Квартет

КВАРТЕ́Т (італ. quartetto, від лат. quartus — четвертий) — музичний ансамбль з чотирьох виконавців; один із найпоширеніших у музичній культурі. К. поділяють на вокал. (в академ., нар. та джаз. музиці), інструм. (в академ. і нар.) та вокал.-інструм. (в опер. і кантатно-ораторіал. жанрах, у мас. і нар. музиці). Вокал. К. може бути чол., жін. та мішаним. Вокал.-інструм. К. трапляється також у рок-музиці (соло-, ритм- і бас-електрогітари та ударні; інколи замість ритм-гітари звучить електроорган чи синтезатор). Виокремлюють К. монотембр., тембр.-однорідні та -неоднорідні (напр., для струнних і духових, фортепіанні К. тощо). Інструм. монотембр. К. — для 4-х виконавців на різних удар. інструментах тощо, а також для виконавців на однакових інструментах (піаністів, скрипалів, віолончелістів та ін.). До тембр.-однорід. належать К. струн. смичкових (2 скрипки, альт, віолончель), дерев’яних духових (флейта, гобой, кларнет, фагот), мідних духових або брас-К. (труба, валторна, тромбон, туба). Тембр.-неоднорід. або мішаними вважають фортепіанні К. (найчастіше фортепіано, скрипка, альт, віолончель), К. для струнних і духових та К. для ін. нетрадиц. складів.

Першим постій. профес. К. (струн.) в історії світ. музики вважають К., що перебував на службі 1808–16 в рос. посла у Відні графа А. Розумовського. У 1-й пол. 19 ст. у Харкові декілька років існував К., організов. князем М. Голициним. Від остан. чверті 19 ст. протягом століття в Україні найпоширенішими були струнні К. Серед найвідоміших — у Києві: К. Київ. відділ. РМТ (1875–1906), Перший держ. К. (від 1919), К. ім. П. Чайковського (1924–41), К. Всеукр. товариства рев. музикантів (1926–32), Квартет ім. Лисенка (від 1951, до 1962 — К. Київ. філармонії), відроджений К. ім. Леонтовича (1979–89); у Харкові: К. Харків. відділ. РМТ (1871–1913), Квартет ім. Вільйома (1920–50-і рр.), Квартет ім. Леонтовича (1925–50-і рр.; ін. К. під цією назвою — 1946–47), К. Харків. консерваторії (1950-і рр.); в Одесі: К. Одес. відділ. РМТ (1887–1916). Від 1939 діє Квартет баяністів ім. М. Різоля (від 1946 — при Нац. філармонії України, Київ). У 1930-х рр. у Львові існував вокал. жін. К. легкої музики на чолі з В. Балтаровичем. У 1970–90-х рр. у Києві виникли чол. вокал. К. («Явір» і «Гетьман») та К. духових і удар. інструментів — Київський квартет саксофоністів, брас-К. «Київ», К. удар. інструментів «Аrs Nova» тощо; у 2000-х рр. — струн. К. «Archi».

В ін. значенні К. — муз. твір для 4-х інструментів, вокал. голосів, виконавців; жанр, обумовлений відповід. інструм. складом. Вокал. К. культивувався у 2-й пол. 18 — 19 ст., фортепіан. — за доби класицизму, а мішаних інструментів — у 20 ст. Існують 2 різновиди вокал. К.: а капела і з супроводом (зокрема оркестровим; може бути як окремим твором, так і частиною опери, ораторії, меси, реквієму тощо). Чол. вокал. К. започаткував Й. Гайдн, а до жін. найчастіше звертався Й. Брамс. Відомими стали К. Ф. Шуберта, мішані оперні К. Дж. Верді. В академ. інструм. музиці значного розвитку набув струн. К., який у 2-й пол. 18 ст. замінив тріо-сонату. Найвищі здобутки струн. К. пов’яз. із «віден. класицизмом», Б. Бартоком, О. Бородіним, Й. Брамсом, О. Глазуновим, Е. Ґріґом, К. Дебюссі, Б. Лятошинським, М. Равелем, П. Чайковським, Д. Шостаковичем та ін.

В Україні вокал. К. набув розвитку в Галичині (П. Леонтович, В. Балтарович, В. Матюк, Й. Кишакевич, Ю. Ланюк). В академ. музиці стрімко поширився у 20 — на поч. 21 ст. (Ю. Гомельська, І. Драго, В. Дроб’язгіна, С. Зажитько, Є. Козак, Л. Ревуцький, О. Яворик, Ю. Алжнєв, Б. Сегін, Л. Дума, М. Завалішина, П. Товстуха, В. Польова, В. Степурко).

В академ. музиці інструм. К. — найпопулярніший з-поміж інструм. ансамблів. Зокрема фортепіан. К. започаткував Д. Бортнянський. Однак найпоширенішим став жанр струн. К. (І. Лозинський, Г. Рачинський, М. Лисенко, О. Виноградський, М. Колачевський, Є. Мандичевський, Р. Пфеніг, В. Барвінський, Ф. Блуменфельд, Р. Ґлієр, П. Глушков, О. Горєлов, О. Губерман, П. Данильченко, С. Заремба, В. Золотарьов, В. Івановський та ін.). Особл. розвитку цей жанр набув у період між 1-ю та 2-ю світ. війнами: романтично-фольклорист. (а згодом постромантичну) лінію продовжували струнні К. С. Богатирьова, В. Борисова, М. Вериківського, М. Гозенпуда, О. Дашевського, Л. Зельдича, Г. Компанійця, В. Косенка, Й. Прибика, С. Орфєєва, П. Сениці, М. Скорульського та ін.; модерніст., інколи імпресіоніст. й експресіоніст. — твори А. Рудницького, Б. Яновського та ін. З’явилася низка композицій серед. і дрібної форм для струн. К. (О. Берндт, С. Дрімцов, О. Зноско-Боровський, Ю. Коффлер, А. Солтис, О. Чишко та ін.), транскрипції (П. Козицький), пед. репертуар (В. Барвінський, Б. Кудрик), подекуди для 3-х скрипок і фортепіано (З. Лисько) або віолончелі (О. Коган). Фортепіанні К. писали М. Колесса, С. Лукіянович-Туркевич, К. нетрадиц. складу — В. Томілін (з флейтою, кларнетом та фаготом), Г. Жуковський (з 2-ма флейтами і кларнетом). Виник К. для дерев’яних духових інструментів (О. Левич, Л. Ярошевська), 4-х мандолін (Я. Ярославенко) і балалайок (К. Шипович). Під час та після 2-ї світової війни струнні К. писали П. Лазаренко, Т. Сидоренко-Малюкова, Г. Таранов, І. Беркович; сюїти для К. — А. Водовозов, В. Кирейко, К. Мясков, Н. Пірковський, Р. Сімович, В. Уманець, І. Шамо, С. Шварц; а також К. для дерев’яних духових інструментів — Д. Клебанов, І. Мартон, Ю. Фоменко, О. Шац та ін. Струн. квартет № 2 А. Філіпенка — єдиний твір цього жанру, удостоєний Сталін. премії (1949). У 1950-х рр. поряд зі струн. і фортепіан. (М. Тіц) та К. для дерев’яних духових інструментів з’явилися твори для К. баяністів (М. Чайкін, Н. Шульман) тощо. У цей період майже всі твори були постромантичними. Від 1960-х рр. у творах відчутна неостилістика. Окремі твори для інструм. К. традиційно визначали як сюїту, а від 1970-х рр. — партиту (М. Скорик), концертино (Ю. Фіала), камер. концерт (І. Громадський) тощо. У деяких інструм. творах для К. від серед. 1970-х рр. виявлялися тенденції неокласицизму й необароко (М. Скорик, Є. Станкович, П. Ґерґелі, О. Дмитрук, В. Камінський, О. Олексієнко та ін.), постмодернізму чи авангардизму (Ю. Гомельська, А. Легкий, О. Ґрінберґ, І. Небесний, С. Пілютиков, В. Рунчак, Л. Юріна та ін.), магнітофон. музики (А. Загайкевич), інструм. театру (В. Рунчак, К. Цепколенко) тощо. Розвивався й К. для дерев’яних духових інструментів (Б. Буєвський, О. Дмитрук, В. Мартинюк, А. Муха, В. Ніколаєв, Г. Цицалюк, О. Яковчук та ін.), брас-К. із традиц. (В. Золотухін) і нетрадиц. складом (напр., труби й 3-х тромбонів — В. Іванов, чи 2-х труб і 2-х тромбонів — Л. Колодуб) та К. для однакових інструментів (зокрема баянів — Є. Юцевич). Згодом з’явилися твори для нових в укр. музиці складів однакових інструментів — К. віолончелей (Д. Киценко, Ю. Щуровський), флейт (О. Козаренко, С. Крутиков, О. Сєрова, Л. Сидоренко) та ін. Окреме місце посідали твори для К. нар. інструментів (О. Олексієнко, Л. Етінгер, В. Єфремов, Ж. Колодуб, О. Левкович, О. Рудянський, М. Чембержі, В. Шумейко). Від кін. 1980-х рр. виникла низка фортепіан. К. нетрадиц. складу. Іноді замість струнних до фортепіано додавали дерев’яні (М. Гржибовський) і мідні духові, струнні та ударні інструменти у різних поєднаннях. Також замінювали інструменти у традиц. складі К. для дерев’яних духових: гобой — контрабасом (М. Старицький), гобой і фагот — тромбоном і ударними (А. Легкий), гобой і флейту — контрабасом й аудіозаписом на магнітофон. плівці (А. Загайкевич). З’явилися твори для саксофона, тромбона, гітари та ударних (О. Щетинський). Іноді вокал долучали до струн. К. (О. Некрасов), а також К. нетрадиц. складу (Л. Грабовський). Від 1990-х рр. у музиці для інструм. К. з’явилися композиції на духовну тематику (Б. Фільц), пам’яті жертв Чорнобиля (Б. Фроляк).

Укр. композитори зх. і сх. діаспори зверталися як до складу, так і жанру струн. К. (М. Бойченко, Р. Бородієвич, Т. Буєвський, В. Витвицький, І. Вовк, А. Гнатишин, В. Грудин, З. Лавришин, Г. Лапшинський, В. Малішевський, Т. Микиша, П. Печеніга-Углицький, Р. Придаткевич, В. Шуть, С. Яременко та ін.), а також до творів ін. жанрів для струн. К. (І. Вовк, М. Недзведський). І. Белза й В. Овчаренко написали також фортепіанні К., М. Кузан — «Nyaya І» для К. дерев’яних духових, «Шлях до Аврори» для К. електрон. інструментів, Т. Буєвський — Сюїту для 4-х труб.

Літ.: Полфьоров Я. 5 років художньої діяльності «Всеукраїнського державного смичкового квартету ім. Вільома». X., 1926; Десять років творчого шляху. 1925–35 (Український державний квартет ім. Леонтовича). К., 1936; Раабен Л. Вопросы квартетного исполнительства. Москва, 1956; Його ж. Инструментальный ансамбль в русской музыке. Москва, 1961; M. D. Herter Norton. The art of string quartet playing: practice, technique and interpretation. New York, 1962; Боровик М. Український радянський камерно-інструментальний ансамбль. К., 1968; Його ж. Квартет імені Лисенка. К., 1976; Давидян Р. Квартетное искусство: Проблемы исполнительства и педагогики. Москва, 1984; Александрова Н. Основные типы музыкального интонирования в украинской камерно-инструментальной музыке 70–80-х гг. К., 1987; Степаненко М., Фільц Б. Інструментальна музика // Історія укр. музики. Т. 1. К., 1989; Зінькевич О. Камерно-інструментальна музика (1917–41) // Історія укр. рад. музики: Навч. посіб. К., 1990; Її ж. Камерно-інструментальна творчість (1941–60) // Там само; Її ж. Камерно-інструментальна творчість (1960–80) // Там само; Калениченко А., Костюк О. Камерно-інструментальна музика // Історія укр. музики. Т. 3. К., 1990; Калениченко А. Камерно-інструментальні ансамблі // Там само. Т. 4. К., 1992; Дика Н. Камерно-інструментальний ансамбль в Україні: Творчість і виконавство (1960–80). К., 2001; Польская И. Камерный ансамбль: История, теория, эстетика. X., 2001; Сюта Б. Проблеми організації художньої цілісності в українській музиці другої половини XX століття. К., 2004; Калениченко А. Музика для камерно-інструментального ансамблю // Історія укр. музики. Т. 5. К., 2004.

А. П. Калениченко

Розмір шрифту

Квартет

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті