Розстріляне відродження

«РОЗСТРІ́ЛЯНЕ ВІДРО́ДЖЕННЯ» — метафоричне поняття, що вживають для означення цілої літературно-мистецької генерації в Україні 1920-х — початку 1930-х років, репресованої, значною мірою фізично винищеної, а почасти «приборканої» сталінським режимом, і ширше — для характеристики визначальних рис української літератури й культури цього періоду як унікального і трагічного феномена у національній духовній історії минулого століття. До наукового обігу ввів Ю. Лавріненко в упорядкованій і прокоментованій ним однойменній антології (Париж, 1959). Щоправда, ще раніше, на початку 1950-х рр., у публікаціях Яра Славутича зустрічаємо метафору «розстріляна муза»; загалом можна сказати, що сприятливий ґрунт для викристалізування поняття «Р. в.», що згодом набуло значення літературознавчого та культурологічного терміну, було створено попередніми розвідками і документальними виданнями з історії української літератури радянського періоду, які здійснювали на Заході, переважно в діаспорі: Ю. Бойко, М. Глобенко, Г. Костюк, Б. Кравців, І. Кошелівець, Ю. Луцький, Є. Маланюк, В. Петров, Ю. Шевельов та ін.

Інноваційний сенс і секрет сенсової місткості запропонованої Ю. Лавріненком формули — «Р. в.» — полягають у тому, що її побудовно на консептивному принципі зіставлення-протиставлення, адекватному трагічній діалектиці доби. Опозиція «відродження — розстріляне» (її поетичний еквівалент, за Ю. Лавріненком: тичининський «світлоритм» — гоголівська «злопомста») увібрала в себе фантасмагоричну двоїстість історичного й історико-літературного процесу, в якому високі злети національного духу химерним чином переплелися з ницістю тоталітарної системи, первісно налаштованої на пригашення цього духу, радість розкутої творчості «обнялась» з журбою і жалобою, з жахом невідворотньої загибелі.

Пробуджені Визвольними змаганнями 1917–21, енергією спротиву чужинецькій навалі, вітальні сили нації вийшли на кін історії, давши потужний імпульс для небаченого творчого піднесення в усіх галузях літератури та мистецтва, для відродження й оновлення глибинних традицій національної культури, ментальних ознак української вдачі. Провідне місце в духовному житті посіла нова генерація митців: у літературі — Б. Антоненко-Давидович, М. Бажан, І. Дніпровський, В. Блакитний, М. Зеров, М. Івченко, М. Йогансен, Г. Косинка, А. Любченко, В. Мисик, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Рильський, В. Свідзінський, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, Ю. Яновський; у драматургії й театрі — М. Куліш, Л. Курбас; у кіно — О. Довженко; у музиці — М. Леонтович; в образотворчому мистецтві — М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, А. Петрицький. Біографії цих майстрів були не схожими, часом контроверсійними: вояк армії УНР і червоноармієць, селянський син і родовитий шляхтич, позапартійний інтелектуал, віртуоз «соняшного кларнетизму» і «homo politikus» боротьбистського або комуністичного штибу; по-різному (найчастіше трагічно) склалися їхні подальші життєві долі й мистецькі шляхи. Але краще з того, що зроблено ними у добу національного «Sturm und Drang’у» 1917–34, є найвизначнішим надбанням української культури 20 ст., апогей її розвитку.

Цінність здобутків українського духовно-мистецького Відродження є тим вищою, що створювали їх у вкрай несприятливих політичних, соціальних, економічних умовах, переважно — під щоразу дужчим ідеологічним та адміністратиним тиском більшовицької диктатури. Компартійна влада, застосовуючи послідовно щодо культури т. зв. ленінський принцип партійності, інакше кажучи, тотальний ідеологічний контроль, постійно тримала під своїм наглядом процеси, що відбувалися у національних культурах, при цьому поміж останніми об’єктом посиленої пильності з боку центру (чи московського, чи «свого», місцевого) традиційно була культура українська як особливо небезпечний носій «ворожих» ідей національної самобутності й незалежності. До певного моменту можновладцям доводилося, з огляду на політичні реальності, терпіти неприйнятні для них явища й тенденції, обмежуючись критикою (втім, зазвичай голобельною) у підконтрольній періодиці, іноді вони змушені були маневрувати, йти на тимчасові тактичні поступки (як у випадку з «українізацією»), але невблаганна логіка тоталітаризму врешті брала гору.

Поступово, і то дедалі відвертіше й брутальніше, Москва, а за нею компартійні структури на теренах України у своїй політиці стосовно українського культурного Відродження переходили від критики і дискусій до прямих цензурних утисків, заборон, до розгону творчих організацій та закриття друкованих органів, що були їм не до вподоби. Під облудними гаслами «загострення класової боротьби», подолання «українського буржуазного націоналізму», «хвильовизму» та ін. розгорнулася — за прямою вказівкою Й. Сталіна — кампанія поліційного терору, політичного цькування найталановитіших українських письменників і митців, нагнітання у творчому середовищі атмосфери страху, взаємної недовіри, ворожнечі, донощицтва. Навіть посмертно були піддані анафемі й викреслені з літератури В. Блакитний, А. Заливчий, Г. Михайличенко, В. Чумак. Слідом за блюзнірським процесом Спілки визволення України, де на лаві підсудних опинилися чільні представники національної інтелектуальної еліти (О. Гермайзе, В. Ганцов, С. Єфремов, М. Івченко, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, В. Чехівський та ін.), за самогубством визнаних духовних лідерів національного Відродження — М. Хвильового та М. Скрипника — репресивна машина проти української інтелігенції почала діяти на повну силу. Сотні письменників, представників інших творчих професій, науковців, журналістів засуджено до смертної кари, на заслання до соловецьких, сибірських, колимських таборів, а ті, кого обминула ця доля, змушені були або «поцілувать пантофлю Папи», інтегруватися — хто позірно, а хто щиро — у соцреалізм, або надовго замовкнути; дехто потім продовжив свою творчу діяльність на еміграції.

Українське культурне Відродження 20 ст. — розстріляне, задушене, заломлене — перестало існувати водночас і разом з українським «націонал-комунізмом», чиїми націєтворчими ідеями й вітаїстичними пориваннями воно значною мірою живилося, так само як і несло на собі відбиток його фатальної роздвоєності, трагічних ілюзій та помилок. Проте залишилися творча спадщина високої художньої вартості, потужний націєтворчий потенціал, живильний імпульс, а також величні, страшні й повчальні уроки «Р. в.», що несуть із собою біль, гіркоту й остереження, але разом і надію на нове національно-культурне Відродження, на духовне опритомнення кожного з нас і нації в цілому.

Розмір шрифту

Розстріляне відродження

Рекомендована література

Інформація про статтю