Комуністична партія України Радянської доби

КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ УКРАЇ́НИ РАДЯ́НСЬКОЇ ДОБИ́ — республіканська організація Комуністичної партії Радянського Союзу. Здійснювала керівництво усіма галузями життєдіяльності УРСР згідно з політ. директивами КПРС. Ідеол. платформою КПУ був марксизм-ленінізм, організац. принципом — демократ. централізм (див. Демократичного централізму Принцип), програм. метою — побудова соціаліст. і комуніст. суспільства. Норми внутр. життя визначалися статутом КПРС. Веде поч. від комітетів та осередків РСДРП, що наприкінці 19 ст. діяли на укр. землях, які входили до складу Рос. імперії. 1903 РСДРП поділилася на більшовиків (див. Більшовизм) та меншовиків (див. Меншовизм). Після Лютн. революції 1917 розпочалося швидке зростання чисельності більшов. організацій, особливо у пром. центрах (зокрема й укр.) — з 7-ми тис. чл. у квітні до 50-ти тис. у жовтні 1917. Потреби координації парт. діяльності та боротьби за владу на місцях зумовили утворення на укр. землях у липні 1917 двох обл. парт. об’єднань — Пд.-Зх. краю та Донецько-Криворіз. басейну. Проблема заснування єдиної всеукр. організації більшовиків реально постала після Жовтневого перевороту 1917 в Петрограді (нині С.-Петербург) та утворення УНР. Однак у відповідь на проявлену ініціативу київ. партійців ЦК РСДРП(б) висловився проти окремої укр. партії. Навіть коли у грудні 1917 було проголошено рад. УНР та утворено тимчас. уряд — Нар. секретаріат і довелося визнати Рад. Україну як одиницю, що самовизначалася, ЦК РСДРП(б) іще раз підтвердив старий принцип парт. об’єднання більшовиків України на правах рай. (місц., обл. по суті) організації. Лише докорінна зміна політ. ситуації після введення на укр. землі австро-нім. військ (див. Австро-німецька окупація України 1918) знову актуалізувала питання про всеукр. парт. об’єднання. Воно стало предметом розгляду Таганроз. наради (РФ, квітень 1918). Серед провід. парт. і рад. працівників з України проявилися істотні розходження у поглядах на тактику рев. боротьби та форми парт. будівництва. «Ліві» (кияни) обстоювали необхідність зброй. повстання проти австро-нім. військ. влади та гетьман. режиму (А. Бубнов, С. Косіор, Я. Гамарник та ін.), «праві» (катеринославці) виступали з поміркованіших позицій зміцнення комуніст. підпілля та використання легал. форм боротьби (Е. Квірінг, Я. Епштейн, В. Аверін та ін.). М. Скрипник та деякі ін. учасники наради зайняли проміжну позицію (їх назвали «центром»). При обговоренні питання про партію внесено два проекти резолюцій: «праві» (Е. Квірінг) пропонували створити автономну партію, підпорядк. спіл. ЦК і з’їздам РКП(б), проект М. Скрипника передбачав утворення самост. КПУ, зв’язаної з РКП(б) через міжнар. комісію — III Інтернаціонал (див. Інтернаціонал Комуністичний). Цей проект, підтриманий «лівими», набрав більшість голосів. Партію почали називати КП(б)У. Рішення Таганроз. наради про утворення самост. КП(б)У не відповідало установкам ЦК РКП(б) щодо принципів парт. будівництва у нац. р-нах, тому ЦК РКП(б) й особисто В. Ленін вжили заходів, щоб цю ухвалу не підтримав установ. з’їзд більшовиків України, що проходив у Москві в липні 1918. Його делегати представляли комуністів (4364 особи), які працювали в 40-а підпіл. парт. організаціях та осередках. Однак після гострої полеміки з’їзд ухвалив рішення створити автономну в місц. питаннях КП(б)У, яка входить до складу РКП(б) і підпорядковується у програм. питаннях заг. з’їздам цієї партії, а в питаннях заг.-політ. — її ЦК, й обрав ЦК КП(б)У, який очолив Г. П’ятаков. З метою запобігання сепаратист. тенденціям у парт. буд-ві 8-й з’їзд РКП(б) у березні 1919 ухвалив спец. резолюцію, в якій існування рад. респ. в Україні, Латвії, Литві та Білорусі фактично визнавалося тимчас. (наголошувалося на необхідності функціонування єдиної централізов. КП), при цьому зазначено, що ЦК укр., латис., литов. комуністів користуються правами обл. комітетів партії і повністю підпорядк. ЦК РКП(б). Тим часом серед більшовиків України набули поширення погляди, опозиц. декретованим ЦК РКП(б) принципам парт. будівництва. Виходячи з права українського народу на незалежну рад. державу, окремі діячі КП(б)У обстоювали самостійність укр. КП. В. Шахрай і С. Мазлах 1919 видали брошуру «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною», яка фактично стала ідей. платформою укр. націонал-комунізму. Авторів брошури виключили з партії, однак з аналог. позицій виступила й ін. група парт. працівників (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та ін.). ЦК РКП(б) кваліфікував такі дії як націоналіст. й розкольниц., а їхнім провідникам оголосив догану. Поповнення КП(б)У лівими елементами укр. соціаліст. партій (укр. соціал-демократами — незалежними та укр. соціал-революціонерами — боротьбистами) збільшило коло прибічників серед укр. більшовиків націонал-комуніст. поглядів. Спираючись на військ. сили РСФРР, КП(б)У взялася за вирішення завдання встановлення та зміцнення рад. влади на укр. землях. Цим цілям підпорядк. рішення її з’їздів та структура керів. органів. У жовтні 1918 2-й з’їзд КП(б)У зі складу ЦК виокремив закордонне бюро (свій представниц. орган) і виконавче бюро, яке працювало на окупов. австро-нім. військами території. Секр. ЦК став Е. Квірінг. Після 3-го з’їзду КП(б)У (березень 1919) обрані політ. і організац. бюро ЦК, що більше відповідало статусові правлячої партії, секр. ЦК — знову Г. П’ятаков. В умовах окупації укр. земель денікін. військами (див. Денікінщина) ЦК РКП(б) розпустив керівні органи КП(б)У. Роль координатора нелегал. роботи на укр. землях виконувало Зафронт. бюро ЦК КП(б)У. З поч. звільнення України від білогвардійців створ. тимчас. політбюро ЦК КП(б)У. В грудні 1919 ЦК РКП(б) спец. постановою вніс корективи до своєї політ. лінії, здійснивши істотні поступки в нац. та земел. питаннях, ще раніше піддана критиці позиція КП(б)У щодо неможливості співпраці з «дрібнобурж.» партіями (ці заходи спрямов. на завоювання більшовиками підтримки з боку укр. селянства). Під час 4-ї конф. КП(б)У в березні 1920 (на період 1920–24 вищими органами респ. організації стали конф.) група демократ. централізму виступила проти жорсткої лінії ЦК РКП(б) на централізацію внутр. життя партії, керівництва радами, єдиноначальності на підприємствах тощо. Не діставши підтримки на 8-й конф. РКП(б) в грудні 1919, представники «децистів» отримали більшість на конф. КП(б)У, однак обраний делегатами ЦК був розпущений, натомість ЦК РКП(б) призначив тимчас. ЦК, зі складу якого виокремлено політбюро та оргбюро (секр. ЦК став С. Косіор). У листопаді 1920 5-а конф. КП(б)У розглянула першочерг. завдання госп. будівництва. Навколо звіту ЦК розгорнулася гостра полеміка, але загалом його робота визнана задовільною. Конф. обрала ЦК і Контрол. комісію КП(б)У. На пленумі ЦК визначено склади політбюро, оргбюро і секретаріату. В. Молотова обрано 1-м, Д. Лебедя — 2-м секретарями. У роки воєн. дій 1918–20 ЦК КП(б)У обирався у складі 15–17-ти чл. і 3–15-ти канд. у члени. До складу політбюро ЦК входило 5 чл. і 3 канд., до оргбюро — 3–5 осіб. Залежно від умов роботи формувалася й структура апарату ЦК, в якому працювали відділи: заг., організац., обліково-розподіл., агітаційно-пропагандист., залізнич., військ., з роботи на селі, серед жінок тощо. Кількіс. склад КП(б)У змінювався залежно від військ.-політ. ситуації в Україні. Найповніші дані зафіксов. на час проведення з’їздів та конф. КП(б)У: 2-й з’їзд (жовтень 1918) — 9 тис., 3-й з’їзд (березень 1919) — 23 тис., 4-а конф. (березень 1920) — 30 тис., 5-а конф. (листопад 1920) — 75 тис. чл. партії. Остання цифра зумовлена наявністю на тер. УСРР великої кількості комуністів у частинах Пд. фронту й Укр. труд. армії. У мирних умовах чисельність більшов. організацій в УСРР динамічно зростала, а під час військ. дій значно зменшувалася. Напр., восени 1919 до Червоної армії вступило понад 20 тис. чл. КП(б)У. 1920 на польс. і врангелів. фронти, боротьбу з «бандитизмом», для реквізиції продовольства за партмобілізаціями направлено майже 19 тис. комуністів. Одночасно ЦК РКП(б) надсилав до УСРР чл. партії з центр. губерній РФ. Так, після розпуску «децист.» ЦК у респ. прибуло понад тисячу комуністів, значну частину яких призначено на відповідал. посади у парт., рад., госп. органах, зокрема голова Нижньогород. губвиконкому В. Молотов спочатку очолив Донец. губком, а згодом і ЦК КП(б)У. КП(б)У також поповнювалася за рахунок вибулих з ін. партій. Навесні 1920 внаслідок саморозпуску Укр. КП (боротьбистів) 4 тис. її чл. влилося до КП(б)У. Лідери партії Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко, О. Шумський зайняли високі посади в компарт.-рад. апараті УСРР. Багато комуністів загинуло на фронтах та у підпіллі, серед них — чл. ЦК КП(б)У Ш. Грузман, В. Клочко, І. Крейсберг, П. Слинько, П. Ровнер. Після завершення війни КП(б)У стала гол. владною структурою, що здійснювала керівництво всіма галузями життя республіки. Не сприйнявши спочатку ідей НЕПу, ЦК КП(б)У згодом зосередив усю організац. і політ. роботу на піднесенні с.-г. виробництва, відбудові держ. промисловості, налагодженні транспорту, організації фінансів тощо. Після входження до складу СРСР УСРР втратила рештки суверенітету, ЦК КП(б)У та РНК УСРР виконували політ. і госп. рішення союз. центру. 1920–30-і рр. позначені істот. змінами в кількіс., соц. та нац. складі КП(б)У. З 75-ти тис. чл. у 1921 вона зросла до 231-ї тис. у 1929. У зв’язку зі смертю В. Леніна 1924 прийнято канд. у чл. партії 31,5 тис. осіб. 1923 за соц. складом серед чл. КП(б)У 52,3 % становили робітники, 3,4 — селяни, 24,7 — службовці, 1933 — відповідно 70,4, 23,0, 6,3. У 1921 в складі КП(б)У перебувало 7560 чл. з ін. партій (18 %). У тому ж році під час черг. парт. чистки майже половину з них виключено. За парт. переписом 1922 їх залишилося 9 % (велику частку складали меншовики). Із 4-х тис. боротьбистів — найпослідовнішої націонал-комуніст. течії — залишилося лише 118 осіб. Загалом 1921 із КП(б)У виключено 22,5 % членів. Чистки стали не стільки традиц. формою позбавлення кар’єристич. елементів, що ринули в правлячу партію, скільки інструментом розправи з інакодумцями. Особливого поширення вони набули 1929–33, коли в ході чисток, обміну документів, репресій виключено бл. 78 тис. чл. партії. Кер-во РКП(б) усвідомлювало важливість підтримки влади корін. насел. союз. республік. У квітні 1923 12-й з’їзд РКП(б) ухвалив рішення про коренізацію парт. і держ. апарату, розвиток нац. культур (при цьому гол. небезпекою визнано великорос. шовінізм). Проведення українізації зустріло спротив не тільки русифіков. частини КП(б)У, а й окремих керів. працівників. Так, 2-й секр. ЦК КП(б)У Д. Лебідь сформулював теорію боротьби двох культур — міської (рос.) і сільс. (укр.). Гол. організац. центром українізації став Нар. комісаріат освіти УСРР, очолюваний національно орієнтов. комуністами (Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник). Українізація сприяла коренізації влади. Питома вага українців у КП(б)У зросла з 23 % у 1923 до 53 у 1929 і 63 у 1940. Наприкінці 1920-х рр. в апараті держ. органів українці становили майже половину, 1930 українською мовою друкували 89 % газет і журналів та 80 % книг. На поч. 1930-х рр. постановою ЦК ВКП(б) процес українізації поза межами УСРР перервано, гол. прихильника її масштаб. проведення М. Скрипника піддано політ. гонінням. У міжвоєн. період відбулося 12 конф. та з’їздів КП(б)У: конф. на правах з’їздів — 6-а (грудень 1921), 7-а (квітень 1923), 8-а (травень 1924); з’їзди — 9-й (грудень 1925), 10-й (листопад 1927), 11-й (червень 1930), 12-й (січень 1934), 13-й (травень–червень 1937), 14-й (травень 1938), 15-й (травень 1940); конф. — 1-а (жовтень 1926), 2-а (березень 1929), 3-я (липень 1932). У порядку денному з’їздів та конф. поряд із традиц. звітами ЦК і Центр. контрол. комісії КП(б)У гол. місце посідали питання розвитку промисловості, колективізації с. господарства, виконання п’ятиріч. планів, лише один раз розглядалися завдання культур. будівництва. Ще більш були завантажені госп. тематикою пленарні засідання ЦК КП(б)У. На пленумах ЦК ухвалювали постанови щодо розвитку окремих галузей промисловості (вугіл., металург., енергет.) і с. господарства (колективізації, посів., збирал. і, особливо, хлібозаготівел. кампаній тощо). Значна частина постанов дублювала рішення союз. органів, питання внутр.-парт. життя відійшли на другий план. Й. Сталін активно використовував КП(б)У для боротьби проти внутр.-парт. опозицій, розгрому його особистих опонентів у кер-ві РКП(б). Перша Всеукр. конф. КП(б)У (1926) та 10-й з’їзд КП(б)У (1927) засудили троцькістсько-зінов’єв. блок (див. Л. Троцький, Г. Зінов’єв). Політбюро ЦК та президія Центр. контрол. комісії КП(б)У в лютому 1929 вимагали від ЦК РКП(б) покласти край спробам М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського «трясти партію». У червні 1930 11-й з’їзд КП(б)У схвалив розгром правоопортуніст. ухилу в партії. Політбюро ЦК КП(б)У стало вищим постійно діючим компарт.-рад. органом, який вирішував найважливіші питання політ., екон., госп. життя, відносин із ЦК РКП(б) та ін. До його складу здебільшого входили найвищі посадові особи в ЦК КП(б)У, РНК УСРР, ВУЦВК, Держ. політ. упр. УСРР, Укр. військ. окрузі (від 1935 — Київ. військ. окрузі). У різні періоди чл. політбюро було 7–12, канд. — 2–8 осіб. На поч. 1920-х рр. провідну роль у політбюро ЦК відігравали голова РНК і ВУЦВК, після відкликання з УСРР Х. Раковського першість закріпилася за секр. ЦК, особливо з приходом 1925 Л. Кагановича. КП(б)У єдина серед респ. парт. організацій мала політбюро ЦК, а 1-і (ген.) секр. ЦК КП(б)У незмінно входили до політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б)–КПРС. Оргбюро ЦК опікувалося переважно питаннями внутр.-парт. життя та кадрового забезпечення парт., держ., рад., профспілк., комсомол. органів. До його складу входили секр. ЦК і зав. провід. відділів. Кількість чл. оргбюро становила 4– 15, канд. — 1–5 осіб. У серед. 1920-х рр. у СРСР сформувалася система номенклатури керів. кадрів, призначення і звільнення яких здійснювали лише за відповід. погодженням. Вона стала потуж. інструментом тотал. впливу на всі сфери життєдіяльності суспільства. До номенклатури ЦК ВКП(б) входили секр. ЦК та обкомів, наркоми, кер. великих пром. підприємств та ін. посадовці. ЦК, обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У мали власну номенклатуру кадрів. Фактично номенклатура становила добре структуров. компарт.-рад. еліту, яка поступово перетворилася на автономну соц. касту, відірвану від народу, денаціоналізовану ментально і зомбовану догматами комунізму. Саме вона була гол. знаряддям тривалого панування комуніст. режиму в УРСР. На поч. 1934 із 453-х тис. чл. і канд. у чл. КП(б)У кадри партпрацівників складали 78 тис. осіб.

Структура апарату ЦК КП(б)У постійно змінювалася, переходячи від функціонал. до галуз. принципу. У 1920-х рр. діяли відділи: організац.-інструктор., обліково-розподіл., агітац.-пропагандист., з роботи серед жінок, історії партії; 1928 створ. відділ із роботи на селі. Від 1930-х рр. почала формуватися суто галуз. структура (спочатку сектори, згодом — відділи). 1941 з 18-ти відділів 15 були вузькогалуз.: вугіл., металург., авіац., нафт., маш.-буд., легкої пром-стей тощо. Планова економіка вимагала централізов. команд. управління. ЦК КП(б)У в 1920–30-х рр. очолювали секр.: 1-і — В. Молотов (листопад 1920 — березень 1921), Ф. Кон (березень–грудень 1921), Д. Мануїльський (грудень 1921 — квітень 1923), Е. Квірінг (грудень 1923 — квітень 1925); ген. — Л. Каганович (квітень 1925 — серпень 1928), С. Косіор (липень 1928 — січень 1938); 1-й — М. Хрущов (січень 1938 — грудень 1949). Їхнє обрання (призначення) контролювали ЦК РКП(б) та особисто Й. Сталін. В. Молотова розглядали як альтернативу представникам «лівих» і «правих» у КП(б)У, які в 1918–20-х рр. почергово керували ЦК; Л. Кагановича направили в УСРР у відповідал. період боротьби Й. Сталіна з Л. Троцьким, М. Хрущова — після фактич. розгрому ЦК КП(б)У. Жодного українця серед 1-х (ген.) секр. ЦК КП(б)У до поч. 1950-х рр. не було. ЦК КП(б)У виступив актив. реалізатором сталін. політики соціаліст. перебудови села. Насильниц. методи суціл. колективізації, масове розкуркулення, депортації десятків тисяч селян. родин призвели до дезорганізації с.-г. виробництва. Нав’язані респ. ЦК РКП(б) надмірні плани хлібозаготівель, репресивні методи їхнього виконання, тотал. вилучення продовол. запасів стали причиною наймасштабнішого голоду, який забрав мільйони людських життів (див. Голод, Голодомор 1932–33). Кер-во УСРР (С. Косіор, В. Чубар, Г. Петровський) не виявило політ. і морал. волі до опору терору голодом серед укр. селянства і стало фактич. організатором цієї трагедії. Пасив. спротив хлібозаготівлям з боку окремих райкомів та партосередків рішуче подолано шляхом направлення в УСРР експедицій Л. Кагановича та В. Молотова й переведення на постійну роботу в респ. П. Постишева. Організовано судові процеси над кер. окремих р-нів, тисячі комуністів засуджено й вислано за межі УСРР. Тільки 1933 з КП(б)У за звинуваченнями в антипарт., опортуніст., контррев. діяльності виключено 45 тис. осіб. Масові репресії 1936–37 призвели до зменшення чисельності КП(б)У наполовину. Майже повністю знищено чл. вищого керівництва КП(б)У: із 62-х чл. ЦК, обраних 13-м з’їздом КП(б)У (липень 1937), репрес. 56, з 11-ти чл. політбюро — 10, загалом з 69-ти чл. і канд. у чл. політбюро ЦК, яких обирали 1919–39, — 46. Після приєднання до УРСР 1939 зх.-укр. земель створ. 6 нових обкомів КП(б)У. Насадження рад. влади супроводжувалося репресіями та депортаціями місц. населення. Загалом 1938–40 чисельність КП(б)У зросла на 82,3 % і становила 521 тис. осіб (досягла рівня 1932), з яких 63,1 % становили українці, 19,1 — росіяни, 13,4 — євреї, 4,4 — представники ін. національностей. У структурі КП(б)У нараховувалося 23 обкоми, 77 міськкомів, 814 райкомів партії, 33 275 первин. парт. організацій. Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 з 564,5 тис. чл. КП(б)У понад 236 тис. (42,9 %) мобілізов. до Червоної армії. Десятки керів. парт. працівників стали чл. та уповноваженими військ. рад фронтів і армій. Велику роботу проводили парт. кер. із перебазування пром. підприємств у тилові р-ни країни (див. Евакуація). ЦК і місц. комітети КП(б)У займалися організацією парт. підпілля та партизан. руху. 1941–44 на окупов. тер. УРСР діяло 22 підпіл. обкоми, понад 200 міськрайкомів, 3,5 тис. організацій і груп, в яких брали участь понад 100 тис. комуністів, комсомольців, безпартійних. Для координації дій більшов. підпілля у жовтні 1942 створ. підпіл. ЦК КП(б)У у складі 17-ти осіб, зокрема чл. політбюро ЦК М. Гречухи, Л. Корнійця, Д. Коротченка. Одночасно апарат ЦК КП(б)У займався організацією агітац.-пропагандист. роботи. За лінію фронту перекинуто 400 млн прим. листівок, газет, брошур. У м. Саратов (РФ) працювала короткохвильова радіостанція ім. Т. Шевченка, у Москві — радіостанція «Радянська Україна». На окупов. тер. УРСР сформовано 60 з’єднань і 2 тис. партизан. загонів, які об’єднували сотні тисяч патріотів (13,6 % з них складали чл. і канд. у чл. партії). За роки війни КП(б)У втратила половину свого складу. Загинули чл. політбюро ЦК КП(б)У М. Бурмистенко, П. Любавін, десятки секр. обкомів, міськкомів і райкомів партії. Після війни і в наступні десятиліття кількість чл. КПУ постійно зростала — від 320,3 тис. у 1946 до 3,3 млн на поч. 1990-х рр. Питома вага робітників за цей час збільшилася з 34,2 до 46,0, селян — зменшилася з 15,8 до 14,8, а службовців — з 56,0 до 39,2 %. До КП(б)У–КПУ входили представники понад 100 національностей і народностей. На поч. 1990-х рр. українці складали 67,0, росіяни — 27,3, ін. — 5,7 %. Залежно від чисельності КП(б)У визначався й склад ЦК та ревізій. комісії: 1949 — 77 чл. і 46 канд. ЦК та 21 чл. ревізій. комісії, 1990 — 273 чл. ЦК і 40 чл. ревізій. комісії. 1952 структура виконав. органів ЦК КПУ зазнала зміни. Замість політбюро обрано бюро (від 1953 — президія), оргбюро ліквідовано, а його функції передано секретаріатові ЦК. 1966 президію ЦК знову перейменовано у політбюро. Його кількіс. склад: у середньому 9–11 чл., 4–7 канд.; секр. ЦК — 6–7. Структура апарату ЦК КПУ визначалася постановами ЦК КПРС і будувалася за галуз. принципом. У 1940–50-х рр. частину відділів укрупнено шляхом об’єднання. Рішенням листопад. (1962) пленуму ЦК КПРС про перебудову структури парт. і рад. органів при Президії ЦК КПУ створ. 2 бюро: з керівництва пром-стю і будівництвом (7 галуз. відділів) та з керівництва с. госп-вом (3 галуз. відділи). Кожна структура мала й окремий ідеол. відділ. Після усунення М. Хрущова від влади парт. і рад. органи 1964 об’єднано. 1965 у складі апарату ЦК КПУ діяло 13 відділів, з яких 10 — суто галузеві. До 1988 кількість структур. підрозділів ЦК сягнула 18-ти, відповідал. працівників — понад 400 осіб. Мережа місц. парт. комітетів визначалася змінами в адм.-тер. поділі УРСР. 1948 і 1988 обкомів КПУ нараховувалося 25, міськкомів відповідно — 82 і 138, міських райкомів — 82 і 123, сільс. райкомів — 764 і 442, первин. парт. організацій — 44,2 і 71,3 тис. 1975 Київ. міськкому партії надано права обкому. В серед. 1980-х рр. з 3,2 млн чл. КПУ бл. 887 тис. складав вибор. актив — від чл. ЦК до партгрупоргів. 1949, після 9-річ. перерви, відбувся черг. 16-й з’їзд КП(б)У. Відтоді з’їзди проводили раз на 2–3 р. у 1950-х і кожні 5 р. у 1960–80-х рр.: 18-й — березень 1954, 19-й — січень 1956, 20-й (позачерг.) — січень 1959, 21-й — лютий 1960, 22-й — вересень 1961, 23-й — березень 1966, 24-й — березень 1971, 25-й — лютий 1976, 26-й — лютий 1981, 27-й — лютий 1986, 28-й (1-й етап) — червень, 2-й — грудень 1990. Порядок денний з’їздів визначався становищем КПУ як складової частини правлячої держ. партії. Крім традиц. звітів і виборів ЦК та ревізій. комісії, обов’язк. було питання про директиви чергових п’ятиріч. планів, обговорювали також проекти програми й статуту КПРС. Прийняття їх 22-м з’їздом КПРС офіційно закріпило керівне становище партії в політ. системі рад. суспільства. При незмін. декларуванні КПРС принципів колегіальності повновладдя 1-х секр. ЦК КП(б)У в респ. залишалося необмеженим. М. Хрущов, крім того, від 1944 обіймав ще й посаду голови РНК УРСР. Він зосередив у своїх руках всі владні важелі, спираючись у першу чергу на апарат ЦК КП(б)У. 1943–47 політбюро ЦК провело лише 6 засідань. Осн. зусилля парт. організацій у склад. післявоєн. умовах зосереджено на відбудові пром. підприємств, колгоспів та радгоспів, закладів освіти і культури. Значну увагу приділено встановленню рад. влади у звільнених р-нах Зх. України, де діяли розгалужене підпілля ОУН і військ. підрозділи УПА. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) у структурі апарату ЦК КП(б)У 1945 створ. спец. відділ для роботи в зх. областях, куди направлено 48 тис. парт. і рад. працівників. Упродовж 2-ї пол. 1940-х рр. боротьба проти «укр.-нім. фашистів» та «бурж. націоналістів» була одним із гол. напрямів діяльності ЦК КП(б)У. Її проводили шляхом військ. дій, депортацій насел., примус. радянізації та колективізації, знищення УГКЦ. Водночас у пром-сть та с. госп-во регіону вкладали значні кошти, направляли обладнання, техніку, фахівців. ЦК КП(б)У дбав про зміцнення місц. парт. організацій: на поч. 1947 їх нараховувалося 4 тис. (60 тис. чл.), 1953 — 8 тис. (85 тис.). Неврожай 1946 у поєднанні з виконанням планів хлібопоставок призвів до масового голоду в Україні (див. Голод 1946–47). Настійні звернення М. Хрущова до ЦК ВКП(б) щодо зменшення обсягу хлібозаготівель і надання допомоги респ. дратували Й. Сталіна, тому в березні 1947 1-м секр. ЦК КП(б)У призначено Л. Кагановича. Того року УРСР виконала план хлібозаготівель на 101,3 %. Жорсткими методами Л. Каганович намагався вирішувати проблеми не лише госп., а й духовного життя. Посилилася боротьба проти «укр. бурж. націоналізму», почалося гоніння на відомих письменників, науковців, зокрема істориків І. Крип’якевича, М. Петровського та ін. Наприкінці 1947 Л. Кагановича відкликали з УРСР, а ЦК КП(б)У знову очолив М. Хрущов, залишивши посаду голови уряду. Наступні 2 р. він енергійно займався відбудовою промисловості та с. господарства. Гол. темою пленумів ЦК і засідань політбюро ЦК було збільшення виробництва зерна та продукції колгосп. тваринництва. Ухвалювали й сумнівні рішення, напр., про виселення з УРСР осіб, які «ведуть антигромад., паразитич. спосіб життя» (лютий 1948). У грудні 1949 М. Хрущова перевели на роботу до Москви, 1-м секр. ЦК КП(б)У став Л. Мельников. У його діяльності пріоритет. залишалися проблеми с.-г. виробництва — із 23-х питань, які обговорювали на пленумах ЦК, 13 присвяч. даній тематиці, оскільки УРСР була гол. «житницею» СРСР, а вчасне виконання планів хлібозаготівель — одним із гол. критеріїв оцінки роботи ЦК КП(б)У. Багато уваги приділяв Л. Мельников і розвитку важкої промисловості, паливно-енергет. комплексу. Тільки буд-ву Кахов. ГЕС присвяч. 13 постанов ЦК КП(б)У і РМ УРСР. Водночас ідейно-політ. роботу ЦК КП(б)У й парт. комітетів спрямовано на боротьбу проти «ідей. перекручень» у літературі та мистецтві, зокрема нищівній критиці піддано В. Сосюру за вірш «Любіть Україну», М. Рильського за «серйозні ідеол. помилки», К. Данькевича за «серйозні недоліки в музиці», О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Первомайського та ін. за «рецидиви бурж. націоналізму». До цього додалася кампанія з викриття «безрод. космополітів». Політ. кар’єру Л. Мельникова обірвано завдяки зусиллям Л. Берії, який у боротьбі з М. Хрущовим намагався ізолювати його прибічників. Президія ЦК КПРС у травні 1953 інкримінувала йому «грубе викривлення ленін.-сталін. нац. політики» в зх. областях УРСР, нетерпимість до критики, прояви вождізму тощо. Л. Мельникова відправлено на дипломат. роботу. Наступні кер. ЦК КПУ — О. Кириченко (червень 1953 — грудень 1957) і М. Підгорний (грудень 1957 — липень 1963). Поява на цій посаді перших етніч. українців та їхнє переважання у політбюро ЦК означали вихід на політ. арену генерації власне укр. компарт. еліти. Секр. ЦК обрано О. Іващенко — першу і єдину жінку на посаді такого рівня. Їхня праця припала на добу хрущов. «відлиги», позначеної викриттям культу особи Й. Сталіна, лібералізацією сусп. життя, реабілітацією жертв політ. репресій. Упродовж 1950-х рр. в УРСР переглянуто справи 5,5 млн осіб, які перебували на обліку репресив. органів. Значну частину з них реабілітовано, проте поза процесом реабілітації залишалися усі, кого підозрювали у націоналізмі. Розпочалося духовно-культурне відродження: виходили раніше заборонені твори укр. митців, у літературу «влилося» молоде покоління — «шістдесятники». 1960 видання україномов. книжок досягло 60 %. Одночасно продовжувалися утиски і переслідування інакодумців: 1954–59 за антирад. діяльність до судової та ін. видів відповідальності притягнено бл. 3,5 тис. осіб. УРСР стала першим полігоном хрущов. реформ, що сприяли децентралізації упр. пром-стю. У респ. функціонувало 11 рад нар. господарства, 1957–65 обсяг пром. виробництва зріс у 2,2 раза. Волюнтарист. (див. Волюнтаризм) методи інтенсифікації с.-г. виробництва призвели в кінц. підсумку до спаду виробництва зернових і продукції тваринництва. Інтегрована в заг.-союзну систему УРСР не могла скористатися здобутками екон. лібералізації. Тільки 1959–61 вона віддала до держ. бюджету майже 14 % нац. доходу, який нічим не відшкодовано. Внутр.-парт. життя КПУ цього періоду позначене не лише певною демократизацією, а й культивуванням ейфорійно-утопіч. планів комуніст. будівництва, моделі заг.-нар. держави, «обгону» Америки, пов’язаних із прийняттям нової програми КПРС. О. Кириченко і М. Підгорний підтримували М. Хрущова, тому одержали посади у вищому парт.-держ. кер-ві СРСР. П. Шелест, який очолив ЦК КПУ 1963, намагався обстоювати екон. інтереси УРСР, сприяв нац.-культур. розвитку, наскільки це було можливо в умовах ліквідації наслідків хрущов. «відлиги». Саме це й використано для усунення його з посади 1972. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький, тісно пов’язаний з Л. Брежнєвим. Він очолював ЦК КПУ 18 р. Тривала праця головою уряду, енергійність і вимогливість, поєднані з підтримкою ЦК КПРС, сприяли зміцненню авторитету В. Щербицького. У 1970-і рр. УРСР досягла позитив. здобутків у економіці, соц. сфері, культур. буд-ві. Проте згодом у респ., як і загалом в СРСР, почали знижуватися темпи екон. росту, продуктивності праці, нац. доходу тощо. Очолюваний В. Щербицьким ЦК КПУ не міг вийти за межі заг.-парт. і управлін. рішень та союз. госп. механізмів. Посилилися тенденції до русифікації, звуження сфери вжитку української мови, активізувалися переслідування учасників дисидентського руху. Відчут. удару по авторитету В. Щербицького і ЦК КПУ завдала Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції 1986, виявивши повну їхню залежність від Москви, нездатність до рішучих дій в екстремал. ситуації. В. Щербицький, який не сприйняв реалій процесів перебудови, намагався організувати спротив розвиткові гласності та плюралізму, діяльності нових громад. об’єднань, залишив посаду з дозволу ЦК КПРС у вересні 1989. Новим кер. ЦК КПУ став В. Івашко (його рекомендував М. Горбачов). Це була перша в історії КПУ спроба обрати секр. ЦК на альтернатив. основі. Зі 181-го чл. ЦК за В. Івашка проголосували 136, за С. Гуренка — 43. У цей період ЦК намагався зупинити негативні тенденції внутр.-парт. життя: падіння дисципліни, єдності, розрив між «верхами» і «низами». Реагував ЦК і на вимоги громадськості щодо відновлення істор. правди. В. Івашко підтримав розширення доступу до архівів КПУ, зокрема публікацію документів про голодомор 1932–33 в УСРР. 4 березня 1990 В. Івашка обрали головою ВР УРСР, а у червні він залишив посаду 1-го секр. ЦК КПУ, щоб стати заст. ген. секр. ЦК КПРС. Останній 1-й секр. ЦК КПУ С. Гуренко обраний у червні 1990 безпосередньо з’їздом в умовах реал. альтернативи (10 канд.). ЦК поповнився молодими комуністами, до його політбюро обрано виробничників, представників наук. інтелігенції. Більше ніж наполовину скоротився апарат ЦК. Обстоюючи єдність КПРС, С. Гуренко водночас висловився за суверенізацію КПУ, необхідність влас. статуту. Новий статут КПУ прийнятий 2-м етапом 28-го з’їзду КПУ (грудень 1990) і зареєстр. Мін-вом юстиції УРСР 22 липня 1991. ЦК КПУ довелося працювати в надзвичайно складних умовах наростання соц.-політ. напруженості, антикомуніст. настроїв, згуртування опозиції. Парт. організації були деморалізовані, авторитет КПУ стрімко падав — 1990 її залишили 220 тис. членів. 19 серпня 1991 секретаріат ЦК КПУ одержав з Москви шифрограму з вимогою підтримати дії ГКЧП, яку продублював на адресу обкомів партії, проте вже наступ. дня її відкликав, а 22 серпня політбюро ЦК засудило «авантюрну спробу держ. перевороту». 24 серпня 1991 ВР УРСР конституц. більшістю ухвалила Акт проголошення незалежності України. 26 серпня Президія ВР України призупинила, 30 серпня — заборонила КПУ на підставі того, що «кер-во компартії України своїми діями підтримало держ. переворот». КПУ мала власні друк. органи: г. «Комуніст», «Радянська Україна», «Правда Украины»; ж. «Більшовик України», «Літопис революції», «Комуніст України», «Під прапором ленінізму»; друк. органи місц. парт. комітетів. Діяли ВПШ, Інститут історії партії при ЦК КПУ, Музей Леніна, видавництво, мережа будинків політосвіти, університетів марксизму-ленінізму, архів. установ. 1993 прихильники комуніст. ідеології на з’їзді у Донецьку проголосили утворення нової КПУ (1-й секр. — П. Симоненко).

Розмір шрифту

Комуністична партія України Радянської доби

Рекомендована література

Інформація про статтю