Розстріляне відродження

«РОЗ­СТРІ́ЛЯНЕ ВІД­РО́ДЖЕ­Н­НЯ»  — метафоричне поня­т­тя, що вживають для означе­н­ня цілої літературно-мистецької генерації в Україні 1920-х — початку 1930-х років, ре­пресованої, значною мірою фізично винищеної, а почасти «приборканої» сталінським режимом, і ширше — для характеристики ви­значальних рис української літератури й культури цього періоду як унікального і трагічного феномена у національній духовній історії минулого столі­т­тя. До наукового обігу ввів Ю. Лавріненко в упорядкованій і прокоментованій ним одно­ймен­ній антології (Париж, 1959). Щоправда, ще раніше, на початку 1950-х рр., у публікаціях Яра Славутича зу­стрічаємо метафору «роз­стріляна муза»; загалом можна сказати, що сприятливий ґрунт для викри­сталізува­н­ня поня­т­тя «Р. в.», що згодом набуло значе­н­ня літературо­знавчого та культурологічного терміну, було створено попередніми роз­відками і документальними ви­да­н­нями з історії української літератури радянського періоду, які здійснювали на Заході, пере­важно в діаспорі: Ю. Бойко, М. Глобенко, Г. Костюк, Б. Кравців, І. Кошелівець, Ю. Луцький, Є. Маланюк, В. Петров, Ю. Шевельов та ін. 

Ін­новаційний сенс і секрет сенсової місткості за­пропонованої Ю. Лавріненком формули — «Р. в.» — полягають у тому, що її побудовно на консептивному принципі зі­ставле­н­ня-проти­ставле­н­ня, адекватному трагічній діалектиці доби. Опозиція «від­родже­н­ня — роз­стріляне» (її поетичний еквівалент, за Ю. Лавріненком: тичининський «світлоритм» — гоголівська «злопомста») увібрала в себе фантасмагоричну дво­їстість історичного й історико-літературного процесу, в якому високі злети національного духу химерним чином пере­плелися з ницістю тоталітарної системи, первісно налаштованої на пригаше­н­ня цього духу, радість роз­кутої творчості «обнялась» з журбою і жалобою, з жахом невід­воротньої загибелі. 

Пробуджені Визвольними змага­н­нями 1917—21, енергією спротиву чужинецькій навалі, вітальні сили нації ви­йшли на кін історії, давши потужний імпульс для небаченого творчого під­несе­н­ня в усіх галузях літератури та мистецтва, для від­родже­н­ня й оновле­н­ня глибин­них традицій національної культури, ментальних ознак української вдачі. Провід­не місце в духовному житті посіла нова генерація митців: у літературі — Б. Антоненко-Давидович, М. Бажан, І. Дні­провський, В. Блакитний, М. Зеров, М. Івченко, М. Йогансен, Г. Косинка, А. Любченко, В. Мисик, Т. Осьмачка, В. Під­могильний, Є. Плужник, М. Рильський, В. Свідзінський, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, Ю. Яновський; у драматургії й театрі — М. Куліш, Л. Курбас; у кіно — О. Довженко; у музиці — М. Леонтович; в образотворчому мистецтві — М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, А. Петрицький. Біо­графії цих майстрів були не схожими, часом контроверсійними: вояк армії УНР і червоноармієць, селянський син і родовитий шляхтич, позапартійний інтелектуал, віртуоз «соняшного кларнетизму» і «homo politikus» боротьбистського або комуністичного штибу; по-різному (найчастіше трагічно) склалися їхні подальші жит­тєві долі й мистецькі шляхи. Але краще з того, що зроблено ними у добу національного «Sturm und Drangʼу» 1917—34, є найви­значнішим на­дба­н­ням української культури 20 ст., апогей її роз­витку. 

Цін­ність здобутків українського духовно-мистецького Від­родже­н­ня є тим вищою, що створювали їх у вкрай не­сприятливих політичних, соціальних, економічних умовах, пере­важно — під щоразу дужчим ідеологічним та адміністратиним тиском більшовицької диктатури. Компартійна влада, за­стосовуючи послідовно щодо культури т. зв. ленінський принцип партійності, інакше кажучи, тотальний ідеологічний контроль, по­стійно тримала під своїм на­глядом процеси, що від­бувалися у національних культурах, при цьому поміж остан­німи обʼєктом посиленої пильності з боку центру (чи московського, чи «свого», місцевого) традиційно була культура українська як особливо небезпечний носій «ворожих» ідей національної самобутності й незалежності. До певного моменту можно­владцям доводилося, з огляду на політичні реальності, терпіти не­прийнятні для них явища й тенденції, обмежуючись критикою (втім, за­звичай голобельною) у під­контрольній періодиці, іноді вони змушені були маневрувати, йти на тимчасові тактичні по­ступки (як у випадку з «українізацією»), але не­вблаган­на логіка тоталітаризму врешті брала гору. 

По­ступово, і то дедалі від­вертіше й брутальніше, Москва, а за нею компартійні структури на теренах України у своїй політиці стосовно українського культурного Від­родже­н­ня пере­ходили від критики і дис­кусій до прямих цензурних утисків, заборон, до роз­гону творчих організацій та закри­т­тя друкованих органів, що були їм не до вподоби. Під облудними гаслами «загостре­н­ня класової боротьби», подола­н­ня «українського буржуазного націоналізму», «хвильовизму» та ін. роз­горнулася — за прямою вказівкою Й. Сталіна — кампанія поліційного терору, політичного цькува­н­ня найталановитіших українських письмен­ників і митців, нагніта­н­ня у творчому середовищі атмо­сфери страху, взаємної недовіри, ворожнечі, донощицтва. Навіть посмертно були під­дані анафемі й викреслені з літератури В. Блакитний, А. Заливчий, Г. Михайличенко, В. Чумак. Слідом за блюзнірським процесом Спілки визволе­н­ня України, де на лаві під­судних опинилися чільні пред­ставники національної інтелектуальної еліти (О. Гермайзе, В. Ганцов, С. Єфремов, М. Івченко, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, В. Чехівський та ін.), за самогубством ви­знаних духовних лідерів національного Від­родже­н­ня — М. Хвильового та М. Скрипника — ре­пресивна машина проти української інтелігенції почала діяти на повну силу. Сотні письмен­ників, пред­ставників інших творчих професій, науковців, журналістів засуджено до смертної кари, на засла­н­ня до соловецьких, сибірських, колимських таборів, а ті, кого обминула ця доля, змушені були або «поцілувать пантофлю Папи», інтегруватися — хто позірно, а хто щиро — у соцреалізм, або надовго замовкнути; дехто потім продовжив свою творчу діяльність на еміграції. 

Українське культурне Від­родже­н­ня 20 ст. — роз­стріляне, задушене, заломлене — пере­стало існувати водночас і разом з українським «націонал-комунізмом», чиїми націєтворчими ідеями й віта­їстичними порива­н­нями воно значною мірою живилося, так само як і несло на собі від­биток його фатальної роз­двоєності, трагічних ілюзій та помилок. Проте залишилися творча спадщина високої художньої вартості, потужний націєтворчий потенціал, живильний імпульс, а також величні, страшні й по­вчальні уроки «Р. в.», що несуть із собою біль, гіркоту й остереже­н­ня, але разом і надію на нове національно-культурне Від­родже­н­ня, на духовне опритомне­н­ня кожного з нас і нації в цілому.

Завантажити статтю