Лірика

ЛІ́РИКА (від грец. lυρικός — лірний, лірик) — один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, в якому через естетичні та етичні душевно-духовні пере­жива­н­ня осмислюється сутність буття, створюється новий образ дійсності. Важливе значе­н­ня в Л. надається єд­ності форми і змісту, мелодійності фрази, виражальним художнім засобам (тропам), які творять довірливо-емоційну, сповід­ально-інтимну атмо­сферу — ліризм. Терміном «лірика» найчастіше по­значають вірш або збірку (добірку) віршованих творів, пере­важно невеликих за обсягом (5–7 строф), але ємних за полісемантичним звуча­н­ням, окреслених формою у ліричних жанрах, що можуть стати піснею: балада, гімн, дума, елегія, етюд, ідилія, романс, сонет, духовні вірші, епістола, газель тощо. 

За характером змісту Л. поділяють на громадянську, пейзажну, інтимну (любовну, про коха­н­ня), філософську, революційну, духовну (релігійну) та ін. Ліризм (задушевність, меланхолійність, мелодійність) вважають однією з генетичних ознак української ментальності, що по­значається на всій національній культурі: як фольклорній, так і авторській, з її прагне­н­ням до «аристократизму духу», осягне­н­ня найвищих ідеалів гармонії, істини, пере­йнятих конкретним і глобальним духом часу та панівними в культурно-інформаційному просторі певного етнічного середовища стильовими ознаками, естетичними модами. Оскільки психофізіологічні пере­жива­н­ня і думки, виражені у Л., не завжди ототожнюють із внутрішнім станом, світо­глядом автора ліричного твору, який інколи неві­домий чи колективний, існує умовне літературо­знавче поня­т­тя «другого ліричного Я» — ліричного героя, художнього душевного двійника автора, на під­ставі чого складається обʼємне, обʼєктивне уявле­н­ня про жит­тєтворчість та текс­тотворчість, творчий чин автора-лірика, який концентрує в собі естетичний досвід свого поколі­н­ня, нації, людства. 

Л. інколи трактують як синонім терміна «поезія», хоча ліризм як стильова ознака (емоційність, пафосність, кордоцентричність, схвильованість) естетичного сприйня­т­тя і від­ображе­н­ня дійсності, притаман­ний і прозовим творам М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського та ін., драматургії Лесі Українки («Лісова пісня»), елементно присутній у нарисах, есеях, щоденниках, мемуарах тощо, спричинюючи появу синкретичних жанрів. Це поетична проза, ліро-епос, що виник у добу романтизму (серед характерних пред­ставників — Дж. Байрон, О. Пушкін, А. Міцкевич, Т. Шевченко) і в якому органічно по­єд­нані зображально-виражальні засоби Л. та епосу, внаслідок чого виникли та еволюціонували нові творчі змістоформи (поема, вірш у прозі, байка, роман у віршах та ін.), в яких виразно помітні ознаки сюжетної Л., роз­повід­ні ритми, ліричний герой (поеми «Червона зима» і «Мазепа» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, твори Є. Маланюка, поеми М. Рильського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). 

У контекс­ті поня­т­тя «лірика» існують терміни: «ліричний адресат» (людина чи група людей, яким твір адресовано), «ліричний від­ступ» (висловлюва­н­ня автором міркувань із приводу композиції, сюжетних ліній твору, вчинків героїв, історичних подій, певних су­спільно-політичних явищ, асоці­йованих зі змістом твору), «ліричний порт­рет» (жанр, в якому автор показує зовнішні характерні риси головного ліричного героя чи ін. типажів твору), «ліричний субʼєкт» (синонім ліричного героя, уявна особа ліричного твору, через яку автор виражає свої думки, враже­н­ня, конструюючи нову, альтернативну поетичну реальність). 

До найдавніших зразків Л. належать лірико-драматична поема «Пісня над піснями» (прибл. серед. 5 ст. до н. е.), авторство якої приписують царю давньої держави Ізраїль Соломону, «Давидові псалми» (прибл. 1000 р. до н. е.), які стали основою християнської (старозаповітної біблійної) поезії і пере­кладені багатьма мовами світу. Активно роз­вивалася Л. в античний, середньовічний періоди загальносвітової історії, період Від­родже­н­ня (16–18 ст.), 19 ст. і до нашого часу. В давньо­грецький період Л. також спів­али під акомпанемент флейти або струн­ної гітари. Грецька Л. роз­винулася з народної пісні та досягла жанрового роз­маї­т­тя, створивши оду, елегію, буколічну поему, любовну пісню тощо. Тут існувало кілька ліричних шкіл: лесбійська (еолійська) школа, пред­ставниками якої був поет Алкей — автор хорових політичних пісень, гімнів богам, пісень, присвячених вину і кохан­ню, та ві­дома Сафо; дорійська школа хороводної пісні, повʼязаної з богослужбовими обрядами, пред­ставниками якої були творець хорової політичної пісні поет Алкман, перший автор буколічної пастушої пісні поет Стесіхор; іонійська школа, ре­презентант якої еротичний лірик Анакреон досяг найвищої досконалості у 6 ст. до н. е. Інші поети (напр., Піндар по­єд­нував вплив дорійської та еолійської шкіл) у своїх піснях (епінікіях) прославляли пере­можців спортивних змагань священ­них ігор, творили гімни богам, дифірамби, танцювальні (танкові), мімічні пісні, за­стільні і хвалебні оди, дівочі хороводні пісні тощо. В остан­ній, олександрійський період грецької літератури найви­значнішим ліриком був Кал­лімах (3 ст. до н. е.). Виразником від­родже­н­ня у Сицилії у 3 ст. пастушої поезії, автором ліро-епічних пʼєс став Феокріт. 

Латинська лірична поезія також має фольклорне походже­н­ня, наслідувала грецькі зразки і належала загалом до релігійної Л., досягши найвищого роз­витку в творчості поетів 1 ст. до н. е. Овід­ія (жанр любовної елегії, яскраво виражений в його «Amores»), Тібул­ла (творця латинської еротичної елегії), Катул­ла, Горація, який у своїх етюдах наслідував Архілоха, Проперція (автор міфологічних елегій), Верґілія, чиї «Буколіки» складаються з коротких віршів, які в Римі називали еклогами. Ліричний характер має і ві­дома поема Лукреція «De rerum natura» («Природа речей», 1645). Середньовічна Л. глибоко повʼязана з християнством, основним ліричним жанром якого були гімни, секвенції (особлива віршована форма, що належала до народної латини), які спів­али під час богослужінь. Подібні твори складали й англосакси, поширюючи також пере­клади псалмів латинською та староанглійською мовами. 

У 9 ст. починається від­родже­н­ня світської Л.: епі­грами, балади, ранкові пісні, обрядові весняні пісні, пастуші пісні, «лірико-епічні пісні за прядкою», жіночі танкові пісні тощо. Особливого характеру в цей час набула французька лірична поезія в Провансі як наслідок появи тут при дворах феодалів професійних спів­ців — трубадурів, які оспівували доблесті своїх багатих покровителів, жіночу красу, творили політичні пісні, пісні про хрестові походи тощо. Тут роз­винулися такі напів­народні жанри, як романс і пастораль. Модна у той час поезія трубадурів витіснила народну німецьку Л. на­прикінці 12 ст., а Л. мінезингерів (німецьких лицарських поетів-спів­аків 12–15 ст.), що мала спільні риси з арабською Л. (збірки пісень «Хамасу», «Кітаб аль-Агхані», творчість поета-лірика Аль-Мутанаб­бі) із середовища лицарів пере­йшла в міщанське середовище, отримавши назву мейстерзанґ. Найви­значніший перський містичний лірик і священик 14 ст. Хафіз оспівував коха­н­ня і вино. У добу Від­родже­н­ня європейська Л. роз­вивалася в Італії в 14 ст., її творили італійські трубадури, поети сицилійської школи, які виробили ліричні форми: канцону і сонет, одночасно з якими в середній Італії існувала духовна Л. laude, пред­ставники філософської ліричної школи флорентійських поетів, які платонічному кохан­ню надавали високого морально-алегоричного сенсу (канцони і сонети Данте, Ф. Петрарки). Водночас тут існували і більш народні форми ліричної поезії. Між­народного роз­голосу набула у Франції 14 ст. лірика труверів, поезія мандрівних європейських кліриків та студентів — вагантів, набули пошире­н­ня балади, як сонети у цей час в Італії. Світової слави досяг французький поет 15 ст. Франсуа Війон. 

У 16–18 ст. європейська Л. уві­йшла в нову фазу роз­витку, наповнивши середньовічну форму (сонетизм) духом ідей гуманізму і Реформації, характерним прикладом чого стала творчість Марґарити Навар­рської, французькі балади, релігійна німецька Л., оновлена М. Лютером форма народної пісні, творчість П. Бембо в Італії, англійська обрядова та побутова пісен­на Л. та ліро-епос про Робін Ґуда. Тоді ж зроблено спроби воскрешати, оновлювати зразки античної Л.: оди, епі­грами, елегії, анакреонтична Л., сатира, т. зв. псевдокласичні напрями, зокрема в Росії: оди В. Тредіаковського, М. Ломоносова, оди та сатири Г. Державіна, народна Л. у комедіях цариці Катерини ІІ. У 19 ст. сут­тєвий поштовх роз­витку Л. дав романтизм з його філософією ідеалізму, національного та особистісного бунтарства, як-от у творчості німецьких романтиків Ф. Шіл­лера, Й.-В. Ґете, Ґ. Бюрґера, англійських поетів-ліриків В. Вордсворта, С. Кольриджа, Дж. Кітса, Р. Сауті, Дж. Байрона, П. Шеллі, А. Тен­нісона, французів В. Гюґо, А. де Віньї, А. де Ламартіна, А. де Мюссе, «парнасців», Ш. Бодлера, італійців Дж. Леопарді, У. Фосколо, В. Монті, російських поетів 1-ї пол. 19 ст. В. Жуковського, К. Рилєєва, К. Батюшкова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Є. Баратинського, Ф. Тютчева, А. Фета, С. Надсона та ін., поляка А. Міцкевича, які удосконалювали старі й роз­робляли нові поетичні форми та формозмісти, пере­ймаючись соціально-політичними ідеями. Одну з найдавніших світових поетичних традицій тримає та роз­виває ві­дома протягом трьох тисячоліть Л. Китаю та Японії, яка має особливі жанри (танка, хайку), а в 20 ст. пере­йняла і транс­формувала західні форми Л.

Становле­н­ня і роз­виток української Л. тісно повʼязані зі світовими тенденціями існува­н­ня цього літературного роду. Зокрема, елементарними першопочатками української Л. від 9 ст. можна вважати народні календарно-обрядові пісні, духовні проповіді, по­вча­н­ня, героїчні та дидактичні твори з ліричним духом. Від 15 ст. в Україні та інших словʼянських країнах зʼявилися народні спів­ці й музиканти — лірники, які су­проводжували свій спів, у репертуарі якого були церковно-моралізаторські канти, псалми, сатиричні пісні, жартівливі пісні, історичні пісні, думи, грою на музичному інструменті лірі. Серед ві­домих лірників — А. Гребень, Н. Колесник, В. Нечепа, A. Скоба, І. Скубій, М. Хай. Лірників часто пере­слідувала і ре­пресовувала влада. Першим ві­домим ліричним українським твором вважають пісню «Стефан-воєвода» («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»), записану не пізніше 1571. 

До 18 ст. українська Л. існувала у фольклорних (пере­важно нар. пісня) та писемно-книжкових традиціях, у їх по­єд­нан­ні у творах М. Смотрицького, Ф. Про­­коповича, К. Саковича, І. Величковського, Ф. Кастевича, К. Зіновієва, С. Климовського, легендарні складачки пісень, які стали народними, Марусі Чурай. Духовна Л. цих століть уві­йшла до зб. «Богогласник» (1790). Характерним прикладом морал.-філос. Л. стала зб. «Сад божествен­ных пѣсней» (1757–85) Г. Сковороди. Автори ліричних творів нової української літератури — І. Котляревський, Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, хоча до 1830-х pp. в українській поезії основне місце за­ймали балади, епічні поеми, байки, а ран­ній та пізній романтизм пред­ставлені Л. М. Шашкевича, В. Забіли, М. Костомарова, А. Метлинського, Ю. Федьковича, М. Петренка, П. Куліша, Я. Щоголіва, С. Воробкевича та ін. попередників і сучасників Т. Шевченка, чия Л. вважається пере­лом. етапом в українській літературі та вплинула на магістральні шляхи її роз­витку. У 1860–80-х pp. яскравими ре­презентантами пейзаж. і побут. Л. були Л. Глібов, І. Манжура, О. Ко­ниський, М. Старицький. Не по­ступалася тогочасним зразкам і су­спільно-політична та інтимна модерна Л. І. Франка та Лесі Укра­ї­нки, які одночасно були пере­кладачами світ. поезії українською мовою, народницька лірика П. Грабовсь­кого, пейзажна, філософська лірика Б. Леп­кого, М. Чернявського, А. Кримського, В. Щурата, М. Філянського, М. Рудницького, Л. із декадентськими мотивами, елементами символізму П. Карманського, мотиви коха­н­ня в ліриці В. Пачовського, О. Маковея, модерні ліричні змі­стоформи Г. Чу­принки, М. Вороного, громад.-інтимні лірично-драматичні, з національним духом вірші материкових і діаспорних українських поетів: Олександра Олеся, Є. Маланюка, Б. Кравціва, С. Черкасенка, В. Бла­­китного, В. Чумака, В. Поліщука, Є. Плужника, ран­нього П. Тичини, М. Семенка, Б.-І. Антонича, ідеологічно радянізов. рев. символістів, висококлас. ліриків — В. Сосюри, М. Рильського, Л. Пер­вомайського, М. Бажана, В. Сві­дзинського, В. Мисика, Т. Осьмач­ки, Н. Лівицької-Холодної, О. Те­ліги. Тема 2-ї світ. та «холод.» воєн звучить у Л. А. Малишка, П. Воронька, І. Муратова. Ба­гато їхніх віршів стали нар. піснями, їхню поет. естафету під­хопили формально подібні (культивува­н­ня, як правило, строфіч. римов. вірша), але тематично і духовно інші, вільніші, сповнені протесту проти тоталітаризму Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, Б. Олійник, ліро-епік Л. Костенко, більше схильні до екс­периментатор. пошуків у царині форми І. Драч, М. Він­грановський, діаспорні укр. поети (Е. Андієвська, Б. Бойчук та ін.), у чиїй творчості, як і у Л. В. Іллі, поетів «київ. школи», серед яких — М. Вороб­йов, В. Голобородько, В. Кордун, їхніх на­ступників зʼяв­ляються нові формозмістові характеристики: білий вірш, верлібр, естетична гра, етична свобода із введе­н­ням низової і ненормативної лексики, іронія, медитативність тощо. Із прийня­т­тям незалежності України ці тенденції поширилися і по­глибилися, від­булося роз­шарува­н­ня адептів різних поетичних шкіл, напрямів із тяжі­н­ням до постмодерну (О. Ірванець, В. Неборак) з одного боку і неонародництва, неоромантизму (П. Вольвач, М. Кіяновська, І. Павлюк, М. Савка, Р. Скиба) з іншого. Л. сут­тєво роз­ширила своє місце на естраді як виконувана пісня чи презентований самими поетами вірш, іноді у формі гри — слему. У культурно-інформаційному просторі залишаються нар. пісня та спів­ана поезія, стаючи художнім елементом нових креативних компʼютерних технологій, кліпів тощо.

Завантажити статтю