Лубни

ЛУБНИ́ — місто обласного значе­н­ня Пол­тавської області, райцентр; літературний і мистецький осередок. Має статус істор. насел. місця. Знаходиться на правому березі р. Сула (притока Дніпра), за 279 км від Харкова, за 200 км від Києва та за 141 км від обл. центру. Площа 45,6 км². За пере­писом 2001, насел. становило 52 572 особи (складає 88,4 % до 1989), станом на січень 2015 — 47 100 осіб (пере­важно українці; 4-е місто в області за кількістю жит. після Полтави, Кременчука та Горішніх Плавнів). Місто поділяється на 8 мікрора­йонів. Через нього проходять автошляхи Київ–Харків-Довжанський (заг.-держ. зна­че­н­ня) і Лубни–Миргород–Суми (регіон.). Залізнична станція. Назва міста походить, ймовірно, від заня­т­тя його меш­канців — виготовле­н­ня лубʼяних виробів. В ур­очищі Верх­ній Вал виявлено городище літопис. Л. (пл. 4 га, потуж. культур. шару 1,8–2,5 м, подекуди — до 3–5 м; окрім давньорус. артефактів, зна­йдено речі ромен. культури та періоду 16–19 ст.), яке досліджували Г. Кирʼяков, Ф. Камінський, В. Ля­скоронський, О. Сухобоков; в ур­очищі Лиса Гора роз­копано рештки неоліт. поселе­н­ня, поселе­н­ня та кургани епохи бронзи, кургани скіф. часу, в ур­очищі Замок — похова­н­ня зарубинец. культури. Л. засн. бл. 988 київ. князем Володимиром І Святославичем як одна з фортець Посул. оборон. лінії для захисту пд. кордонів Київ. Русі. Вперше згадується під 1107 у Іпатіїв. літописі, коли побл. нього Святополком ІІ разом з Володимиром ІІ Мономахом та ін. руськими князями було роз­бите половец. військо, яким командували Боняк і Шарукан. Пізніше місто захопили половці, а 1239 зруйнували мон­голо-татари. На­прикінці 16 — у 1-й пол. 17 ст. Посу­л­лям володіли князі Вишневецькі, Л. стали їхньою сх. резиденцією. 1589 О. Вишневецький збудував замок (зі Сх. укріпле­н­ня захищала притока Сули — Вільшанка, з Пн. — струмок Камʼяний Потік, із Зх. — вал і глибокий рів), деякий час місто на його честь мало назву Олександрів. 1591 Л. на­дано Маґдебур. право. Жит. брали участь у козац.-селян. пов­­ста­н­нях під проводом С. На­ли­вайка (у травні 1596 побл. сіл Засу­л­ля та Солониця, за 3 км від Л. від­бувся остан. бій пов­­станців), П. Павлюка (1637), Я. Ос­трянина (1638) та ін. У 1-й чв. 17 ст. за фінанс. під­тримки Р. Виш­невецької засн. Мгарський Свя­то-Преображенський монастир (нині УПЦ МП). Від 1638 — сотен. центр Пере­яслав. полку. Під час Визв. війни під проводом Б. Хмельницького були зруй­новані замок Вишневецьких і монастир бернардинців (його ченці започаткували на Лубенщині культуру вирощува­н­ня лікар. рослин). Під час «Руїни» місто ще за­знало спустошень від козац., рос. і татар. військ. Учасник цих подій, турец. мандрівник 17 ст. Евлія Челебі описував Л. як муров. фортецю, що мала 6 бастіонів, 3 вʼїзні брами, арсенал з гарматами, 7 церков, довж. укріплень сягала 7 тис. кроків. Містобуд. устрій козац. доби показують плани міста 18 ст. Осердям Л. була деревʼяно-земляна фортеця, що стояла на пагорбах високого правого берега Сули. Її оточували потужні рови та вали з бастіонами. На валах височіли проїзні вежі-брами — Пирятинська, Водяна, Подільсько-Пречистенська, Миргородська, Ми­кільська, Полковницька, Лубенська, Броварська. Довжина укріплень фортеці пере­вищувала 4 км, площа забудови — 20 га. Внутр. валами фортеця поділялася на малий і великий замки. У малому замку роз­ташовувалася муров. церква св. великомучениці Варвари, споруджена в стилі європ. бароко, у великому — деревʼяні церкви Різдва Пресвятої Богородиці (соборна), Святої Трійці, Трьох Святителів, побудовані в традиціях козац. бароко, торг. ряди, полк. та сотен­на канцелярії, острог, числен­ні школи, шпиталі, двори духівництва та козац. старшин, зокрема й лубен. сотника М. Скар­жинського, у перед­містях — дво­ри, шинки, броварні, кузні козаків, міщан, ремісників, на греб­лях і мостах діяли водяні млини. У 2-й пол. 18 ст. лубен. фортеця втратила своє військ. значе­н­ня та занепала, була вклю­чена до внутр. (ір­регуляр.) фор­тець, згодом скасована. Проте й надалі за часів Рос. імперії та потім у період СРСР у Л. дис­локувалися рос. і рад. війська. Майже 200 р. місц. жит. замк. руїни використовували як буд. матеріал, донині збереглися за­лишки земляних укріплень; у 2-й пол. 1910-х — на поч. 1920-х рр. там провадив археол. дослідж. Г. Стел­лецький (1918 він заснував Лубен. укр. музей). 1648–49 та 1658–1781 — центр полку, 1781–1923 — повіту, 1923–30 — Лубенської округи, від 1923 виконує функції райцентру. 1649–58 — у складі Миргород. полку; 1781–97 — Київ. намісництва; 1797–1802 — Малорос., 1802–1925 — Полтав. губ.; 1932–37 — Харків., від 1937 — Полтав. обл. Під час Пн. війни лубен. козаки на чолі з полковником Д. Зеленським під­тримали геть­мана І. Мазепу. Від 1720-х рр. до 1862 у Л. діяла Гол. польова аптека, яка за­ймалася по­стача­н­ням ме­дикаментів армій. шпиталям. У 1780-х рр. було 3750 жит., 588 будинків, функціонували 7 церков, 3 школи, 3 шпиталі, 73 крам­ниці, 20 шинків, аптека. На поч. 19 ст. тут сформовано гусар. полк, який від­значився 1812 під час війни з наполеонів. військами. Протягом цього ж сторіч­чя Л. часто називали «Укр. Швейцарією». Тоді у місті жила А. Керн (Полторацька), яка надихнула О. Пушкіна на написа­н­ня поезії «Я помню чудное мгновенье…». Станом на 1810, нараховувалося 555 будинків, проживало 3005 осіб, працювали цегел. і 15 винокур. заводів. 1803 від­крито лікарню, 1872 — чол., 1878 — жін. гімназії, 1891 — с.-г. школу. У 1870-х рр. Ф. Камінський при чол. гімназії заснував музейну кімнату, 1885 К. Скаржинська у Круглику під Л. — один із перших в Україні приват. музеїв. За пере­писом 1863, у місті проживало 3710, за пере­писом 1895, — 12 445 осіб. 1901 через Л. прокладено залізницю, що сприяло роз­витку промисловості. На поч. 20 ст. щорічно проводилося 4 ярмарки. У цей час діяли 5 православ. храмів (донині збереглася лише церква Різдва Пресвятої Богородиці, закладена 1899 за проектом М. Преображенського у формах неорос. стильового напряму; памʼятка архітектури місц. значе­н­ня), церк. братство, синагога, євр. молитов. будинок. 1905 у Л. у звʼязку з рев. подіями з пред­ставників укр. нац. сил (пере­важно УСДРП) на чолі з А. Лівицьким був створ. політико-адм. орган — Громад. Само­оборона (ві­дома також як Лубен. респ.), що фактично здійснював само­управлі­н­ня на тер. міста та частини повіту до 1907. Лубен. Само­оборона про­тидіяла євр. погромам і арештам революціонерів (за допомогою 6 бо­йових дружин), спри­яла роз­витку шкільництва та ви­дан­ню першої в Рос. імперії україномов. г. «Хлібороб» (листопад–грудень 1905), яку редагував В. Шемет. 1907 у Києві за участь у рев. діяльності 57 осіб на показ. суді (т. зв. Лубен. процес) були засуджені. Гол. обвинуваченими стали А. Лівицький і його дружина М. Лівицька, В. Шемет, М. Сахаров; їх захищали М. Міхновський, А. Марґолін та ін. Згодом апеляц. суд повністю виправдав усіх обвинувачених. 1911 попри заборону цар. уряду від­бувся вечір з нагоди 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка. 1915 працювали маш.-буд. і чавуноливар. заводи, 4 сукон­ні ф-ки, повстяна і мех. майстерні, крупорушка. У на­ступ. році Лубен. товариством с. господарства засн. Лубен. дослідну станцію по куль­турі лікар. рослин Полтав. губерн. земел. від­ділу (нині Лікарських рослин Дослідна станція Ін­ституту агро­екології і природокористува­н­ня НААНУ; від 1925 — у с. Березоточа), першим дир. якої став П. Гавсевич. Після більшов. пере­вороту 1917 тут створ. одну з перших в Україні Рад робітн. і солдат. депутатів, у червні від­булися установчі збори Укр. демократично-хлібороб. партії (один із засн. був громад.-політ. діяч, публіцист, педагог В. Андрієвський), пізніше організовано 1-й зʼїзд хліборобів-демократів Полтавщини. У місті функціонував осередок товариства «Просвіта», тоді ж у лубен. друкарнях ви­дано низку заборонених творів Т. Шевченка. На­прикінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, 12 грудня 1919 остаточно встановлено більшовицьку. Мешканці потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталін. ре­пресій. 1933 засн. Перший Харків. робітн.-колгосп. театр (від 1939 — Сум. укр. театр драми і комедії ім. М. Щепкіна). Від 13 вересня 1941 до 18 вересня 1943 — під нім.-фашист. окупацією. Нацис­ти на тер. учител. ін­ституту (існував 1935–41) влаштували концтабір, у якому вбили бл. 20 тис. військовополонених, мирних жит. і учасників під­піл. боротьби. 337-й стрілец. дивізії, яка брала участь у визволен­ні Л., присвоєно зва­н­ня Лубенської. Від 1972 — місто обл. значе­н­ня. 1897 мешкало 10 тис., 1907 — 11,8 тис., 1926 — 21 тис., 1979 — 54,2 тис., 2005 — 50,2 тис., 2012 — 47,8 тис. осіб. Тут здавна були роз­винені нар. ремесла та промисли. У 20 ст. Л. стали т. зв. літ. столицею Полтавщини. Від 1632 діяли кравец., кушнір., ткац., шевський і гончар. ремісн. цехи. 1666 існувало 30 дворів ковалів, 28 — кравців, 8 — гончарів. У істор. і геогр. описах Києва та Київ. намісництва 1787 за­значено, що у місті була значна кількість ювелірів, ковалів, шев­ців, чоботарів. 1800 мешкало 14 кравців, 65 чоботарів, 7 ковалів, 4 котельники, 4 столяри, 15 ткачів, 34 кушніри, 11 пічників і горщечників, 54 калачники, 11 рибалок. У 19 — на поч. 20 ст. набули пошире­н­ня пере­бірне ткацтво, вишива­н­ня, художнє обробле­н­ня деревини, шкіри та металу. Від 1928 функціонувала пром. артіль вишивальниць ім. К. Цеткін (від 1960 — у системі Полтав. ф-ки худож. виробів, від 1970 — цех вироб.-худож. обʼ­єдн. «Полтавчанка»). Від 1974 один раз на 2 р. проводили респ. ви­ставку «Лубен. художня весна». У Л. мешкали та творили художники М. Бунін, К. Іваницька, В. Лапушкін, В. Семенюта, М. Холодовський, О. Фомін та ін. 1923 при г. «Червона Лубенщина» (нині «Лубенщина») з ініціативи її відп. секр., згодом ві­домого пись­мен­ника Олеся Донченка була створ. філія Спілки селян. пись­мен­ників «Плуг» (пізніше — літ. гурток, від 1959 — літ. обʼ­єдн., якому 2002 присвоєно імʼя Оле­ся Донченка). У місті на­вчалися, жили та працювали мово­­знавець, чл.-кор. АН УРСР І. Кириченко, літературо­­знавець, мо­во­знавець, церк. діяч, дійс. чл. НТШ С. Гаєвський, письмен­ники, поети, пере­кладачі, пуб­­ліцисти, літературо­знавці, фольк­лористи П. Артеменко, В. Без­орудько, М. Без­рутченко, Андрій Бобенко, В. Бондар, Ф. Гавриш, І. Гончаренко, Я. Ємець, І. Зубковський, М. Калинчук, Пилип та його дочка Надія Капельгородські, Надія Матвіївна та її дочка Надія Костянтинівна Кибальчичі, Л. Коваленко-Івченко, М. Кожушний, М. Козаков, С. Козуб, М. Кононенко, П. Крат, В. Лазурський, В. Леонтович, П. Лубенський, В. Малик, В. Ми­лорадович, П. Мостовий, Д. Му­сієнко, Матвій Номис (М. Симонов), Л. Первомайський, З. Про­копенко, П. Усенко, О. Хало, Н. Хо­менко, С. Шелухін, Шолом-Алейхем (Ш. Рабинович), Л. Яновська, мово­знавець Б. Ку­лик та ін. Нині працюють під­приємства: машинобудува­н­ня та метало­оброб. промисловості — Лубенський вер­статобудівний завод, Лубен­ський завод спеціального лісового машинобудува­н­ня («Спец­лісмаш»), «Лубнимаш»; хім.-фар­мацевт. промисловості — «Лубнифарм»; легкої промисловості — Лубенська фаб­рика «Валтекс-маркетинг плюс», «Дика Орхідея Україна» (див. Лубенська швейна фабрика), «Прок-84» (спеціаліз. взу­т­тя); харчової промисловості — Лубенський молочний завод, Лубен. хлібозавод, «Лубнимʼясо»; дерево­оброб. промисловості — «Грейд-плюс» (корпусні меблі); буд. матеріалів промисловості — Лубен. цегел. завод. 2013 тимчасово припинив випуск продукції Лубенський завод «Лічмаш-прилад». У Л. — лісотех. і фінансово-екон. коледжі, мед. училище, профес. ліцей, школа локомотив. машиністів; 9 заг.-осв., муз., художня та спорт. школи, 9 дитсадків; Будинок культури, б-ки для дітей і дорослих, Лубенський крає­знавчий музей, картин­на галерея, музеї В. Малика, вишивки ім. В. Роїк, бо­йової Слави, кінотеатр «Київська Русь»; центр. лікарня, стоматол. поліклініка, протитуберкульоз. диспансер; готель «Лубни». Зва­н­ня «народний аматорський» присвоєно фотостудії «Софіт», пісен­но-танц. колективу «Посульська рапсодія», гурту «Трибуна-Л», гурту афган. пісні «Контингент», хор. колективу «Родослав», ака­дем. хору «Камертон», жін. вокал. ансамблю «Лубенка», ансамблю танцю «Юність». Футбол. клуб «Лубни» двічі ставав володарем Кубка Полтавщини та 2-м і 3-м призером області; лубен. волейбол. клуб «Фаворит» 2010 здобув право грати в Супер-лізі України. Обʼєкти при­родно-заповід. фонду: ботан. памʼятки природи Дуб черешчатий-1 (заповід­ається від 1969, Приміс. лісництво), Дуб черешчатий-2 (2003, вул. Гомона), Дуби черешчаті (3 шт., 1982, вул. Перші Плютенці), Дубовий гай (25 шт., 1979, 0,5 га), Морозівська дача (1969, 865 га), Жовтнева дача (1972, 57 га; обидві — Приміс. лісництво), памʼятка садово-парк. мистецтва парк ліс. технікуму (1972, 32 га; усі — місц. значе­н­ня). Є міський парк культури та від­починку, сквер ім. Т. Шевченка. Діють реліг. громади УПЦ КП, УПЦ МП, єван­гел. християн-баптистів, християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови. Збереглися 2 міські маєтки кін. 18 ст. (нині належить МО України) і поч. 20 ст. (нині від­діл СБУ), будівлі духов. училища (1885; нині навч. корпус фінансово-екон. коледжу), жін. гімназії (1892; нині гуртожиток фінансово-екон. коледжу), дворян. зі­бра­н­ня (поч. 20 ст.; нині приміще­н­ня громад. організацій, зокрема й спілки ветеранів Великої Вітчизн. війни), махорк. ф-ки (нині «Лічмаш-при­лад»), жін. єпархіал. училища (нині заг.-осв. школа № 10; обидва — 1907), окруж. суду (нині райдерж­адміністрація; обидва — арх. О. Бекетов), міської управи (нині житл. будинок на вул. Григора Тютюн­ника, № 16/40), штабу дивізії (у ньому певний час жив В. Леонтович; нині міська лікарня вет. медицини; усі — 1910), водонапір. вежі (1911; нині житл. будинок на вул. Григора Тютюн­ника, № 15), земської лікарні (1914, арх. Д. Дяченко; нині дит. поліклініка), держ. банку (1938; нині шпиталь для інвалідів Великої Вітчизн. війни), залізнич. вокзалу (1951), а також адм. будівлі на вул. Монастирська, № 11 (1817) та № 17 (міськрайсуд), адм.-торг. приміще­н­ня на Володимир. май­дані, № 18 (оби­дві — поч. 20 ст.; усі — памʼятки архітектури місц. значе­н­ня). Встановлено памʼятник і монумент на честь 1000-ліття заснува­н­ня міста, меморіал учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС, парк. скульптуру «Дівчинка з голубами», памʼятник юним героям-антифашистам, памʼятні знаки Т. Шевченку, О. Пушкіну, В. Малику, червоноармійцям-вʼяз­ням нім.-фашист. концтабору, воїнам 337-ї стрілец. дивізії, воїнам-афганцям, «Тепловоз ТЕ-10 з пасажир. вагоном». Серед ви­дат. уродженців — майстриня худож. вишива­н­ня, Герой України В. Роїк; політ. діяч, економіст, академік, віце-президент АН УРСР, академік АН Білорус. РСР О. Шліхтер, лікар-нейрохірург, академік АНУ, АМН СРСР і АМНУ, Герой Соц. Праці А. Ромо­данов, чл.-кор. АН СРСР — фахівець у галузі імунології та мед. мікробіо­логії Г. Бєлоновський і фахівець у галузі залізнич. транс­­порту О. Горинов, фахівець у галузі гідравліки, чл.-кор. АН УРСР Ю. Даденков, чл.-кор. НАНУ — фахівець у галузі приладобудува­н­ня В. Бабак і математик С. Ляш­ко, хімік, чл.-кор. Білорус. РСР П. Пищимука, фізіолог, біо­хімік, дійс. чл. НТШ В. Радзимовська, математик О. Астряб, фахівець у галузі міцності О. Богінич, фахівець у галузі енергетики та електротехніки В. Гордієнко, авіакон­структор З. Іцкович, фахівець у галузі електрики Я. Плот­кін, книго­знавець, бібліотеко­­знавець Ісак і його син фізик Мойсей Каганови, біо­лог-ентомолог І. Білановський, вчений-агроном В. Ґудзь, фахівець у галузі виробництва цукру Л. Рева, хімік-технолог Ю. Розум, фахівець у галузі зберіга­н­ня та пере­робле­н­ня с.-г. продукції Г. Скро­банський, лікар-вірусолог В. Гирін, лікар-нейрохірург А. Морозов, лікар-патолого­анатом Є. Пальчевський, анатом О. Сушко, пси­холог Л. Фомичова, гідролог Б. Кірста, історик М. Карпенко, філософи С. Пазиніч, Ю. Прилюк; письмен­ники, поети, пере­­кладачі, літературо­знавці Г. Бо­дикін, Б. Ванцак, С. Венгеров, Л. Войтоловський, С. Кулябка, Р. Левін, О. Міщенко, Л. Піонтек, Р. Плотнікова; графіки, живописці Л. Андрієвський (нар. художник України), Н. Верпето, Л. Григорʼєва-Стелецька, О. Дми­тренко, Г. Карпович, О. Литвинов, художник театру А. Камарда, скульпторка Н. Денисієвська, майстер худож. обробле­н­ня де­рева О. Зозуля, майстриня худож. кераміки Г. Калуга, художниця декоративно-ужитк. мистецтва Т. Покотило; архітектор А. Станіславський; хор. диригенти П. Боцюн, О. Брижаха, композитор, фольклорист, хор. диригент Б. Під­горецький; кінорежисер Л. Бодик, актор, засл. арт. УРСР М. Досенко, актриса, спів­ачка О. Зініна, музико­знавець О. Цалай-Якименко; громад.-політ. діячі М. Маслов, М. Порш; архімандрит РПЦ Мел­хиседек (М. Значко-Яворський; 1716–1809); військ. діяч, полковник Армії УНР А. Голуб, учасники 2-ї світової війни, Герої Рад. Союзу О. Батієвський, Н. Меклін (Кравцова), В. Пацюченко, В. Хало, повний кавалер ордена Сла­ви В. Михайленко; спортс­мени А. Довгаль (легка атлетика, біг), О. Дрібна (спорт. акробатика, стрибки), заслужений тренер України В. Нагієвич (плава­н­ня), шахістка Л. Руденко. З містом по­вʼязані життя та діяльність хіміка, академік АН СРСР О. Чичибабіна, фахівця у галузi металургiї i технологiї металiв, академік НАНУ Б. Медовара, геоботаніка, флориста Ф. Гри­ня, провізора В. Загорія, вченого-агронома, фізіолога рослин, Героя Праці А. Зайкевича, гідролога К. Кисельова, психолога О. Лазурського, біо­лога М. Львова, фахівця у галузі зварюва­н­ня В. Моравського, фахівця у галузі будівництва Л. Сердюка, архівіста М. Астряба, істориків Г. Брілінґа, Ю. Сенька; етно­графа, колекціонера С. Кульжинського, памʼятко­охоронця, музейника В. Омельченка; актора, режисера, засл. арт. УРСР І. Дех­ти; громад.-політ. діячів Д. Квітки, М. Лебединця, Б. Мартоса, Г. Ротмістрова; військовиків — генерала від кавалерії Ф. Кел­лера, генерал-хорунжого Армії Україн­ської Держави В. Олександровича, учасників 2-ї світової війни, Героїв Рад. Союзу О. Батієвського та П. Дейкала. Тут бували Г. Сковорода, І. Котляревський, Є. Гребінка, Т. Шевченко (восени 1843, у травні, серпні, жовтні 1845, лютому та серпні 1846), О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Гоголь, М. Коцюбинський, С. Васильченко, рос. пое­ти А. Жуковський і О. Пушкін (1820, 1824).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю