Критика літературна

КРИ́ТИКА ЛІТЕРАТУ́РНА — галузь літературознавства; не оцінювання, а судження, міркування про твір сучасного літературного процесу. К. л. передбачає теор. погляд на твір (текст) як об’єкт інтерпретації, звернен­ня до глибин. основ семіотики і культурології; наук. аналіз струк­тури твору як худож. явища, його зв’язків із дійсністю та тлу­мачення її естет. перетворень. Перші крит. судження про творчість з’явилися одночасно зі становленням літ-ри як профес. діяльності. Найдавнішими зраз­ками європ. К. л. є спроби тлумачення текстів давньогрец. епо­су (Гомер; 8–7 ст. до н. е.) та перших поетів і драматургів античності (Аристофан, Еврипід, Есхіл, Сапфо, Софокл; 7–3 ст. до н. е.). Аристарх, Аристотель, Демокрит, Платон та ін. філософи античності були водночас і першими критиками худож. тво­рів. У перші століття н. е. практикували крит. тлумачення текстів Біблії, їхніх перекл. зі староєвр. на грец. мову (Ориген). Наприкінці 1 тис. візант. церк. і літ. діяч Фотій запропонував чи не перший у нові часи взірець світської критики книг богослов., істор. та суто худож. зміс­ту. Крит. критерій антич. доби базувався на міркуванні Аристотеля, що письменник може зображувати людей або такими, як ми, або кращими чи гіршими за нас. Мали значення і міркування Демокрита про ритм. осо­бливості Гомерових поем, а також акцент Аристарха на тому, що для крит. розгляду творчості слід користуватися лише ідентич. текстом, без втручання переписувачів. У Фотія, який прокоментував 285 книг відомих йому авторів, переважав морал.-етич. критерій у погляді на зміст творів; він звертав увагу на мовні особливості критик. текстів, на структуру, композицію й ін. формал. чинники творчості, володіння якими для письменника мають бути обов’язковими.

В Україні-Русі перші вияви крит. міркувань про писані тексти з’я­вилися в «Ізборниках Свято­слава» (1073, 1076), в яких наведено «список книг істинних і ложних», а також уміщено інфор­мацію про художні тропи — метафору, епітет, гіперболу й ін. У «Слові о полку Ігоревім» невідомий автор міркував про «піднесений» (як у Бояна) або «спокійний» («старими словами… по билицях часу нашого») способи творчості. У середньовіччі панів. була бібліогр. «критика без критики» (переліки книг та авторів), яку змінила в епоху європ. Ренесансу справжня К. л. В опубл. у 16–18 ст. автор. «Поетиках» запропоновано способи крит. розглядів текстів антич. літ-ри, які екстраполювали і на твори Нового часу, твори ренесанс., барок. і класицистич. пись­менників. Серед авторів таких «Поетик» (француз Ж. Скаліґер, італієць О. Донаті та ін.) помітне місце посіли й українці Ф. Прокопович, М. Довгалевський, які разом з ін. проф. Києво-Могилян. академії створили бл. 20-ти «Поетик» лат. мовою, сформували неокласичну школу критики, регламентованість якої (аж до «вимог» творити у дусі трьох єдностей: місця, дії, часу) призвела до уявлень про творчість як тех. вміння, дотримання письменниками визнач. правил. Питання філософії твор­чості, ролі у ній худож. фантазії чи нац. специфіки з’явилися у крит. міркуваннях авторів «Поетик» на остан. етапі класицизму, коли сформувалося поняття «історія літ-ри». На розвиток літ.- крит. суджень вплинули ідеї європ. філософів Ф. Бекона, Дж. Ві­ко, Р. Декарта; почалося формування нових, романт. уявлень про літературу і мистецтво. Тут особл. роль належала англійцю А. Поп­пу (дослідж. «Trying to criticist» — «Спроба критики», 1711), франц. теоретику творчості Ж. Дюбо («Réflexions critiques sur la poé­sie la peinture» — «Критичні роздуми про поезію і мистецтво», 1719) та нім. філософам і естетикам А. Баумґартену, Ґ. Геґелю, Й. Гердеру, І. Канту, Ґ. Лессінґу. У своїх працях вони рішуче відкидали класицист. нормативність у творчості, закладаючи філос. основи естетики романтизму як нового типу худож. мислення з його історизмом, увагою до фольклору і нац. зумовленістю акту письменниц. творчості. Піз­ніші «чисті» романтики у тлумаченні літ. текстів (В. фон Гумбольдт, Й. Ґете, брати Ґрімм і Шлеґелі, А.-Л. Сталь, Ш. Сент-Бев, Л. Тік, Ф. Шіллер та ін.) обґрунтували різні методол. підходи до аналізу літ. явищ. Гол. із них (міфол., порівнял.-істор., біогр., психол., культурно-істор. тощо) стали загальноприйнятими у крит. судженнях про твор­чість і заклали фундамент істор. школи європ. літературознавства. Окреме місце у ньому посіла ідеол. (соціол.) критика; най­виразніших її представників у рос. літературознавстві за рад. часів названо рев.-демократ. (В. Бєлінський, М. Добролюбов та ін.).

Укр. К. л. в епоху романтизму представлена кількома оглядами творів нової літ-ри, яку започаткував І. Котляревський, ско­риставшись можливостями худож. критики. У його поемі «Ене­ида на малороссійкій язык перелиціованная» (С.-Петербург, 1798) потрапили у пекло «писарчуки поганих вірш»; а у драмі «Наталка Полтавка» один із героїв міркує про те, що у п’єсі О. Шаховського «Казак-стихо­творец» «великая неправда виставлена перед очі публічності… москаль узявся по-нашому про нас писати, не убачивши зроду краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого». Елементи критики містили на поч. 19 ст. харків. «Украинский вестник» (1816–19) та «Украинский журнал» (1824–25). Автори крит. заміток у них висловлювали віру в дієвість критики, яка навчає судженню про твір, підсилює від­чуття прекрасного, удосконалює в людині її худож. смак. 1834 О. Бодянський (під псевд. І. Мас­так) опублікував у ж. «Телескоп» (Москва) крит. огляд нової укр. літ-ри, в якому подав стислі відомості про авторів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Осно­в’яненко, І. Котляревський та ін.), вказав час написання їхніх творів і стисло охарактеризував зміст. особливості. І. Вагилевич, Я. Головацький і М. Шашкевич у зб. «Русалка Днѣ­стро­вая» (Будапешт, 1837) вмістили кілька крит. публікацій про нар. пісні й обряди, виражал. можливості укр. (руської) мови, про запис. у зх. обл. України «старини» (билини) тощо. Ґрунтовніший огляд нової укр. літ-ри запропонував М. Костомаров («Обзор сочинений, писанных на малорусском языке» // «Молодик», Харків, 1843, ч. 3), де вперше розглянув і «Кобзарь» (С.-Петербург, 1840) Т. Шевчен­ка. Готуючи нове видання цієї збірки 1847, Т. Шевченко мав намір вмістити у ньому і передмову, в якій наголошував на вимозі до письменників писати так, як підказує їхня історія й гідність, а крім того, — слід писати не рос., а своєю, нар. мовою: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай скажуть люди». Перше теор. обґрунтування крит. діяльності в Україні здійснив П. Куліш у ст. «Характер и задачи украинской критики» («Основа», 1861, № 2), де висвіт­лив осн. риси К. л. як їх розуміли критики епохи романтизму: література має відтворювати життя у його істинності, критика — суворо вивіряти кожен твір естет. почуттями і вихов. у дусі своєї народності розумом. «Якщо ми відійдемо від цього зав­дання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщи­ками власного народу і самозваними його діячами», — писав П. Куліш. Під таким кутом зору він, а також М. Добролюбов, М. Драгоманов (див. Драгоманови), П. Житецький, М. Костомаров, Д. Писарев та ін. критики розглядали літ. спадщину часів романтизму і раннього реа­лізму. Серед них — перша проз. кн. «Народні оповідання» Марка Вовчка (С.-Петербург, 1857), нові твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, А. Свидницького й ін.

У розвитку європ. крит. думки 2-ї пол. 19 ст. суттєву роль відіграла концепція франц. теоретика творчості І. Тена. Її суть — у прагненні з’ясувати «причини» народження худож. твору. На дум­ку І. Тена, твір зумовлено середовищем (природні та сусп. умови, в яких формується пись­менник), національністю і психологією автора. Незважаючи на вразливі місця такої теорії (опоненти її доводили, що залежність від сусп. умов — річ у письменників дуже умовна, а «чистих» національностей прак­тично не існує), критики орієнтувалися на неї аж до межі 19–20 ст. К. л. у цей час дедалі більше професіоналізувалася; журнали і газети формували осн. жанри критики (стаття, крит. ог­ляд творів певного жанру, рецензія, діалог, інтерв’ю з письменником, відгук-замітка тощо), певна частина літераторів спеціалізувалася на крит. діяльності (І. Білик, В. Горленко, В. Доманицький, М. Драгоманов, П. Жи­тецький, М. Комаров, М. Сумцов, О. Терлецький, Г. Цеглинський та ін.). В окремих випадках вони поєднували її з наук. літературознавством — бібліографією, історією і теорією літ-ри; у результаті з’явилися перші історії чи нариси історії укр. літ-ри — М. Петрова («Очерки истории украинской литературы ХІХ сто­летия», К., 1884), О. Огоновсько­го («Історія літератури руської», Л., 1887–93), І. Франка («Нарис історії українсько-руської літератури…», Л., 1910), С. Єфремова («Історія українського пись­менства», К., 1911). На «Очерки…» М. Петрова опубл. крит. рец. «Отзыв о сочинении г. Петрова…» М. Дашкевича (С.-Пе­тер­бург, 1888), якою узагальнено досягнення укр. літературо­знавства, базов. на теорії крит. (у дусі культурно-істор. напряму істор. школи) розуміння літ-ри, за­пропон. І. Теном. Пізніше І. Фран­ко у ст. «Слово про критику» («Жи­тє і слово», Л., 1896, т. 5) конкретизував завдання К. л.: пере­кладаючи «мову чуття… на мову розуму», вона іде за розвитком худож. літ-ри. «Хотячи чи не хотячи, вона мусить бути не догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною. Су­проти літературного твору критик не суддя, не Зевес-громовержець, а тямущий справо­здавець». Наголосив І. Франко й на тому, що «кожний час, кожна суспільність має свої осібні естетичні міри для творів літературних», однак проблема естет. тлумачення худож. текстів стала більш актуальною на новішому етапі розвитку літ-ри і критики — у період формування філол. школи літературознавства. У певному розумінні вона виростала з психол. (і пізнішого «фройдів.» психоаналітизму) на­пряму в істор. школі («Мысль и язык» О. Потебні, Х., 1862; «Із се­кретів поетичної творчості» І. Фран­ка, Л., 1898; «Н. В. Гоголь. Опыт психологического диа­гноза…» Д. Овсянико-Куликовського, С.-Петербург., 1907), враховувала також досягнення порівнял. методу у літературознавстві (М. Дашкевич, М. Дра­гоманов, О. Котляревський та ін.), але суто крит. думку про літературу спрямовувала у цілком нове річище: аналізуючи худож. твір, слід виходити з тлумачення не його змісту (що зображено?), а форми (як зображено?). Це було особливо актуальним у зв’яз­ку з очевид. вичерпаністю можливостей істор. школи літературознавства на її останньому, народн. етапі розвитку (Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський та ін.). Виконавши значну роботу з дослідж. зміст. мотивів укр. класи­ки (монографії О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський…», Л., 1898–1902; В. Доманицького «Критичний розслід над текстом “Кобзаря”», 1907; С. Єфремова «Шевченко», 1914; статті С. Пет­люри «Критика чи деморалізація», 1908 та «І. Франко — поет на­ціональної чести», 1913; усі — Київ), вона поступалася місцем філол. школі, яка формувалася на базі модерніст. поглядів на мистецтво. Ранній модернізм із його багатьма символіст. стиля­ми (власне символізм М. Вороно­го, І. Франка й Олександра Олеся; неоромантизм О. Ко­би­лян­ської та Лесі Українки; екс­пресіонізм В. Стефаника і всієї «покут. трійці»; імпресіонізм М. Коцюбинського та ін.) «вимагав» від критиків з’ясування естет. (із позицій краси) природи творчості, шукання у поезії, прозі, драматургії не так рац. (текстових), як іррац. (надтекстових) домінант письменниц. мислення. У європ. літ-рах таку концепцію розуміння творчості впро­ваджу­вали критики літ. об’єдн. «Молода Німеччина», «Молода Австрія», «Молодий Відень», франц. «Парнас», «Молода Польща» тощо. В Україні львів. «громадка молодих людей» (І. Франко) створила об’єдн. «Молода муза», маніфест якої написав О. Лу­цький (1907). Крит. пафос маніфесту — відмовитися від принципу, за яким кожну думку в літ. творі можна «сконтролювати метром»; девізом молодого тону у творчості має стати краса, а також «воля і свобода в змісті і формі», що дасть змогу приєднатися до шукань в європ. літ-рах, пов’яз. із «новою філософією» Ф. Ніцше й ін. теоретиків творчості. Художню реалізацію її молодомузівці бачили у прозі О. Кобилянської, якій і присвятили альманах «За красою» (1905). У Сх. Україні рівнятися на творчі пошуки в європ. літ-рах закликав М. Вороний. На його думку, слід відкинути заспів. у літературі тенденції та вимуш. моралі виключно на користь краси й естетики. Ранній модернізм О. Кобилянської, Лесі Українки, В. Стефаника та ін. І. Франко привітав у ст. «З ос­тан­ніх десятиліть…» («ЛНВ», 1901, т. 15, кн. 7), «Старе й нове…» (там само, 1904, т. 25, кн. 2) тощо, але уявлення молодомузівців про творчість та їхню метафіз. і міст. поезію («Привезено зілля з трьох гір на весілля», Л., 1907) не сприймав, оскільки вона веде у кут, в якому, за його словами, можна хіба що повіситись. С. Єфремов побачив у худож. шуканнях молодих письменників (О. Кобилянська, Н. Кобринська, Г. Хоткевич та ін.) схиляння перед зх. символізмом і декадентством (ст. «В поисках новой красоты» // «Киевская старина», 1902, № 10; «На мертвой точке» // там само, 1904, № 5). В обох випадках виявлялася не лише типова реакція «батьків» на модерні шукання «дітей», але й застереження, що модерністю не слід прикривати слабкі, технічно невправні літ. візії.

Тим часом у Києві 1909–14 видавали ж. «Українська хата», який (у крит. статтях М. Євшана, М. Сріблянського (див. М. Ша­повал), А. Товкачевського) розвивав ідеї молодомузівців, погля­ди на творчість як синтез краси, захищаючи право мистецтва на можливу ізоляцію його від сусп. проблем (як писав В. Пачовсь­кий, «то є штука — я не пхаю тут ідей»). Побратим В. Пачовського по «Молодій музі» Б. Лепкий узявся переглянути всю укр. літературу з позицій мист. краси (його незаверш. «Начерк історії укра­їнської літератури», 1909, 1911), а «хатяни» (зокрема М. Євшан) запропонували новий канон літ. історії, початки якого співвідносили з творчістю О. Кобилянської, Лесі Українки й ін. З їхніх попередників (зокрема й Т. Шев­ченка та І. Франка) слід, на їхню думку, «зняти» ідеол. культ і лише після суто естет. аналізу їхньої творчості знайти їм справжнє місце у літ-рі. У таких і подіб. міркуваннях було чимало крит. суперечностей і перекосів.

Критик є своєрід. посередником між письменником і читачем; звідси — пропозиція Р. Барта вважати К. л. проміж. ланкою між наукою (історія й теорія літ-ри) і читанням (процес освоєння, сприйняття) худож. тексту. Крит. судження важливі також для письменника (без них, писав М. Коцюбинський, не відаєш, «що даєш: зерно чи полову») і для суспільства; функції крит. суджень — впливати на розвиток письменниц. таланту та літ. про­цесу загалом і, водночас, формувати мист. смаки, а почасти й ідейні переконання людини та люд. цивілізації. Робота критика, що поєднує душевні та рац. первні мислення, форми переведення худож. візій у логічні формули, завжди настроєна на полеміч. діалог із творцем літ. текстів і з уявним читачем; полеміч. об’єктом критики може бути також крит. діяльність ін. критиків; вони існують у реальності або виникають у свідомості критика-полеміста як уяв­ні опоненти. Зорієнт. переважно на твори сучас. письменників, К. л. може також звертатися до текстів, напис. у минулому; так трапляється тоді, коли давній твір у нові часи став актуал. з естет. погляду чи за відтвор. у ньому ідеями, проблемами. Це стосується також творів, вилуч. із літ. процесу (як у часи рад. вульгаризацій), а потім повернених. Завдання критиків — «впи­сати» такі твори у літ. контекст минулого і сучас. худож. процесів. Інколи з крит. судженнями виступають самі письменники або читачі; їхні крит. виступи — літ. публіцистика. На відміну від суджень критика-професіонала, така публіцистика більш суб’єк­тивна, може бути сповн. емоцій і пристрастей, не претендуючи на заг. прийнятність. Відомі випад­ки підкреслено тенденц. К. л., коли автори виконують т. зв. соц. замовлення, ігнорують естет. критерії, «вихваляють» (як у часи нав’яз. літературі «методу» соц­реалізму) відверто слабку (але «ідейно витриману») літ. продукцію і «шельмують» твори, що не підходять під цей «метод». У таких випадках крит. судження про твір зміщували у бік автора, якому «приписували» думки літ. персонажів, чіпляли ярлик «безталання» чи «ворога народу». Подібне практикували у се­редовищі т. зв. рев.-демократ. критиків (у Росії — В. Бєлінський, Д. Писарев та ін.). Найбільшого поширення набуло у часи ефемер. будівництва соціалізму і комунізму, коли за тенденційно критик. твори їхніх авторів кидали за тюремні ґрати чи засуджували до «вищої міри соціального захисту» — розстрілу. Нагнітання таких агресій у критиці часом захоплює у свій фарватер і суто письменниц. діяльність: «…Будем, будем бить!» (П. Тичина), «…Застрелити ворога в лоб» (М. Бажан) тощо.

Дехто з критиків, як писав М. Сріб­лянський, ніби «зірвався… з налигача і вдарився в ексцеси», а інші, за словами М. Євшана, «навчилися гулюлюкати» на своїх класиків, «народні мотиви “па­хнуть перелазом” для їх делікатного нюху» тощо. Відчувалося, що у крит. міркуваннях про літературу переважала індивідуаліст. смаківщина, їм бракувало неупередж. аналітизму й академізму. Цю прогалину взявся ліквідувати філол. семінар проф. В. Перетца (Університет св. Володимира у Києві, 1904–14), з якого вийшли знак. крит. сили укр. літературознавства 1-ї третини 20 ст. (О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара, М. Зеров, С. Маслов, І. Огієнко, П. Филипович, Д. Чижевський та ін.). Вони внесли у літ.-крит. ауру дух науковості та розуміння літ-ри як суто естет. форми перетворення дійсності. «Поет стає ученим… Поезія перетвори­лася в науку» (В. Петров). Крит. діяльність М. Зерова привела його (ввібравши частково традицію крит. аналізу текстів М. Пе­трова у його «Очерках истории украинской литературы ХІХ сто­летия») до стильового (з позицій форми) перепрочитання всієї літ-ри 19 ст. («Нове українське письменство», К., 1924); П. Филипович критично переосмислив худож. потенціал новіт. її періоду («З новітнього українського письменства», К., 1929), О. Бурґгардт і М. Драй-Хмара, вдаючись до порівнял. (компаративіст.) методології, осми­слю­вали укр. літературу у заг.-європ. контексті. К. л. вступала (разом із символізмом П. Тичини, неокласицизмом М. Зерова і М. Риль­ського, неореалізмом і експресіонізмом В. Підмогильного та Г. Косинки, неоромантизмом М. Хвильового і Ю. Яновського, авангардизмом М. Семенка й О. Слісаренка, необарок. творчістю М. Куліша й Остапа Вишні) у період високого (фундам.) модернізму. До нього наближався у 1920-х рр. і старший се­ред критиків С. Єфремов. Будучи прихильником істор. школи, яка, на його думку, враховує у крит. міркуваннях про твір і «що», і «як», він схвально (хоч і з крит. зауваженнями) відгукнувся про книгу М. Зерова «Нове українське письменство», а в остан. розділі 4-го вид. своєї «Історії українського письменства» (К.; Ляйпциґ, 1924) запро­понував найточніше крит. прочитання перших збірок поезії та прози П. Тичини («поет, мабуть, світового масштабу»), М. Рильського («виробився вже на справ­жнього майстра з власним літературним обличчям»), В. Підмогильного («глибокий, людяний талант»), Г. Косинки («боротьба знайшла в Косинці вдумливого спостережника»), М. Хвильового («цікава постать… ще не вироблена… але сильна») та ін. Але такі здорові паростки наук. критики згодом послаблювалися під тиском демагогії т. зв. марксист.-ленін. літературознавства. Після більшов. перевороту 1917 у Петрограді (нині С.-Пе­тербург) і завоювання України Росією (1920–21) воно намагається «при­лаштувати» класичну і сучасну літ-ри до утопіч. ідей побудови нафантаз. більшов. марк­сизмом комуніст. суспільства. Проти­стояння наук. й ідеол.-комуніст. критики спричинило тривалу «літ. дискусію» 1925–28, в якій узяли участь і «чисті» критики, й самі письменники, а на остан. її етапі — ще й політики. Гол. крит. думку у цій дискусії зведено до боротьби з рудиментами ідеол., народн. (просвітян.) завдань літ-ри, утвердження погляду, що її стил. орієнтацію потрібно спря­мовувати не на Схід (Й. Сталін у листі до Л. Кагановича цю думку сформулював як «Геть від Москви!», 1926), а на Захід (стат­ті М. Хвильового «Психологічна Європа», «Московські задрипанки»; М. Зерова «Європа–Просвіта–Освіта–Лікнеп» тощо). К. л. у цьому процесі відведено місце координатора худож. сил, протистояння наук. інтерпретації літ. текстів (статті О. Білецького «Про прозу взагалі і нашу прозу 1925 року» // «Червоний шлях», 1926, № 2; М. Зерова «Лі­тературний шлях Максима Риль­ського» // «Від Куліша до Вин­ниченка», К., 1926; хрестоматія А. Ковалівського «З історії укра­їнської критики», Х., 1926) їх ву­льгарно-соціол. трактуванню (стат­ті, рецензії й огляди Б. Коваленка, В. Коряка, С. Щупака та ін.). На 1-му з’їзді рад. письменників (Москва, 1934) «ухвалено» соцреалізм як єдиний худож. метод рад. літ-ри. Їй відводили місце у клітці з 4-х ґрат: правдивість зображення дійсності, соц. (клас., парт.) зумов­леність відтвор. подій, комуніст. спрямованість їх і романт. піднесеність. Сформована на такій основі вульгарно-соціол. критика стала у 1930-х рр. і пізніше домінуючою в усьому літ. процесі тодіш. СРСР, а пров. літ. критики разом із найталановитішими письменниками, творчість яких нібито не відповідала вимогам цих вульгаризацій, зазнали нечув. в історії люд. цивілізації репресій. За підрахунками Б.-Ю. Кравціва («Розгром українського літературознавства», 1960), наприкінці 1920-х рр. свої крит. й істор.-теор. праці публікували в Україні 280 авторів; з них репресовані 103; вибули з літ. життя (унаслідок екстермінац. заходів) 74; емігрували за кордон 25; залишилися, ставши на платформу соцреаліст. літературознавства, 15. Ці останні та молодий крит. доріст (О. Килимник, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, А. Тростянецький та ін.) у 1940–50-х рр. забезпечували функціонування К. л., яка, демонструючи клас., компарт. служіння док­трині побудови комунізму, остаточно здискредитувала сам феномен крит. потрактування літ. творчості. Остаточну дисква­ліфікацію укр. критики у цей період попередила діяльність літературознавців з укр. діаспори (Ю. Бойко, М. Гнатишак, Д. Дон­цов, І. Кошелівець, Ю. Лавріненко, Ю. Луцький, Д. Чижевський, Ю. Шевельов та ін.). Займаючись переважно історією і теорією літ-ри, вони принагідно вдавалися і до крит. осмислення сучас. літ. процесу і в такий спосіб готували ґрунт для формування нового покоління критиків, яке прийде у літературу разом із рухом, що дістане назву «шістдесятництво». Зх. К. л. увійшла в історію літературозн. думки 1930–50-х рр. під знаком ідей, які утверджували представники, принаймні, двох течій: амер. «нової критики», яка сповідувала виявлення у літ. тексті його семантики, тобто конкрет. і заг. змісту, та «структураліст. комплексу», до формування якого причетні женев. школа лінгвістики 1910-х рр., рос. фор­малізм 1920-х рр., праз. літ. коло 1930-х рр., пізніші структурна антропологія (К. Леві-Стросс), структур. психоаналіз (Ж. Лакан), структурна лінгвопоетика (Р. Якобсон), франц. семіол. школа (Р. Барт, Ц. Тодоров та ін.). «Нові критики» вважали, що у змісті твору «ховаються» символ глибин. мотивів поведінки людини як героя твору і стиль як певний настрій душі й інтелекту творця (письменника). «Структуралісти» (у найзагальніших рисах) виходили з того, що в основі літ. творчості лежать мовний знак, істор. су­б’єкт, свідомість творця, фройдів. (психоаналіт.) логіка несвідомого та міфол. і соц. фантазії людства. В остан. випадку йшлося про те, що, занурюючись у структуру твору, можна пояснити глибини його метафор. змісту. Рад. літературознавство всього цього, звичайно, не сприймало і відкидало як вияв бурж. формалізму в літературознавстві. Тим часом в укр. діаспорі елемен­тами «нової критики» і «структуралізму» скористалися автори історій укр. літ-ри М. Гнатишак (1941) і Д. Чижевський (1956). «Чиста» критика використовувала таку методологію лише по­части, зокрема у крит. студіях поетів «Нью-Йоркської групи» (1956), що виникла як антипод «Мистецькому українському руху» (1945–49, Німеччина) зі спо­відув. його теоретиками «органіч. нац. стилем» у літ-рі. Крит. студії нью-йоркців орієнтували укр. літературу на зх. форми творчості, які у повоєн. час стали набувати постмодер. вигляду. Поет і критик із групи нью-йоркців Б.-Т. Рубчак 1960 писав: «…Поезія модерністів хоче зберегти в добу технічної революції й нівеляційних доктрин людський дух індивідуальним, свіжим і неповторним». Отже, тому хаосу, який відкрили у світі модерністи, протистояти може тільки люд. дух. Цивілізація тим часом рухалася у напрямку катастрофи (апокаліпсису), і ху­дожнє пізнання цього руху породжувало у мист. творчості яви­ще постмодернізму. Постмодерність, як зазначали її теоретики, — це модерність, визволена від хибної свідомості з її марксизмом-ленінізмом, більшовизмом, сталінізмом, фашиз­мом, маоїзмом і капіталіст. гнобленням людини, котре триває й донині. Укр. шістдесятники хибну свідомість критиків, які стояли на позиціях соцреалізму, намагалися «перебудувати», використовуючи вразл. місця їхньої ж (соцреаліст.) методології, але зіткнулися з неперебор. демагогією найбільш зашор. глашатаїв тієї методології (Л. Санов, М. Шамота, злам. репресіями Є. Шабліовський та ін.) і накликали на себе дію карал. органів. Найбільш актив. і принцип. у розумінні завдань літ-ри і влад. утримання її під ковпаком соцреалізму критиків (Ю. Бадзьо, І. Дзюбу, Є. Сверстюка, І. Світличного й ін.) було заарештовано і відправлено у рад. буцегарні (Мордовія, Колима) на різні терміни ув’яз­нен­ня. «Трьом мушкетерам» крит. цеху з Інституту літ-ри АН УРСР (на чолі з М. Шамотою, котрого І. Кошелівець означив як «жандарм у палітурках») доручено здійснювати персонал. нагляд (через пресу) за найбільш «нелояльними» до влади шістдесятниками — Є. Гуцалом, Л. Кос­тенко, Г. Тютюнником, В. Шевчуком та ін. Вони виконували це доручення успішно, бо ж комусь із них обіцяли кар’єрні посади «на місці», ще когось готували до «заслання» з крит. метою у Канаду чи ін. місця дислокації «укр. бурж. націоналістів». Ін. критики того часу зайняли напівпримирл. позицію і створили низку крит. студій, в яких літ. про­цес сучасності (т. зв. період роз­винутого соціалізму, що виявить­ся періодом застою) висвітлювався якщо не цілком об’єктивно, то, принаймні, не зовсім викрив­лено (статті й крит. нариси В. Дон­чика, М. Жулинського, В. Іванисенка, М. Ільницького, Л. Новиченка, Г. Клочека, Л. Коваленка, М. Коцюбинської, С. Крижанівського, Б. Мельничука, В. Моренця, М. Острика, Т. Салиги, Г. Сивоконя, В. Фащенка та ін.). Вони акцентували на формо­твор. можливостях літ-ри, на кореляції її з читачем (після О. Білецького і П. Филиповича цими питаннями від 1920-х рр. ніхто в Україні не займався), уникали лобових (простоліній.) характеристик ідеол. заангажованості письменників і шукали в їхніх текстах відтворення заг.-люд. цінностей, зображення таких пер­сонажів, яких найменше роз’ї­да­ла корозія монол. відданості рад. режимові. Діаспорна критика за цими процесами в Укра­їні стежила дуже уважно, що відображено у книгах критики «Сучасна література в УРСР» І. Кошелівця (Нью-Йорк, 1964); «Не для дітей» (Мюнхен, 1964), «Друга черга» (1978), «Третя сто­рожа» (Балтимор; Торонто, 1991) Ю. Шереха; «Книга спостережень» Є. Маланюка (т. 1–2, Торонто, 1962); «Зруб і парости» Ю. Лавріненка (Нью-Йорк, 1971) та ін. Низку поміт. крит. статей і рец. у 1960–80-х рр. опублікували поети модерно-постмодер. Нью-Йорк. групи поетів Б. Бойчук, Б.-Т. Рубчак та ін. В окремих випадках автори цих публікацій не могли бути непомильними; давався у знаки брак інформації з материк. України, яка щодо Заходу була за «залізною завісою», а часом і якісь особисті упередженості. Остан­нє не дало змоги Ю. Шевельову залишитися достатньо об’єк­тив. у крит. міркуванні про істор. романи свого студента у пере­д­воєн. Харків. університеті О. Гончара («Здобутки і втрати української літератури», 1954). Натомість Ю. Лавріненко (упорядник і автор крит. портретів письменників у кн. «Розстріляне відродження», 1959) вносив у свої крит. судження не лише добру дещицю об’єктивності, а й мож­ливості тих літературозн. методологій, якими користувалися критики Європи й Америки. Об­равши жанр «дослідчого есе», він поєднував у ньому герменевт. (пояснювал.) і феноменол. підходи до аналізов. творів, демонстрував у них (підходах) те «відчування розумом», яке сфор­мулювали саме феноменологи — представники філос. й естет. течій, котрі практикували об’єкт­но-суб’єктні форми пізнання творчості. Зі здобуттям Україною незалежності 1991 такі крит. форми пізнання стали доступні фахівцям і в материк. літературознавстві, а до них долучалися практично всі ті методології крит. роботи, якими був сповн. простір світ. літературознавства. Питання лише у тому, чи були готові до цього крит. сили материк. України. Адже були вони виснаж. репрес. політикою дер­жави та всілякими утисками з боку її Головліту — цензур. департаменту КДБ, який ретельно вчитувався у кожне друк. слово. У назві крит. монографії В. Даниленка «Лісоруб у пустелі. Пись­менник і сучасний літературний процес» (К., 2008) вгадувався натяк, що народжувалося багато чого «пустельного» й у худож. літературі періоду укр. незалежності, і в її крит. осмисленні. На тлі всіх тих повернутих у літ. процес творів, що перебували у ка­дебешних спецсховищах (В. Вин­ниченка, Г. Косинки, М. Хвильового, В. Підмогильного й ін.), публікації навіть найпомітніших молодих письменників періоду незалежності (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, С. Жадан, О. Забужко й ін.) видаються дуже далеким відлунням великої літ-ри великих стилів. Почасти компенсували їхню малість твори шістдесятників М. Вінграновського, І. Драча, Р. Іваничука, І. Жиленко, Л. Костенко, В. Шев­чука і ще старших за них О. Гончара, А. Дімарова, П. Загребель­ного, Ю. Мушкетика. А з крит. осмисленням їхньої творчості справи теж кепські. Маючи мож­ливість вільно користуватися всіма крит. методологіями (пост­колоніальна, неоміфол., фе­мі­ніст., психоаналіт. тощо), з’я­совувати у деталях проблеми «автора» і «творця», розрізняти, що таке «твір» і «текст», «рецептор» та «інтерпретатор», «інший» М. Фуко і «дзеркальна фаза» Лакана, сучас. укр. критик, про­те, не завжди здатний «приклас­ти» все це до конкрет. твору, і тому найчастіше оперує давніми (ще з часів позитивізму) поняттями «правда життя» і «прав­да художня», твір «читабельний» чи тільки «писабельний» (визначення Р. Барта), віршов. тексти достатньо «ритмічні» чи «арит­мічні» тощо. Суто наук. осмислення питань критики має у цей час більш респектабел. вигляд. До її проблем звертаються учас­ники відновл. у Київ. університеті перетців. філол. семінару (наук. кер. М. Наєнко), на одному із засідань якого обговорено тему «Літературна критика і критерії художності» (К., 2008). Подібне питання стало предметом осмислення й у Львів. університеті («Спокуси і пастки літературної критики чи Криза жанру?», Л., 2009). Учасники цих двох заходів (д-ри філології Н. Бернадська, Р. Гром’як, Т. Гундорова, І. Денисюк, В. Дончик, Н. Зборов­ська, М. Ільницький, Н. На­д’я­р­них, М. Наєнко, В. Панченко, Я. Поліщук, Т. Салига, Л. Сеник, В. Соболь, А. Ткаченко, Н. Шляхова, Г. Штонь та ін.) показали і розмаїту картину функціонуван­ня сучас. критики як «рухомої есетики», і водночас наголосили на «больових точках» її розвитку. Не залишилася поза увагою й одна з найнесподіваніших проблем К. л. як виду творчо-наук. діяльності: значне ослаблення її зумовила цілковита безгонорарність крит. публікацій у пресі, тому спричинився масовий відплив критиків у «чисте» літературознавство, яке розвивається у ВНЗах та академ. наук. установах. Спроби поєднати К. л. з історією і теорією літ-ри дають позитивні результати лиш в окремих випадках — у деяких публікаціях київ. часописів «Сло­во і час» та «Критика»; у збірниках крит. матеріалів «Канон та іконостас» М. Павлишина (1997), «Тексти і маски» Г. Грабовича (2005), «З криниці літ» І. Дзюби (2006, т. 1–3), «З потоку літ і літ­потоку» В. Дончика (2007), «До­ля літератури — доля України» (2011; усі — Київ), «На перехрес­тях віку» М. Ільницького (2008–09, т. 1–3), «Воздвиження храму» (2008), «Екслібриси Евтерпи» Т. Салиги (2010; усі — Львів); у монографіях «У глибинах людського буття» В. Фащенка, «Криж­мо» О. Сливинського, «Український літературний постмодерн» Т. Гундорової (усі — 2005), «Андеґраунд. Український літературний істеблішмент» Я. Голобородька, «У вимірах сприйман­ня» Г. Сивоконя (обидві — 2006), «Літературні явища і з’яви» А. По­грібного (2007), «Сучасна українська проза» Р. Харчук (2008; усі — Київ), «Енергія художнього слова» Г. Клочека (Кр., 2007) й ін. Без таких поєднань обходяться автори рец. та огляд. ста­тей крит. характеру в г. «Літературна Україна», «Українська літературна газета», ж. «Вітчизна», «Сучасність», «Всесвіт», «Дніпро» (усі — Київ), «Дзвін» (Львів), «Бе­резіль» (Харків), «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг) та ін. Нові форми К. л. пропонують інтернет-видання «Літ-Акцент» (за ред. В. Панченка), «Буквоїд» (за ред. С. Руденка) та ін. Публікації в них мають переважно есеїст. характер, що віщує, оче­видно, народження цілком нового типу К. л. — синтез письменниц. і «читац.» публіцистики. Критерії крит. суджень у ній позначено суто автор. худож. упо­добаннями і дуже індивід. уявленнями про завдання К. л.; у них відлунюють лише окремі ознаки сучас. постмодер. критики, яка в інтерпретації літ. текс­тів оперує методол. поняттями на зразок історицизм, геокрити­ка, герменевтика, психоаналіти­ка, екзистенціалізм, фемінізм та ін. Майбутнє К. л. залежить від майбутнього самої літ-ри: що вона «зав’яже», те критики і будуть «розв’язувати». Стимулює їх до цього засн. 1976 премія у галузі літ. критики ім. О. Бі­лецького.

Літ.: Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. Прага, 1925; К., 1998; Ковалівський А. З істо­рії української критики. Х., 1926; Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. Л.; К., 1939; Пономарьов П. Українська літературна критика кінця ХІХ — початку ХХ століть. Уж., 1965; Білецький О. Літературо­знавство і критика за 40 років Радянської України // Білецький О. Зібрання праць: У 5 т. Т. 3. К., 1966; Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. К., 1982; Брюховецький В. Силове поле критики. К., 1984; Історія української літературної критики ХІХ ст. К., 1988; Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л., 1996; 2002; Ільницький М. Критики і критерії. Л., 1998; Гром’як Р. Історія української літературної критики. Т., 1999; Наєнко М. Історія українського літературознавства і критики. К., 2010.

І. М. Фізер, М. К. Наєнко

Рекомендована література

1. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. Прага, 1925;
   Google ScholarInternet
2. К., 1998;
   Google ScholarInternet
3. Ковалівський А. З істо­рії української критики. Х., 1926;
   Google ScholarInternet
4. Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. Л.; К., 1939;
   Google ScholarInternet
5. Пономарьов П. Українська літературна критика кінця ХІХ – початку ХХ століть. Уж., 1965;
   Google ScholarInternet
6. Білецький О. Літературо­знавство і критика за 40 років Радянської України // Білецький О. Зібрання праць: У 5 т. Т. 3. К., 1966;
   Google ScholarInternet
7. Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. К., 1982;
   Google ScholarInternet
8. Брюховецький В. Силове поле критики. К., 1984;
   Google ScholarInternet
9. Історія української літературної критики ХІХ ст. К., 1988;
   Google ScholarInternet
10. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л., 1996;
    Google ScholarInternet
11. 2002;
    Google ScholarInternet
12. Ільницький М. Критики і критерії. Л., 1998;
    Google ScholarInternet
13. Гром’як Р. Історія української літературної критики. Т., 1999;
    Google ScholarInternet
14. Наєнко М. Історія українського літературознавства і критики. К., 2010.
    Google ScholarInternet

завантажити статтю