Канада

КАНА́ДА (англійською — Canada, французькою — Le Canada) — країна у Пів­нічній Америці. За­ймає її пів­нічну частину та числен­ні прилеглі острови, зокрема Ванкувер, Королеви Шарлот­ти, Канадський арктичний архіпелаг, Ньюфаундленд, Принца Едуарда. На Пів­ночі омивається Пів­нічним Льодовитим, на Заході — Тихим, на Сході — Атлантичним океанами. Межує на Пів­дні і Пів­ночі (Аляска) із США. Має морські кордони з Ґренландією (Данія) та островами Сен-Пʼєр і Мікелон (Франція). Площа 9985 тис. км². Населе­н­ня 33,477 млн осіб (2011). У Канаді проживають 1,2 млн пред­ставників аборигенів, зокрема індіанців (крі, оджибве, ірокези, чорноногі), метисів та ескімосів. Існує 2,5 тис. індіанських резервацій, більшість ескімосів мешкає на федеральній території Нунавут. Значну роль ві­ді­грає ім­міграція. Першими європейськими колоністами в Канаді стали французи. Хоча ім­міграція із Франції в Канаду була не­значною, населе­н­ня Нової Франції в 17 століт­ті швидко зро­стало за рахунок природного приросту, і до середини 19 столі­т­тя чисельність франкоканадців значно пере­важала англоканадців. Нині франкоканадці компактно живуть на території старих французьких колоній — у провінції Квебек, на пів­нічному Нью-Брансвіка, на східному Онтаріо, на пів­ден­ному Манітоби. Англомовна колонізація була етнічно строкатішою (ірландці, англійці, шотландці, вал­лійці). Чисельність англомовних колоністів під­тримувалася по­стійним притоком нових ім­мі­грантів. Через посередництво британських торгових компаній від середини 18 столі­т­тя до Канади почали прибувати також німці та гол­ландці. Від середини 19 столі­т­тя у Канаді роз­почався період нової ім­міграції, в якій взяли також участь євреї, шведи, італійці, норвежці, поляки, греки, китайці (пере­селенці з Азії за­знали дис­кримінації і часто були змушені ви­їжджати до США або Китаю), які оселялися пере­важно в західних провінціях. Найбільшою була ім­міграція з Європи на­прикінці 19 — на початку 20 столі­т­тя, третьою за чисельністю в якій (після англійців та шотландців) була українська група. Українці оселялися пере­важно в степових провінціях, зберігали українську культуру. Нині більшість канадців, предки яких мають українське корі­н­ня, мешкає в Онтаріо, Альберті та Манітобі. На початку 21 столі­т­тя ім­міграція продовжує ві­ді­гравати значну роль у збільшен­ні населе­н­ня Канади, дещо змінився національний склад ім­мі­грантів (пере­важають праце­здатні особи, кваліфіковані спеціалісти з країн Азії, менше — Європи, Африки та Пів­ден­ної Америки). Канада дотримується концепції багатокультурності (прийнята 1971, закріплена Канадським актом про багатокультурність 1988), яку пере­йняли деякі європейські країни. Природний приріст населе­н­ня 3 % (при рівні фертильності 1,61 дитини на одну жінку; 2007). Міське населе­н­ня складає понад 80 %. Віро­сповіда­н­ня (2001): католицизм — 43,2 %, проте­стантизм — 29,2 %, іслам — 2 %, православʼя — 1,7 %. Адміністративний поділ — 10 провінцій і 3 т. зв. само­управні території, під­порядковані федеральному уряду країни. Столиця — Оттава (від 1857; 883,4 тис. осіб, 2011). Найбільші міста (млн осіб, 2011): Торонто (5,58), Монреаль (3,82), Ванкувер (2,31), Калґарі (1,21), Едмонтон (1,16). Державні мови: англійська, французька. Державний устрій — кон­ституційна монархія. Влада монарха (королева Великої Британії Єлизавета ІІ) є номінальною. Її пред­ставляє генерал-губернатор, якого на 4 роки при­значає премʼєр-міністр і затверджує королева, та 10 лейтенант-губернаторів — по одному у кожній провінції. Вся повнота влади належить федеральному парламенту й уряду. Законодавча влада: Ін­ститут королеви (пред­ставлений генерал-губернатором), верх­ня палата — Сенат і Палата громад. Кабінет міністрів складається з членів партії премʼєр-міністра і, як правило, депутатів Палати громад. Основні політичні сили: Консе­рвативна партія, Нова демократична партія, Ліберальна партія, «Квебекський блок», Партія зелених. Грошова одиниця — канадський долар. Член ООН, Спів­дружності націй, Франкофонії, ОБСЄ, НАТО, ОАД, «Великої вісімки», СОТ, МВФ.

Назва «Канада» походить від слова «kanata», що у пере­кладі з мови індіанського племені ірокезів означає «село, поселе­н­ня». Як вважають канадські дослідники, 1535 мешканці регіону навколо сучасного міста Квебек користувалися цим словом, щоб направити французького дослідника Ж. Картьє до ірокезького поселе­н­ня Стадакона (знаходилося по­близу сучасного міста Квебек). Перші люди на території нинішньої Канади зʼявилися близько 30 тисяч років до нашої ери, при­йшовши з Азії до Америки через Берінґову протоку. За деякими даними, у 10 століт­ті Лейф Ерікс­сон разом з іншими вікінгами досяг острова Ньюфаундленд і пів­острова Лабрадор. На­прикінці 15 столі­т­тя Х. Колумб від­крив Америку, згодом Дж. Кабот (З. Кабот­то) здійснив 2 подорожі до Пів­нічної Америки, проголосивши роз­ві­дані території володі­н­нями короля Англії Генріха VІІ. 1535 і 1536 Ж. Картьє дослідив затоку Святого Лаврентія і дав цій території назву Канада. Від 1663 Канада — провінція Франції. 1670 засновано «Компанію Гудзонової затоки» (здобула право за­йматися торгівлею в ра­йоні затоки). Від початку 18 столі­т­тя виникло проти­стоя­н­ня між французами, англійцями та індіанцями. Активність англійської сторони по­ступово зро­стала. За Паризьким мирним договором 1763, унаслідок поразки Франції у Семирічній війні, Канада остаточно пере­йшла під британське панува­н­ня. Формува­н­ня канадської державності завершилося Актом про Британську Пів­нічну Америку (1867 ухвалений парламентом Великої Британії). Обʼ­єд­на­н­ня провінцій Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія і Нью-Брансвік започаткувало процес формува­н­ня домініону Канади. В Акті ви­значено межі повноважень федерального та провінційних урядів. У стат­ті 91 проголошено винятково законодавчою компетенцією парламенту Канади, та, від­повід­но, сферою діяльності федерального уряду як виконавчого органу влади, пита­н­ня державного боргу, податків, банківської справи й грошового обігу, поліції та оборони, кримінального законодавства, звʼязку, судноплавства, мір і ваги, патентної справи, ім­міграційні пита­н­ня, пере­писи, статистику, регулюва­н­ня торгівлі та обміну тощо. 1905 створено провінції Саскачеван і Альберта, 1949 — провінцію Ньюфаундленд і Лабрадор, 1999 — територію Нунавут. Як домініон Великої Британії Канада брала участь у двох світових війнах. На початку 1982 британський парламент ухвалив закон (Акт про Канаду), за яким припинено дію законодавчих повноважень метрополії до Канади. На його основі вже канадський парламент ухвалив 17 квітня 1982 Акт про кон­ституцію, який обʼ­єд­нував усі попередні кон­ституційні акти.

Рельєф Канади змінюється зі Сходу на Захід: Ап­палацький район (гори на Пів­ден­ному Сході), Канадський щит (із пере­падами висот 300–1500 м), рівнини степових провінцій (Манітоба, Саскачеван, Альберта), континентальні низовини Британської Колумбії та скелясті гори (частина Кордильєрів; найвища точка — гора Лоґан, 5959 м). Клімат країни варіюється від арктичного на Пів­ночі до помірного на Пів­дні. Середня температура січня на Пів­ночі може становити –35 °С, на Пів­дні — –20 °С, на Сході — –5 °С, на Заході — –4 °С. На узбереж­жі Британської Колумбії, особливо на острові Ванкувер, клімат помірний, з мʼякими дощовими зимами. Найбільша кількість опадів — на узбереж­жях (до 2500 мм), найменша — у центральній частині (200–500 мм). Найбільші ріки: Мак­кензі, Юкон, Святого Лаврентія, Нельсон, Невільнича. Мак­кензі — найдовша річка пів­нічної частини материка з протяжністю понад 4,2 тис. км. 2/3 усіх річок Канади належать до басейну Пів­нічного Льодовитого океану. У Канади — найбільша кількість озер у світі. Серед них — група Великих озер, Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Він­ніпеґ, Атабаска. Рослин­ний і тварин­ний світ Канади різноманітний, істотно змінюється з Пів­ночі на Пів­день. Понад 50 % території країни вкрито лісами. Особливо цінні породи дерев: дугласія, гігантська туя, бальзамічна піхта, чорна та біла ялиці, а також жовта береза, дуб, клен (символ держави). Багатий і тварин­ний світ. У зоні тундри водяться білий ведмідь, пів­нічний олень, лемінг, тундровий вовк, полярний заєць; на Пів­дні поширені лісовий бізон, лось, олень, гризлі та ін. Національні парки: «Вуд-Баф­фало» (створено 1922; один із найбільших у світі), «Банф» (засновано 1885), «Озер Ватертона» (створено 1895; обидва — провінція Альберта), «Йоугоу» (провінція Британська Колумбія, засновано 1886), «Гори Торнґат» (провінція Ньюфаундленд і Лабрадор, створено 2005), «Ауюйт­тук» (територія Нунавут, засновано 2001).

Канада має роз­винену ринкову економіку з дещо більшим урядовим регулюва­н­ням, ніж, напр., США, але набагато меншим, ніж у деяких європейських країнах. Після періоду спаду економіка держави певною мірою зро­стає, але дається взнаки світова економічна криза. ВВП становить 1266 млрд доларів США (2007), у роз­рахунку на особу — 38,4 тисячі доларів США. У Канади невисокий рівень без­робі­т­тя (станом на 2010 складав близько 8 % від усього праце­здатного населе­н­ня). Є значні запаси природного газу на східному узбереж­жі, а також нафти в Альберті. Великі поклади нафтових пісків Атабаски — 2-е найбільше родовище нафти у світі після Саудівської Аравії. У Квебеці, Британській Колумбії, Ньюфаундленді і Лабрадорі, Онтаріо, Манітобі гідро­електро­енергія — найпоширеніше і найдешевше джерело енергії. Також є значні родовища золота, нікелю, алюмінію, свинцю. Добувають залізну руду (Ньюфаундленд і Лабрадор, Квебек), руди кольорових металів (Онтаріо, Манітоба, Квебек, Британська Колумбія), азбест (4-е місце після Росії, Китаю, Казах­стану; пере­важно на Пів­дні Квебеку), алмази (4-е місце після Ботсвани, Росії та Австралії; родовище Дайавік). Канада — один із найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції; повністю забезпечує внутрішні потреби основних видів продовольства; екс­портує 50 % сільськогосподарської продукції. Для сільського господарства Канади характерний високий рівень механізації та продуктивність праці. Площа сільськогосподарських угідь близько 68 млн га (7,4 % території Канади), з них близько 53 % — рілля, 47 % — луки і пасовища. У сільському господарстві пере­важає тварин­ництво; основні види продукції — молоко, яловичина, телятина, свинина, мʼясо птиці, яйця. Роз­винене хутряне звірівництво (норка, лисиця), хутряний промисел (бобер, куниця, білка, койот), а також рибальство (Канада — один із провід­них світових екс­портерів мороженої риби). Канадські прерії (Манітоба, Саскачеван, Альберта), освоєні значною мірою завдяки декільком хвилям української еміграції, за­ймають пере­дові позиції з вирощува­н­ня пшениці (пере­важно на екс­порт) та інших зернових культур. Вирощують також овочі, гречку, гірчицю, соняшник, жито. В окремих пів­ден­них ра­йонах роз­винене садівництво й вино­градарство. 70 % традиційного канадського продукту — кленового сиропу — виробляють у Квебеці. Основні галузі промисловості: добувна, енергетика, кольорова металургія, машинобудува­н­ня (пере­важно транс­порт­не), хімічна та нафтохімічна, лісова, деревооб­робна та целюлозно-паперова. Канада за­ймає 1-е місце у світі з виробництва цинку й урану. Високороз­винена пере­робна промисловість, перед­усім на Пів­дні Онтаріо й у Квебеці. У Канади знаходиться один із провід­них світових виробників авіакосмічної техніки — компанія «Bombardier Inc.», яка також випускає швидкісні потяги і рухомий залізничний склад. У країні роз­ташовані філії багатьох американських та японських автомобільних компаній. Економіка Канади сут­тєво повʼязана зі США, зокрема 1989 між країнами укладено Угоду про без­митну торгівлю, 1994 США, Мексика і Канада під­писали три­сторон­ній Пів­нічноамериканський договір про вільну торгівлю. Близько 75 % екс­порту припадає на США. У Канади роз­винена широка транс­порт­на система вантажо- та пасажироперевезень. У структурі вантажообігу лідирує трубо­провід­ний транс­порт (39 %), пасажирообігу — автомобільний (93 %). Довжина автошляхів 1408,8 тисячі км, залізниць — 74,6 тисячі км (1995 через економічну неефективність приватизовано під­приємства залізничного транс­порту, що при­звело до закри­т­тя низки нерентабельних ділянок мережі). Морський транс­порт здійснює пере­важно зовнішньоторговельні пере­везе­н­ня. Морські порти: Ванкувер, Ком-Бай-Чанс, Сент-Джон, Порт-Гоксбері, Монреаль, Квебек, Сет-Іль, Галіфакс, Пор-Картьє; головні аеропорти: Торонто, Ванкувер, Монреаль, Калґарі, Едмонтон, От­тава, Галіфакс, Він­ніпеґ.

Канада — батьківщина лякросу і хокею з шайбою. 1904 засновано Між­народну хокейну лігу (нині Національна хокейна ліга — НХЛ). Серед інших популярних видів спорту — бейсбол, плава­н­ня, теніс, баскетбол, бокс, легка атлетика, гірськолижний спорт, бобслей, фігурне ката­н­ня, керлінґ. Першу золоту медаль на Олімпійських зимових іграх здобула 1924 хокейна збірна Канади. Успішними були ви­ступи канадських фігуристів: олімпійськими чемпіонами стали — в одиночному жіночому катан­ні Б.-А. Скотт (1948); у парному катан­ні Б. Ваґнер і Р. Пол (1960), Ж. Сале і Д. Пелетьє (2002), Т. Вертью і С. Мойр (2010). В одиночному чоловічому катан­ні К. Браунінґ 4 рази ви­гравав чемпіонати світу (1989–91, 1993). Значних успіхів неодноразово досягали канадські боксери. Від 1967 проводять Канадські літні ігри (раз на 4 роки).

І. В. Савчук

Освіта і культура

У кожній із провінцій та територій Канади діє своя система шкільної освіти, оскільки в Канаді немає єдиної освітньої системи. Функціонують до­шкільні на­вчальні заклади для дітей 4–5 років. У більшості провінцій повна середня освіта за­ймає 12 років, у Квебеці — 11. Діють 6-річні початкові, 3-річні загальні середні, 3-річні повні середні школи. Кількість недержавних шкіл не­значна. У системі вищої освіти — близько 150 вищих на­вчальних закладів. Серед них — Університет провінції Нью-Брансвік (м. Фредеріктон; найдавніший вищий на­вчальний заклад Канади), Університет Торонто, От­тавський університет, Університет Лаваля (Квебек), Університет Він­ніпеґа, Монреальський університет, Університет Манітоби (Він­ніпеґ), Університет Альберти (Едмонтон), Університет Британської Колумбії (Ванкувер), Університет Карлетон (От­тава). Найдавніша наукова організація країни — Королівське товариство Канади в От­таві (створене 1882, реорганізоване 1974), у складі якого — Академія літератури і гуманітарних наук, Академія гуманітарних і соціальних наук. Серед інших наукових установ — Геологічна служба Канади та Канадський ін­ститут досліджень у галузі охорони здоровʼя в От­таві, Королівська академія мистецтв Канади та Національний ін­ститут раку в Торонто, Агентство з атомної енергії в місті Міс­сіс­соґа по­близу Торонто. У Канаді — понад 2 тисячі музеїв та історичних парків (найві­доміші роз­ташовані у найбільших містах). Щодня виходить понад 100 газет, з яких 11 — французькою мовою. Від 1917 працює головне агентство новин «Canadian Press».

У сучасному мистецтві й архітектурі Канади по­єд­нані риси мистецтва корін­них народів та пере­селенців з Європи і США. Європейські колоністи точно від­творювали споруди метрополій. У 2-й половині 19 столі­т­тя ви­значено стандартну структуру нових міст із малоповерховою забудовою, прямокутною сіткою вулиць і діловими центрами, де почали зводити хмарочоси американського типу. Серед ві­домих художників — Ф. Бокур, А. Пламондон, К. Кріґгоф, П. Кейн, Дж. Макдоналд, А. Лізмер, Ф. Варлі, Л. Гер­ріс, Т. Томсон, А.-Й. Джексон, Е. Карр, Дж.-У. Моріс, Ж.-П. Ріопель, П.-Е. Бордуа, Дж. Буш, В. Курилик, Дж. Шадболт, Д. Коупленд, Ґ. Курноу, Р. Бейтман, К. Данбі, Т. Полатайко. Роз­винені декоративно-ужиткове мистецтво (обробка металу, килимарство, кераміка), народна творчість (різьбле­н­ня на дереві, вишивка українців, камʼяна скульптура ескімосів).

У Канаді театр почав роз­виватися від 17 столі­т­тя. Спочатку це були аматорські трупи, які не мали по­стійних приміщень. 1789 побудовано Новий Великий театр у Галіфаксі, 1825 — Королівський театр у Монреалі. У репертуарі пере­важали твори канадських драматургів Ж. Кенеля, Ч. Мейра. На початку 20 столі­т­тя організовано багато аматорських труп при університетах, церквах, клубах (найбільші в Монреалі, От­таві, Ванкувері). Від 1940-х років формувалися професійні театральні трупи у великих містах. Період кінця 20 — початку 21 столі­т­тя ознаменувався появою авангардних театральних колективів. 1990 Р. Лепаж заснував театр «Ex Machina» (Квебек), у ви­ставах якого по­єд­нує сучасні технології та класичні уявле­н­ня про театр. Швидко роз­вивається альтернативний театральний рух «фриндж» — екс­периментальні мобільні театральні трупи, які освоюють різноманітні нетрадиційні сценічні форми. Від 1953 проводять Шек­спірівський фестиваль у місті Стратфорд (Онтаріо).

1984 в Монреалі від­крився перший національний цирк «Дю Солей» під керівництвом Ґ. Лаліберте, з появою якого зародився новий напрям у світовому цирковому мистецтві (сюжетне яскраве шоу з елементами циркового, хорео­графічного та вокального мистецтва, традиційного драматичного театру, в якому обʼ­єд­нано ви­ступи жонглерів, гімнастів, клоунів, спортс­менів). На початку 21 столі­т­тя у колективі, що має стаціонарні трупи і цирки-шапіто, працюють понад 500 артистів із різних країн світу.

На роз­виток музичної культури Канади сут­тєво вплинули традиції основних груп населе­н­ня — індіанців та ім­мі­грантів з Європи. На­прикінці 19 столі­т­тя виникла низка колективів і товариств: перший симфонічний оркестр (1819–78; на початку 20 столі­т­тя симфонічні оркестри засновані у найбільших містах, нині вони є в багатьох провінційних містах Канади), філармонійні товариства в Торонто (1845–94) та Монреалі (1875–99), Мендельсонівський хор Монреаля (1864–94). Професійну музичну освіту в 2-й половині 19 столі­т­тя отримували на музичних факультетах університетів Канади. 1868 засновано незалежну музичну школу — Музичну академію Квебеку. 1886 від­крито консерваторію в Торонто, 1887 — у Галіфаксі (Приморська консерваторія виконавських мистецтв), 1904 — у Монреалі (Консерваторія Мак-Ґілла). Серед перших професійних композиторів — К. Лавал­ле — автор патріотичної пісні «О, Канадо!» (від 1980 — національний гімн Канади). Роз­вивається також оперета (музичний театр «Орфей» в От­таві), хорове мистецтво (професійний хор «Фестівал Сінґерс» у Торонто). У Канаді проводять низку музичних фестивалів та конкурсів: джазової музики (від 1980), нової музики (від 2003) у Монреалі та камерної музики в От­таві (від 1994).

Першими балетними колективами в Канаді були напів­професійні трупи. 1939 від­бувся перший ви­ступ «Він­ніпезького балету» (від 1953 — Королівський балет Він­ніпеґа; засновані хорео­граф Г. Ллойд і танцівниця Б. Фарал­лі), у репертуарі якого були класичні балетні по­становки, згодом — балети сучасних хорео­графів. 1951 у Торонто С. Франка заснувала Національний балет Канади, що став найбільшим балетним колективом у країні; від 1959 при ньому діє балетна школа.

Кіно Канади роз­вивається в тісному взаємозвʼязку з кінемато­графом США. Перший фільм, який було знято на території Канади, був рекламним (1898); перший ігровий фільм — «Еванжеліна» (1914, режисери І.-П. Сал­лівен, У. Кавано), перший звуковий фільм — «Вікінг» (1931, режисер Дж. Мелфорд). 1906 у Монреалі від­крито перший кінотеатр. Від початку 20 столі­т­тя роз­почато виробництво документальних фільмів (пере­важно на тему ім­міграції). У 1930–40-х роках основним мотивом у кінемато­графі Канади було формува­н­ня самосві­домості канадців. У цей час низкою законодавчих актів за­охочувалася кінодокументалістика, роз­вивалася анімаційна національна школа. Для подола­н­ня за­стою канадського кінемато­графа у 1967 створено Канадську корпорацію з роз­витку кіно, що сприяла зро­стан­ню кіновиробництва.

Література народів Канади роз­вивається пере­важно англійською і французькою, а також українською, шотландською, ісландською, угорською, російською, їдиш та іншими мовами. Усна народна творчість індіанців та ескімосів Канади (міфи, легенди, казки, пісні) зі­брана й опублікована англомовними канадськими письмен­никами. Про життя корін­ного населе­н­ня Канади писали Полін Джонсон (справжнє — Тека­йонуейк), Маркузі, Сіра Сова (справжнє — Дж.-С. Белані).

Література англійською мовою виникла у 2-й половині 18 столі­т­тя після британської колонізації і роз­вивалася під впливом англійських літературних традицій. Першими творами були листи, мемуари, щоден­ники місіонерів та мандрівників. Зʼявилися крутійські романи Т.-Ч. Гелібертона та історичні — Дж. Річардсона. 1860-і роки — початок роз­витку власне канадської англомовної літератури, основним мотивом якої був процес становле­н­ня культури молодої країни. Сформовано школу поетів-романтиків (І. Крофорд, В.-Б. Кармен, А. Лампмен та ін.). 1921 утворено Канадську асоціацію письмен­ників, на­друковано перші антології. Тематика цього періоду різноманітна: антивоєн­ні романи В. Макдоналда, волелюбні поезії Дж. Уол­леса, соціальні твори Д. Лайвсей, М. Кал­лагена. У 1940–50-х роках опубліковано антимілітаристські романи М. Лаурі. Г. Маклен­нан у своїх творах порушив про­блему англо- і франкоканадців, у романах Г. Мерфі та Е. Манстергельма провід­ною стала тема захисту природи. Згодом роз­вивалися нові жанри — т. зв. романи прерій (Дж. Риґа), що пере­дають на­строї ізольованості людини в оточен­ні суворої природи, та урбаністичні романи (Р. Дейвіс, М. Кал­лаген). Більшість творів 1970–80-х років, як прозових, так і драматичних, присвячено про­блемі існува­н­ня людської особистості в сучасному канадському су­спільстві (романи Дж. Бойла, М. Лоренс, Р. Дейвіса, пʼєси Т. Макдоно).

Література французькою мовою (пере­важно у Квебеці) сформувалася у 16 століт­ті. Першими творами були хроніки та релігійні твори місіонерів (найві­доміші пред­ставники — Ж. Картьє, С. Шамплен). Першою франкомовною письмен­ницею, яка народилася у Квебеці, була черниця М. Морен. Становле­н­ня франкомовної літератури нерозривно повʼязано із боротьбою франкоканадців за свої права. Цю тематику від­ображено у творах кінця 19 столі­т­тя (поезії М. Бібо, драми А. Жерен-Лажуа, романи П. Лакомба, П.-О. Шово, Ф.-О. де Ґаспе-сина, епопея Ф.-К. Ґарно). Від 1860-х років бере початок літературний рух т. зв. патріотичної школи Квебеку (романи Ф.-О. де Ґаспе-батька, вірші Л.-О. Фрешет­та). Пред­ставники монреальської літературної школи (виникла 1895) уникали патріотичної тематики, їхня поезія тяжіла до символізму й декадентства (твори Е. Нел­ліґана).

На початку 20 столі­т­тя роз­ширилася тематика прозових творів, набули роз­витку нові жанри: реалістичний роман (Л. Емон, Ж.-Ш. Гарві), т. зв. роман землі (А. Рінке). Література 1940–50-х років присвячено соціальним про­блемам, антифашистській тематиці, життю канадських селян. Здобули ви­зна­н­ня поезії Р. Жіґера, Ж.-Г. Пілона, Ґ. Мірона, романи Ґ. Руа, Р. Лемлена, Р. Шарбон­но, пʼєси П. Тупена, М. Дюбе та ін.

Дипломатичні від­носини між державами встановлено 27 січня 1992. Від квітня 1992 функціонує Посольство Канади в Україні, а від листопада того ж року — Посольство України в Канаді. У березні 1993 від­крито Генеральне консульство України в Торонто. 1994 та 2001 від­носини між державами закріплено Деклараціями про стратегічне партнерство. У вересні 2009 між обома країнами укладено Дорожню карту українсько-канадських від­носин. 2010 під­писано між­урядовий українсько-канадський Меморандум про молодіжні обміни, згідно з яким особа віком від 18-ти до 35-ти років може подорожувати, на­вчатися та працювати в іншій країні терміном до 1-го року. Водночас від 1991 через Агентство між­народного роз­витку Канади сприяє роз­витку економічних, політичних, демократичних та державницьких реформаторських процесів в Україні. Загальна сума канадської технічної допомоги Україні становить 400 млн дол. Так, 2011 уряд Канади оголосив про виділе­н­ня понад 36 млн дол. на під­тримку 6-ти проєктів, що від­повід­ають пріоритетам роз­витку нашої держави. 2011 від­булося урочисте від­значе­н­ня 120-річчя поселе­н­ня українців у Канаді. За даними посольства України в Канаді, від 23 червня до 9 липня 2011 організовано найбільший в історії українсько-канадських від­носин проєкт «Історичний потяг українських піонерів».

Українці в Канаді. Першими українцями, які прибули до Канади на пароплаві «Орегон» у вересні 1891, були галичани Іван Пилипів та Василь Єлиняк (Еленяк). Однак, канадські учені українського походже­н­ня припускають, що вихідці з України могли потрапити до Канади й раніше, шукаючи вільних земель, придатних для веде­н­ня сільського господарства. Вони могли мігрувати із Сполучених Штатів Америки, оскільки початок української ім­міграції туди припадав на 1870-і роки. Ця гіпотеза повʼязана із тими можливостями, які надавала Канада для поселе­н­ня вихідцям з інших країн, і, особливо, з сільськогосподарським характером ім­міграції. Так, у Західній Канаді за номінальну плату (10 доларів) поселенцю надавали землю площею 160 акрів (близько 64,7 гектара), яку той зобовʼязувався обробляти. Під час першої хвилі української еміграції (1891–1914) до Канади прибуло близько 172 тисяч осіб (5,23 % канадської ім­міграції того періоду). Це були здебільшого вихідці із західноукраїнських земель, які пере­бували на той час у складі Австро-Угорщини. Важкі умови життя українські поселенці подолали завдяки великій витривалості та наполегливості. Площі українських поселень в Канаді іноді становили десятки, а то й сотні км². Найбільші з них — у лісо­степовій смузі Канади, що про­стягнулася від Пів­ден­но-Східної Манітоби до Пів­нічно-Західної Альберти. У селах панувала українська мова, пісня, побут. Серед сільських населених пунктів були поширені українські назви — Витків, Горлиці, Збараж, Золочів, Коломия, Новий Київ, Січ, Снятин, Сокаль, Стрий. Ім­міграція від­новилася після Першої світової війни. Вона охопила також пів­нічно-західні землі і Закарпа­т­тя, але уряд Канади обмежив її най­ближчими членами родини, голова якої по­стійно пере­бував у Канаді, та селянами і сільськогосподарськими робітниками. Економічна криза 1929 і на­ступних років негативно вплинула на ім­міграцію. У період між двома світовими війнами до Канади прибуло близько 70 тисяч українців. За при­близними під­рахунками, до того часу в Канаді поселилося 237 тисяч українців, пере­важно вихідців із Галичини, Буковини, Закарпа­т­тя, Лемківщини і Волині. 

Нові пере­селенці від­значалися високою національною сві­домістю. Зʼявлялися поселе­н­ня у провінціях Онтаріо, Квебек, Британська Колумбія. Українці купували ферми у місцевого населе­н­ня, збільшуючи власні території. Під час третьої еміграційної хвилі (1947–55) до Канади виїхало близько 35–40 тисяч осіб українського походже­н­ня; серед них значна частина — професійна інтелігенція, творчий потенціал якої вимагав певного втіле­н­ня. Культурна діяльність українців діаспори в Канаді збагатила усю українську культуру. Вони осіли пере­важно в містах, зокрема в провінції Онтаріо. Третя хвиля (т. зв. недобровільна ім­міграція) повʼязана з про­блемою пере­міщених осіб та біженців і від­різнялася від міграційних процесів попередніх періодів. Причиною цього стало припине­н­ня діяльності Допоміжної та Реабілітаційної адміністрації Організації Обʼ­єд­наних Націй і започаткува­н­ня роботи Між­народної організації для біженців. Канадський уряд керувався при цьому не стільки почу­т­тям гуманітарної допомоги, як доцільністю ім­міграції з точки зору соціально-економічного роз­витку країни. За пере­писом 1951, в Канаді мешкало 395 тисяч осіб українського походже­н­ня: становили найчислен­нішу словʼянську групу та близько 3 % населе­н­ня Канади (четверте місце у країні і третє місце у степових провінціях). Однак цей пере­пис не можна вважати повним, оскільки частина українців була помилково приписана до інших етнічних груп (поляків, росіян, ав­стрійців, чехословаків, угорців, румунів). За цим пере­писом, 69,5 % українців Канади припадало на народжених в Канаді, 30,5 % — ім­мі­грантів (13,5 % — на тих, які прибули до 1914; 11 % — на тих, які прибули в період між Першою та Другою світовими війнами; 6 % — на третій період); серед ім­мі­грантів пере­важали чоловіки (на 100 чоловіків припадало лише 89 жінок). Дві третини українців мешкало в степових провінціях, зокрема 64,6 % — у селах, 36,4 % — у містах. Українські поселенці за­ймали території завдовжки 1800 км і завширшки 200–300 км від Пів­ден­но-Східної Манітоби до Пів­нічно-Західної Альберти. На площі 250 тисяч км² мешкало понад 80 % усіх українців, які заселяли степові провінції і становили близько чверті усього населе­н­ня (числен­нішими від них були англійці). У деяких округах українці складали більшість населе­н­ня. У Східній Канаді українці мешкали пере­важно в містах. Найбільші осередки канадських українців: Він­ніпеґ (41 тисяча осіб; 11,7 % населе­н­ня міста), Торонто (29,3 тисячі; 2,6 %), Едмонтон (19 тисяч; 10,9 %), Монреаль (11,2 тисячі; 0,8 %), Ванкувер (11 тисяч; 2,1 %), Гамільтон (7,1 тисячі; 2,7 %), Віндзор (5,1 тисячі; 3,2 %), Саскатун (4,1 тисячі; 7,7 %).

Перші українські пере­селенці були пере­важно греко-католиками. 1901 митрополит Андрей Шептицький ві­діслав до Канади отця В. Жолдака, який 1902 став візитатором (з функцією генерального вікарія) для українців з Галичини. Завдяки митрополиту 1902 до Канади прибули василіяни-місіонери під керівництвом отця І. Філяса і 4 сестри-служебниці. Допомогу українським місіонерам надали деякі латинські священики, які ви­вчили українську мову і прийняли український обряд. Серед них — редемпторист А. Деляре, який створив українську громаду Редемптористів у Йорктоні (провінція Саскачеван). 1910 митрополит Андрей Шептицький від­відав Канаду. 1911 було при­значено першим єпис­копом Н. Будку (з осідком у Він­ніпезі). З прибу­т­тям Н. Будки до Канади, там було 20 священиків, 80 тисяч віруючих, діяли близько 80 церков і каплиць, 3 школи, мала семінарія в Сіфтоні (провінція Манітоба), виходив тижневик «Канадійський українець» (1911–31; до 1919 — «Канадійський русин»). З ініціативи Н. Будки засновано бурси імені митрополита Андрея Шептицького у Він­ніпезі та імені Т. Шевченка в Едмонтоні, а також Дівочу академію Пресвятого Серця Христового в Йорктоні. 1914 в Йорктоні від­бувся 1-й Собор українських католицьких священиків, на якому укладено окремі правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. На­ступником Н. Будки 1927 став В. Ладика. 1948 Рим поділив тогочасну одну єпархію на 3 екзархати: Східний (з осідком у Торонто; єпис­коп І. Борецький), Західний (з осідком в Едмонтоні; єпис­коп Н. Саварин, від 1943 — єпис­коп-помічник у Він­ніпезі), Середній (з осідком у Він­ніпезі; 1951 виділено ще Саскачеванський; єпис­коп А. Роборецький). Після смерті архі­єпис­копа В. Ладики 1956 Папа Пій ХІІ установив українсько-католицьку митрополію в Канаді з осідком у Він­ніпезі, а існуючим екзархатам надав статус єпархій, першим митрополитом при­значив М. Германюка. Українська Католицька Церква в Канаді пред­ставлена у формі церковної провінції з 4-ма єпархіями (зокрема однією архієпархією), одним митрополитом і 3-ма єпис­копами. 

Значну роль у релігійному житті також ві­ді­грають чернечі чини та згромадже­н­ня, зокрема Василіян, Редемптористів. Православні українці, які були пере­важно вихідцями з Буковини, пере­бували в гіршому положен­ні, ніж католики, тому що не мали духівників. 1918 створено Українське Греко-Православне Братство, уповноважене організувати Українську Греко-Православну Церкву в Канаді, незалежну від інших Церков. Провід­ну роль в організації Церкви ві­діграли М. та Ю. Стечишини, В. Свистун, В. Кудрик, С. Савчук та інші. На її чолі став митрополит Германос, від 1924 — єпис­коп Іоанн (Теодорович), від 1947 — архі­єпис­коп Мстислав (Скрипник). 1950 на 9-му Соборі, що від­бувся у Саскатуні, проголошено Українську Православну Церкву в Канаді (УПЦК) митрополією, обрано митрополитом Іларіона (Огієнка). Ухвалою Собору створено 3 єпархії: Східну (з осідком у Торонто; архі­єпис­коп Михаїл (Хороший), для Манітоби й Саскачевану (з осідком у Він­ніпезі; митрополит Іларіон), Західну для Альберти й Британської Колумбії (єпис­коп Андрей (Метюк). Діють Ін­ститути імені святого Петра Могили в Саскатуні (від 1916), імені М. Грушевського (згодом святого Івана) в Едмонтоні (від 1918), святого Володимира (від 1949) і Братство святого Володимира (від 1950) в Торонто, Колегія святого Андрея з богословською школою у Він­ніпезі (від 1946). Від­крито низку українських шкіл під опікою Ради української школи при консисторії. З УПЦК спів­працює Союз українців-само­стійників (засновано 1927) та його орган «Український голос» у Він­ніпезі. Не­значна кількість православних українців належала до інших православних церков, зокрема до Української Православної Церкви в Америці під проводом митрополита Богдана (Шпильки) та Руської православної церкви під проводом митрополита Леонтія (Туркевича), яку в Канаді очолив архі­єпис­коп Никон. Українські проте­стантські Церкви по­стали в Канаді з українських емі­грантів-баптистів, а також з вірних так званої Незалежної Греко-Православної Церкви. Згодом більшість українських пасторів і громад при­єд­налися до Злученої Церкви Канади. 1951 кількість українських проте­стантів в Канаді становила близько 60 тисяч осіб, зокрема до Злученої Церкви Канади належало 28 200 українців, до Англіканської Церкви — 10 тисяч, Пресвітеріанської Церкви — 4500. У 1922 створено Українське євангельське обʼ­єд­на­н­ня в Пів­нічній Америці. 

1946 у Саскатуні засновано Український Біблійний ін­ститут, в якому на­вчаються українські баптистські проповід­ники; є видавництво. Лише частина українських проте­стантів має окремі українські громади. Серед їхніх ви­дань — «Євангельська правда» в Торонто (1940–79; орган пресвітеріан), «Канадійський ранок» (орган Злученої Церкви Канади), «Християнський вісник» (орган баптистів) у Він­ніпезі. Окрім церковних громад, у Канаді зʼявлялися читальні, Народні доми (1925 — 250), аматорські і театральні гуртки тощо. 1932 засновано Братство українців-католиків Канади, 1933 — Лігу українських католицьких жінок. На початку 1930-х років на основі Української стрілецької громади (засновано 1928) організовано Українське національне обʼ­єд­на­н­ня. 1924 створено організацію «Геть­манська Січ», згодом пере­йменовано у Геть­манців-державників Союз (видавав двотижневик «Батьківщина» в Торонто). Після Другої світової війни зʼявилася низка нових політичних, молодіжних, ветеранських, наукових організацій. 1949 засновано Лігу визволе­н­ня України (нині Ліга українців Канади). Поряд з існуючими молодіжними організаціями (Союз української молоді Канади, Українське католицьке юнацтво, Молоді українські націоналісти) у той період виникли організація української молоді «Пласт», Української молоді Спілка, Демократичної української молоді Обʼ­єд­на­н­ня. Крім раніше створених ветеранських організацій (Українська стрілецька громада і Союз бувших українських вояків), після війни зʼявилися Союз українських канадських ветеранів, члени якого згуртовані в українських від­ділах Королівського канадського легіону, Братство УСС, Братство карпатських січовиків, Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії, Обʼ­єд­на­н­ня колишніх вояків УПА. У 1950-х роках засновано Українське технічне товариство. Централя Світового кон­гресу вільних українців (від 1991 — Світовий кон­грес українців) знаходиться в Торонто; його президенти пере­важно українські канадці: отець В. Кушнір (1968–69, 1973–78), М. Плавʼюк (1978–81; також голова ОУН, 1979–2012, і остан­ній президент уряду УНР в екзилі, 1989–92), П. Саварин (1983–88), Ю. Шимко (1988–93) і Є. Чолій (від 2008).

Українці в Канаді за­ймаються благодійною діяльністю. Серед ві­домих сучасних меценатів — під­приємці Б. Вжесневський, Е. Гуцуляк, І. Ігнатович, Є. Мельник, Дж. Темертей, П. Яцик, а також Українсько-канадська фундація імені Т. Шевченка, Канадська фундація українських студій, Освітня фундація імені П. Яцика, Фундація кредитної спілки «Будучність».

Під час Першої світової війни багато західноукраїнських ім­мі­грантів Канади — громадян ворожої Австро-Угорщини — за­знали пере­слідувань з боку уряду Канади (союзника Росії), зокрема 5 тисяч українців було заслано в концентраційні табори і лише через 2 роки залучено до праці у військовій промисловості. У другій половині війни близько 10 тисяч українців вступили до канадської армії і боролися на Західному фронті. 1918 у Він­ніпезі організовано Українсько-Канадський горожанський комітет з метою сприяти українського народу в боротьбі за незалежність. У Паризькій мирній конференції 1919–20 брали участь пред­ставники цього комітету О. Меґас та І. Петрушевич. 1919–22 Український Червоний хрест у Канаді за участі пред­ставника уряду ЗУНР І. Боберського зібрав понад 50 тисяч доларів на допомогу потерпілим селянам, вдовам і сиротам Галичини, Буковини і Пів­ден­ної України, а також українським інвалідам, ветеранам і студентам в Чехо-Словач­чині й Австрії. Також 1922 з ініціативи пред­ставника уряду ЗУНР О. Назарука в Канаді організовано кампанію «Позичка національної оборони», яка 1922–23 зібрала 34 тисячі доларів (пере­важно від українських фермерів Саскачевану і Манітоби) на під­тримку уряду і місій ЗУНР в екзилі. Окрім матеріальної допомоги, канадські українці надавали Україні допомогу інтервенціями перед канадським урядом та іншими країнами на захист проти насильств польського уряду під час т. зв. Пацифікації, нище­н­ня українських церков на Холмщині тощо. Під час Другої світової війни в канадських збройних силах служило понад 30 тисяч українців, зокрема понад 500 старшин. 1945 створено Фонд допомоги українців Канади (за період 1945–58 зі­брано і ви­дано на допомогу українцям в Європі понад 500 тисяч доларів). У 1950-х роках діяльність українських національних угруповань зосереджено на внутрішній культурно-освітній роботі.

1896 у Манітобі, а згодом в Альберті і Саскачевані до­зволено на­вчати релігії та вести двомовне на­вча­н­ня (англійською і українською мовами) у канадських школах, в яких було щонайменше 10 учнів, які мали бажа­н­ня ви­вчати українську мову. Згодом також роз­почато друк двомовних під­ручників. 1905 у Манітобі від­крито вчительську семінарію (Він­ніпеґ, 1907 пере­несена до Брандона). 1907 українські вчителі заснували Українську вчительську організацію. 1909 від­крито українські вчительські семінарії у Саскачевані й Альберті. З огляду на те, що канадська політика була спрямована на швидку асиміляцію поселенців, не­вдовзі українську мову заборонено в цих провінціях. Натомість почали зʼявлятися приватні українські школи, бурси та інтернати-бурси. Серед них найпоширеніші — «Рідна школа», приватні курси української мови, релігії та україно­знавчих предметів. 1958 існувало 600 шкіл, де на­вчалося близько 18 тисяч учнів і працювало близько 650 учителів. Першу українську бурсу організовано 1912 в Едмонтоні, 1915 — імені А. Коцка, 1917 — імені митрополита Андрея Шептицького у Він­ніпезі. Основні зав­да­н­нями поза­шкільної освіти були ліквідація неписьмен­ності (майже половина пере­селенців), на­вча­н­ня основ англійської мови, пошире­н­ня національної сві­домості. Значним осередком культурно-освітньої діяльності був Український народний дім у Він­ніпезі (засновано 1913). Українці від­кривали в Канаді власні видавництва, які можна поділити на 3 групи: загально­інформаційні, релігійні, фахово-професійні. Головні видавничі осередки: Він­ніпеґ, Торонто, Едмонтон, Йорктон. 1958 видавали 38 періодичних ви­дань, зокрема 1 пів­тижневик, 7 тижневиків, 22 місячники, 2 двомісячники, 1 квартальник, з яких 3 англійською і 2 з англійськими додатками. Серед них — «Новий шлях», «Канадійський фармер», «Український голос», «Українські вісті», «Гомін України», «Голос Спасителя», «Світло», «Жіночий світ», «Молода Україна», «Українське життя», «Українське слово». Після Другої світової війни книжкова продукція в Канаді зросла якісно і кількісно. Найві­доміші видавництва в Торонто — «Гомін України», «Добра книжка», «Євшан-зілля», «Нові дні», отців Василіян; у Він­ніпезі — Української Греко-Православної Церкви, «Новий шлях», УВАН, видавнича спілка «Тризуб»; у Йорктоні — отців Редемптористів; в Едмонтоні — «Українські вісті».

Четверта хвиля української ім­міграції до Канади повʼязана із роз­падом СРСР. Після здобу­т­тя Україною незалежності 1991 чисельний показник українських пере­селенців до Канади залишається досить високим. Так, 1991–2009 до­звіл на по­стійне прожива­н­ня у Канаді отримали понад 43 тисячі осіб з України. За пере­писом 2001, у Канаді проживало 1,7 млн осіб українського походже­н­ня (девʼята за кількістю національна група у Канаді), проте лише 148 тисяч ви­знало рідною українську мову. Згідно з даними пере­пису населе­н­ня 2006, у Канаді нараховувалося 1,2 млн пред­ставників української етнічної групи, з яких 908 тисяч осіб поліетнічного походже­н­ня. Найбільші скупче­н­ня українців (2006, тисяч осіб): у провінціях Онтаріо (336,4; Торонто — 122,5), Альберта (332,2; Едмонтон — 144,6), Британська Колумбія (197,3; Ванкувер — 81,7), Манітоба (167,2; Він­ніпеґ — 110,3), Саскачеван (129,3).

Організації канадських українців ві­ді­гравали і продовжують ві­ді­гравати ви­значальну роль в інтеграційних процесах української етнічної групи Канади. Перша організація релігійного типу виникла 1897 у поселен­ні Една-Стар (провінція Альберта) із на­звою Руське братство святого Миколая; 1898 збудовано першу церкву (парох Н. Дмитрів). За­звичай, перші церковні братства та читальні товариства «Просвіта» зʼявлялися в місцях компактного поселе­н­ня пред­ставників української етнічної групи. Так, напр., українську читальню міського значе­н­ня засновано 1899 у Він­ніпезі, в якому по­стійно пере­бувала чимала кількість українців-ім­мі­грантів, які потім ви­їжджали до місць по­стійного поселе­н­ня. Значна кількість українських організацій, окрім прокомуністичного Товариства обʼ­єд­наних українських канадців, входить до складу Кон­гресу українців Канади (КУК). Саме ця організація ви­ступає від імені пере­важної більшості українців країни, пред­ставляючи їхні інтереси у державних установах і ЗМІ. Числен­ними інтервенціями перед урядами Канади й інших країн КУК спричинився до ви­зна­н­ня правного становища українських емі­грантів, які опинилися після Другої світової війни у Західній Європі, що унеможливило їхню примусову репатріацію та надало можливість ви­їхати до Канади. Від початку 20 столі­т­тя українці почали здобувати позиції спочатку у місцевих органах влади, а потім і федеральних. Так, 1911 священик Т. Стефаник став українським радником Він­ніпеґа. Першими українськими депутатами, обраними до провінційних парламентів Канади, були А. Шандро в Альберті (1913), Т.-Д. Ферлей (1915), Д. Якиміщак та М. Григорчук (1920) в Манітобі. На початку 1920-х років українські поселенці за­ймали провід­ні позиції у низці муніципалітетів. У деяких місцевостях вони були радниками або керівниками органів влади, зокрема в Манітобі — у місцевостях Етельберт, Дофін, Броукен-Гед, Ґімлі; у Саскачевані — Ростерн та Йорктон; в Альберті — Веґревіль, Мірнам. Першим українським головою муніципалітету обрано 1908 І. Сторощука (поселе­н­ня Стюартберн у Манітобі). Важливою віхою на шляху інтеграції українців у канадське су­спільство стало обра­н­ня 1926 М. Лучковича за списком Обʼ­єд­наних фермерів Альберти до федерального парламенту. За різними даними, протягом на­ступних 30 років до федерального парламенту обрано понад 30 українців зі 120-ти, які кандидували. Першим сенатором українського походже­н­ня 1955 став В. Вал, 1959 — І. Гнатишин, 1963 — П. Юзик, 1976 — І. Івасів. На сучасному етапі українська етнічна група пред­ставлена як на федеральному, так і на провінційному та муніципальному рівнях. Першим українським мером канадського міста став В. Гавреляк в Едмонтоні (1951–59, 1963–65, 1974–75). С. Дзюба був мером Він­ніпеґа (1957–77), І. Яремко — міні­стром в уряді Онтаріо (1958–74), Л. Дікур — мером Едмонтона (1983–88) і головою Ліберальної партії Альберти (1988–94), Р. Романів — премʼєр-міні­стром Саскачевану (1991–2001), Е. Стельмах — Альберти (2006–11). Нині українську громаду в Сенаті Канади від провінції Саскачеван пред­ставляють Р. Андрейчук і Д. Ткачук. Найвищу в країні посаду генерал-губернатора 1990–95 обі­ймав Р.-Дж. Гнатишин.

Мистецтво українців у Канаді роз­вивалося пере­важно в галузі церковної архітектури та малярства. У церковній архітектурі від­бувся синтез українського і канадського стилів, що спричинило появу таких памʼяток, як церкви Матері Божої Неу­стан­ної Помочі в Йорктоні, святого Володимира й Ольги у Він­ніпезі, святого Йосафата в Західному Торонто й Едмонтоні, Успі­н­ня в Портідж-ла-Прері, Покрови в Дофіні, а також «степова катедра» в Кукс-Крік (4 остан­ні — архітектор П. Ру). Декілька церков збудовано за проектами архітектора С. Тимошенка (святого Івана в Едмонтоні, святого Духа в Саскатуні), М. Фляка (святого Володимира в Калґарі та ін.). Найві­доміший архітектор українських церков у Канаді — Р. Жук (Державна премія України за проект церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові, 2011). Першу церкву роз­писав 1939–41 кваліфікований маляр С. Меуш. Після Другої світової війни до Канади прибули майстри Ю. Буцманюк (роз­малював катедру святого Йосафата в Едмонтоні), М. Дмитренко, В. Баляс, І. Курочка-Армашевський (роз­писали церкву святого Володимира в Торонто). У церковному мистецтві працювали Л. Перфецький (Монреаль), В. Залуцький, В. Доброліж (обидва — Едмонтон). 1956 у Торонто засновано Українську спілку образотворчих мистців (від 1957 — в Едмонтоні), 1975 — Канадсько-українську мистецьку фундацію з галереєю. Особливе ви­зна­н­ня здобули митці В. Курилик, Л. Молодожанин, Н. Гусар, Е. Буртинський (один із найві­доміших канадських фото­графів), Т. Полатайко.

Перші драматичні товариства зʼявилися 1911–12 у Він­ніпезі: імені М. Заньковецької, «Боян», імені І. Котляревського (1922 обʼ­єд­налися в Українському народному домі). Також діяла низка напів­професійних театрів, зокрема «Русалка» при товаристві «Просвіта» і «Подорожуючий театр» при філії Українського національного обʼ­єд­на­н­ня. Серед ві­домих драматургів — О. Луговий, Мирослав Ірчан, О. Івах. Після Другої світової війни центр театрального життя пере­містився до Торонто. Акторське мистецтво пред­ставлене іменами Г. Ярошевича, Л. Кемпе, І. Гірняка, М. Слюсарівни, В. Козаченко, В. Довганюка (довголітній режисер театрального ансамблю «За­грава», засновано 1953 в Торонто). Мистецтво народного танцю повʼязане з діяльністю В. Авраменка, який 1927 здійснив турне по Канаді, внаслідок чого зʼявилася значна кількість шкіл народного танцю. Після Другої світової війни роз­винули діяльність танцівники О. Ґер­дан-Заклинська, Д. Нижанківська, Г. Заварихіна; виникли дитячі хорео­графічні школи (зокрема «Апол­лон» у Торонто). Нині найві­доміші танцювальні ансамблі: «Шумка», «Черемош», «Явір» в Едмонтоні, «Євшан», Фольклорний ансамбль Л. Павличенко в Саскатуні, «Зірка» в Дофіні, «Русалка» та «Романець» у Він­ніпезі, «Десна» в Торонто.

Українські науковці Канади зайняті пере­важно у технічних і природничих сферах. Серед них — еколог Т. Павличенко, агроном В. Черевик, хіміки ">Є. Вертипорох, В. Мацьків, М. Сенькусь, інженер О. Гавалешка, В. Янішевський, математики М. Держко, А. Яців, фізики Ю. Даревич, М. Горбач, Р. Конюх, Г. Месель. Одним з найві­доміших право­знавців в Канаді став Дж. Сопінка, який 1988–97 був суд­дею Верховного Суду Канади. Серед знаних україністів в Канаді — історики М. Антонович, О. Баран, С. Величенко, В. Верига, О. Ґерус, Д. Дорошенко, С. Єкельчик, В. Кайє-Кисилевський, Б. Клід, З. Когут, І. Лисяк-Рудницький, М. Лупул, А. Макух, О. Мартинович, М. Марунчак, В. Остапчук, С. Плохій, Т. При­ймак, Ф. Свирипа, Р. Сербин, Ф. Сисин, О. Субтельний, І.-П. Химка, П. Юзик; літературо­знавці Р. Багрій, Я. Балан, К. Біда, Л. Білецький, Л. Ґрекул, О.-С. Ільницький, О. Копач, Ю. Луцький, І.-Р. Макарик, Н. Пилипʼюк, В. Ревуцький, М. Романець, Я. Ро­зумний, М.-Р. Стех, Д. Струк, M. Тарнавський, М. Шкандрій; мово­знавці митрополит Іларіон, К. Андрусишин, А. Горняткевич, А. Недашківська, М. Павлюк, Я.-Б. Рудницький, Яр Славутич; політологи Б.-Р. Боцюрків, Б. Гарасимів, М. Дичок, Б. Кор­дан, Т. Кузьо, П.-Й. Потічний, І. Яворський; економіст Б. Гаврилишин; мистецтво­знавець Д. Даревич; церковні історики і богослови П.-Б. Біланюк, П. Ґаладза, Р. Єренюк, А. Кравчук; гео­графи Л. Луцюк, І. Стебельський, І. Тесля; етно­графи Н. Кононенко, Б. Медвідський, А. Нагачевський, С. Килимник, Р. Климаш, Н. Ханенко-Фрізен; археологи В. Мезенцев, Я. Пастернак; соціолог В.-В. Ісаїв; музико­знавець Л. Жук; історик кіно Б. Небесьо. 1948 від­новлено УВАН у Він­ніпезі, 1949 — НТШ в Канаді. Важливим здобутком є про­грами на­вча­н­ня української мови, літератури, історії, етно­графії в університетах Торонто, От­тави, Альберти, Манітоби, Саскачевану та Вікторії, а також заснува­н­ня Канадського ін­ституту українських студій (1976) в Університеті Альберти з філією в Університеті Торонто та пере­несе­н­ня греко-католицького Ін­ституту східнохристиянських наук імені митрополита Андрея Шептицького з Чикаґо до Університету От­тави (1990). Нині найвагоміші українсько-канадські громадські бібліотеки: Осередку української культури і освіти та Музею імені І. Франка у Він­ніпезі, отців Василіян у Мондері, отців Редемптористів в Йорктоні, Ін­ституту святого Володимира в Торонто. Найбільші наукові зі­бра­н­ня україніки — у бібліотеках університетів Торонто, Альберти та Манітоби. Особливу цін­ність становлять архівні зі­бра­н­ня Осередку української культури і освіти у Він­ніпезі (архіви Є. Коновальця, О. Кошиця, І. Боберського, рідкісні старо­друки і рукописи), Ін­ституту імені святого Петра Могили в Саскатуні, отців Редемптористів в Йорктоні та ін. Найбільше приватних архівів українських діячів (зокрема А. Жука, Д. Донцова) збережено в Національній бібліотеці-архіві Канади в От­таві. Архів Університету Торонто також має деякі цінні зі­бра­н­ня (напр., ВАПЛІТЕ та Ю. Луцького). Діють музеї при Осередку української культури і освіти у Він­ніпезі, отців Василіян у Мондері, Ін­ституті святого Володимира в Торонто, а також Музей імені Т. Шевченка в Торонто, Центральний музей народного мистецтва і піонерського життя, музеї народного мистецтва Ліги українських католицьких жінок в Едмонтоні й Саскатуні. У 1930-х роках роз­почато радіо­про­грами українською мовою. 1952–2009 існувала українська секція і пере­дача при між­народному «Радіо-Канада» в Монреалі. У 1970-х роках зʼявилися тижневі українські телепередачі, зокрема «Контакт» і «Світо­гляд» (до 2012) в Торонто.

1922 у Він­ніпезі засновано спортивне товариство «Січ». Згодом почали зʼявлятися «Січові курені», Українські стрілецькі громади в різних містах Канади. 1924 засновано школу авіації в Ошаві. Від 1926 у Він­ніпезі діяв Канадсько-Український атлетичний клуб, від 1929 — Український футбольний клуб при товаристві «Просвіта». Після Другої світової війни центром українського спортивного життя стало Торонто, де існували кра­йова делегатура Українського спортивного централі Америки і Канади, товариства «Тризуб», «Україна», Карпатський лещетарський клуб. Футбольна команда товариства «Україна» з Монреаля здобула першість Канади 1957. Серед ві­домих українських спортс­менів у Канаді — брати Ваврики (хокей), Ю. Кусів (важка атлетика).

Р. Сенькусь, В. Ю. Макар, Н. В. Попович-Кузнецова

Українська література в Канаді

Літературу українською мовою започатковано в Канаді у 1890-х роках. Редактор україномовної газети у США Н. Дмитрів, при­їхавши до Канади, від­відав українських першопоселенців по­близу Калґарі та Він­ніпеґа й опублікував декілька художніх нарисів про них під заголовком «Канадійська Русь. Подорожні вспомини» (Маунт-Кармел, 1897; пере­ви­дано — Він­ніпеґ, 1972). Першим літописцем життя українських канадців був К. Ґеник-Березовський, який роз­горнув у Канаді широку культурно-освітню й громадську діяльність. Його стат­ті публікували від 1896 на сторінках українських газет Галичини, США і Канади; він був одним із засновників газети «Канадійський фармер» 3 листопада 1903 у Він­ніпезі. 29 листопада 1903 К. Ґеник-Березовський від­крив у Він­ніпезі Читальню імені Т. Шевченка. 1919 вже діяло 23 читальні імені Т. Шевченка (у Гамільтоні, Монреалі тощо). 2 жовтня 1906 у Він­ніпезі засновано Товариство імені Т. Шевченка — першу українську організацію, що за­ймалася не тільки культурно-освітньою, а й громадсько-політичною діяльністю, закликала боротися за економічні і політичні права. Перше Шевченкове свято в Канаді — від­значе­н­ня 90-річчя з дня народже­н­ня поета — організував К. Ґеник-Березовський 1 травня 1904 у Він­ніпезі. 11 березня 1905 студенти учительських курсів у Він­ніпезі влаштували шевченківський концерт. У листопаді 1905 чех Ф. Доячек (довголітній власник газети «Канадійський фармер») від­крив у Він­ніпезі «Руську книгарню», що популяризувала твори українських класиків, зокрема Т. Шевченка. Книгарня випускала та поширювала серію книжок «Шевченківська бібліотека». 1906 учні Руської ремісничої школи (Він­ніпеґ) від­значили Шевченковий ювілей. 1914 у Канаді проголошено ювілейним Шевченковим роком. Великі урочистості від­булися в Едмонтоні (14 лютого), Ванкувері (18 лютого), Монреалі (15 березня), Він­ніпезі, Елмвуді та інші. Від­тоді канадська громадськість (пере­важно українського походже­н­ня) щороку від­значає Шевченкові ювілеї. Широкого роз­маху набуло від­значе­н­ня поетових ювілеїв 1939, 1951 (тоді від­значали також 60-річчя української ім­міграції до Канади). Від 1951 святкува­н­ня у радянофільській українській громаді (Товариство обʼ­єд­наних українських канадців) часто закінчувалося Всекра­йовим фестивалем української пісні, музики й танцю в місцевості Палермо (між Торонто і Гамільтоном у Пів­нічній Оуквілі, провінція Онтаріо). Українці в Канаді святково від­значали також Шевченкові ювілеї 1961, 1964, 1974, 1989, 1994, 2004, 2011. Велика роль у популяризації творчості Т. Шевченка належить україномовній та англомовній пресі. Спочатку завдяки К. Ґенику-Березовському, І. Бодругові, І. Негричу твори Кобзаря часто публікувала най­старіша українська газета Канади — «Канадійський фармер». Активними популяризаторами творчості Т. Шевченка були також газета «Українське життя» (1941–65, Торонто), «Українське слово» (1943–65, Він­ніпеґ), а від 1965 — тижневик «Життя і слово» (від 1991 — двомовний місячник «Ukrainian Canadian Herald = Українсько-канадський вісник», Торонто). Від 1 вересня 1947 у Торонто виходило англомовне періодичне ви­да­н­ня «The Ukrainian Canadian» (1968–91 — журнал, в інший час — газета). 1900–06 у провінції Манітоба було поселе­н­ня Шевченко (нині Вайта), де діє школа імені Т. Шевченка.

Перший вірш — «Канадійські еміґранти» — належить І. Збурі (1898; опубліковано у газеті «Свобода» 2 лютого 1899). Початковий період україномовної канадської літератури (1897–1920) характеризується етно­графізмом, близькістю до фольклору, досить низьким естетичним рівнем; основна тематика — но­стальгія, спогади про рідний край (Т. Федик, І. Збура, Д. Могилянка (справжнє — Янда). Д. Рараговський написав вірш «Гей, до бою!» (опубліковано 1907 у «Червоному прапорі» — першій на американському континенті українській соціалістичній газеті). 1908 у Він­ніпезі ви­йшла збірка «Пісні про Канаду і Австрію», яку записав від українських поселенців та уклав Т. Федик. Реалістично зображали побут українців, закликали до соціальної боротьби прозаїки С. Чернецький (оповіда­н­ня «З глибини пропасті»), П. Крат (оповіда­н­ня «Остан­нє ходже­н­ня бога по землі», «Віджитки в людській натурі»), М. Стечишин (оповіда­н­ня «Пілот Бут», нарис «Смерть за восьмигодин­ний день праці»). 1909 П. Крат опублікував в Едмонтоні збірку «Соціалістичні пісні», в якій було вміщено «Інтернаціонал» (імовірно, в його пере­кладі).

Літературі на­ступних десятиліть (1920–50) властиві роз­шире­н­ня тематики та значно вищий художній рівень. По­жвавлен­ню літературного життя сприяло пере­бува­н­ня в Канаді Івана Кулика (1923–27) та Мирослава Ірчана (1923–29). Здобули ви­зна­н­ня твори І. Данильчука — неоромантика, поета оригінального образного світобаче­н­ня (збірка «Світає день», 1929); О. Іваха, в чиїй поезії ліричний струмінь органічно по­єд­нується з філософською, неокласична традиція київського типу — з рисами, властивими ран­ньому П. Тичині (збірка «Бо­йова сурма України», 1931; поема про Г. Сковороду «Той, кого світ ловив, та не спі­ймав», 1932; збірка «Євшан-зілля в Канаді», 1960); Мирослава Ічнянського (справжнє — І. Кмета) — поета ім­пресіоністичних спалахів (збірка «Фраґменти», 1929; «Ліра еміґранта», 1936; усі — Він­ніпеґ). Пі­знавальну та виховну цін­ність мала проза С. Пури, М. Поповича, Д. Гунькевича, М. Герасимчука, М. Шатульського (оповіда­н­ня «Забуті», «Янсон», нариси, памфлети). Значний здобуток прози цього періоду — соціологічна повість-трилогія І. Киріяка «Сини землі» (Едмонтон, 1939–45; скорочений англійський пере­клад М. Лучковича — 1959), в якій зображено життя українських першопоселенців у провінції Альберта від 1890-х років до початку другої світової війни. Життя у Канаді під час економічної кризи 1930-х років зобразив О. Луговий у повісті «Без­хатний» (Едмонтон, 1946); він писав також вірші й короткі оповіда­н­ня. У драматичному жанрі працював С. Ковбель — автор 17-ти пʼєс (з них опубліковано 6, зокрема пʼєсу «Дівочі мрії», Він­ніпеґ, 1918).

Від 1950-х років література характеризується жанровим роз­маї­т­тям, самобутністю стильових манер, виявами модернізму. Серед поетів цього періоду — М. Мандрика (збірка «Золота осінь», 1958; «Радість», 1959; «Симфонія віків», 1961; «Сонцецвіт», 1965; «Вино життя», 1970; «Заверше­н­ня літа», 1975; поеми «Мазепа», 1960; «Канада», 1961 (англійський пере­клад В. Кірк­конел­ла — 1971); усі — Він­ніпеґ). Канадській тематиці присвятив повість «На твердій землі» У. Самчук (Торонто, 1967), який прибув до Канади 1950 уже сформованим письмен­ником, автором 10-ти прозових творів, зокрема повісті «Марія». Виразна індивідуальність Яра Славутича, автора збірок поезій «Оаза» (1960), «Має­стат» (1962), «Трофеї» (1963), «Заво­йовники прерій» (1968; вміщено поему «Скарга» — про українського громадського діяча в США Агапія Гончаренка — в англійському пере­кладі Р.-Ґ. Мор­рісона, 1974), «Мудрощі мандрів» (1972; усі — Едмонтон), оповід­ної поеми «Моя доба» (625 октав, опубліковано 1978). Його поетика характеризується рисами символізму з панува­н­ням музичного начала та не­значним впливом модерністської техніки.

Певний внесок в україномовну канадську літературу зробили: Б. Олександрів — автор збірок інтимної лірики «Туга за сонцем» (1965), «Колокруг» (1972; обидві — Торонто), «Камін­ний берег» (Нью-Йорк, Торонто, 1975), «Поворот по сліду» (Едмонтон; Торонто, 1980) та сатиричних оповідань (збірка «Свирид Ломачка в Канаді», Торонто, 1951; «Любов до ближнього», Нью-Йорк, Торонто, 1961); Б. Мазепа — поет любовної та пейзажної лірики (збірка «Зоряна даль», 1956; «Полумʼяні акорди», 1976); В. Скорупський — автор інтелектуальної поезії (збірка «Моя оселя», 1954; «В дорозі», 1957; «Без рідного порога», 1958; усі — Едмонтон; «Із джерела», 1961; «Над могилою», 1963; «Айстри не від­цвіли», 1972; усі — Торонто; «Споконвічні луни», Нью-Йорк, Торонто, 1977). Оригінальністю від­значається поезія Л. Мурович (збірка «Піонери святої землі», 1969; «Жар-птаха», 1971; «Дерево рідного роду», 1984; усі — Торонто), яка широко використовувала українську міфологію, пере­буваючи водночас під впливом американської поетеси Е. Дікінсон та канадської І.-В. Крофорд; у багатьох її творах описано побут індіанців, ісландців, ірландців. У поезії вагоме місце посідали модерністи О. Зуєвський (збірка «Золоті ворота», 1947; «Під знаком фенікса», 1958; обидві — Мюнхен; «Голуб серед ательє», Едмонтон, 1991, «Кас­сіопея», Київ, 1993; «Обіцянка радості» // «Дні­про», 1995, № 7–8), який має також значний пере­кладацький доробок; Л. Палій, М. Царин­ник, І.-Р. Макарик, Д. Струк; у прозі — Ф. Одрач, І. Боднарчук (збірка «На пере­хресних шляхах», 1954; «Роз­квітлі сузірʼя», 1985; обидві — Він­ніпеґ), Р. Колісник (роман «Остан­ній по­стріл», Торонто, 1989), О. Смотрич («Лірник», Торонто, 1976); у драмі — М. Ковшун; в есе­їстиці — Ю. Стефаник, якому належить збірка «Моїм синам, моїм приятелям» (Едмонтон; Торонто, 1981).

Українські письмен­ники в Канаді та США створили літературне товариство «Слово» й опублікували 12 томів літературно-мистецького альманаху з одно­ймен­ною на­звою (1962–90). В Едмонтоні 1964–71 опубліковано 5 книг альманаху «Пів­нічне сяйво». В. Кірк­конелл видав антологію поезії національних меншин Канади в англійському пере­кладі — «Канадські обертони» (Він­ніпеґ, 1935; на­друковано твори О. Іваха, І. Киріяка та ін.). 1968 в Торонто опубліковано англомовну збірку поезій та драм Лесі Українки в пере­кладі Віри Річ (Велика Британія) під заголовком «Дух пломеню» (по­дано ґрунтовну роз­відку К. Біди про життя і творчість поетеси). Яр Славутич упорядкував «Антологію української поезії в Канаді. 1898–1973» (Едмонтон, 1975). Канадський ін­ститут українських студій сприяє роз­витку літературо­знавства, дослідже­н­ням української літератури у світовому контекс­ті, зокрема 1987 видав збірку «Ярмарок» — англомовну антологію української літератури в Канаді від 2-ї світової війни (упорядники Я. Балан та Ю. Стефаник). В антології по­дано твори україномовних авторів (І. Боднарчука, М. Царин­ника, І.-Р. Макарик, Б. Мазепи, У. Самчука, Яра Славутича) та англомовних на українську тематику (Я. Балана, А. Сукнаскі, Дж. Риґи, Г. Потребенко); по­дано також повну біо­бібліо­графічну інформацію про авторів. Українську літературу Канади, українсько-канадські культурні звʼязки опрацьовував П. Кравчук, активний діяч комуністичного руху в Канаді, багаторічний керівник Товариства обʼ­єд­наних українських канадців. Серед дослідників — М. Мандрика («History of Ukrainian Literature in Canada», Winnipeg; Ottawa, 1968), Яр Славутич («Українська поезія в Канаді», 1976; «Українська література в Канаді», 1992; обидві — Едмонтон; також уклав анотовану бібліо­графію українських книжкових ви­дань у Канаді), Д. Струк, В. Кірк­конелл, В. Жила, М. Марунчак. Українська ім­міграція має вирішальний вплив на роз­виток українсько-канадських літературних взаємозвʼязків. Першими популяризаторами і пере­кладачами українського художнього слова у Канаді були Ф.-Р. Лайвсей, А.-Дж. Гантер, П. Канді, які, працюючи серед українських ім­мі­грантів, зацікавилися їхньою культурою, опанували українську мову. Ф.-Р. Лайвсей пере­клала й упорядкувала першу англомовну збірку «Пісні України з русинськими віршами» (Торонто, 1916), до якої уві­йшли народні пісні (історичні, обрядові, побутові) та вірші українських поетів; пере­клала повість «Маруся» Г. Квітки-Основʼяненка і драму-феєрію «Лісова пісня» Лесі Українки. До першого англомовного ви­да­н­ня поезій Т. Шевченка у Канаді (під на­звою «Кобзар України», Він­ніпеґ, 1922; факсимільне ви­да­н­ня — Нью-Йорк; Він­ніпеґ, 1961) уві­йшло 23 твори поета у пере­кладі А.-Дж. Гантера (також автора декількох статей про Т. Шевченка). Твори І. Франка, Лесі Українки, Т. Шевченка, Марка Вовчка, О. Кобилянської та інших пере­кладав П. Канді. У пере­кладацькому доробку К. Андрусишина і В. Кірк­конел­ла — англомовна антологія «Українські поети 1189–1962» (Торонто, 1963), що охоплює вісім століть української поезії від «Слова о полку Ігоревім» до нашого часу (загалом у ній пред­ставлено творчість 102-х українських поетів), та перше майже повне ви­да­н­ня «Кобзаря» під на­звою «Поетичні твори Тараса Шевченка» (Торонто, 1964). У 1980 Канадський ін­ститут українських студій видав англомовну антологію літературо­знавчих та критичних праць з питань шевченко­знавства «Шевченко і критики (1861–1980)» за редакцією Ю. Луцького, який 1988 опублікував у власному англійському пере­кладі книгу «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева. Серед пере­кладачів українського походже­н­ня — Джон Вір (твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.), М. Скрипник (поема Т. Шевченка «Катерина», повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала…»; уривки творів 122-х українських авторів, зокрема О. Кобилянської, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Стефаника). Пита­н­ня української культури, насамперед літератури, висвітлював також англомовний канадсько-американський журнал «Forum» за редакцією А. Григоровича (77-й випуск присвячений Т. Шевченку, 1989). Українське художнє слово пере­кладали О. Івах (англомовні збірки «Українські пісні і лірика», 1933; «Спів­аймо ж!», 1947), Б. Мельник (прозовий пере­клад «Лиса Микити» І. Франка, 1978, віршовий — 2000), Н. Педан-Попіль (збірка «Українські народні оповіда­н­ня» Марка Вовчка) та ін. Від кінця 20 столі­т­тя активно видає пере­клади творів української літератури англійською мовою видавництво «Language Lanterns», що 1998–2012 опублікувало пере­клади Р. Франко за редакцією С. Мор­ріс. У їхньому доробку — 21 том пере­кладів, серед них — 6 томів жіночої прози, 7 томів малої прози, 4 томи Франкової прози, повість «Марія» У. Самчука, твори О. Бердника, А. Дімарова, Є. Гуцала, О. Звичайної (харківʼянки, яка проживала в США і майже неві­дома в Україні). Словʼянські, зокрема українські, фольклор Канади досліджував Я.-Б. Рудницький, який уклав «Етимологічний словник української мови» (Він­ніпеґ, 1962–72, том 1; 1982, том 2) — перший словʼянський етимологічний словник англійською мовою. Українську шек­спіріану досліджують О. Прокопів та І.-Р. Макарик. 1987 в Едмонтоні опубліковано книгу «Українська шек­спіріана на Заході» (упорядник Яр Славутич). За редакцією К. Біди ви­дано двомовну антологію «Поезія сучасного Квебеку» (Монреаль, 1968), в якій твори по­дано французькою мовою та в українському пере­кладі Б. Олександріва, І. Качуровського, К. Дмитрика. 1989 в От­таві опубліковано бібліо­графічний покажчик «Українська література англійською і французькою мовами. Пере­клади і критичні праці (1950–1986)» (укладач О. Пʼясецька). У канадських університетах діють про­грами на­вча­н­ня української мови й літератури, засновані українськими вченими: К. Андрусишиним — у Саскачеванському (Саскатун, 1945), Я.-Б. Рудницьким — у Манітобському (Він­ніпеґ, 1949), В. Кайє-Кисілевським і К. Бідою — в От­тавському (1950), Ю. Луцьким — у Торонтському (1954), О. Старчуком — в Альбертському (Едмонтон, 1960) університетах.

В англомовній літературі Канади є чимало творів, у яких зображено побут і характер українців. Уперше українець як літературний персонаж зʼявився у повісті «Чужинець» Ральфа Кон­нора (1909, англійською мовою), однак тут українців показано необʼєктивно, а інколи й спотворено. Чесними і працьовитими вони по­стали у творах Ф.-Ф. Ґрова, М. Кал­лагена, Г.-Д. Картера, Ґ. Руа, Дж. Мерлена, А. Сторея, Е. Макміл­лан, Дж. Корніша, Дж. Риґи, В. Палюка. У книзі нарисів «Люди в кожухах» (Торонто, 1947) В. Лисенко стисло подала історію української ім­міграції до Канади від її початків до середини 40-х років 20 столі­т­тя. Це перший історико-публіцистичний твір англійською мовою про канадців українського походже­н­ня. У повісті «Жовті чобітки» (Торонто, 1954) В. Лисенко змалювала життя вихідців із Буковини в Канаді у 1920–30-х роках. У її творах викори­стано уривки з віршів Т. Шевченка та інших українських поетів, українських народних пісень у пере­кладі О. Іваха, А.-Дж. Гантера, Ф.-Р. Лайвсей. Дж. Уол­лес присвятив Т. Шевченку вірш «Шана канадця» (опубл. в англійському пере­кладі книги «Тарас Шевченко в Канаді» П. Кравчука, К., 1961). У 2006 Канадський ін­ститут українських студій і львівське видавництво «Піраміда» видали епічний роман З. Бичинського «Ключ журавлів» (написаний у 1920–30-х роках) про перших українських пере­селенців у Західну Канаду. Різні аспекти життя українців у Канаді зображено в англомовних творах Л. Андрусишин, Л. Берешко, М. Борської, М. Боцюрів, Л. Варварука, Т. Ґалая, Л. Ґрекул, К. Колибаби, Дж. Кулик-Кіфер, М. Косташ, Ґ. Купченко-Фроляк, Ю. Купченка, М. Лазечко-Гаас, Л. Ланґстон, Ш. Митчелл, Г. Потребенко, М. Скрипух, Д. Щура.

Канадську тематику, зокрема життя канадців українського походже­н­ня, пред­ставлено у творчості багатьох письмен­ників в Україні. У публіцистичних нарисах «За океан», «Канадська Україна», повісті «Карпатська ніч», оповіда­н­нях «Бейбі», «Апостоли» і «Надії» Мирослав Ірчан від­образив гіркотне життя першого поколі­н­ня українських ім­мі­грантів. Найви­значніші драматичні твори — «Родина щіткарів», «Під­земна Галичина», «Радій» — Мирослав Ірчан написав у Канаді. Природа Канади оспівана у поемі «Ніагара» Івана Кулика (1925). У 1946 у Канаді й США побував А. Малишко; враже­н­ня від цієї подорожі від­ображені у збірникові «За синім морем» (1950). Канадським українцям адресовано вірші у збірниках «Я — син України» (1958), «Пора любові» (1960) Р. Братуня. Його збірник «Батьківський заповіт» (1981; усі — Київ) повністю на канадську тематику; в ній є поезії, присвячені ви­значному українському художникові в Канаді В. Курилику. Чимало віршів про Канаду написав О. Під­суха. Українській ім­міграції в Канаді B. Бровченко присвятив віршований цикл «Громовиця Ніагари» (1981) і роман у віршах «Як Мамай до Канади їздив» (1984). З нотатками про подорож до Пів­нічної Америки «О, Канадо!» (1965) та «Океан» (1980) ви­ступив В. Коротич.

Перші українські пере­клади творів канадських авторів зʼявилися 1911–19 у Києві. Твори канадського письмен­ника Е. Сетон-Том­псона пере­кладали Ю. Будяк, Ю. Сірий, О. Кривинюк, П. Макаренко, О. Верес, В. Купченко, Е. Збарська, , Л. Солонько, П. Франко та інші. Ці пере­клади вплинули на роз­виток анімалістичної літератури в Україні, зокрема на творчість В. Кархута. Від­чутно активізувалися літературні контакти України і Канади після другої світової війни. Окремими ви­да­н­нями ви­йшли романи Г.-Д. Картера (у пере­кладі Н. Стешенко, А. Голосова, Ю. Іванова), М. Кал­лагена (у пере­кладі В. Коробка та І. Лещенка), Дж. Риґи (у пере­кладі Н. Стешенко, П. Соколовського, М. Пінчевського, Є. Крижевича), повісті Ф. Моуета (у пере­кладі М. Пінчевського, В. Мусієнка), збірники оповідань Ч. Робертса (у пере­кладі В. Коваля, Т. Діденко та І. Нечаєвої). 1984 у Києві опубліковано збірник «Сучасна канадська повість». У пере­кладі С. Павличко 1981 у Києві ви­йшла повість «Саджо та її бобри» Сірої Сови. 1962 у Львові опубліковано ви­брані поезії Полін Джонсон в оригіналі та українському пере­кладі Д. Павличка, М. Коцюбинської, В. Глинчака, В. Губарця. Чимало творів канадської літератури вміщено у журналі «Всесвіт», зокрема добірки франко-канадської поезії (А. Ґранбуа, Р. Ланьє, А. Ебер та інші) у пере­кладі В. Коптілова та В. Ткаченка (1976, № 9); англомовні: М. Етвуд у пере­кладі О. Буценка (1984, № 5), М. Осборн у пере­кладі О. Івасюк (2000, № 9/10), Д. Лайвсей у пере­кладі В. Коротича і В. Сулими (1976, № 9); франкомовні: Р. Ланьє, С. Рутьє, Г. Лапуента та інші — у пере­кладі О. Буценка, М. Скуратовського, С. Ткаченка, В. Ткаченка (1984, № 5), Е. Нел­ліґана в пере­кладі Є. Кононенко (1998, № 5/6) канадської поезії; прозу С. Лікока в пере­кладі А. Євси (2007, № 7/8), В.-Д. Валґардсона в пере­кладі А. Муляра (1985, № 7). Окремі пере­клади опубліковано у журналі «Вітчизна».

У Канаді встановлено чимало памʼятників діячам української культури. 1939 українська громадськість Канади вживала заходів, щоб спорудити памʼятник Тарасу Шевченку у Він­ніпезі (у парку «Сейнт-Джонс»), але канадська влада тоді не дала до­зволу. Два десятилі­т­тя пізніше, завдяки домага­н­ням і кампанії Комітету українців Канади публічно від­значити столі­т­тя роковин Шевченка і 70-ліття українських поселень у Канаді, 9 липня 1961 премʼєр-міністр Канади Дж. Діфенбейкер від­крив памʼятник Великому Кобзареві (скульптор А. Дараґан) на території Манітобського парламенту у присутності понад 40 тисяч глядачів, після чого від­бувся урочистий хоровий концерт за участі Він­ніпезького симфонічного оркестру. 1 липня 1951 у місцевості Палермо встановлено памʼятник Тарасу Шевченку роботи українських скульпторів М. Вронського та Б. Олійника як дарунок українського народу українцям Канади. На гранітному пʼєде­сталі — бронзова по­стать Тараса Шевченка в динамічній позі (зав­вишки у 5 метрів, вагою — у 2 тони). На урочи­стій церемонії від­кри­т­тя першого памʼятника Тарасу Шевченку на американському континенті були присутні 45 тисяч людей різних національностей. 29 липня 1952 від­крито поруч із памʼятником Музей імені Тараса Шевченка з великою кількістю екс­понатів, подарованих із Державного музею Тараса Шевченка у Києві (ре­продукції авто­графів, фотокопії архівних матеріалів, картини ві­домих художників, копії малюнків Тараса Шевченка, копія посмертної маски українського поета). У липні–серпні 1976 за активної участі М. Скрипник редактор «The Ukrainian Canadian» випустила спеціальний шевченківський номер, присвячений 25-річчю встановле­н­ня памʼятника поету в Палермо. У ніч з 15 на 16 вересня 1988 неві­домі спалили приміще­н­ня музею з екс­понатами. Вдалося врятувати лише посмертну маску поета, що є копією маски-оригіналу з музею в Києві. Музей досить швидко від­новлено завдяки допомозі з України і пере­несено до Торонто (від­крито 8 вересня 1995). Він функціонує досить активно, випускає інформаційний бюлетень, має інтернет-сторінку. У ніч на 30 грудня 2006 памʼятник Тарасу Шевченку був викрадений неві­домими. Памʼятник Тарасу Шевченку з мармуру роботи українського скульптора А. Ігнащенка є в Тім­мінсі (провінція Онтаріо). Фундамент памʼятника спорудив місцевий мешканець — італієць С. Фурлет­ті. Памʼятник від­крито з ініціативи Товариства обʼ­єд­наних українських канадців у Кобзаревому парку 25 серпня 1984. Імпозантний памʼятник Тарасу Шевченку на величному постаменті від­крито в От­таві 26 червня 2011 (скульптор Л. Молодожанин). Поруч із по­ста­т­тю молодого поета — 3 композиції: «Гайдамаки», «Катерина з немовлятком», «Бандурист». На від­кри­т­тя памʼятника зʼїхалося дуже багато шанувальників поета та українства загалом. Від­значали водночас двадцятилі­т­тя незалежності України та 120-ліття українських поселень у Канаді. Л. Молодожанин не дожив до від­кри­т­тя памʼятника. Памʼятник подарувала громаді його дружина, яка померла на­ступного дня після від­кри­т­тя памʼятника.

Як дарунок українського народу також встановлено памʼятники В. Стефанику — в Едмонтоні (1971), Лесі Українці — в Саскатуні (1976). У Він­ніпезі — памʼятники І. Франку (1956), М. Шашкевичу (1961); у Торонто — Лесі Українці (1975). У 1987 встановлено памʼятник Володимиру Великому (копія памʼятника Володимиру Великому у Києві; скульптор В. Епп) по­близу кафедрального православного собору Пресвятої Трійці у Саскатуні. 1971 створено музей-скансен «Культурна спадщина українського села» (за 50 км на Схід від Едмонтона; від 1975 — державний, під­порядкований Міністерству культури Альберти) з оригінальними будинками перших українських поселенців в Альберті, на території якого встановлено памʼятник «Піонерська родина» (скульптор Л. Молодожанин).

Р. П. Зорівчак

Українська музика в Канаді

Початок української музичної діяльності в Канаді повʼязаний із прибу­т­тям перших українських пере­селенців на­прикінці 19 столі­т­тя. Це були пере­важно хлібороби, які тяжко працювали. Єдиною роз­радою та потіхою українських емі­грантів була народна пісня, що єд­нала їх з далекою Батьківщиною і додавала сили долати негоди чужої землі. Спочатку музична діяльність обмежувалася лише обрядовими та релігійними гуртовими спів­ами і танцювальною (інструментальною) музикою. Жартівливі і танцювальні пісні в су­проводі простих сільських музичних інструментів звучали під час забав та весіль. Ця самодіяльна, подекуди примітивна, але щира музична діяльність спиралася на оригінальні, першоджерельні українські музичні традиції. Етно­графи та фольклористи, зокрема T. Кошиць, Р. Климаш, К. Пікок, вказують на майже повне від­новле­н­ня в Канаді української народної музики. Інструментальна музика цього періоду існувала перед­усім як су­провід до обрядових та роз­важальних святкувань. Ще не було організованих музичних гуртів. Музиканти поодинці або у складі невеликого гурту грали на інструментах, привезених з рідного села, або на саморобних (напр., на цимбалах). Згодом українські емі­гранти організовували також аматорські хори, театральні гуртки та громадські школи, де на­вчали грі на музичних інструментах.

З початку другої хвилі ім­міграції від­булося значне по­жвавле­н­ня українського музичного життя, що набуло ознак професійності. Спираючись на глибоко вкорінені традиції гуртового співу, по­стали світські та церковні хори, згодом — театральні трупи і товариства, інструментальні ансамблі, а також числен­ні гуртки народного танців. Центром української музичної діяльності став Він­ніпеґ. У ньому творили ві­домий хоровий диригент і композитор О. Кошиць, який пере­їхав зі США, 1941–44 працював на літніх вищих освітніх курсах; видатний музико­знавець, музичний критик, хоровий диригент і композитор П. Маценко; блискучий концертний піаніст і композитор І. Мельник; фольклорний хорео­граф В. Авраменко, який 1926 заснував у Канаді Школу українського національного театру (згодом «Балет Авраменка»); диригент, театральний режисер, нотовидавець, композитор Є. Турула та ін. У Він­ніпезі 1923 дебютував скрипаль Т. Губицький. 1938 ві­домий спів­ак М. Голинський роз­почав концертне турне містами Канади і США. Незабаром організована музична діяльність набула роз­витку в Едмонтоні, Торонто, Монреалі та ще в декількох менших містах. Серед перших інструментальних ансамблів — духові та мандолін­ні оркестри, створені при громадських установах, зокрема Українському робітничо-фермерському домі. Перший мандолін­ний оркестр створений 1921 у Він­ніпезі, 1926 там по­стали оркестри при Українському храмі праці (музичний керівник П. Угринюк), 1927 — при Українському народному домі (музичний керівник В. Парасюк). Декілька подібних оркестрів зʼявилися і в інших містах. Перший духовий оркестр «Бандурист» створений 1916 у Він­ніпезі. 1919 організовано духовий оркестр у Монреалі. Також існували оркестри з найрізноманітнішим складом, які брали участь у громадських святкува­н­нях і гуля­н­нях, були невід­дільною частиною театральних і опереткових ви­став.

Після Другої світової війни українське музичне життя в Канаді роз­вивалося швидкими темпами і набуло небувалої інтенсивності. Це повʼязано з числен­ною ім­міграцією українських професійних музикантів, що прибували з Європи, молодою генерацією українців-канадців, впливом радіо і звукозапису на музичну творчість та виконавство. Зʼявлялися нові музичні центри, школи, організації. Українських музичних діячів у Канаді поділяють на 3 основні групи: 1) ті, які одержали музичну освіту в Україні: О. Кошиць, С. Єременко, І.-Б. Весоловський, Ю. Фіала; 2) ті, які приїхали до Канади дітьми або юними: Л. Мельник, З. Лавришин; 3) ті, які народилися в Канаді: О. Павук, Ґ. Кулеша, В. Пʼюра, Л. Кузьменко, В. Сидоренко, Р. Гурко. Твори цих композиторів виконують під час проведе­н­ня українських урочистих заходів, також вони звучать у загальноканадських концертних про­грамах, радіо- і телепередачах. Твори Ю. Фіали, О. Павука, С. Єременка, Ґ. Кулеші, В. Пʼюри, Л. Кузьменко доволі часто входять до репертуару канадських симфонічних оркестрів, їх виконують у про­грамах регулярних абонементних концертів.

Найпоширеніша діяльність числен­них хорових ансамблів, які є невід­дільною частиною майже всіх громадських та музичних заходів українців Канади. Серед них найві­доміші у Він­ніпезі — Хор О. Кошиця, який здійснив низку турне по Канаді і ви­ступав на Канадському радіо і телебачен­ні (музичний керівник О. Кошиць, згодом — В. Климків); у Монреалі — хор «Україна» (музичний керівник Н. Городовенко); в Едмонтоні — чоловічий хор «Дні­про» (музичний керівник Р. Солтикевич), мішаний хор «Дні­про» (музичний керівник М. Дитиняк); у Ванкувері — хор «Волошки»; у Торонто — великий хор, оркестр і танцювальний ансамбль «Музичний ансамбль імені Т. Шевченка» (музичний керівник Є. Дольний); хор «Прометей» (музичний керівник Л. Туркевич, згодом — В. Кардаш); дівочий хор «Веснівка» (музичний керівник К.-Г. Зорич-Кондрацька). Деякі з духових оркестрів діяли при громадських та молодіжних організаціях, напр., «Батурин» при Союзі української молоді Канади в Торонто (музичний керівник В. Кардаш). Симфонічну музику виконують «Музичний ансамбль імені Т. Шевченка» в Торонто, український оркестр «Євшан» у Саскатуні (музичний керівник Б. Вовк), Камерний струн­ний оркестр Музичного ін­ституту в Торонто (музичний керівник І. Ковалів). 1951 Українська музична школа у Монреалі під керівництвом О. Юран-Сушко здійснила по­становку дитячої опери «Коза-дереза» М. Лисенка. 1978 засновано Товариство української опери Канади (музичний керівник В. Колесник). 1979–94 здійснено по­становки опер у Торонто: «Купало» А. Вахнянина, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Алкід» Д. Бортнянського, «Роксолана» Д. Січинського. Естрадна музика значно роз­винулася у 1960–70-х роках. Набули популярності ансамблі по­друж­жя Склепковичів «Mickey and Bunny» та «D-Drifters-5» у Він­ніпезі, інструментальний квартет «Рушничок» у Монреалі, естрадні вокалісти Джулієтт, Л. Білаш, І. Карасевич, Е.-Д. Іванко, Л. Ковальчук. Серед джазових виконавців особливо ві­домий І. Стечишин (Дж. Стеч) з Едмонтона.

Інструменталісти-солісти й камерні артисти за­ймають важливе місце як в українському, так і в загальноканадському музичному житті. Серед піаністів найвидатніша по­стать — піаністка світової слави Л. Колес­са, яка мешкала в Торонто від 1942. Також ві­домі піаністи І. Мельник, М.-М. Барабаш, Р. Ґресько, Л. Мельник, Х. Петровська, І. Жук, Л. Жук, З. Кушпета, С. Жовнір-Клос, К. Олешкевич. Серед знаних скрипалів — І. Кучмій, В. Бабʼяк, М. Бартен, П. Басса, М. Брат, І. Москалик, Д. Ґресько, Є. Гусарук, В. При­ставський, С. Старик, альтист Ж. Станик; віолончелістів — О. Квасняк, Х. Колес­са, Ан. Лисий, Р. Борис, бандуристів — М. Мішалов. Найві­доміші вокалісти: І. Мигаль, А. Чорнодольська, Дж. Ковальчук, Р. Росляк, Л. Зюбрак, С. Федчук, Л. Волянська, І. Коломиєць, І. Черняк, А. Під­дубна-Лисенко, М. Голинський, С. Семчишин, Й. Гошуляк, П. Черняк, Т. Куліш.

Українська музика, зокрема народна, за­ймає важливе місце в різноманітних про­грамах числен­них громадських заходів та народних українських фестивалів. Серед найві­доміших фестивалів — «Писанка» (Веґревіль), «Український фестиваль» (Дофін), «Bloor West Village Festival» (Торонто). У Торонто від 1970 проходить щорічний Український музичний фестиваль (заснований М.-М. Барабаш), у якому беруть участь молоді музиканти з Канади, які виконують виключно твори українських композиторів; від 1980 кожні 5 років — Між­народний музичний фестиваль імені С. Людкевича. В Едмонтоні діє Українське музичне товариство Альберти (Асоціація академічних музикантів) і Музична фундація тисячолі­т­тя (надає під­тримку музичним ви­да­н­ням).

Гастролі митців з України значно при­скорили темп українського музичного життя в Канаді. Від 1960-х років чимало артистів ви­ступали у різних містах Канади. 1961 диригент Ю. Луців диригував симфонічним орке­стром Він­ніпеґа. Під час проведе­н­ня Між­народного фестивалю світової ви­ставки «Експо-67» в Монреалі ви­ступили спів­аки Т. Дідик, В. Река, А. Соловʼяненко, А. Кікоть. 1978 диригент А. Авдієвський, баритон Д. Гнатюк, сопрано Є. Мірошниченко у складі колективу Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка пред­ставляли музичне мистецтво України в 16-ти містах Канади. 1988 Державна капела бандуристів УРСР концертувала в Торонто під час її турне по Пів­нічній Америці. Від 1962 у найбільших містах Канади гастролювали Ансамбль народного танцю УРСР імені П. Вірського і Український народний хор імені П. Верьовки. 1990 хор хлопчиків «Дударик» ви­ступав в Едмонтоні. У 1970–80-х роках від­булися гастролі декількох музикантів та ансамблів з Канади в Україні, зокрема «Музичного ансамблю імені Т. Шевченка» (1970, у 8-ми містах), Хору О. Кошиця (1978), Й. Гошуляка. Від 1990 значно зросли ви­ступи канадських митців і ансамблів в Україні. Після здобу­т­тя Україною незалежності до Канади виїхали деякі музиканти, лише частина з яких, зокрема композитор O. Яковчук, спів­ачка і хоровий диригент Т. Навольська, піаністка О. Білейчук, музико­знавець Д. Дувірак, активно включилися в українську музично-громадську діяльність у Канаді.

Л. Жук