Критика літературна

Визначення і загальна характеристика

КРИ́ТИКА ЛІТЕРАТУ́РНА — галузь літературознавства; не оцінюва­н­ня, а судже­н­ня, міркува­н­ня про твір сучасного літературного процесу. К. л. перед­бачає теор. по­гляд на твір (текст) як обʼєкт інтер­претації, звернен­ня до глибин. основ семіотики і культурології; наук. аналіз струк­тури твору як худож. явища, його звʼязків із дійсністю та тлу­маче­н­ня її естет. пере­творень. Перші крит. судже­н­ня про творчість зʼявилися одночасно зі становле­н­ням літ-ри як профес. діяльності. Найдавнішими зраз­ками європ. К. л. є спроби тлумаче­н­ня текс­тів давньогрец. епо­су (Гомер; 8–7 ст. до н. е.) та перших поетів і драматургів античності (Аристофан, Еврипід, Есхіл, Сапфо, Софокл; 7–3 ст. до н. е.). Ари­старх, Аристотель, Демокрит, Платон та ін. філософи античності були водночас і першими критиками худож. тво­рів. У перші столі­т­тя н. е. практикували крит. тлумаче­н­ня текс­тів Біблії, їхніх перекл. зі староєвр. на грец. мову (Ориген). На­прикінці 1 тис. візант. церк. і літ. діяч Фотій за­пропонував чи не перший у нові часи взірець світської критики книг богослов., істор. та суто худож. зміс­ту. Крит. критерій антич. доби базувався на міркуван­ні Аристотеля, що письмен­ник може зображувати людей або такими, як ми, або кращими чи гіршими за нас. Мали значе­н­ня і міркува­н­ня Демокрита про ритм. осо­бливості Гомерових поем, а також акцент Ари­старха на тому, що для крит. роз­гляду творчості слід користуватися лише ідентич. текс­том, без втруча­н­ня пере­писувачів. У Фотія, який прокоментував 285 книг ві­домих йому авторів, пере­важав морал.-етич. критерій у по­гляді на зміст творів; він звертав увагу на мовні особливості критик. текс­тів, на структуру, композицію й ін. формал. чин­ники творчості, володі­н­ня якими для письмен­ника мають бути обовʼязковими.

В Україні-Русі перші вияви крит. міркувань про писані текс­ти зʼя­вилися в «Ізборниках Свято­слава» (1073, 1076), в яких наведено «список книг істин­них і ложних», а також уміщено інфор­мацію про художні тропи — метафору, епітет, гіперболу й ін. У «Слові о полку Ігоревім» неві­домий автор міркував про «під­несений» (як у Бояна) або «спокійний» («старими словами… по билицях часу нашого») способи творчості. У середньовіч­чі панів. була бібліогр. «критика без критики» (пере­ліки книг та авторів), яку змінила в епоху європ. Ренесансу справжня К. л. В опубл. у 16–18 ст. автор. «Поетиках» за­пропоновано способи крит. роз­глядів текс­тів антич. літ-ри, які екс­траполювали і на твори Нового часу, твори ренесанс., барок. і класицистич. пись­мен­ників. Серед авторів таких «Поетик» (француз Ж. Скаліґер, італієць О. Донаті та ін.) помітне місце посіли й українці Ф. Прокопович, М. Довгалевський, які разом з ін. проф. Києво-Могилян. академії створили бл. 20-ти «Поетик» лат. мовою, сформували неокласичну школу критики, регламентованість якої (аж до «вимог» творити у дусі трьох єд­ностей: місця, дії, часу) при­звела до уявлень про творчість як тех. вмі­н­ня, дотрима­н­ня письмен­никами ви­знач. правил. Пита­н­ня філософії твор­чості, ролі у ній худож. фантазії чи нац. специфіки зʼявилися у крит. міркува­н­нях авторів «Поетик» на остан. етапі класицизму, коли сформувалося поня­т­тя «історія літ-ри». На роз­виток літ.- крит. суджень вплинули ідеї європ. філософів Ф. Бе­кона, Дж. Ві­ко, Р. Декарта; почалося формува­н­ня нових, романт. уявлень про літературу і мистецтво. Тут особл. роль належала англійцю А. Поп­пу (дослідж. «Trying to criticist» — «Спроба критики», 1711), франц. теоретику творчості Ж. Дюбо («Réflexions critiques sur la poé­sie la peinture» — «Критичні роз­думи про поезію і мистецтво», 1719) та нім. філософам і естетикам А. Баумґартену, Ґ. Геґелю, Й. Гердеру, І. Канту, Ґ. Лес­сінґу. У своїх працях вони рішуче від­кидали класицист. нормативність у творчості, закладаючи філос. основи естетики романтизму як нового типу худож. мисле­н­ня з його історизмом, увагою до фольклору і нац. зумовленістю акту письмен­ниц. творчості. Піз­ніші «чисті» романтики у тлумачен­ні літ. текс­тів (В. фон Гумбольдт, Й. Ґете, брати Ґрімм і Шлеґелі, А.-Л. Сталь, Ш. Сент-Бев, Л. Тік, Ф. Шіл­лер та ін.) об­ґрунтували різні методол. під­ходи до аналізу літ. явищ. Гол. із них (міфол., порівнял.-істор., біогр., психол., культурно-істор. тощо) стали загально­прийнятими у крит. судже­н­нях про твор­чість і заклали фундамент істор. школи європ. літературо­знавства. Окреме місце у ньому посіла ідеол. (соціол.) критика; най­виразніших її пред­ставників у рос. літературо­знавстві за рад. часів на­звано рев.-демократ. (В. Бєлінський, М. Добролюбов та ін.).

Укр. К. л. в епоху романтизму пред­ставлена кількома оглядами творів нової літ-ри, яку започаткував І. Котляревський, ско­ри­ставшись можливостями худож. критики. У його поемі «Ене­ида на малорос­сійкій язык пере­лиціован­ная» (С.-Петербург, 1798) потрапили у пекло «писарчуки поганих вірш»; а у драмі «Наталка Полтавка» один із героїв міркує про те, що у пʼєсі О. Шаховського «Казак-стихо­творец» «великая неправда ви­ставлена перед очі публічності… москаль узявся по-нашому про нас писати, не убачивши зроду краю і не знавши обичаїв і повірʼя нашого». Елементи критики містили на поч. 19 ст. харків. «Украинский вестник» (1816–19) та «Украинский журнал» (1824–25). Автори крит. заміток у них висловлювали віру в дієвість критики, яка на­вчає суджен­ню про твір, під­силює від­­чу­т­тя прекрасного, удосконалює в людині її худож. смак. 1834 О. Бодянський (під псевд. І. Мас­так) опублікував у ж. «Теле­скоп» (Москва) крит. огляд нової укр. літ-ри, в якому подав стислі ві­домості про авторів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Осно­вʼяненко, І. Котляревський та ін.), вказав час написа­н­ня їхніх творів і стисло охарактеризував зміст. особливості. І. Вагилевич, Я. Головацький і М. Шашкевич у зб. «Русалка Днѣ­стро­вая» (Будапешт, 1837) вмістили кілька крит. публікацій про нар. пісні й обряди, виражал. можливості укр. (руської) мови, про запис. у зх. обл. України «старини» (билини) тощо. Ґрунтовніший огляд нової укр. літ-ри за­пропонував М. Костомаров («Обзор сочинений, писан­ных на малорус­ском языке» // «Молодик», Харків, 1843, ч. 3), де вперше роз­глянув і «Кобзарь» (С.-Петербург, 1840) Т. Шевчен­ка. Готуючи нове ви­да­н­ня цієї збірки 1847, Т. Шевченко мав намір вмістити у ньому і перед­мову, в якій наголошував на вимозі до письмен­ників писати так, як під­казує їхня історія й гідність, а крім того, — слід писати не рос., а своєю, нар. мовою: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай скажуть люди». Перше теор. об­ґрунтува­н­ня крит. діяльності в Україні здійснив П. Куліш у ст. «Характер и задачи украинской критики» («Основа», 1861, № 2), де висвіт­лив осн. риси К. л. як їх ро­зуміли критики епохи романтизму: література має від­творювати життя у його істин­ності, критика — суворо вивіряти кожен твір естет. почу­т­тями і вихов. у дусі своєї народності ро­зумом. «Якщо ми ві­ді­йдемо від цього зав­­да­н­ня, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положе­н­ня естетики, — ми станемо обманщи­ками власного народу і само­званими його діячами», — писав П. Куліш. Під таким кутом зору він, а також М. Добролюбов, М. Драгоманов (див. Драгоманови), П. Житецький, М. Костомаров, Д. Писарев та ін. критики роз­глядали літ. спадщину часів романтизму і ран­нього реа­лізму. Серед них — перша проз. кн. «Народні оповіда­н­ня» Марка Вовчка (С.-Петербург, 1857), нові твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, А. Свидницького й ін.

У роз­витку європ. крит. думки 2-ї пол. 19 ст. сут­тєву роль ві­діграла концепція франц. теоретика творчості І. Тена. Її суть — у прагнен­ні зʼясувати «причини» народже­н­ня худож. твору. На дум­ку І. Тена, твір зумовлено середовищем (природні та сусп. умови, в яких формується пись­мен­ник), національністю і психологією автора. Не­зважаючи на вразливі місця такої теорії (опоненти її доводили, що залежність від сусп. умов — річ у письмен­ників дуже умовна, а «чистих» національностей прак­тично не існує), критики орієнтувалися на неї аж до межі 19–20 ст. К. л. у цей час дедалі більше професіоналізувалася; журнали і газети формували осн. жанри критики (ста­т­тя, крит. ог­ляд творів певного жанру, рецензія, діалог, інтервʼю з письмен­ником, від­гук-замітка тощо), певна частина літераторів спеціалізувалася на крит. діяльності (І. Білик, В. Горленко, В. Доманицький, М. Драгоманов, П. Жи­тецький, М. Комаров, М. Сумцов, О. Терлецький, Г. Це­глинський та ін.). В окремих випадках вони по­єд­нували її з наук. літературо­знавством — бібліо­графією, історією і теорією літ-ри; у результаті зʼявилися перші історії чи нариси історії укр. літ-ри — М. Петрова («Очерки истории украинской литературы ХІХ сто­летия», К., 1884), О. Огоновсько­го («Історія літератури руської», Л., 1887–93), І. Франка («Нарис історії українсько-руської літератури…», Л., 1910), С. Єфремова («Історія українського пись­менства», К., 1911). На «Очерки…» М. Петрова опубл. крит. рец. «Отзыв о сочинении г. Петрова…» М. Дашкевича (С.-Пе­тер­бург, 1888), якою узагальнено досягне­н­ня укр. літературо­­знавства, базов. на теорії крит. (у дусі культурно-істор. напряму істор. школи) ро­зумі­н­ня літ-ри, за­­пропон. І. Теном. Пізніше І. Фран­ко у ст. «Слово про критику» («Жи­тє і слово», Л., 1896, т. 5) конкретизував зав­да­н­ня К. л.: пере­­кладаючи «мову чу­т­тя… на мову ро­зуму», вона іде за роз­витком худож. літ-ри. «Хотячи чи не хотячи, вона мусить бути не догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною. Су­­проти літературного твору критик не суддя, не Зевес-громовержець, а тямущий справо­здавець». Наголосив І. Франко й на тому, що «кожний час, кожна су­спільність має свої осібні естетичні міри для творів літературних», однак про­блема естет. тлумаче­н­ня худож. текс­тів стала більш актуальною на новішому етапі роз­витку літ-ри і критики — у період формува­н­ня філол. школи літературо­знавства. У певному ро­зумін­ні вона виро­стала з психол. (і пізнішого «фройдів.» психоаналітизму) на­пряму в істор. школі («Мысль и язык» О. Потебні, Х., 1862; «Із се­кретів поетичної творчості» І. Фран­ка, Л., 1898; «Н. В. Гоголь. Опыт психологического диа­­гноза…» Д. Овсянико-Куликовського, С.-Петербург., 1907), враховувала також досягне­н­ня порівнял. методу у літературо­знавстві (М. Дашкевич, М. Дра­гоманов, О. Котляревський та ін.), але суто крит. думку про літературу спрямовувала у цілком нове річище: аналізуючи худож. твір, слід виходити з тлумаче­н­ня не його змісту (що зображено?), а форми (як зображено?). Це було особливо актуальним у звʼяз­ку з очевид. вичерпаністю можливостей істор. школи літературо­знавства на її остан­ньому, народн. етапі роз­витку (Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський та ін.). Виконавши значну роботу з дослідж. зміст. мотивів укр. класи­ки (моно­графії О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський…», Л., 1898–1902; В. Доманицького «Критичний роз­слід над текс­том “Кобзаря”», 1907; С. Єфремова «Шевченко», 1914; стат­ті С. Пет­люри «Критика чи деморалізація», 1908 та «І. Франко — поет на­ціональної чести», 1913; усі — Київ), вона по­ступалася місцем філол. школі, яка формувалася на базі модерніст. по­глядів на мистецтво. Ран­ній модернізм із його багатьма символіст. стиля­ми (власне символізм М. Вороно­го, І. Франка й Олександра Олеся; неоромантизм О. Ко­би­лян­ської та Лесі Українки; екс­­пресіонізм В. Стефаника і всієї «покут. трійці»; ім­пресіонізм М. Коцюбинського та ін.) «вимагав» від критиків зʼясува­н­ня естет. (із позицій краси) природи творчості, шука­н­ня у поезії, прозі, драматургії не так рац. (текс­тових), як іррац. (надтекс­тових) домінант письмен­ниц. мисле­н­ня. У європ. літ-рах таку концепцію ро­зумі­н­ня творчості впро­ваджу­вали критики літ. обʼ­єдн. «Молода Німеч­чина», «Молода Австрія», «Молодий Ві­день», франц. «Парнас», «Молода Польща» тощо. В Україні львів. «громадка молодих людей» (І. Франко) створила обʼ­єдн. «Молода муза», маніфест якої написав О. Лу­цький (1907). Крит. пафос маніфесту — від­мовитися від принципу, за яким кожну думку в літ. творі можна «сконтролювати метром»; девізом молодого тону у творчості має стати краса, а також «воля і свобода в змісті і формі», що дасть змогу при­єд­натися до шукань в європ. літ-рах, повʼяз. із «новою філософією» Ф. Ніцше й ін. теоретиків творчості. Художню реалізацію її молодомузівці бачили у прозі О. Кобилянської, якій і присвятили альманах «За красою» (1905). У Сх. Україні рівнятися на творчі пошуки в європ. літ-рах закликав М. Вороний. На його думку, слід від­кинути за­спів. у літературі тенденції та вимуш. моралі виключно на користь краси й естетики. Ран­ній модернізм О. Кобилянської, Лесі Українки, В. Стефаника та ін. І. Франко привітав у ст. «З ос­тан­ніх десятиліть…» («ЛНВ», 1901, т. 15, кн. 7), «Старе й нове…» (там само, 1904, т. 25, кн. 2) тощо, але уявле­н­ня молодомузівців про творчість та їхню метафіз. і міст. поезію («Привезено зілля з трьох гір на весі­л­ля», Л., 1907) не спри­ймав, оскільки вона веде у кут, в якому, за його словами, можна хіба що повіситись. С. Єфремов побачив у худож. шука­н­нях молодих письмен­ників (О. Кобилянська, Н. Кобринська, Г. Хоткевич та ін.) схиля­н­ня перед зх. символізмом і декадентством (ст. «В поисках новой красоты» // «Киевская старина», 1902, № 10; «На мертвой точке» // там само, 1904, № 5). В обох випадках виявлялася не лише типова реакція «батьків» на модерні шука­н­ня «дітей», але й за­стереже­н­ня, що модерністю не слід прикривати слабкі, технічно не­вправні літ. візії.

Тим часом у Києві 1909–14 видавали ж. «Українська хата», який (у крит. ста­т­тях М. Євшана, М. Сріблянського (див. М. Ша­повал), А. Товкачевського) роз­вивав ідеї молодомузівців, погля­ди на творчість як синтез краси, захищаючи право мистецтва на можливу ізоляцію його від сусп. про­блем (як писав В. Пачовсь­кий, «то є штука — я не пхаю тут ідей»). По­братим В. Пачовського по «Молодій музі» Б. Лепкий узявся пере­глянути всю укр. літературу з позицій мист. краси (його незаверш. «Начерк історії укра­їнської літератури», 1909, 1911), а «хатяни» (зокрема М. Євшан) за­пропонували новий канон літ. історії, початки якого спів­від­носили з творчістю О. Кобилянської, Лесі Українки й ін. З їхніх попередників (зокрема й Т. Шев­ченка та І. Франка) слід, на їхню думку, «зняти» ідеол. культ і лише після суто естет. аналізу їхньої творчості зна­йти їм справжнє місце у літ-рі. У таких і подіб. міркува­н­нях було чимало крит. суперечностей і пере­косів.

Критик є своєрід. посередником між письмен­ником і читачем; звідси — пропозиція Р. Барта вважати К. л. проміж. ланкою між наукою (історія й теорія літ-ри) і чита­н­ням (процес освоє­н­ня, сприйня­т­тя) худож. текс­ту. Крит. судже­н­ня важливі також для письмен­ника (без них, писав М. Коцюбинський, не ві­даєш, «що даєш: зерно чи полову») і для су­спільства; функції крит. суджень — впливати на роз­виток письмен­ниц. таланту та літ. про­цесу загалом і, водночас, формувати мист. смаки, а почасти й ідейні пере­кона­н­ня людини та люд. цивілізації. Робота критика, що по­єд­нує душевні та рац. первні мисле­н­ня, форми пере­веде­н­ня худож. візій у логічні формули, завжди на­строєна на полеміч. діалог із творцем літ. текс­тів і з уявним читачем; полеміч. обʼєктом критики може бути також крит. діяльність ін. критиків; вони існують у реальності або виникають у сві­домості критика-полеміста як уяв­ні опоненти. Зорієнт. пере­важно на твори сучас. письмен­ників, К. л. може також звертатися до текс­тів, напис. у минулому; так трапляється тоді, коли давній твір у нові часи став актуал. з естет. по­гляду чи за від­твор. у ньому ідеями, про­блемами. Це стосується також творів, вилуч. із літ. процесу (як у часи рад. вульгаризацій), а потім повернених. Зав­да­н­ня критиків — «впи­сати» такі твори у літ. контекст минулого і сучас. худож. процесів. Інколи з крит. судже­н­нями ви­ступають самі письмен­ники або читачі; їхні крит. ви­ступи — літ. публіцистика. На від­міну від суджень критика-професіонала, така публіцистика більш субʼєк­тивна, може бути сповн. емоцій і пристрастей, не претендуючи на заг. прийнятність. Ві­домі випад­ки під­креслено тенденц. К. л., коли автори виконують т. зв. соц. замовле­н­ня, ігнорують естет. критерії, «вихваляють» (як у часи навʼяз. літературі «методу» соц­реалізму) від­верто слабку (але «ідейно витриману») літ. продукцію і «шельмують» твори, що не під­ходять під цей «метод». У таких випадках крит. судже­н­ня про твір зміщували у бік автора, якому «приписували» думки літ. персонажів, чіпляли ярлик «без­тала­н­ня» чи «ворога народу». Подібне практикували у се­редовищі т. зв. рев.-демократ. критиків (у Росії — В. Бєлінський, Д. Писарев та ін.). Найбільшого пошире­н­ня набуло у часи ефемер. будівництва соціалізму і комунізму, коли за тенденційно критик. твори їхніх авторів кидали за тюремні ґрати чи засуджували до «вищої міри соціального захисту» — роз­стрілу. Нагніта­н­ня таких агресій у критиці часом захоплює у свій фарватер і суто письмен­ниц. діяльність: «…Будем, будем бить!» (П. Тичина), «…Застрелити ворога в лоб» (М. Бажан) тощо.

Дехто з критиків, як писав М. Сріб­лянський, ніби «зі­рвався… з налигача і вдарився в екс­цеси», а інші, за словами М. Євшана, «на­вчилися гулюлюкати» на своїх класиків, «народні мотиви “па­хнуть пере­лазом” для їх делікатного нюху» тощо. Від­чувалося, що у крит. міркува­н­нях про літературу пере­важала індивідуаліст. смаківщина, їм бракувало не­упередж. аналітизму й академізму. Цю прогалину взявся ліквідувати філол. семінар проф. В. Пере­тца (Університет св. Володимира у Києві, 1904–14), з якого ви­йшли знак. крит. сили укр. літературо­знавства 1-ї третини 20 ст. (О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара, М. Зеров, С. Маслов, І. Огієнко, П. Филипович, Д. Чижевський та ін.). Вони внесли у літ.-крит. ауру дух науковості та ро­зумі­н­ня літ-ри як суто естет. форми пере­творе­н­ня дійсності. «Поет стає ученим… Поезія пере­твори­лася в науку» (В. Петров). Крит. діяльність М. Зерова привела його (ввібравши частково традицію крит. аналізу текс­тів М. Пе­трова у його «Очерках истории украинской литературы ХІХ сто­летия») до стильового (з позицій форми) пере­прочита­н­ня всієї літ-ри 19 ст. («Нове українське письменство», К., 1924); П. Филипович критично пере­осмислив худож. потенціал новіт. її періоду («З новітнього українського письменства», К., 1929), О. Бурґгардт і М. Драй-Хмара, вдаючись до порівнял. (компаративіст.) методології, осми­слю­вали укр. літературу у заг.-європ. контекс­ті. К. л. вступала (разом із символізмом П. Тичини, неокласицизмом М. Зерова і М. Риль­ського, неореалізмом і екс­пресіонізмом В. Під­могильного та Г. Косинки, неоромантизмом М. Хвильового і Ю. Яновського, авангардизмом М. Семенка й О. Слісаренка, необарок. творчістю М. Куліша й Остапа Вишні) у період високого (фундам.) модернізму. До нього на­ближався у 1920-х рр. і старший се­ред критиків С. Єфремов. Будучи прихильником істор. школи, яка, на його думку, враховує у крит. міркува­н­нях про твір і «що», і «як», він схвально (хоч і з крит. за­уваже­н­нями) від­гукнувся про книгу М. Зерова «Нове українське письменство», а в остан. роз­ділі 4-го вид. своєї «Історії українського письменства» (К.; Ляйпциґ, 1924) за­про­понував найточніше крит. прочита­н­ня перших збірок поезії та прози П. Тичини («поет, мабуть, світового мас­штабу»), М. Рильського («виробився вже на справ­жнього майстра з власним літературним облич­чям»), В. Під­могильного («глибокий, людяний талант»), Г. Косинки («боротьба зна­йшла в Косинці вдумливого спо­стережника»), М. Хвильового («цікава по­стать… ще не вироблена… але сильна») та ін. Але такі здорові паростки наук. критики згодом послаблювалися під тиском демагогії т. зв. марксист.-ленін. літературо­знавства. Після більшов. пере­вороту 1917 у Петро­граді (нині С.-Пе­тербург) і завоюва­н­ня України Росією (1920–21) воно намагається «при­лаштувати» класичну і сучасну літ-ри до утопіч. ідей побудови нафантаз. більшов. марк­сизмом комуніст. су­спільства. Проти­­стоя­н­ня наук. й ідеол.-комуніст. критики спричинило тривалу «літ. дис­кусію» 1925–28, в якій узяли участь і «чисті» критики, й самі письмен­ники, а на остан. її етапі — ще й політики. Гол. крит. думку у цій дис­кусії зведено до боротьби з рудиментами ідеол., народн. (просвітян.) зав­дань літ-ри, утвердже­н­ня по­гляду, що її стил. орієнтацію потрібно спря­мовувати не на Схід (Й. Сталін у листі до Л. Кагановича цю думку сформулював як «Геть від Москви!», 1926), а на Захід (стат­ті М. Хвильового «Психологічна Європа», «Московські задрипанки»; М. Зерова «Європа–­Просвіта–Освіта–Лікнеп» тощо). К. л. у цьому процесі від­ведено місце координатора худож. сил, проти­стоя­н­ня наук. інтер­претації літ. текс­тів (стат­ті О. Білецького «Про прозу взагалі і нашу прозу 1925 року» // «Червоний шлях», 1926, № 2; М. Зерова «Лі­тературний шлях Максима Риль­ського» // «Від Куліша до Вин­ниченка», К., 1926; хрестоматія А. Ковалівського «З історії укра­їнської критики», Х., 1926) їх ву­льгарно-соціол. трактуван­ню (стат­ті, рецензії й огляди Б. Коваленка, В. Коряка, С. Щупака та ін.). На 1-му зʼ­їзді рад. письмен­ників (Москва, 1934) «ухвалено» соцреалізм як єдиний худож. метод рад. літ-ри. Їй від­водили місце у клітці з 4-х ґрат: правдивість зображе­н­ня дійсності, соц. (клас., парт.) зумов­леність від­твор. подій, комуніст. спрямованість їх і романт. під­несеність. Сформована на такій основі вульгарно-соціол. критика стала у 1930-х рр. і пізніше домінуючою в усьому літ. процесі тодіш. СРСР, а пров. літ. критики разом із найталановитішими письмен­никами, творчість яких нібито не від­повід­ала вимогам цих вульгаризацій, за­знали нечув. в історії люд. цивілізації ре­пресій. За під­рахунками Б.-Ю. Кравціва («Роз­гром українського літературо­знавства», 1960), на­прикінці 1920-х рр. свої крит. й істор.-теор. праці публікували в Україні 280 авторів; з них ре­пресовані 103; вибули з літ. життя (унаслідок екс­термінац. заходів) 74; емігрували за кордон 25; залишилися, ставши на платформу соцреаліст. літературо­знавства, 15. Ці остан­ні та молодий крит. доріст (О. Килимник, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, А. Тростянецький та ін.) у 1940–50-х рр. забезпечували функціонува­н­ня К. л., яка, демонструючи клас., компарт. служі­н­ня док­трині побудови комунізму, остаточно здис­кредитувала сам феномен крит. потрактува­н­ня літ. творчості. Остаточну дисква­ліфікацію укр. критики у цей період попередила діяльність літературо­знавців з укр. діаспори (Ю. Бойко, М. Гнатишак, Д. Дон­цов, І. Кошелівець, Ю. Лавріненко, Ю. Луцький, Д. Чижевський, Ю. Шевельов та ін.). За­ймаючись пере­важно історією і теорією літ-ри, вони принагідно вдавалися і до крит. осмисле­н­ня сучас. літ. процесу і в такий спосіб готували ґрунт для формува­н­ня нового поколі­н­ня критиків, яке при­йде у літературу разом із рухом, що ді­стане назву «шістдесятництво». Зх. К. л. уві­йшла в історію літературозн. думки 1930–50-х рр. під знаком ідей, які утверджували пред­ставники, принаймні, двох течій: амер. «нової критики», яка сповід­увала виявле­н­ня у літ. текс­ті його семантики, тобто конкрет. і заг. змісту, та «структураліст. комплексу», до формува­н­ня якого причетні женев. школа лінгвістики 1910-х рр., рос. фор­малізм 1920-х рр., праз. літ. коло 1930-х рр., пізніші структурна антропологія (К. Леві-Стросс), структур. психо­аналіз (Ж. Лакан), структурна лінгвопоетика (Р. Якобсон), франц. семіол. школа (Р. Барт, Ц. Тодоров та ін.). «Нові критики» вважали, що у змісті твору «ховаються» символ глибин. мотивів поведінки людини як героя твору і стиль як певний на­стрій душі й інтелекту творця (письмен­ника). «Структуралісти» (у найзагальніших рисах) виходили з того, що в основі літ. творчості лежать мовний знак, істор. су­бʼєкт, сві­домість творця, фройдів. (психоаналіт.) логіка несві­домого та міфол. і соц. фантазії людства. В остан. випадку йшлося про те, що, занурюючись у структуру твору, можна пояснити глибини його метафор. змісту. Рад. літературо­знавство всього цього, звичайно, не спри­ймало і від­кидало як вияв бурж. формалізму в літературо­знавстві. Тим часом в укр. діаспорі елемен­тами «нової критики» і «структуралізму» скори­сталися автори історій укр. літ-ри М. Гнатишак (1941) і Д. Чижевський (1956). «Чиста» критика використовувала таку методологію лише по­части, зокрема у крит. студіях поетів «Нью-Йоркської групи» (1956), що виникла як антипод «Мистецькому українському руху» (1945–49, Німеч­чина) зі спо­відув. його теоретиками «органіч. нац. стилем» у літ-рі. Крит. студії нью-йоркців орієнтували укр. літературу на зх. форми творчості, які у повоєн. час стали набувати постмодер. ви­гляду. Поет і критик із групи нью-йоркців Б.-Т. Рубчак 1960 писав: «…Поезія модерністів хоче зберегти в добу технічної революції й нівеляційних доктрин людський дух індивідуальним, свіжим і непо­вторним». Отже, тому хаосу, який від­крили у світі модерністи, протистояти може тільки люд. дух. Цивілізація тим часом рухалася у напрямку ката­строфи (апокаліпсису), і ху­дожнє пі­зна­н­ня цього руху породжувало у мист. творчості яви­ще постмодернізму. Постмодерність, як за­значали її теоретики, — це модерність, визволена від хибної сві­домості з її марксизмом-ленінізмом, більшовизмом, сталінізмом, фашиз­мом, маоїзмом і капіталіст. гнобле­н­ням людини, котре триває й донині. Укр. шістдесятники хибну сві­домість критиків, які стояли на позиціях соцреалізму, намагалися «пере­будувати», використовуючи вразл. місця їхньої ж (соцреаліст.) методології, але зіткнулися з неперебор. демагогією найбільш зашор. глашатаїв тієї методології (Л. Санов, М. Шамота, злам. ре­пресіями Є. Шабліовський та ін.) і накликали на себе дію карал. органів. Найбільш актив. і принцип. у ро­зумін­ні зав­дань літ-ри і влад. утрима­н­ня її під ковпаком соцреалізму критиків (Ю. Бадзьо, І. Дзюбу, Є. Сверстюка, І. Світличного й ін.) було заарештовано і від­правлено у рад. буцегарні (Мордовія, Колима) на різні терміни увʼяз­нен­ня. «Трьом мушкетерам» крит. цеху з Ін­ституту літ-ри АН УРСР (на чолі з М. Шамотою, котрого І. Кошелівець означив як «жандарм у палітурках») доручено здійснювати персонал. на­гляд (через пресу) за найбільш «нелояльними» до влади шістдесятниками — Є. Гуцалом, Л. Кос­тенко, Г. Тютюн­ником, В. Шевчуком та ін. Вони виконували це доруче­н­ня успішно, бо ж комусь із них обіцяли карʼєрні посади «на місці», ще когось готували до «засла­н­ня» з крит. метою у Канаду чи ін. місця дис­локації «укр. бурж. націоналістів». Ін. критики того часу зайняли напів­примирл. позицію і створили низку крит. студій, в яких літ. про­цес сучасності (т. зв. період роз­­винутого соціалізму, що виявить­ся періодом за­стою) висвітлювався якщо не цілком обʼєктивно, то, принаймні, не зовсім викрив­лено (стат­ті й крит. нариси В. Дон­чика, М. Жулинського, В. Іванисенка, М. Ільницького, Л. Новиченка, Г. Клочека, Л. Коваленка, М. Коцюбинської, С. Крижанівського, Б. Мельничука, В. Моренця, М. Острика, Т. Салиги, Г. Сивоконя, В. Фащенка та ін.). Вони акцентували на формо­твор. можливостях літ-ри, на кореляції її з читачем (після О. Білецького і П. Филиповича цими пита­н­нями від 1920-х рр. ніхто в Україні не за­ймався), уникали лобових (простоліній.) характеристик ідеол. заангажованості письмен­ників і шукали в їхніх текс­тах від­творе­н­ня заг.-люд. цін­ностей, зображе­н­ня таких пер­сонажів, яких найменше роз­ʼї­да­ла корозія монол. від­даності рад. режимові. Діаспорна критика за цими процесами в Укра­їні стежила дуже уважно, що від­ображено у книгах критики «Сучасна література в УРСР» І. Кошелівця (Нью-Йорк, 1964); «Не для дітей» (Мюнхен, 1964), «Друга черга» (1978), «Третя сто­рожа» (Балтимор; Торонто, 1991) Ю. Шереха; «Книга спо­стережень» Є. Маланюка (т. 1–2, Торонто, 1962); «Зруб і парости» Ю. Лавріненка (Нью-Йорк, 1971) та ін. Низку поміт. крит. статей і рец. у 1960–80-х рр. опублікували поети модерно-постмодер. Нью-Йорк. групи поетів Б. Бойчук, Б.-Т. Рубчак та ін. В окремих випадках автори цих публікацій не могли бути непомильними; давався у знаки брак інформації з материк. України, яка щодо Заходу була за «залізною завісою», а часом і якісь особисті упередженості. Остан­нє не дало змоги Ю. Шевельову залишитися до­статньо обʼєк­тив. у крит. міркуван­ні про істор. романи свого студента у пере­­д­воєн. Харків. університеті О. Гончара («Здобутки і втрати української літератури», 1954). Натомість Ю. Лавріненко (упорядник і автор крит. порт­ретів письмен­ників у кн. «Роз­стріляне від­родже­н­ня», 1959) вносив у свої крит. судже­н­ня не лише добру дещицю обʼєктивності, а й мож­ливості тих літературозн. методологій, якими користувалися критики Європи й Америки. Об­равши жанр «дослідчого есе», він по­єд­нував у ньому герменевт. (пояснювал.) і феноменол. під­ходи до аналізов. творів, демонстрував у них (під­ходах) те «від­чува­н­ня ро­зумом», яке сфор­мулювали саме феноменологи — пред­ставники філос. й естет. течій, котрі практикували обʼєкт­но-субʼєктні форми пі­зна­н­ня творчості. Зі здобу­т­тям Україною незалежності 1991 такі крит. форми пі­зна­н­ня стали до­ступні фахівцям і в материк. літературо­знавстві, а до них долучалися практично всі ті методології крит. роботи, якими був сповн. про­стір світ. літературо­знавства. Пита­н­ня лише у тому, чи були готові до цього крит. сили материк. України. Адже були вони виснаж. ре­прес. політикою дер­жави та всілякими утисками з боку її Головліту — цензур. департаменту КДБ, який ретельно вчитувався у кожне друк. слово. У назві крит. моно­графії В. Даниленка «Лісоруб у пустелі. Пись­мен­ник і сучасний літературний процес» (К., 2008) вгадувався натяк, що народжувалося багато чого «пустельного» й у худож. літературі періоду укр. незалежності, і в її крит. осмислен­ні. На тлі всіх тих повернутих у літ. процес творів, що пере­бували у ка­дебешних спец­сховищах (В. Вин­ниченка, Г. Косинки, М. Хвильового, В. Під­могильного й ін.), публікації навіть найпомітніших молодих письмен­ників періоду незалежності (Ю. Андрухович, Ю. Вин­ничук, С. Жадан, О. Забужко й ін.) видаються дуже далеким від­лу­н­ням великої літ-ри великих стилів. Почасти компенсували їхню малість твори шістдесятників М. Він­грановського, І. Драча, Р. Іваничука, І. Жиленко, Л. Костенко, В. Шев­чука і ще старших за них О. Гончара, А. Дімарова, П. Загребель­ного, Ю. Мушкетика. А з крит. осмисле­н­ням їхньої творчості справи теж кепські. Маючи мож­ливість вільно користуватися всіма крит. методологіями (пост­колоніальна, неоміфол., фе­мі­ніст., психоаналіт. тощо), зʼя­совувати у деталях про­блеми «автора» і «творця», роз­різняти, що таке «твір» і «текст», «рецептор» та «інтер­претатор», «інший» М. Фуко і «дзеркальна фаза» Лакана, сучас. укр. критик, про­те, не завжди здатний «приклас­ти» все це до конкрет. твору, і тому найчастіше оперує давніми (ще з часів позитивізму) поня­т­тями «правда життя» і «прав­да художня», твір «читабельний» чи тільки «писабельний» (ви­значе­н­ня Р. Барта), віршов. текс­ти до­статньо «ритмічні» чи «арит­мічні» тощо. Суто наук. осмисле­н­ня питань критики має у цей час більш ре­спектабел. ви­гляд. До її про­блем звертаються учас­ники від­новл. у Київ. університеті пере­тців. філол. семінару (наук. кер. М. Наєнко), на одному із засі­дань якого обговорено тему «Літературна критика і критерії художності» (К., 2008). Подібне пита­н­ня стало предметом осмисле­н­ня й у Львів. університеті («Спокуси і пастки літературної критики чи Криза жанру?», Л., 2009). Учасники цих двох заходів (д-ри філології Н. Бернадська, Р. Громʼяк, Т. Гундорова, І. Денисюк, В. Дончик, Н. Зборов­ська, М. Ільницький, Н. На­дʼя­р­них, М. Наєнко, В. Панченко, Я. Поліщук, Т. Салига, Л. Сеник, В. Соболь, А. Ткаченко, Н. Шляхова, Г. Штонь та ін.) показали і роз­маїту картину функціонуван­ня сучас. критики як «рухомої есетики», і водночас наголосили на «больових точках» її роз­витку. Не залишилася поза увагою й одна з найнесподіваніших про­блем К. л. як виду творчо-наук. діяльності: значне ослабле­н­ня її зумовила цілковита без­гонорарність крит. публікацій у пресі, тому спричинився масовий від­плив критиків у «чисте» літературо­знавство, яке роз­вивається у ВНЗах та академ. наук. установах. Спроби по­єд­нати К. л. з історією і теорією літ-ри дають позитивні результати лиш в окремих випадках — у деяких публікаціях київ. часописів «Сло­во і час» та «Критика»; у збірниках крит. матеріалів «Канон та іконостас» М. Павлишина (1997), «Текс­ти і маски» Г. Грабовича (2005), «З криниці літ» І. Дзюби (2006, т. 1–3), «З потоку літ і літ­потоку» В. Дончика (2007), «До­ля літератури — доля України» (2011; усі — Київ), «На пере­хрес­тях віку» М. Ільницького (2008–09, т. 1–3), «Воздвиже­н­ня храму» (2008), «Екслібриси Евтерпи» Т. Салиги (2010; усі — Львів); у моно­графіях «У глибинах людського буття» В. Фащенка, «Криж­мо» О. Сливинського, «Український літературний постмодерн» Т. Гундорової (усі — 2005), «Андеґраунд. Український літературний істеблішмент» Я. Голобородька, «У вимірах спри­йман­ня» Г. Сивоконя (обидві — 2006), «Літературні явища і зʼяви» А. По­грібного (2007), «Сучасна українська проза» Р. Харчук (2008; усі — Київ), «Енергія художнього слова» Г. Клочека (Кр., 2007) й ін. Без таких по­єд­нань обходяться автори рец. та огляд. ста­тей крит. характеру в г. «Літературна Україна», «Українська літературна газета», ж. «Вітчизна», «Сучасність», «Всесвіт», «Дні­про» (усі — Київ), «Дзвін» (Львів), «Бе­резіль» (Харків), «Курʼєр Кривбасу» (Кривий Ріг) та ін. Нові форми К. л. пропонують інтернет-ви­да­н­ня «Літ-Акцент» (за ред. В. Панченка), «Буквоїд» (за ред. С. Руденка) та ін. Публікації в них мають пере­важно есе­їст. характер, що віщує, оче­видно, народже­н­ня цілком нового типу К. л. — синтез письмен­ниц. і «читац.» публіцистики. Критерії крит. суджень у ній по­значено суто автор. худож. упо­доба­н­нями і дуже індивід. уявле­н­нями про зав­да­н­ня К. л.; у них від­лунюють лише окремі ознаки сучас. постмодер. критики, яка в інтер­претації літ. текс­тів оперує методол. поня­т­тями на зразок історицизм, геокрити­ка, герменевтика, психоаналіти­ка, екзистенціалізм, фемінізм та ін. Майбутнє К. л. залежить від майбутнього самої літ-ри: що вона «завʼяже», те критики і будуть «роз­вʼязувати». Стимулює їх до цього засн. 1976 премія у галузі літ. критики ім. О. Бі­лецького.

Літ.: Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. Прага, 1925; К., 1998; Ковалівський А. З істо­рії української критики. Х., 1926; Гординський Я. Літературна критика під­совєтської України. Л.; К., 1939; Пономарьов П. Українська літературна критика кінця ХІХ — початку ХХ століть. Уж., 1965; Білецький О. Літературо­­знавство і критика за 40 років Радянської України // Білецький О. Зі­бра­н­ня праць: У 5 т. Т. 3. К., 1966; Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. К., 1982; Брюховецький В. Силове поле критики. К., 1984; Історія української літературної критики ХІХ ст. К., 1988; Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л., 1996; 2002; Ільницький М. Критики і критерії. Л., 1998; Громʼяк Р. Історія української літературної критики. Т., 1999; Наєнко М. Історія українського літературо­знавства і критики. К., 2010.

І. М. Фізер, М. К. Наєнко

Завантажити статтю