ. активності. Значні сили спрямовано проти сіоніст. організацій і партій. Так, у січні 1922 у Харкові заарешт. учасників 3-ї конф. громад.-госп. спілки «Геголуц» (опікувалася підготовкою євр. с.-г. колонізації), що спричинило розкол в організації: «ліві» вважали за можливе співпрацювати з владою й готувати кадри виключно для комун (кібуців), «праві» закликали до переходу на нелегал. становище та збереження позапарт., нац. характеру руху. У серпні 1923 «лівий» «Геголуц» отримав дозвіл на діяльність у РСФРР, але був заборонений в УСРР і Білорус. РСР. Від 1923 серед мотивів переслідування «Геголуцу» переважали міркування про неприпустимість прецеденту існування організації як такої. До поч. 1925 її розгромлено (офіційно діяльність припинено 1928), а майно роздане колгоспам республіки.

Деморалізуючи й деперсоніфікуючи нац. рухи в УРСР, більшовики прагнули не стільки придушити останні, скільки опанувати свідомістю М. н. і скерувати її в потрібне русло. Для цього більшов. уряд почав запроваджувати власну модель вирішення нац. питання на принципах пролетар. інтернаціоналізму, «коренізації» галузей держ. упр. й освіти, нац.-територ. автономії. Більшов. концепція держ. будівництва на базі диктатури пролетаріату виходила за межі нац.-держ. будівництва, оскільки її метою було утвердження всесвіт. комуніст. ладу, який мав піднестися над нац. інтересами й нац. держ. кордонами (класові інтереси пролетаріату ставилися над нац.). Політика «коренізації» в СРСР запроваджувалася в особл. правовому полі без визначення дефініцій «М. н.», «корінний народ», «титул. нація» та ґрунтувалася на запереченні надання певній мові статусу державної. В уряд. постановах, що супроводжували адм.-територ. будівництво щодо М. н. (прискорилося після затвердження 1925 4-ю сесією ВУЦВК постанови «Про низове районування»), поняття «адміністративно-територіальна одиниця з переважаючою [етнічною] людністю» та «національна адміністративно-територіальна одиниця» використовували як синонімічні. Рад. влада розглядала нац. ради і р-ни лише як знаряддя запровадження на місцях відповід. мовної політики, адм.-територ. одиниці з діловодством нац. мовами, а не територ. автономії певного етносу. Упродовж міжвоєн. періоду поняття «М. н.» тлумачили поза його політ. складовою, лише як групу осіб неукр. нац. приналежності. Якщо спочатку влада загравала з М. н. (так, на 20 серпня 1924 планувалося скликання Всеукр. з’їзду нац. меншин та обрання на ньому Центр. комісії у справах нац. меншин при ВУЦВК), то в подальшому уряд перейшов на більш жорсткі засади формування етнополіт. курсу. Ідея скликання Всеукр. з’їзду нац. меншин, вочевидь, наслідувала нереалізов. УЦР та Директорією УНР проекти із задоволення запитів М. н. Перехід до політики «коренізації» певним чином реанімував деякі нац. сподівання етніч. меншин, проте умови політ. життя в 1-й пол. 1924 значно відрізнялися від тих, у яких діяли укр. уряди 1917–20. Хоча становище більшов. влади, як і раніше, ще не сприймалося у світі як непохитне, рад. влада у внутр.-політ. житті вже заклала досить міцний фундамент свого монопол. політ. впливу. Ліквідувавши всі легал. нац. політ. рухи та опозиц. урядові партії, більшовики фактично завершили створення монопарт. політ. системи, сфокусували у своїх руках усю повноту політ. влади, мали можливість вирішувати основоположні проблеми політ. перебудови країни на влас. розсуд. Конституція УСРР 1929 (див. Конституції України радянської доби) єдиною з вищих законів Рад. України не лише проголошувала принцип рівноправності громадян незалежно від нац. походження, а й закріпила можливість створення адм.-територ. одиниць М. н. У 1920–30-х рр. в УСРР створ. 32 нац. р-ни і Тельманів. р-н змішаного типу, понад 1100 сільрад, 65 селищ. рад. До проголошення «коренізації» М. н. не були інтегровані в заг.-держ. культуру. З ініціативи Центр. комісії у справах меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК норму учнів шкіл. групи для нечислен. і розпорошених етніч. груп знижено вдвічі (з 40-а до 20-ти осіб), що значно полегшило створення шкіл М. н. За даними ЦКНМ при ВУЦВК, станом на 1 травня 1924, діяло 629 шкіл для нім., 499 — для євр., 267 — для польс., 43 — для болгар., 26 — для татар., 19 — для чес., 3 — для вірм., 1 — для грец. дітей; у 1926–27 навч. році шкіл. мережа для етніч. меншин складалася з 620-ти нім. (40 семирічок), 369-ти євр. (130 семирічок), 354-х польс. шкіл (з них 20 семирічок), 74-х болгар. (6 семирічок), 20-ти татар., 17-ти молдов., 16-ти чес., 15-ти грец., 7-ми вірм., 2-х ассирій., 1 шведської. На першому етапі «коренізації» нар. освіти школи М. н. щороку потребували декількох сотень учителів. За відсутності спец. навч. закладів 1924–25 їх готували шляхом перепідготовки на короткотермін. курсах, зокрема Вищих пед. курсах ім. Ф. Кона у Харкові, Центр. курсах перепідготовки польс. учителів у Києві, курсах перепідготовки грец. учителів у м. Маріуполь (нині Донец. обл.). 1924 відкрито Київ. польс. пед. технікум і Преслав. болгар. пед. технікум (нині Примор. р-н Запоріз. обл.), 1925 — нім. відділ. при Одес. ІНО, 1926 — Маріуп. грец. пед. технікум, які поклали поч. мережі навч. установ для підготовки вчительства М. н.; згодом — пед. школи та інститути й для ін. етніч. громад. Велику роботу здійснювали у галузі ліквідації неписьменності серед М. н. і створення мережі політ.-освіт. установ, хоча й переважно на основі укр. та рос. мов. 1926 розпочала роботу Всеукр. філія видавництва народів СРСР, що видавала літературу мовами етніч. груп УСРР; засн. Каф. нац. питання та євр. культури при ВУАН (див. Єврейської історії і культури Кабінет), Грец. відділ при Маріуп. музеї краєзнавства, які досліджували культурну спадщину етніч. меншин. Наприкінці 1920-х рр. охоплення дітей початк. освітою у таких М. н., як євреї, греки, німці, росіяни, поляки, сягало майже 100 %. Найкращими були показники в нац. р-нах, оскільки їхнє фінансування значно перевищувало пересічні показники. За даними Відділу нац. меншин ВУЦВК, створ. на базі ЦКНМ при ВУЦВК, 1934 в УСРР діяло 1166 рос., 571 нім., 432 євр., 238 польс., 165 молдов., 45 болгар., 21 грец., 18 чес., 8 татар., 6 вірм. шкіл; 17 с.-г. нац. технікумів і 12 відділів М. н. при заг. технікумах, а також 27 нац. пед. технікумів та 10 пед. інститутів або секторів, де загалом навч. 11 836 студентів. Виходило 9 центр., понад 40 обл. і рай. газет нац. мовами, до 1937 зростав випуск літ-ри мовами етніч. меншин. Продовжувала роботу мережа культур. і наук. установ, що обслуговували М. н., серед них — Інститути євр. і польс. пролетар. культури, Етнографічна комісія ВУАН, Грец. відділ при Маріуп. музеї краєзнавства, Всеукраїнська наукова асоціація сходознавців та ін. Нац. культуру популяризували 12 євр., 9 рос., 1 нім. театри, Болгарський державний театр імені Г. Димитрова, Грецький державний робітничо-колгоспний театр. Серед. 1930-х рр. стала часом протиприрод. поєднання «коренізації», масових політ. репресій і депортацій етніч. громад. Нац. р-ни підпали під нищів. удар суціл. колективізації с. господарства. Упродовж 1-ї пол. 1930-х рр. опір етніч. громад у переважній більшості регіонів подолано, найзапеклішим він виявився у нім. і польс. адм.-територ. одиницях. Нагнітання масової шпигуноманії спричинило розроблення рад. керівництвом проектів фронтал. зачисток кордонів СРСР. Переважна більшість нім. р-нів була організаційно й кадрово знищена внаслідок репресій 1933–35 у середовищі колгосп. кер-ва, рай. адміністрацій, культ.-осв. працівників, духовенства. Постанови ЦК КП(б)У «Про німецькі райони» (грудень 1934), «Про Мархлевський та Пулинський райони» (серпень 1935) обґрунтовували заг.-держ. шовініст. кампанію т. зв. боротьби з націоналізмом та фашизмом. У грудні 1934 ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про переселення з прикордонних районів», а в січні 1935 з УСРР депортовано 9470 госп-в (бл. 40 тис. осіб). Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про переселення польських та німецьких господарств з прикордонної смуги» (листопад 1935) ініціювала виселення з Київ. і Вінн. обл. ще 6–7 тис. госп-в. Після реалізації цих заходів Пулин. і Мархлев. р-ни у демогр. плані втратили ознаки національних. Більшість нац. р-нів УРСР припинила своє існування 1938–39. У 2-й пол. 1930-х рр. росіян перестали згадувати в переліку М. н., але рос. нац. р-ни не ліквідовували в установленому законодавством порядку. Формально не ліквідовувалися і євр. нац. р-ни, однак після 2-ї світової війни як нац. вони не відроджувалися. Масові репресії стали вирішал. фактором політ. деморалізації М. н. Рівень їхньої активності впродовж 1920–30-х рр. був украй низьким. Більшов. уряд СРСР уміло деполітизував націоналіст. рухи, припинив їхнє критичне зростання на поч. 1930-х рр., чим загальмував визрівання внутр. природ. процесів формування укр. політ. нації (таким чином унеможливив фактичну суверенізацію України). 1919–29 нац. політика більшовиків виключала принцип держ. мови як такий. Конституції УСРР 1919 і 1929 не містили дефініції поняття «держ. мова». Мови всіх народів проголошено рівноправ., а громадяни отримували право вільно користуватися рідною мовою в усіх царинах сусп. життя. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови» (серпень 1923) українська мова отримала статус однієї з 2-х найпоширеніших мов у респ. і мови діловодства та зносин на її теренах. Політико-правове поле, яке забезпечувало функціонування «коренізації», не передбачало запровадження в юрид. практику такої категорії, як «держ. мова». Уникнення цього кроку — вирішал. перемога більшов. доктрини, за якою застосування принципу надання певній мові статусу держ. є проявом нац. гноблення. Мовну ситуацію керівництво УСРР вирішувало шляхом збалансування представництва мов у держ. і культ.-осв. установах відповідно до питомої ваги етніч. груп. ВУЦВК і РНК УСРР вважали укр. мову осн. для офіц. зносин з огляду на чисел. перевагу насел., яке розмовляє нею. Вирішал. фактором поступ. відмови від багатомовності стала непересічна поліетнічність СРСР, яка вкрай ускладнювала запровадження нац. мов у повсякденне держ. життя. Рад. Союзу, як і більшості країн світу, де переважали тенденції системат. і всеосяж. етнокультур. асиміляції насел., було притаманне культивування лінгвіст. й культур. стандартизації. Ця обставина зумовила знач. розмах асиміляц. процесів (переважно мовних) у СРСР загалом та в УСРР зокрема, навіть під час «коренізації». Вступ Червоної армії на тер. Зх. України 1939 й анексія Пн. Буковини та Бессарабії 1940 істотно змінили етнонац. склад УРСР. Відповідно до законів «Про набуття громадянства мешканцями Західної України» та «Про надання радянського громадянства постійним мешканцям західних областей УРСР і БРСР» громадянами УРСР стали представники укр., польс., євр., молдов., угор. та ін. етніч. громад Румунії та Польщі. За соц., заг.-освіт. і ментал. ознаками й уподобаннями вони суттєво відрізнялися від однойм. етніч. громад решти тер. УРСР. Підкреслено нігіліст. ставлення рад. влади до прагнень М. н. послідовно втілювалося в практиці радянізації місц. органів влади. На приєднаних тер. досить швидко ліквідовано всі політ. партії та громад. організації, альтернативні, нац. кооперативи. Так, тільки у Львів. обл. напередодні приєднання існувало 565 клубів і т-в етніч. громад та 1392 б-ки, а в грудні 1939 залишилося лише 282 сільс. й робітн. клуби. У Львові припинено діяльність польс. наук. товариства «Оssolineum», на основі фондів якого створ. філію б-ки АН УРСР (див. Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАНУ). Наприкінці березня 1941 на Тернопільщині ліквідовано євр. пересув. театр, який не отримав відповід. дозволу РНК УРСР. Націоналізація пром. підприємств, землі й нац. банків позбавила етнічні громади екон. підґрунтя та полегшила їхнє політ. обеззброєння рад. держ. машиною. Найбільших утисків зазнало польс. населення. Зловживання щодо нього опосередковано визнано в 3-х постановах ЦК КП(б)У (від 6 та 28 вересня і 2 листопада 1940), в яких йдеться про відмови в прийнятті на роботу трудящих польс. національності, колиш. польс. і румун. комуністів, заборони у використанні польс. мови та вимоги замінити її укр., самовільні захоплення квартир поляків, відсутність реагування міліції та органів влади на обмеження їхніх прав. Після нападу Німеччини на СРСР 1941 угода між урядом Рад. Союзу та польс. урядом на еміграції започаткувала новий етап у взаєминах рад. влади і польс. громади: полякам повернуто польс. громадянство й оголошено амністію, уже як іноземці вони отримали можливість вступати до створюваних у СРСР польс. військ. частин задля спіл. боротьби з нацистами. Водночас кардинально змінилося становище нім. меншини, запідозреної у лоял. ставленні до окупац. військ. Постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 31 серпня 1941 «О немцах, проживающих на территории Украинской ССР» стала поч. примус. труд. мобілізації німців призов. віку та їхньої депортації вглиб СРСР. Відповідно до постанови Держ. комітету оборони СРСР «О переселении немцев из Запорожской, Сталинской и Ворошиловградской областей» від 22 вересня 1941 планувалося виселення із Запоріз. обл. 31 320, Ворошиловгр. (нині Луган.) — 2590 німців. Станом на 1 жовтня 1941, зі Сталін. (нині Донец.) обл. їх депортовано 28 743, наприкінці 1941 — на поч. 1942 з Одес. та Дніпроп. обл. — 9200, з Харків. — 1500, з Крим. АРСР — бл. 65 тис. Після завершення 2-ї світової війни внаслідок приєднання Закарп. України значно збільшилися угор. і румун. громади, однак стратегія радянізації М. н. залишилася старою та нормувалася постановою ЦК КП(б)У «Про відбудову та розвиток культурно-освітніх установ, покращення медичної допомоги та соціального забезпечення населення в західних областях УРСР» (8 березня 1945). Розширюючи мережі шкіл, переводячи її на нац. мови навч., надаючи доступну освіту для незамож. категорій насел., рад. влада формувала лояльність до неї мешканців приєднаних територій. Водночас здійснювала ідеол. переорієнтацію освітньо-вихов. процесу, підбираючи професор.-викладац. склад ВНЗів Зх. України, унаслідок чого в них збільшилася частка етніч. росіян, яких відряджали з ін. регіонів УРСР і СРСР. Зокрема у вересні 1949 серед викл. ВНЗів Львова 455 осіб були росіянами, 136 — євреями, 30 — поляками, 90 — громадянами ін. національностей. З 2-го півріччя 1945–46 навч. р. в 2 кл. укр. шкіл розпочато вивчення російської мови, надалі зростала кількість початк. і серед. шкіл з російською мовою навчання. Складова частина плану приведення етніч. складу приєднаних тер. у відповідність до стратег. міркувань Кремля — т. зв. добровіл. переселення М. н. Восени 1944 згідно з угодою між урядом УРСР та Польс. комітетом нац. визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» (9 вересня 1944), угодою між СРСР та Чехословаччиною «Про Закарпатську Україну» (29 червня 1945), низкою додатк. актів відбувся обмін насел. між цими країнами. Із зх.-укр. областей репатрійовано понад 796 тис. поляків, 30 тис. євреїв, 12 тис. громадян ін. національностей; до липня 1947 звідси виїхало понад 33 тис. чехів і словаків (див. також Акція «Вісла»). 1957 уряди СРСР та Польщі погодили терміни й порядок подальшої репатріації з СРСР осіб польс. національності, що засвідчило послідовність рад. політики щодо досягнення етніч. гомогенності прикордон. тер. як стратег. напряму внутр. і зовн. політики СРСР. «Добровіл.» переселення поляків докорінно змінило етногр. карту Зх. України та її етнокультурне обличчя: припинили існування польс. школи, драм. театр, газети; Львів утратив низку істор.-культур. пам’ятників, демонтов. як таких, що не відповідали цінностям рад. культури. Навесні 1944 відбулися масові депортації етніч. груп Криму. Відповідно до постанови Держ. комітету оборони СРСР «Про кримських татар» корін. народ Криму було огульно звинувачено у співпраці з окупантами, зраді Батьківщини й підготовці відриву Криму від СРСР, наслідком чого стало брутальне виселення з п-ова кримських татар. У повоєн. період виникла проблема євр. насел., пов’язана з майновими питаннями: у зруйнов. країні катастрофічно не вистачало житла та засобів до існування. Заг. обставини існування євр. громади в УРСР відображено в листі групи комуністів до ЦК ВКП(б), НКВС СРСР та г. «Правда» (від 16 жовтня 1945), в якому засвідчено факти звільнення євреїв з парт. і рад. органів, обмеження під час влаштування на роботу й зарахування до ВНЗів, безпідстав. заборони проживання в Києві, відсутність реагування держ. органів на антисемітизм, що фактично набув ознак держ. політики після ліквідації Єврейського антифашистського комітету. Становище євр. М. н. значно погіршилося з проголошенням 1948 Держави Ізраїль і розгортанням заг.-союз. кампанії боротьби з космополітами (див. Космополітизм). Антиєвр. репресії тривали до квітня 1952, під час яких на тер. УРСР розкрито низку міфіч. сіоніст. підпіл. організацій. Наприкінці 1940-х — на поч. 1950-х рр. закрито всі євр. навч., наук. і культурні заклади. Поч. 1953 ознаменувався викривал. агітац.-пропагандист. кампанією в контексті т. зв. справи лікарів. Формал. проголошення принципів пролетар. інтернаціоналізму на практиці поєднувалося з масовими порушеннями прав М. н. в усіх галузях сусп. життя. Певна лібералізація держ. нац. політики розпочалася після смерті Й. Сталіна. Частково та непослідовно відбувалася реабілітація репрес. М. н. 13 серпня 1954 РМ СРСР ухвалила постанову «О снятии ограничений по спецпоселению с бывших кулаков и других лиц», 22 листопада 1955 Військ. колегія Верхов. суду СРСР скасувала вирок у кримінал. справі Євр. антифашист. комітету, 13 грудня того ж року Президія ВР СРСР ухвалила указ «О снятии ограничений в правовом положении с немцев и членов их семей, находящихся на спецпоселении». У серпні 1956 ЦК КПРС і ЦК КПУ відновили парт. стаж колиш. чл. КП Польщі, розпущеної 1938. Упродовж 2-ї пол. 1950-х рр. реабіліт. сотні тисяч громадян, які постраждали від репресій за нац. ознакою. Проте зазнач. позитивні зрушення стосувалися не всіх репрес. народів. 1954 Крим. обком КПУ в категорич. формі висловився проти реабілітації виселених греків, вірмен та болгар. Позиція обкому врахована в постанові РМ УРСР «Про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше проживали в Кримській області» (15 грудня 1956), яка відмовила їм у праві мешкати в Криму. Пізніше до переліку місцевостей, в яких заборонялося мешкати німцям, додано Запоріз. обл. Обмеження щодо таких заборон для них скасовано указом Президії ВР СРСР «О снятии ограничения в выборе места жительства, предусмотренного в прошлом для отдельных категорий граждан» (3 листопада 1972). Указ Президії ВР СРСР 1956 визнав недоцільним подальше утримання крим. татар у спецпоселеннях, однак, заперечуючи їхню репатріацію та повернення втраченого майна, на практиці сприяв етніч. консолідації кримськотатар. народу й визріванню ідей нац. відродження. Масштаб. наступ на сферу використання нац. мов розпочався в контексті ухвалення 26 травня 1983 постанови ЦК КПРС та РМ СРСР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах». М. н. перебували під постій. пильним наглядом органів держ. безпеки, а прояви регіоналізму трактувалися як загрозливі явища, зокрема в Закарп. обл. відзначено факти пропаганди ідей створення нац. округу в складі УРСР (ініціатори — викладач Ужгород. університету Ш. Фодов і письменник В. Ковач). На такі настрої уряд відповідав переслідуваннями і прихов. скороченням культур. програм. Так, у серед. 1960-х рр. в Одесі, де проживало 150 тис. євреїв, не було жодної євр. школи. Після розірвання дипломат. відносин з Ізраїлем у зв’язку з поч. арабо-ізраїл. війни в СРСР розгорнуто широкомасштабну антисіоніст. кампанію та водночас різко обмежено виїзд євреїв за кордон. Поч. 1970-х рр. став часом зростання дисидентського руху в середовищі М. н., а масова еміграція євреїв у 2-й пол. 1970-х рр. — відповіддю громади на рад. нац. політику. У 1960–80-х рр. зародився й організаційно оформився кримськотатар. нац. рух поза межами УРСР. 1967 у м. Ленінабад (нині Худжанд, Таджикистан) проведено нелегал. з’їзд активістів кримськотатар. руху, які налагодили контакти з правозахисниками й звернулися за підтримкою до світ. співтовариства. У тому ж році указом Президії ВР СРСР крим. татар загалом реабіліт., хоча й замовчувано їхнє право на повернення в місця істор. розселення. Новий етап в історії М. н. розпочався з проголошенням перебудови. Кер-во СРСР пішло на вимушені поступки нац. рухам, що ширилися в союз. респ. і були спровоковані прорахунками нац. політики поперед. десятиліть, намаганнями неприрод. чином прискорити процеси етніч. розчинення. Намагаючись взяти під свій контроль нац. рухи, 18 квітня 1988 ВР УРСР проголосувала за обрання Комісії з питань патріот. та інтернац. виховання й міжнац. відносин на чолі з Л. Кравчуком. Після виборів до ВР УРСР 1990 її реорганізов. у Комісію з питань держ. суверенітету, міжресп. і міжнац. відносин (голова — М. Шульга). Також висувалися пропозиції про наділення її повноваженнями щодо прийняття рішень про створення нац. адм. одиниць, сприяння держ. органам і контролю за їхньою діяльністю у галузі дотримання прав М. н. Найгостріша проблема — надзвичайне звуження сфери використання мов етніч. меншин, практ. відсутність національно орієнтов. освіти. Одним із перших 26–27 жовтня 1989 ВР УРСР обговорила законопроект «Про мови в УРСР», який гарантував використання мов М. н. поряд із укр. (див. Меншин національних мови). 27 березня 1990 ВР СРСР ухвалила Закон «Об образовании союзно-республиканского Государственного комитета СССР по национальным вопросам», через 2 дні відповідна ухвала передбачила створення Держ. комітету УРСР у справах національностей, але вона залишилася невиконаною. Натомість 9 липня 1991 створ. Комітет у справах національностей при КМ УРСР. З метою оновлення соціаліст. ладу 19-та конф. КПРС заохочувала створення нац. культур. центрів, т-в, земляцтв тощо. Перші нац. товариства з’явилися 1987 при Львів. обл. відділі Укр. фонду культури, на поч. 1991 в УРСР уже діяли 87 нац.-культур. т-в, серед них — 22 євр., по 8 рос. і польс., 6 болгар., 5 вірм., 4 грец., 3 нім., по 2 караїм. і молдовських. Товариства М. н. вважали створення осередків освіти нац. мовами передумовою відродження влас. громад. За їхні кошти без підтримки держави організов. 138 факультатив. мовних груп, налагоджено випуск 11-ти газет угор. і молдов. мовами, болгар. сторінок у 5-ти газетах Одес. обл. 1991 у деяких областях відновлено діяльність нац. профес. і самодіял. театр.-концерт. організацій і колективів, газет, етнореліг. громад. 1990 проведено 1-й конгрес поляків УРСР, 1991 — 1-й з’їзд болгар СРСР. Намагаючись скерувати нац. рухи в регульов. русло, надати їм організов. характеру й нейтралізувати вплив антипарт. рухів, уряд створив Раду нац. т-в на чолі з І. Левітасом (статут ухвалено постановою РМ УРСР від 2 серпня 1990), що позиціонувалася як єдиний громад. представник М. н. із правом заснування та реєстрації нац. т-в. Позиція ЦК КПУ щодо М. н. залишалася суто декларативною.

Проголошення незалежності України — поворот. пункт у модер. історії М. н. Як і 1917–18, врегулювання взаємин між титул. нацією та М. н. стало стратег. питанням для розбудови укр. державності. У своєму зверненні від 28 серпня 1991 ВР України запевнила, що проголошення незалежності України в жодному разі не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей. Декларація прав національностей України 1991 проголосила можливість створення нац. адм.-територ. одиниць, використання мов М. н. нарівні з держ.; росіянам гарантоване вільне користування рідною мовою. 25 червня 1992 ВР України ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні», що не лише враховував специфіку етнонац. розвитку України, а й міжнар. досвід регулювання міжнац. взаємин. Відповідно до міжнар. права, у ньому подано визначення терміна «М. н.», пріоритет. проголошено забезпечення не тільки індивід., а й колектив. прав М. н., окремо обумовлена можливість утворення нац. р-нів, с-щ і сіл за зразком 1920–30-х рр. Ухвалення закону мало принцип. значення для перспектив держави, оскільки задекларовано побудову поліетніч. демократ. правового суспільства, а його основою проголошено обопіл. взаємні зобов’язання держави та М. н. Їхні права зафіксов. у Конституції України 1996, при цьому принцип. було запровадження в практику державотворення дефініцій «український народ» («громадяни всіх національностей»), «українська нація» («увесь український народ»), «М. н.», «корінні народи». У суверен. Україні ратифіков. міжнар. правові документи, що регулюють становище М. н. у поліетніч. суспільствах: Європ. конвенцію про захист прав і осн. свобод людини (17 липня 1997), Рамкову конвенцію про захист нац. меншин (9 грудня 1999); у 2006 вступила в дію Європ. хартія регіон. мов або мов меншин (1992). У 1994 при ВР України створ. постійну комісію, яку 1997 (згідно з положеннями Конституції України) перетворено на Комітет ВР України з питань прав людини, нац. меншин, міжнац. відносин (підкомісії з питань депортов. народів, нац. меншин та жертв політ. репресій). Від 1993 діяло Міністерство України в справах національностей та міграції, ліквідоване 1999. Натомість у складі Міністерства юстиції України організов. департамент у справах національностей та міграції, а Мін-ву юстиції України передано функції реалізації держ. політики з питань міжнац. відносин. 2000 у його складі виокремлено Держ. департамент у справах національностей та міграції. Унаслідок черг. реорганізації 2001 його перетворено на Держ. комітет України в справах національностей та міграції. Для координації державотвор. потенціалу М. н. 1996 при Міністерстві України в справах національностей та міграції засн. Раду представників громад. об’єднань нац. меншин. Від 2000 при Президентові України діє однойм. Рада, покликана сприяти підвищенню ролі громад. організацій М. н. у розробленні держ. політики та розбудові укр. державності. Сучасне законодавство України в галузі міжнац. відносин перебуває у стадії становлення, дискусій. залишаються концепція нац. політики, терміни «М. н.», «корінний народ», «українська нація», «український народ». В основу сучас. концепції етнонац. політики покладено інститут конституц. права — громадянство, що не тільки врегульовує взаємини особи з державою, а й визначається як невід’ємне право особи. Конституція України та Закон «Про національні меншини в Україні» (1992) гарантують вільний розвиток і використання мов М. н., а також застосування їх поряд з укр. у роботі держ. органів, громад. об’єднань, підприємств, установ і організацій у місцях компакт. проживання. До пріоритет. політ. прав М. н. належить право на участь у держ. упр. (регулюється Конституцією України та Законом «Про державну службу»), свободу об’єднання в політ. партії та громад. організації. Станом на 1997, в Україні діяли 2940 шкіл з російською мовою викладання, 104 — румун., 64 — угор., 5 — євр., 3 — польс., при нац.-культур. товариствах — 60 неділ. шкіл, у яких навч. бл. 7 тис. дітей. В Одес. обл. відкрито болгар. г-зію, у Чернів. — румунську; 15 ВНЗів готували викл. мов і літ-р М. н. У 2005–06 навч. р. кількість російськомов. шкіл зменшилася до 1411, у 2008 — до 1305. Після здобуття незалежності Україна взяла на себе зобов’язання перед несправедливо репрес. народами, зокрема перед депортов. 1941 німцями (1992 Президент України дав принцип. згоду нім. товариству «Відродження» на реалізацію програми переселення депортов. німців), 1944 — болгарами, вірменами, грекам і німцями Криму. Відповідно до Декларації ВР СРСР «О признании незаконными и преступными репрессивных актов против народов, подвергшихся насильственному переселению, и обеспечении их прав» (14 листопада 1989) Крим. облвиконком ухвалив рішення про надання 8400 земел. ділянок крим. татарам. Відтоді розпочався майже не контрольов. процес їхнього повернення на істор. батьківщину, причому від початку йшлося про повернення не окремих соц. груп, а всього народу. На 1 січня 1998 до АР Крим на постійне місце проживання переселено 262,8 тис. нащадків депортов. 1944 народів. У межах системи нац. самоупр. поступово формуються елементи кримськотатар. державності. Створена специфічна управлін. вертикаль (Кримськотатарського народу Меджліс — рай. меджліси — сільс. меджліси) забезпечує високий рівень політ. мобільності громади та її спроможність виборювати в місц. влади значні поступки й переваги. Окрім крим. татар, в АР Крим мешкають ще дві етнічні групи, що мають право називатися корін. народом, — караїми та кримчаки. Також автохтон. етносом вважають ґаґаузів, укр. громада яких, на відміну від названих вище, впродовж 20 ст. виявляла тенденцію до демогр. зростання: 1959 їх нарах. 23,5, 1989 — майже 32, 2001 — 31,9 тис. осіб (ґаґаузи компактно мешкають у селах Одес. обл.). Чисельна ґаґауз. діаспора проживає в Молдові. Доволі складною залишається проблема інтеграції в укр. суспільство 47,6 тис. ромів, традиційно найнижчим є освіт. рівень їхньої громади. В Україні також зростає чисельність громад за рахунок міграції. На межі тисячоліть щорічно до України поверталося бл. 250–300 нащадків депортов. М. н. Відомо, що на пострад. теренах нарах. бл. 40 тис. вірмен, болгар, греків та німців, які бажають повернутися до Криму. Згідно з переписом 2001, порівняно з 1989 удвічі зросла кількість вірмен (100 тис.), на 20 % — азербайджанців (45 тис.), на 50 % — корейців (13 тис.), вшестеро — арабів (6,5 тис.), а також помітно зросли громади в’єтнамців, пакистанців, вихідців із країн Пд.-Сх. Азії. За різними джерелами, в Україні перебувають від 100 тис. до 6 млн нелегал. мігрантів (здебільшого вихідці з Азії та Африки), у низці регіонів формуються організов. китай., в’єтнам., індій. громади. Виклики, що з’являються в контексті процесів всесвіт. глобалізації, фінанс. та екон. криз, збільшують ризик стагнації процесів політ. мобілізації М. н., перетворення України на країну-транзитера мігрантів та визрівання на цьому підґрунті конфліктів, що матимуть виразне соц.-екон. й етнічне забарвлення та вимагають сучас. доопрацювання етнонац. політики держави. Потребують чіткішого визначення її основоположні поняття «корінний народ», «М. н.». Згідно із Законом «Про національні меншини в Україні» (25 червня 1992) до М. н. належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття нац. самоусвідомлення та спільності між собою. Таким чином, у визначення не закладено будь-які якісні та кількісні вимоги, які були б орієнтиром для розмежування М. н. й етніч. меншин, не вказані правові шляхи політизації етніч. меншин і їхнього оформлення у М. н. Порівняно з правовою базою часів УНР і Української Держави не виписана процедура конституювання М. н. та забезпечення їхніх специфіч. інтересів у органах держ. влади й управління.

Розмір шрифту

Меншини національні

Рекомендована література

Інформація про статтю