Диригентське мистецтво

ДИРИГЕ́НТСЬКЕ МИСТЕ́ЦТВО Диригува­н­ня — керува­н­ня музичним колективом (ансамблем, хором, орке­стром, оперною ви­ставою) у процесі роз­учува­н­ня і публічного викона­н­ня музичного твору. Мистецтво диригува­н­ня — одне з най­складніших видів муз. виконавства. Оскільки велика кількість виконавців повин­на під­порядкувати індивід. ро­зумі­н­ня твору спільній ідеї, реал. арт.-виконавцем стає диригент. Він здійснює керува­н­ня колективом і забезпечує єд­ність викона­н­ня за допомогою від­повід. системи жестів рук. Так, початку звуча­н­ня муз. твору пере­дує зосередже­н­ня виконавців, яке здійснюють під­ня­т­тям обох рук. Потім іде рух правої або обох рук догори, який називають замахом, або ауфтактом, у ньому зосереджена осн. енергетика майбутнього звуча­н­ня: темп, динаміка, штрих і характер. Актив. рух руки вниз, мит­тєва зупинка, — т. зв. крапка — є початком звуча­н­ня. Керува­н­ня звуча­н­ням здійснюють за допомогою конкрет. схем, кожна з яких від­повід­ає тактовому роз­міру твору. Так, дводольний такт диригують схемою на 2 — перша сильна доля актив. рухом руки вниз, друга слаба доля рухом вгору. Тридольний такт диригують на 3, чотиридольний — на 4 тощо. Залежно від темпу, характеру твору, динаміки та штрихів ці схеми можуть бути більш заокругленими і мати різну амплітуду. Важливим жестом у диригуван­ні є закінче­н­ня звуча­н­ня, т. зв. зня­т­тя звука, яке, як і початок звуча­н­ня, готується затактом і «крапкою» в жесті припиняє звуча­н­ня. Тех. частину диригува­н­ня, або тактува­н­ня, пере­важно виконує права рука, яка і тримає диригент. паличку, тоді як ліва рука за­ймається фразува­н­ням, зміною динаміки, акцентами та ін. виражал. засобами. Вона також показує вступ групам і окремим інструментам в оркестрі, а в опері — спів­акам. Іноді права та ліва руки можуть дублюватися і мінятися функціями.

Сучас. диригент повинен мати широкі зна­н­ня з муз. літ-ри, теорії та історії музики, методики роботи з орке­стром, хором, можливостей людського голосу, хор. звуча­н­ня, тех. і муз. можливостей інструментів симф. оркестру, від­мін­ний слух, добру муз. памʼять, від­чу­т­тя форми, стилю, ритму та драматургії твору. Він має бути психологом, педагогом і організатором. Оскільки диригува­н­ня є специфіч. видом виконавства, яке здійснюється не без­посередньо, а через ін. виконавців, то важливу роль ві­ді­грають по­гляд, міміка та по­става (поза) диригента, а вирішал. значе­н­ня має його здатність впливати на виконавців, тобто диригент. воля. Закономірно, що в процесі роз­витку Д. м. сформувалися два типи диригентів: диригент-диктатор, який без­за­стережно всіх і все під­корює своїй волі, та диригент-ліберал, який прагне свій задум донести до сві­домості виконавців.

Своїм корі­н­ням диригува­н­ня сягає часів Ас­сирії, Давнього Єгипту, антич. Греції. В трагедіях Есхіла, Софокла та Еврипіда в хорі, який грав роль коментатора, корифей від­бивав темп співу чи танцю ногами у взут­ті з металевими пі­дошвами об камʼяну під­логу амфітеатру.

У 13–16 ст. т. зв. «Мензуральна нотація» дала можливість фіксувати висоту і від­носну тривалість звуків, що стало необхідним для роз­витку поліфоніч. музики. У диригент. практиці використовували жезл, за допомогою якого диригент від­бивав метричні долі, стукаючи по під­лозі або пюпітрі. Винахід нотного запису, який точно фіксував висоту звука, ритм і темп твору, поява нових складних жанрів (опера, ораторія, кантата) по­ставили перед диригентом нові тех. та творчі зав­да­н­ня. На межі 16–17 ст. у період формува­н­ня жанру опери викона­н­ням керував за клавесином композитор, під­тримуючи темп і ритм твору, акомпануючи речитативам, й одночасно подавав рукою вступи спів­акам. При ускладнен­ні форми опери композитору допомагав концерт­мейстер, який смичком керував орке­стром. Згодом практикували потрійне диригува­н­ня, коли, крім клавесиніста і концерт­мейстра, перед виконавцями стояв диригент і всім керував за допомогою рук. У 18 ст. роль диригента почав пере­ймати концерт­мейстер оркестру, який диригував смичком. Його значе­н­ня зросло: він від­повід­ав не лише за темпово-ритмічну сторону викона­н­ня, але й за художню інтер­претацію твору.

На поч. 19 ст. роз­почався новий етап формува­н­ня Д. м., хоча композитори зберігали монополію на диригува­н­ня, але найві­доміші з них на­ближали його до нашого часу. Змінилися посадка оркестру за класич. схемою (зліва — 1-і скрипки, справа — 2-і скрипки, духові інструменти за струн­ними, а не з правого боку від струн­них, як було раніше) і роз­міще­н­ня диригента (перед орке­стром). Г. Берліоз (1803–69) та Р. Ваґнер (1813–83) одні з перших повернулися облич­чям до оркестру. В оточен­ні Р. Ваґнера сформувалася могутня плеяда диригентів — Г. фон Бюлов (1830–94), Г. Ріхтер (1843–1916), Г. Леві (1839–1900), Ф. Мотль (1856–1911), К. Мук (1859–1940), А. Нікіш (1855–1922), які під­няли муз. рівень симф. та опер. виконавства на небачені висоти. У 1-й пол. 20 ст. у країнах Європи та в Америці сформувалися нац. диригент. школи. У Німеч­чині зʼявилася молода плеяда видат. диригентів — Ф. фон Вайнґартнер (1863–1942), Б. Вальтер (1876–1962), О. Клемперер (1885–1973), В. Фуртвенґлер (1886–1954), в Італії — А. Тосканіні (1867–1957), Т. Серафін (1878–1968), В. де Сабата (1892–1967), у Росії — В. Сук, В. Сафонов (1852–1918), С. Кусевицький (1874–1951), Е. Купер (1877–1960), М. Малько, у Великій Британії — Г.-Дж. Вуд (1869–1944), Т. Бічем (1879–1961), А. Боулт (1889–1983), у Франції — П. Монте (1875–1964), Ш. Мюнш (1891–1968), А. Клюїтенс (1905–67), І. Маркевич (1912–83), в Австрії — К. Бем (1894–1981), Й. Кріпс (1902–74), Г. фон Караян (1908–89), у Польщі — Е. Млинарський (1870–1935), Ґ. Фітельберґ (1879–1953), у США — Ф. Райнер (1888–1963), Л. Стоковський, Дж. Селл (1897–1970), Ю. Орманді (1899–1985), Л. Берн­стайн (1918–90).

Сучасне укр. Д. м. веде свою історію від часів Київ. Русі, коли князь Володимир Великий 988 як офіц. релігію за­провадив християнство, і в храмах та монастирях почали культивувати церк. спів. Роль спів­ака-соліста, вчителя співу та диригента виконував доместик. У його роз­поряджен­ні були невеликі одноголосні чол. хори. Крім муз. викона­н­ня, він значну увагу приділяв слову, осмисленому роз­співуван­ню текс­ту, логіч. наголосам, єдиній манері співу й порядку спів­ів при богослужін­ні. У 16 ст. в укр. Церкві почав зароджуватися багатоголос. т. зв. партес. спів. Цьому сприяла й поява нової системи запису музики («київ. знамʼя»), яка фіксувала точну висоту та тривалість звуків. Осн. центрами пошире­н­ня багатоголос­ся бу-ли братства (Львів, Луцьк, Київ) та школи при них, де вчителі, котрих називали протопсальтами, на­вчали учнів чотириголос. хор. співу. В 17 ст. хорами в храмах керував реґент, який подавав вступи окремим хор. партіям, контролював хор. звуча­н­ня, ансамбль, динаміку й ритм. Оскільки в ті часи твори записували від­разу в хор. партіях, партитуру він мав знати напамʼять. Історія зберегла десятки прі­звищ ві­домих пів­чих, реґентів і композиторів, а також друк. від­гуки мандрівників Сх. і Зх. про укр. хор. спів. Найвидатнішою по­ста­т­тю 17 ст. був композитор, теоретик і диригент М. Дилецький (бл. 1650 — 1723), який разом зі своїми сучасниками ініціював впровадже­н­ня «партес. співу» і в Московщині. Значно вищого рівня роз­витку Д. м. досягло у 18 ст., коли укр. магнати, наслідуючи приклад геть­манів І. Мазепи, І. Брюховецького та ін., почали створювати у своїх маєтках хори, оркестри, навіть оперні та балетні трупи. Так, домашня капела Г. Потьомкіна налічувала «200 душ малорос­сийских музыкантов». Диригентами тих колективів були ві­домі музиканти, зокрема Дж. Альбертіні (1751–1814), Дж. Астаріта (1750–1803), А. Браун (1789–1861), Р. Браун (1817–61), А. Ґерке (1790–1847). Найві­домішими були опер. театр, хор і оркестр геть­мана К. Ро­зумовського, засн. 1754 у геть­ман. столиці — Глухові. Диригентами в геть­мана працювали Дж. Астаріта, К. Юзефович (1726 — після 1766), А. Рачинський (1724–94). Оркестр. музика культивувалася також при магістратах, навч. закладах і навіть соборах. 1727 у Харкові засновано колегіум, в якому викладали музику, а 1773 від­крито вокал. та інструм. класи, якими керував композитор і диригент М. Концевич. З учнів колегіуму створ. хор і симф. оркестр.

Для роз­витку оркестр. музики велике значе­н­ня мало від­кри­т­тя по­стійних театрів у Львові (1776), Харкові (1789), Києві (1805), Одесі (1809), Полтаві (1818), де ви­ступали не лише драм., але й оперні та балетні трупи. Так, у Львів. нім. театрі операми 1792–99 диригував майбутній вчитель Ф. Шопена (1810–49) Ю.-К. Ельснер (1769–1854), у 1811–15 — видат. скрипаль К. Ліпінський (1790–1861). У Полтаві першим викона­н­ням «Наталки Полтавки» І. Котляревського 1819 диригував Ф. Данильченко, який міг бути й ред. музики до пʼєси. В Одесі 1836–55 італ. операми диригував Ж.-Б. Буффє. Якщо в оперно-симф. диригуван­ні осн. позиції за­ймали іноземці, то в хор. виконавстві без українців не міг обі­йтися й цар. двір у С.-Петербурзі. У 18 ст. вони за­ймали провід­ні позиції в композиції, хор. диригуван­ні не лише в Україні, а й у С.-Петербурзі та ін. рос. містах. Так, під час керува­н­ня М. Полторацьким (1729–95) Придвор. спів­ац. капелою у ній почали твор. шлях Д. Бортнянський (1751–1825), який після смерті вчителя працював дир. капели, Л. Березовський (1745–77), С. Давидов (1777–1825), котрий 1797 замінив Д. Бортнянського на посаді ка-пельмейстера придвор. театру, А. Ведель (1764–1808), який крім Києва та Харкова, очолював хор. капелу в Москві, С. Дегтярьов (Дегтяревський). У 19 ст. муз. виконавство стало від­критішим і до­ступним широким верствам населе­н­ня. Воно набрало організованих форм і згуртувалося навколо різних т-в філармоній. типу, в яких диригенти за­ймали провід­ні позиції. Так, Ф.-К. Моцарт (1791–1844) у 1826 у Львові заснував Муз. товариство св. Цецилії, Ін­ститут співу, великий мішаний на 300 осіб хор, для якого музику писав, зокрема, Ф. Шуберт (1797–1828). У 1834–38 Моцарт працював диригентом у театрі. 1838 створ. Галиц. муз. товариство, яким від 1858 керував учень Ф. Шопена К. Мікулі (1821–1897). Він також диригував хором і орке­стром товариства, 1858–87 працював дир. і проф. Консерваторії, засн. при товаристві 1854. У 1848 у Києві створ. Симф., у 1850-х рр. — Філармонійне товариства, в цей же період — нім. Київ. спів­ац. товариство, яке існувало до поч. 20 ст. і яким від 1859 керував піаніст, хор­мейстер і диригент Б. Каульфус (1823–94). У 1842 в Одесі організовано Філармонійне товариство, яке 1870 обʼ­єд­налося з засн. 1864 П. Сокальським (1832–87) Товариством любите-лів музики в Одес. муз. товариство. В.-А. Гржималі 1875 очолив Товариство сприя­н­ня музиці, засн. у Чернівцях 1862. На Сх. Україні найбільшу активність виявили від­діл. Імператор. рос. муз. товариства у Києві (1863), Харкові (1864), Одесі (1884), Херсоні (1885), Миколаєві (1891), Полтаві (1899), Умані (1911) та ін. містах. Вони не мали штат. оркестрів і користувалися послугами оркестрів опер. театрів або муз. училищ, але провадили активну концертну діяльність, пропагуючи світ. класику, сучасну рос. музику. Найві­домішими дир. і диригентами т-в були О. Вино­градський у Києві, І. Слатін у Харкові, В. Каульбарс і Д. Климов в Одесі, Д. Ахшарумов у Полтаві, Т. Ганицький у Камʼянці-Подільському. В репертуар оркестрів включали й твори В. Сокальського, М. Калачевського, І. Рачинського.

Активізації муз. життя сприяло й від­кри­т­тя по­стійних опер. театрів у Києві (1867), Харкові (1874), Одесі (1887), в яких працювали талановиті диригенти та хор­мейстери. Так, першим гол. диригентом був В. Вілінський (1842–75), згодом — І. Альтані, Й. Прибик; у Харкові працював В. Сук, у Львові — Г. Ярецький. Від­сутність укр. опер. театрів частково компенсував муз.-драм. театр корифеїв. У їхніх трупах були добрі хори, оркестри й муз. керівники. Так, трупа М. Кропивницького 1885–88 налічувала 40 пред­ставників хору, в трупі М. Старицького 1885–91 було 65 осіб. Серед диригентів — ві­домі музиканти М. Черняхівський, М. Васильєв, І. Дворниченко, О. Олексієнко, які ставили українською мовою опери укр. і зарубіж. композиторів. У 2-й пол. 19 ст. нац. хор. диригува­н­ня уособлювали М. Лисенко та його учні, серед яких — О. Кошиць, К. Стеценко, Я. Яциневич, В. Верховинець, А. Бакалінський (1880–1921), П. Демуцький, С. Тележинський, А. Серговський. У Зх. Україні під його впливом активно працювали організаторами муз. життя та хор. диригентами А. Вахнянин, І. Ки­пріян, О. Нижанківський, М. Копко, Й. Кишакевич, С. Людкевич.

Визв. змага­н­ня 1917–21 дали нечуваний поштовх роз­витку хор. та оркестр. виконавства. Створ. мережу укр. нац. хорів. Масовий хор. рух очолили М. Вериківський, М. Гайдай, О. Приходько, Б. Левитський, Г. Давидовський, П. Бігдаш-Бігдашев та ін. Перший укр. нац. хор створив К. Стеценко у Києві 1918. Згодом вони почали формуватися майже в усіх містах України — в Житомирі (М. Гайдай), Полтаві (Ф. Попадич), Києві (М. Вериківський і В. Верховинець), Ромнах (А. Воликівський). 1919 К. Стеценко при кооп. товаристві «Дні­просоюз» організував 2 мандрівні капели, одна з яких 1920 транс­формувалася в Держ. капелу (нині Нац. засл. хор. капела України «Думка»). Під керівництвом Н. Городовенка її ви­знано найкращим укр. хором. Світ. славу здобула Укр. респ. капела, очолювана О. Кошицем, яка 1919 виїхала за кордон і гастролювала в країнах Європи, Пн. і Пд. Америки, популяризуючи укр. музику.

1918 В. Ємець створив Першу Київ. капелу кобзарів. 1925 організовано капелу кобзарів у Полтаві під керівництвом В. Кабачка, згодом — Г. Хоткевича. 1920 у Харкові Ф. Соболь заснував Держ. укр. хор («ДУХ», згодом — ім. Т. Шевченка), Б. Левитський 1923 — Рев. укр. хор («РУХ», спершу напів­профес., від 1930 — профес. Київ. окружна капела). 1929–30 В. Верховинець у Полтаві організував жін. хор. ансамбль («Жінхоранс»), в якому хор. спів нар. пісень доповнювали елементами хорео­графії. 1932 його пере­ведено в Київ, 1935 реорганізовано в Держ. капелу.

Першим профес. укр. симф. ор-ке­стром став 1918 Респ. (Держ.) симф. оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом О. Горєлова. Тут диригували найкращі пред­ставники цього виду мистецтва, які в той час були в Києві: Ф. Блуменфельд, І. Паліцин, М. Багриновський, Р. Ґлієр, В. Бердяєв та ін. На поч. 1920-х рр. у Київ. муз.-драм. ін­ституті, крім хор. диригува­н­ня, почали викладати й оперно-симфонічне. Започаткував справу Ф. Блуменфельд, який 1918–1922 очолював Ін­ститут, роз­винув до сучас. рівня М. Малько. 1928 у Харкові створ. Укр. філармонія і симф. оркестр, який від 1932 очолював нім. диригент Г. Адлер. Від 1929 у Києві, Харкові, Одесі, згодом — у Дні­пропетровську, Донецьку, Він­ниці, Запоріж­жі, Миколаєві, Луганську та ін. містах почали виникати симф. оркестри при Радіокомітетах та провінц. оперні театри, де провід­ні позиції зайняли випускники Київ. муз.-драм. ін­ституту. Серед них — Н. Рахлін, О. Климов, М. Канерштейн, К. Домінчен, О. Пресич, П. Поляков, С. Фельдман, М. Покровський, П. Яновський, І. Паїн.

1925–26 в Харкові, Києві та Одесі вперше в історії створ. держ. укр. театри опери та балету. Тут працювали досвідчені диригенти й хор­мейстери. Так, у Києві операми диригували А. Маргулян, В. Бердяєв, О. Орлов, Л. Брагінський, А. Пазовський, В. Дранишников. У Харкові працювали Л. Штейнберґ, А. Маргулян, в Одесі — Й. Прибик, В. Бердяєв та С. Столерман. У 1930-х рр. сталін. ре­пресії зупинили роз­виток Д. м. Н. Городовенка усунуто з посади кер. «Думки», Д. Балацькиий, В. Кабачок, Ф. Попадич, Ф. Соболь, К. Богуславський, М. Кос­сак (за ін. версією — 1938 роз­стріляний) ре­прес. і вислані за межі України. 1937 до Росії пере­їхав А. Маргулян, 1938 — О. Єрофєєв, Є. Мариківський. А. Бабій, О. Брижаха, В. Верховинець, О. Горєлов, Д. Ахшарумов, Б. Левитський, С. Папа-Афанасопуло, П. Толстяков, Г. Хоткевич роз­стріляні. Після війни ре­прес. хор. диригенти М. Тараканов, В. Панасюк, Д. Котко, А. Скиба, А. Воликівський, П. Боцюн та ін.

На укр. землях у складі ін. держав муз. виконавство також роз­вивалося. У Галичині, що стала частиною Польщі, най­яскравішим хор. явищем стала концертна діяльність першого укр. профес. хору Д. Котка, який сформувався у таборі інтернованих вояків Армії УНР в Польщі. 1939 хор став основою ново­створеної держ. капели «Трембіта». На Закарпат­ті ліберал. культурна політика чехо-словац. уряду сприяла масовому хор. рухові, котрим керувалися в основному вихованці хору О. Кошиця, які залишилися там як емі­гранти. О. Приходько 1921 заснував перший укр. хор в Ужгороді (Руський нар. хор, кількість учасників зросла до 200 осіб), що став найкращим у краю, 1928–39 організував і керував хором Закарп. учительства. У репертуарі хорів — твори над­дні­прян., галиц., чес. і рос. композиторів. Велика заслуга належить О. Приходьку в під­готовці молодих кер. міських і сільс. хорів. П. Щуровська-Росиневич — диригент капели О. Кошиця — керувала укр. хорами в Празі, Подєбрадах, викладала в Укр. вищому пед. ін­ституті ім. М. Драгоманова у Празі (в неї перші уроки диригува­н­ня брав М. Колес­са), 1935 в Ужгороді організувала хор. товариство «Бандурист». М. Рощахівський 1920 заснував муз.-драм. товариство «Кобзар». До цієї когорти належали також О. Кизима, І. Трухлий, А. Буркацький та ін.

Рос. емі­грант М. Милославсь-кий (1896–1954), учень О. Архангельського, керував любител. хорами, від 1933 — Ужгород. «Бояном», від 1945 був хор­мейстером, 1946–54 — худож. кер. ново­створеного Закарп. нар. хору. В Чернівцях хором «Буковинський Кобзар» керував композитор і теоретик М. Бойченко. У Москві 1928–32 Держ. укр. капелу очолював П. Бігдаш-Бігдашев, у Ростові-на-Дону Г. Давидовський 1926 створив новий хор, з яким гастролював у Москві, Ленін­граді (нині С.-Петербург) та ін. містах. У США та Канаді для під­несе­н­ня хор. культури українців від 1926 багато працював О. Кошиць. З поверне­н­ням 1939 Галичини й Волині, 1940 Буковини, 1945 Закарпа­т­тя до складу України на цих землях почали утворювати держ. муз. колективи. У Львові вперше в історії краю організовано укр. театр опери та балету (гол. диригент М. Покровський), симф. оркестр Радіокомітету, згодом — філармонії (кер. І. Паїн, М. Колес­са), держ. хор. капела «Трембіта» (кер. П. Гончаров, згодом О. Сорока). У Станіславі (нині Івано-Франківськ) — Гуцул. ансамбль пісні й танцю (кер. Я. Барнич), у Кременці та Луцьку — хор. капели, 1940 в Чернівцях — хор. капелу «Буковина» (кер. В. Минько) та симф. оркестр (кер. О. Микитюк), 1945 в Ужгороді — Закарп. хор та симф. оркестр.

З поч. 2-ї світової війни осн. великі колективи еваку­йовані на Сх., під час нім. окупації оперні театри функціонували у Києві, Харкові, Львові, Сталіно (нині Донецьк), Одесі. Оперні, частково й балетні ви­стави йшли в укр. театрах Дні­пропетровська, Він­ниці, Полтави. В опер. театрах у цей час працювали: Л. Туркевич (муз. кер. Львів. опери), М. Тараканов (гол. хор­мейстер Київ. опери), О. Пресич (диригент Київ. опери), К. Пігров (гол. хор­мейстер Одес. опери), П. Боцюн (хор­мейстер Сталін. опери); Г. Жуковський диригував у Полтав., В. Нахабін — у Харків., І. Кільберґ — у Камʼянець-Поділ., А. Воликівський — у Ромен. театрах. Після війни з евакуації повернулися Київ. (гол. диригенти С. Столерман, В. Пірадов, О. Климов, К. Симеонов, гол. хор­мейстери В. Колесник, Л. Венедиктов), Хар-ків. (гол. диригенти В. Пірадов, Л. Худолій, Є. Дущенко, гол. хор­мейстери Є. Мариківський, Є. Конопльова, нині О. Чернікін), Одес. (гол. диригенти М. Покровський, Б. Афанасьєв, гол. хор­мейстери Д. За­грецький, нині Л. Бутенко), Сталін. (гол. диригенти О. Пресич, І. Лацанич, Т. Микитка, гол. хор­мейстери М. Тараканов, нині Л. Стрельцова) оперні театри; реорганізовано твор. склад Львів. опер. театру (гол. диригенти Л. Брагінський, Я. Вощак, Ю. Луців, І. Лацанич, гол. хор­мейстери Ф. Долгова, О. Кураш). Лише 1974 від­новлено Дні­проп. театр опери та балету (гол. диригенти П. Варивода, Б. Афанасьєв, гол. хор­мейстери В. Кіосе, нині В. Пучков) і зведено нове приміще­н­ня для нього. Повернулися з евакуації й поновили діяльність Держ. симф. оркестр України (Н. Рахлін), оркестр Укр. радіо (П. Поляков, К. Симеонов, В. Гнєдаш), оркестри Харкова (І. Гусман), Львова (І. Паїн), Одеси (О. Климов, О. Пресич), Дні­пропетровська (С. Фельдман), «Трембіта», «Думка», та ін. 1943, одразу після звільне­н­ня Харкова, Г. Верьовка створив Укр. нар. хор, якому після смерті кер. присвоєно його імʼя; організовано оркестри у Ворошилов­граді (нині Луганськ, 1945, С. Ратнер) та Запоріж­жі (1957, Ю. Луців).

У повоєн­ні роки багато видат. диригентів емігрували й активно включилися в укр. муз. життя й пропаганду укр. музики за кордоном, зокрема в Німеч­чині та Австрії. Н. Городовенко 1945 в Авґсбурзі організував хор «Україна», який ви­ступав з капелою бандуристів під керівництвом Г. Китастого (1942 у повному складі виїхала з Києва). Л. Туркевич у Бреґенці 1946 заснував хор «Ватра», пере­їхавши в Канаду 1950, — чол. хор «Прометей» у Торонто. Б. Пʼюрко у Німеч­чині створив Укр. опер. ансамбль, в якому спів­ають оперні спів­аки зі Львова, Харкова та йдуть опери «Сільська честь» П. Масканьї, «Паяци» Р. Леонкавал­ло, «Тоска» і «Мадам Бат­терфляй» Дж. Пуч­чіні. Пере­їхавши до США, 1950 з детройт. орке­стром організував перший симф. концерт укр. музики. Я. Бабуняк разом з С. Гумініловичем 1945–48 в Італії у таборі полонених вояків дивізії «Галичина» організував чол. хор «Бурлака», 1949 у м. Манчестер (Велика Британія) — чол. хор «Гомін», з яким у роки незалежності ви­ступав у Києві, Львові та ін.; 1988 керував у Великій Британії зведеним мішаним хором «Тисячолі­т­тя». Серед най­стабільніших у Зх. Європі — хор церкви св. Варвари у Відні, який від 1931 (з пере­рвами) очолював А. Гнатишин, Візантій. хор у м. Утрехт (нині Нідерланди), засн. 1951 М. Антоновичем. Остан­ній складається з етніч. гол­ландців, які, опанувавши старословʼян. та української мови, виконують укр. церк. музику, нар. пісні. Гастролює в багатьох країнах Європи та в Америці, а в роки незалежності — в Україні. Ю. Костюк 1953 заснував профес. укр. ансамбль у Меджилаборцях, 1956 — Під­дуклян. укр. нар. ансамбль у Пряшеві. Коли 1956 для українців у Польщі на­стала не­значна політ. від­лига, Й. Курочко організував у Варшаві хор Укр. су­спільно-культур. товариства, яким керував до 1968 (з пере­рвою). Я. Полянський у Варшаві очолював укр. хори «Думка» (1960–70), «Журавлі» (1972–82), «Тисячолі­т­тя» (від 1989). Н. Городовенко, пере­їхавши 1948 до Канади, організував 1949 у Монреалі хор «Україна», який завдяки числен. записам на платівках здобув широке ви­зна­н­ня. Л. Туркевич у Торонто ініціював симф. концерти укр. музики з Торонт. симф. орке­стром. 1953 в Едмонтоні Р. Солтикевич організував хор «Дні­про», яким від 1976 успішно керує М. Дитиняк. Хор брав участь у по­становках укр. опер під керівництвом В. Колесника, у симф. концертах. Для нього писали музику Л. Дичко, В. Кікта, М. Кузан та ін. Укр. хори виникли в Австралії, Пд. Америці.

На тер. Рад. України післявоєн­не хор. під­несе­н­ня за правлі­н­ня М. Хрущова почало згасати. 1955 ліквідовано хор. капели у Харкові, Одесі, Полтаві, Луцьку, на їхньому місці у деяких містах створ. ансамблі укр. пісні, які 1962 також припинили діяльність. Своєрід. реакцією на скороче­н­ня кількості капел у традиц. центрах хор. культури на поч. 1960-х рр. стало формува­н­ня любител. камер. хорів, які згодом транс­формувалися у професійні. Камерні хори, на від­міну від великих хор. капел, малочисельні, організаційно мобільніші. Легка, дещо інструм. манера співу допомогла камер. хорам роз­ширити традиц. репертуар від старовин. європ. та укр., в першу чергу, церк. музики до сучас. авангарду. 1964 В. Ікон­ник при Муз.-хор. товаристві організував перший любител. камер. хор, який 1973 став профес. (нині ім. Б. Лятошинського). Камерні хори виникали при обл. від­діл., товариствах, муз. училищах, будинках культури, згодом отримували профес. статус і входили до структури філармоній, муніципалітетів. 1970 О. Цигилик при Дрогоб. міському Будинку культури створив камер. хор «Легенда» (нині кер. І. Циклінський). У 1980-х рр. камерні хори організовано у Він­ниці (В. Газінський), Умані (Л. Ятло), Харкові (В. Палкін), Чернігові (Л. Боднарук), Ужгороді (О. Сокач), Одесі (О. Зайцев), у 1990-х рр. у Києві — хор «Київ» (М. Гобдич), «Хрещатик» (Л. Бухонська), в Івано-Франківську — «Галицькі пере­дзвони» (В. Савчук, нині — І. Демʼянець), у Чернівцях (В. Галичанський), у Сімферополі — «Таврійський благовіст» (В. Ніколенко), Тернополі (С. Дунець). Вже у 21 ст. зʼявилися камерні хори в Кірово­граді (Ю. Любович), Львові (В. Яциняк). Укр. камерні хори, особливо в роки незалежності, провадять активну гастрольну діяльність, пропагуючи укр. музику в багатьох країнах світу, та отримують високі нагороди на най­пре­стижніших світ. хор. конкурсах.

Масовий профес. хор. рух очолили вихованці різних хор. шкіл України, які сформувалися пере­важно після 2-ї світової війни. Найбільших успіхів досягла київ. школа, яка склалася ще у 1920–30-і рр. Вихованці — Г. Верьовка, О. Сорока, О. Міньківський, П. Муравський, К. Греченко, Ю. Таранченко. У Київ. консерваторії навч. Л. Венедиктов, М. Колесник, М. Кречко, Г. Куляба, В. Мальцев, В. Галичанський, Є. Савчук, М. Гоб-дич, В. Скоромний, Т. Копилова, Е. Вино­градова, Л. Бухонська. Після війни велику динаміку проявила одес. школа, яка в основному формувалася навколо діяльності К. Пігрова і його знаменитого студент. хору. Її пред­ставники — Д. За­грецький, В. Кіосе, В. Шип, В. Ікон­ник, М. Гринишин, П. Горохов, Є. Кухарець, С. Дорогой — очолювали ві­домі колективи. А. Авдієвський вже понад 40 р. керує Нац. засл. академ. укр. нар. хором ім. Г. Верьовки, В. Газінський — камер. хором «Він­ниця», І. Сльота — поліс. ансамблем «Льонок», О. Вацек — житомир. капелою «Орея», Л. Бутенко — гол. хор­мейстер Одес., О. Чернікін — Харків. опер.

1931 після закінче­н­ня на­вча­н­ня в Празі у Львів повернувся М. Колес­са. Він започаткував диригент. клас у Вищому муз. ін­ституті (нині Муз. академія), організував літні курси для кер. сільс. хорів, 1938 разом з В. Витвицьким і З. Лиськом видав «Диригентський порадник», у роз­ділі якого «Диригува­н­ня» заклав теор. та практ. основи сучас. хор. та симф. диригува­н­ня. Серед його учнів — Р. Солтикевич, С. Прокопʼяк, Ю. Крих, Є. Козулькевич. Після війни разом зі своїми вихованцями створив школу хор. та симф. диригува­н­ня. З його класу та класів перших повоєн. випускників Є. Вахняка, В. Василевича, М. Антківа та ін. ви­йшла плеяда хор­мейстерів, які керували й керують нині провід. колективами. Капелу «Трембіта» очолювали В. Пекар, І. Жук, нині — М. Кулик, чол. капелу ім. Л. Ревуцького у Києві від 1984 — Б. Антків, гол. хор­мейстерами Львів. опери були О. Кураш, О. Грицак, на чолі Гуцул. ансамблю — В. Пащенко, Б. Деревʼянко, Буковин. — від 1962 А. Кушніренко, Закарп. нар. хору — М. Попенко, прикарп. ансамблю «Верховина» — О. Волинець, Черніг. камер. хору ім. Д. Бортнянського — Л. Боднарук. М. Кацал 1971 організував у Львові дит. хор. капелу «Дударик».

Харків. хор. школу формували К. Греченко, З. За­граничний, А. Мірошникова. Такі її пред­ставники, як Є. Конопльова, Ю. Кулик, В. Палкін, В. Бахарев, В. Ірха та ін. роз­вивають її традиції. Важливим стимулом хор. життя стало регулярне проведе­н­ня Всеукр. хор. конкурсу ім. М. Леонтовича, а також конкурсів хор. диригентів.

У період «від­лиги» в Україну з концертами почали при­їздити симф. диригенти світ. слави: Л. Стоковський, М. Малько, І. Маркевич, Г. Абендрот, К. Анчерл, К. Цеккі, Дж. Джорджеску, Л. Берн­стайн, В. Ферер­ро та ін., які сприяли роз­ширен­ню репертуару укр. оркестрів. При­близно у цей час зʼявилося нове поколі­н­ня укр. диригентів, вихованців пере­важно київ. та львів. диригент. шкіл. У Києві естафету від Н. Рахліна пере­йняв С. Турчак, у Харкові від І. Гусмана — Є. Дущенко, у Львові від І. Паїна — Д. Пере­хатий, у Донецьку від С. Фельдмана — В. Гнєдаш, У Ялті від А. Багдасаряна — О. Гуляницький та ін. У Київ. консерваторії після війни на­вчали В. Пірадов, О. Климов, Н. Рахлін, М. Канерштейн, нині викладають їхні учні В. Гнєдаш, Є. Дущенко, А. Власенко, Р. Кофман та ін. Серед вихованців Київ. консерваторії — керівник опер. театрів, симф. та камер. оркестрів — Є. Дущенко, В. Гнєдаш, І. Блажков, В. Кожухар, Р. Кофман, А. Власенко, В. Здоренко, О. Долінський, В. Редя, М. Дядюра, В. Сіренко, Ф. Баклан, Н. Пономарчук. У Львів. консерваторії вихова­н­ня оперно-симф. диригентів було зосереджене в руках М. Колес­си. Його вихованці Ю. Луців, С. Турчак, І. Гамкало, Т. Микитка, Я. Скибинський, І. Юзюк, Р. Дорожівський, Б. Депо очолювали оперні театри й симф. колективи у Львові, Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Запоріж­жі, Луганську, Чернівцях, Рівному та за межами України. У Львові диригува­н­ня викладали також І. Паїн, Л. Брагінський, а нині учні М. Ко-лесси — Ю. Луців, І. Юзюк, Л. Бобер та ін. У них навч. А. Ануфрієнко, Р. Бабич, М. Дутчак, В. Василенко, І. Лацанич, Д. Пелехатий, І. Кільберґ, С. Скровачевський та ін. Укр. диригент. школа досягла знач. успіхів завдяки власній методиці вихова­н­ня диригентів, а саме ступеневій формі освіти (муз. школа, училище, консерваторія, аспірантура), добре по­ставленій техніці диригува­н­ня, міцній істор.-теор. базі у по­єд­нан­ні з практ. роботою в хор., оркестр. та опер. колективах. Молоді диригенти отримують пере­моги на конкурсі ім. С. Турчака (від 2006 — між­нар.) та в ін. країнах. Вихованці укр. муз.ВНЗів ініціювали створе­н­ня нових симф. оркестрів: 1957 у Запоріж­жі (Ю. Луців), 1972 естрадно-симф. у Києві (А. Ануфрієнко, В. Здоренко). У роки незалежності України роз­горнулося від­родже­н­ня симф. музикува­н­ня. У 1990-х рр. створено симф. оркестр Нац. філармонії (М. Дядюра), Молодіж. симф. оркестр у Харкові, оркестри в Чернівцях (В. Ко­стриж), Чернігові (М. Сукач), Хмельницькому (С. Леонов), Тернополі, Черкасах та ін. 1963 при Укрконцерті виник Київ. камер. оркестр (А. Шароєв, І. Блажков, Р. Кофман), який нині базується при філармонії. У 1970-х рр. камерні оркестри організовано у Чернівцях (Г. Ґіна), Херсоні (Г. Вазін), Рівному (Б. Депо), у 1990-х рр. — «Київські солісти» (Б. Которович), «Віртуози Львова» (С. Борко), «Концертино» в Кірово­граді (Н. Хілобокова), оркестри в Одесі, Івано-Франківську, Кірово­граді, Ужгороді та ін. Нині провід­ні оперні театри очолюють В. Кожухар (Київ), В. Куценко (Харків), Я. Скибинський (Одеса), М. Дутчак (Львів), В. Василенко (Донецьк), Ф. Баклан (Київ. муніцип. театр опери і балету для дітей та юнацтва), симф. оркестри — В. Сіренко (Київ, Нац. симф. оркестр), Ю. Янко (Харків), О. Долінський (Донецьк), В. Редя (Запоріж­жя), В. Шейко (Нац. радіокомпанія), Н. Пономарчук (Київ. естрадно-симф.), Г. Ерл (Одеса) та ін. У роки незалежності укр. диригенти та оперні театри, симф. і камерні оркестри мають можливість гастролювати у всіх куточках світу, брати участь у фестивалях, святах музики у країнах Європи, Пн. та Пд. Америки, Близького та Далекого Сходу, Африки. Укр. Д. м., високий профес. рівень колективів, творчість укр. композиторів до­стойно влилися у світ. муз. процес.

Літ.: H. Berlios. Le chef dʼorchestrae, theori de son art. Paris, 1856 (рос. перекл. — додаток до «Большого трактата о современ­ной инструментовке и оркестровке», Москва, 1972); R. Wagner. Über das Dirigieren. Leipzig, 1869; 1913 (рос. перекл. — у зб. «Дирижерское исполнительство (практика, история, эстетика)», Москва, 1975); Грінченко М. Історія української музики. К., 1922; Щербаківський Д. Оркестри, хори і капели на Україні за панщини // Музика. 1924. № 7–9; Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики. Л., 1937; 1995; Колес­са М. Диригува­н­ня // Диригент. порадник з участю В. Витвицького та З. Лиська. Л., 1938; N. Malko. The conductor and his baton. Copenhagen, 1950; рос. перекл. — Осно-вы техники дирижирования. Москва; Ленин­град, 1965; Пігров К. Керува­н­ня хором. К., 1956; O. Jeremiaš. Praktické pokyny k dirigováni. Praha, 1958; рос. перекл. — Практические советы по дирижированию. Москва, 1964; Колес­са М. Основа техніки диригува­н­ня. К., 1960; 1973; рос. перекл. — 1981; E. Bury. Podstawy techniki dyrugowania. Kraków, 1961; Рудницький А. Україн-ська музика. Мюнхен, 1963; Канерштейн М. Во­просы дирижирования. Москва, 1965; 1972; Миклашевський Й. М. Музична й театральна культура Харкова кінця ХVІІІ — першої половина ХІХ ст. К., 1967; Гордійчук М. Зародже­н­ня української симфонічної музики // Укр. музико­знавство. 1971. № 6; Козицький П. Спів і музика в Київській академії за 300 років її існува­н­ня. К., 1971; Маценко П. Кон­спект історії української церковної музики. Він­ніпеґ, 1973; Шреєр-Ткаченко Т. О. Історія української музики. К., 1980. Ч. 1; Шамаева К. И. Концертная жизнь Киева 1919–32 годов // Из прошлого сов. муз. культуры. Москва, 1982. Вып. 3; Лисько З. Піонери музичного мистецтва в Галичині. Л.; Нью-Йорк, 1994; Антонович М. Українські хори й диригенти 17–19 ст. // Musica sacra. Л., 1997; Гамкало І. Симфонічне виконавство в Україні // Мист. обрії: Альм. АМУ. К., 1999.

І. Д. Гамкало

Завантажити статтю