ДОНЕ́ЦЬКА О́БЛАСТЬ (до 1961 — Сталінська) — область у пів­ден­но-східній частині України, у межах Донецького камʼяновугільного басейну (див. також Донеччина). Площа 26,5 тис. км2 (4,4 % територій України). Населе­н­ня 4841,1 тис. осіб (2001, складає 91 % до 1989): українців — 56,9 %, росіян — 38,2 %, греків (Донецька область — один з основних ареалів їхнього компактного прожива­н­ня в Україні) — 1,6 %, білорусів — 0,9 %, татар — 0,4 %, вірмен — 0,3 %, євреїв — 0,2 %, азербайджанців — 0,2 %, грузинів, молдаван, болгар, німців, поляків, циган — 0,7 %. За чисельністю, густотою (183 особи на 1 км2) та питомою вагою міського (90,1 %) населе­н­ня посідає 1-е м. в Україні. Більшість міських поселень утворюють агломерації: Донецько-Макіївську, Горлівсько-Єнакієвську, Приторецьку, Торезо-Сніжнянську, Західно-Донбаську та ін. 23,9 % економічно зайнятого населе­н­ня працює в обробних, 13,9 % — у добувних промисловостях, 11,6 % — у торгівлі та ремонті, 7,9 % — на транс­порті, 7,5 % — в освіті, 7,3 % — в охороні здоровʼя, 6,7 % — у сільських і лісових господарствах. Адміністративний центр — Донецьк. У складі області — 28 міст обласного (найбільші: Маріуполь, 492,2 тис. осіб; Макіївка, 389,6 тис.; Горлівка, 292,3 тис.; Краматорськ, 181,0 тис.; Словʼянськ, 124,8 тис.; Єнакієве, 104,0 тис.; найменше — Жданівка, 13,7 тис.) та 24 ра­йон­ного значе­н­ня, 21 внутрішньоміський та 18 сільських (найбільший — Волноваський, 92,6 тис. осіб, найменший — Добропільський, 20,5 тис. осіб) ра­йонів, 131 смт, 253 сільради, 1121 сільських населених пунктів. Статус історичних населених місць мають Донецьк, Артемівськ, Горлівка, Кр­аматорськ, Макіївка, Маріуполь, Святогірськ, Словʼянськ. Віруючі пере­важно православні. 74,9 % жителів роз­мовляють російською, 24,1 % — українською мовами. Станом на січень–березень 2008 наявний дохід у роз­рахунку на одну особу складав 3463,6 грн, реальний (у % до від­повід­ного періоду попереднього року) — 121,4.

На Пів­ден­но-Західній Донецької області межує з Запорізькою, на Заході — з Дні­пропетровською, на Пів­нічному Заході і Пів­ночі — з Харківською, на Пів­нічному Сході і Сході — з Луганською, на Пів­ден­ному Сході — з Ростовською (Російська Федерація) областю, на Пів­дні її омиває Азовське море. Протяжність з Пів­ночі на Пів­день — 255 км, з Заходу на Схід — 180 км. Загальна довжина меж області становить 1526 км, з них 1376 км — сухопутні, 140 км — морські. Крайні точки: Пів­ніч — 49о 12´ пів­нічної широти (висота 195 м у Краснолиманському ра­йоні), Пів­день — 46о 52´ пів­нічної широти (село Білосарайська Коса Першотравневого ра­йону), Захід — 36о 33´ східної довготи (по­близу села Комишуваха Великоновосілківського ра­йону), Схід — 39о 04´ східної довготи (по­близу села Верх­ній Кут Шахтарського ра­йону). Найвища точка області — курган Могила Гостра по­близу села Польове Шахтарського ра­йону (331 м над рівнем моря). Гео­графічний центр Донецької області знаходиться в селі Піски Шахтарського ра­йону (49о 59´ пів­нічної широти та 37о 43´ східної довготи). У гео­структурному від­ношен­ні пів­нічна і центральна частини області лежать у межах пів­нічно-західної частини Донецької складчастої споруди, Кальміус-Торецької та Бахмутської западин, решта — Приазовського блоку Українського щита. Поверх­ня — пере­важно хвиляста рівнина (висота до 200 м), інтенсивно роз­членована річковими долинами, балками та ярами. На Пів­нічному Сході — Донецька височина (найвища частина — Донецький кряж), яка на Заході пере­ходить у Придні­провську низовину, на Пів­ден­ному Заході — у Приазовську височину з окремими під­вище­н­нями. Приазовська височина змінюється вузькою смугою Приазовської низовини, яка уступом обривається до Азовського моря. У місцях заляга­н­ня вапняків — карст. Рельєф ускладнено антропоген­ними формами — териконами, карʼєрами, курганами, прова­л­лями на місцях під­земних виробок. У Донецькій області роз­ві­дано близько 50 видів корисних копалин. Головним багатством надр є камʼяне вугі­л­ля. Його запаси оцінюють у 25 млрд т (загалом у Донбасі — 86 млрд т). Від­крито родовище бурого вугі­л­ля. Значні поклади камʼяної солі роз­робляють в Артемівському, Новокарфагенському та Словʼянському родовищах камʼяної солі, доломітів і флюс. вапняків — у Оленівському та Новотроїцькому родовищах флюсових вапняків і доломітів, вогнетривких глин — у Часово-ярському та Новорайському родовищах вогнетривких глин, мергелю, гіпсу — в Артемівському родовищі гіпсу й ангідриту. Здійснюється видобуток каолінів, крейди, трепелу, будівельних і кварцових пісків, кварцитів, граніту тощо. Для роз­витку хімічної промисловості та металургії велике значе­н­ня мають роз­ві­дані родовища нефелінових сієнітів, флюориту, вермікуліту, залізної руди (Приазовʼя), давсоніту, калійної солі (по­близу Словʼянська), ртуті (Микитівське родовище ртуті), вохри, фосфоритів, азбесту, графіту (Приазовʼя) тощо. У Пів­ден­ній частині області виявлено кімберлітові трубки, родовища цирконію, рідкісних металів (танталу, ніобію, літію, цезію), нових промислових видів мінеральної сировини, зокрема ставроліту (замін­ник плавкового шпату), у східній частині Єнакієвсько-Міус­ської зони — перші ареали локалізації золото-сульфідної мінералізації, по­близу Харківської області — поклади свинцево-цинкових руд. Нині провадять оцінюва­н­ня та освоє­н­ня вугільних родовищ як комплексних газово-вугільних. Ці заходи збільшать видобуток природного газу на 10 % та під­вищать без­пеку веде­н­ня гірничих робіт. Найпер­спективнішим є викори­ста­н­ня метану, отриманого після дегазації гірничих виробок, у якості моторного палива та для виробництва електро­енергії. Водні ресурси обмежені. Рівень водозабезпеченості області під­вищується за рахунок освоє­н­ня мінеральних джерел. На території Донецької області — близько 110 річок (47 — завдовжки понад 25 км), що належать до басейнів Чорного та Азовського морів. Серед найбільших — Сіверський Донець з притоками Казен­ний Торець, Бахмут, Лугань; Вовча (має найбільшу протяжність у межах області — 209 км) з притоками Сухі Яли, Мокрі Яли; Кальміус, Грузький Яланчик, Кринка. Річки рівнин­ного типу, пере­важно снігового живле­н­ня, деякі з них влітку пере­сихають. Загальна довжина понад 3 тисячі км, пере­січна густота річкової сітки 0,2–0,3 км/км2, у межах Донецького кряжа — 0,5 км/км2. Створено близько 20 водо­сховищ (найбільші: Курахівське, Карлівське, Клебань-Бицьке), понад 1 тисяча ставків. Є невеликі озера у заплаві Сіверського Дінця. Територією області проходить траса Сіверський Донець–Донбас ка­налу. Клімат помірно континентальний з порівняно холодною і малосніжною зимою, жарким і посушливим літом. Пере­січна температура січня від –4 оС на узбереж­жі Азовського моря до –8 оС у ра­йоні міста Дебальцеве, липня від +20,8 оС на Пів­нічному Сході до +22,8 оС на Пів­дні. Тривалість без­морозного періоду 160–170 днів. Опадів від 370 мм на рік на узбереж­жі Азовського моря до 560 мм на рік на Донецькому кряжі. Понад 70 % їх випадає в теплу пору року. Сніговий покрив не­значний і не­стійкий. Функціонують обласний центр з гід­ро­метеорології, метеорологічні станції у Донецьку, Артемівську, Дебальцеві, Маріуполі, Амвросіївці, Волновасі, Іловайську, Красному Лимані, Красноармійську, Ясинуватій. Ґрунти пере­важно чорноземні (звичайні середньо- і малогумусні). У річкових долинах — лучно-чорноземні та лучні ґрунти, на схилах Донецького кряжа, Приазовській височині — чорноземи малопотужні та дерново-щебенюваті ґрунти. Природна рослин­ність (ковила, типчак, житник, тонконіг, на Пів­дні — катран, кермек, молочай, полин) збереглася здебільшого в заповід­никах і подекуди на схилах Донецького кряжа та Приазовської височини. Луками зайняті пере­важно заплави річок. Під лісами понад 4 % території Донецької області. У межах Донецького кряжа пере­важають байрачні ліси та діброви (дуб, клен, ясен, берест), уздовж Сіверського Дінця — соснові бори та заплавні ліси (вільха, берест). Полезахисні смуги за­ймають близько 60 тисяч га. Сучасна фауна пред­ставлена здебільшого степовими і деякими видами лісових тварин. У області — понад 50 видів ссавців, 38 — риб, 12 — плазунів, близько 300 — птахів. Серед ссавців пере­важають лисиця, заєць-русак, ховрах, миша, тушканчик, тхір, з птахів — коршун, кіпчик, яструб, жайворонки малий і степовий, вівсянка, пелікан, куріпка сіра, дика качка, з плазунів — вуж, ящірка, гадюка степова. Обʼєкти природно-заповід­ного фонду загальнодержавного значе­н­ня: Український степовий природний заповід­ник НАНУ (філії: Хомутівський степ, Камʼяні Могили, Крейдова флора), Національний природний парк «Святі гори», ландшафтний заказник Білосарайська коса, лісові заказники Бердянський і Великоанадольський, орнітологічні заказники Приазовський чапельник, Єланчанські бакаї, Кривої коси бакаї, геологічний заказник Роздольненський, геологічні памʼятки природи Клебан-Бицьке від­слоне­н­ня, Дружківські скамʼянілі дерева, Кровецька балка, Новокатеринівське від­слоне­н­ня, Стильське від­слоне­н­ня, ботанічні памʼятки природи Гірка балка, Маяцька Дача, Грабове, гідрологічні памʼятки природи озера Ріпне та Сліпне, Донецький ботанічний сад НАНУ. Є регіональні ландшафтні парки Донецький кряж, Зуївський, Клебан-Бик, Кр­аматорський, Меотида. Словʼянські солоні озера Ріпне, Сліпне, Вейсове, соляна шахта в місті Соледар, де створено спелеологічний санаторій, джерела мінеральних вод по­близу Словʼянська та міста Добропі­л­ля мають бальнеологічне значе­н­ня. За унікальними природними лікувальними властивостями чудовою рекреаційною зоною є Азовське узбереж­жя. Наявність у Донецькому регіоні власних паливно-енергетичних і мінерально-сировин­них ресурсів, близькість залізорудних родовищ Кривбасу, вихід до моря сприяли формуван­ню великого промислового комплексу з високою концентрацією галузей важкої промисловості, створен­ню досить роз­винутої виробничої, наукової і соціальної інфра­структури, високого ступеня урбанізації.

Діапазон освіти утвор. 2 липня 1932 у складі 12-ти міськрад і 23-х ра­йонів з адміністративним центром в Артемівську, від кінця 1932 — місто Сталіно (нині Донецьк). Вона обʼ­єд­нала адміністративні одиниці Донбасу, які не вві­йшли до складу раніше створених Харківської та Дні­пропетровської областей, зокрема Артемівські, Ворошиловські, Горлівські, Кадієвські, Риковські, Сталінські міськради, Гришинські, Лисичанські, Сорокинські, Чистяківські ра­йони. З Харківської області Діапазон освіти пере­дано Біловодським, Білуцьким, Верх­ньотеплянськими, Лиманськими, Марківськими, Міловськими, Новоайдарськими, Ново­псковськими, Рубіжанськими, Сватівськими, Словʼянськими, Старобільськими, Троїцькими, з Дні­пропетровської області — Великоянисолськими, Волноваськими, Старокаранськими, Старокерменчинськими, Старомиколаївськими ра­йони. 1938 поділено на Сталінські і Ворошилов­градські (нині Луганська) області 1919–25 існувала Донецька губернія, після її ліквідації створено Сталінські, Маріупольські, Артемівські та Луганські округи. Кількість ра­йонів неодноразово змінювалася (1938 — 22, 1946 — 28, 1960 — 22, 1965 — 15, від 1969 — 18). Територія сучасних Діапазон освіти була заселена вже 300–140 тис. років тому, про що свідчать камʼяні знаря­д­дя, зна­йдені по­близу села Зелений Гай Тельманівського ра­йону. По­близу Амвросіївки на березі Кринки виявлено рубило, що пролежало в землі понад 120 тис. років. Стоянки кінця середнього палеоліту досліджено по­близу сіл Олександрівка та Антонівка Марʼїнського ра­йону (100–30 тис. років тому), майстерні для обробле­н­ня кременю тієї доби — по­близу сіл Білоярівка, Успенка, Новоклинівка Амвросіївського ра­йону. За твердже­н­ням археологів, близько 40–10 тис. років тому в донецьких степах похолоднішало, й вони пере­творилися на рівнин­ну тундру, де водилися песці та дрібні гризуни-лемінги, дикі коні, зубри, сайгаки, зу­стрічалися олені. Поселе­н­ня того часу роз­копано над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиб, Тетянівка Словʼянського ра­йону, Дронівка Артемівського ра­йону. Досить ві­дома стоянка мисливців на зубрів, роз­ташована по­близу Амвросіївки. У мезоліті люди краю жили в ур­очищі Минів Яр по­близу Святогірська і у долині без­імен­ної річки, що впадає в Осику (14–10 тис. років тому). У Минів Яру зна­йдено декілька тогочасних сокир. У новокамʼяному віці долина Сіверського Дінця (смт Райгородок Словʼянського ра­йону, села Брусівка Краснолиманської міськради, Іл­лічівка Краснолиманського ра­йону, Дронівка Артемівського ра­йону) була одним із найгустіше заселених ра­йонів України. Неолітичні племена заселяли також береги Кальміусу біля пів­нічної межі Тельманівського ра­йону. Роз­копано понад 30 давніх майстерень з обробітку кременю біля Казен­ного Торця, Сухого Торця, Кривого Торця, Бахмутки, Осики, Кринки. 1930 під час будівництва в Маріуполі металургійного комбінату «Азов­сталь» (нині ВАТ) виявлено памʼятку європейського значе­н­ня — могильник неолітичного часу, де роз­копано 122 похова­н­ня. У понад 80-ти населених пунктах від­крито памʼятки періоду міді–бронзи (3–1 тис. до н. е.). Від 4–3 тис. до н. е. область належала до зони пере­важа­н­ня кочового господарства. У 1 тис. до н. е. — 1 тис. н. е. тут мешкали скіфи, сармати та інші кочові народи. У часи Київської Русі землі Діапазон освіти населяли печеніги та половці. Після пере­можного походу київського князя Святослава 965 і заснува­н­ня Тмутараканського князівства на цю територію посилився вплив Давньоруської держави. Згодом Подо­н­ня та узбереж­жя Азовського моря почали заселяти словʼяни. Приазовʼя неодноразово досягали війська Володимира Мономаха. Вони здобули низку міст на Сіверському Дінці та змусили від­ступити половців за Дон і Волгу. 1223 на річці Калка від­булася битва обʼ­єд­наного руського (дружини галицьких, волинських, київських, чернігівських та інших князів) та половецького військ з монголо-татарськими військами. Через від­сутність згоди та єдиного командува­н­ня русько-половецькі війська за­знали поразки. Після татарської навали територія Діапазон освіти ві­ді­йшла до складу Золотої Орди і тривалий час лишалася малозаселеною. Від початку 16 столі­т­тя — під впливом Кримського ханства. У 17–18 столі­т­тях пів­нічні частини території — у межах Слобідської України, прав­обереж­жя Кальміусу — земель Вільностей Війська Запорозького низового, решта — Всевеликого Війська Донського. Загалом колонізацію краю роз­почато у 2-му десятиріч­чі 16 столі­т­тя від берегів Сіверського Дінця. Основна роль у формуван­ні по­стійного місцевого населе­н­ня належала запорозькому і донському козацтву. На території Дикого поля (незаселена степова територія Пів­нічного Причорноморʼя між Дні­стром і Доном) спершу з метою промислової діяльності, а згодом і для осілого життя, проникали пере­селенці з Сіверщини під час польсько-литовської війни. Для захисту пів­ден­них кордонів Російської імперії тут зводили сторожові козацькі пости, згодом почали селитися селяни-втікачі з прав­обережних губерній, які стали першими солеварами й будівниками низки слобідок. 1571 налічувалося 73 сторожі. На­прикінці 17 столі­т­тя пів­ден­ні кордони Російської імперії у межах області охороняли козаки Ізюмського слобідського козацького полку. Пере­селенці з Прав­обережної України на нових місцях за­ймалися вирощува­н­ням зернових культур, скотарством, бджільництвом, борошномельною справою й винокурі­н­ням. Вони пере­несли сюди свій досвід саджа­н­ня вишень, яблунь, слив. Одним із най­старіших міст області є Словʼянськ (до 1794 — Соляний, Тор). Згадка про нього є у «Слові о полку Ігоревім». Перше писемне свідче­н­ня (царська грамота на земельне володі­н­ня) про населені місця датовано 1642 і стосується Святогірського монастиря (Свято-Успенська Святогірська лавра), який, імовірно, заснований у 1-й половині 13 столі­т­тя київськими ченцями. 1707 у пониз­зі Дону вибухнуло козацько-селянське пов­ста­н­ня під проводом бахмутського отамана К. Булавіна (у Артемівську 1971 встановлено його погру­д­дя), без­посередньою причиною якого стало прагне­н­ня Петра І скасувати традиційне право запорозьких і донських козаків на самоврядува­н­ня та заборонити їм при­ймати до себе селян-втікачів. Після придуше­н­ня пов­ста­н­ня 1709 каральні загони спалили над Сіверським Дінцем козацькі містечка, слободи й хутори, де проживали селяни-втікачі. К. Булавін, оточений змовниками, застрелився (за іншими даними, його вбили козаки старшини І. Зерщикова). Продовжуючи боротьбу проти Кримського ханства й Туреч­чини за вихід до Чорного моря, царський уряд заселяв пів­ден­ні землі також іноземними колоністами, зокрема сербами, болгарами, греками, вірменами та іншими. Після заснува­н­ня у 1-й половині 18 столі­т­тя Нової Січі (існувала 1734–75) у ра­йоні сучасного села Покровське (Нікопольський район Дні­пропетровської області) пів­ден­ні землі області входили до Кальміуської паланки, західні — частково до Самарської. За грамотою цариці Єлизавети Петрівни 1746 землі на Сході від Кальміусу та в басейні Міусу на­дано в користува­н­ня донському козацтву. Після російсько-турецької війни 1768–74 на узбереж­жі Азовського моря та на правому березі Кальміусу грецькі пере­селенці з Криму заснували 24 слободи. 1778 у гирлі Кальміусу, на місці запорозької фортеці, закладено місто Па­вловськ, яке 1779 пере­йменовано на Маріуполь, 1780 заселено греками. Від 1708 територія сучасних Діапазон освіти пере­бувала в складі Азовської губернії, 1783–97 — Катеринославського намісництва, 1797–1802 — Новоросійської губернії. 1802 значна частина території (Маріупольщина та Бахмутський повіт) уві­йшла до Катеринославської губернії, пів­нічно-західна частина її (сучасний Словʼянський район) у той період була в складі Слобідсько-Української (від 1835 — Харківської) губернії, від 1792 пів­ден­но-східні землі (нині Новоазовські, Старобешівські, Шахтарські і Амвросіївські ра­йони) належали до Області Війська Донського. На­прикінці 18 столі­т­тя у межиріч­чі Кальміусу та Грузького Єланчика (нині Новоазовський район) виникла низка прус­ських, баденських і саксонських колоній. Німецька колонізація тут тривала аж до кінця 19 столі­т­тя. У 1810-х роках у Маріупольському повіті засновано єврейські селища Хлібодарівка, Рівнопі­л­ля та Затиш­шя, у 1860-х роках у пів­нічній частині області — поселе­н­ня амністованих російським урядом роз­кольників, які повернулися з Молдови, Литви та Польщі. До початку 2-ї половини 19 столі­т­тя у пів­ден­но-східній частині області утворено слободи Амвросіївка, Зуївка, Авдіївка, Харцизька, Макіївська, селища Ханженкове, Кутейникове, у західній і центральній частині — селища Гришине, Селидівка, Гродівка, Добропі­л­ля, Авдотьїне, Олександрівка, слобода Григорівка, село Семенівка. Після російсько-турецької війни 1828–29 козаки ліквідованої турецькою владою Задунайської Січі на Заході від Маріуполя заснували станиці Азовського козацького війська. Їхніми нащадками та донськими козаками 1850 закладено станицю Новомиколаївська (нині місто Новоазовськ). Поряд із укоріненим тут вже сільським господарством та соляним промислом у 19 століт­ті бурхливо роз­вивалися млинаро-крупʼяне виробництво, чумацтво та візникува­н­ня. На початку 1790-х років у Бахмутському, Маріупольському і Словʼянському повітах функціонувало 249 млинів. На­прикінці 18 столі­т­тя у межах сучасних Діапазон освіти мешкало близько 120 тис. осіб понад 30-ти етносів: 1779 українці складали 61,3 % від загальної чисельності, росіяни — 20,5 %, греки — 7,3 %, молдавани — 2,5 %. У 1-й половині 18 столі­т­тя в Кальміуській і Самарській паланках Війська Запорозького працювала значна кількість загальноосвітніх шкіл, у Торі — дяківка, від 1808 у Бахмуті — перше народне училище. Загалом у 1860-х роках на території Маріупольщини та Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл, в яких на­вчалося 1,4 тис. дітей. Ліквідація особистої залежності селян від земле­власників після селянської реформи 1861 сприяла подальшому зро­стан­ню міст і міського населе­н­ня. Унаслідок пошукових робіт під керівництвом академіків Академія наук СРСР та УРСР О. Карпинського (у Соледарі — погру­д­дя) у 2-й половині 19 столі­т­тя виявлено величезні поклади камʼяної солі в Бахмутській улоговині. Роз­виток камʼяновугільної промисловості регіону повʼязаний з діяльністю рудо­знавців Г. Капустіна та В. Лодигіна, які 1721 від­крили перші вугільні родовища по­близу Бахмута. Ві­домості про значні поклади вугі­л­ля царський двір уперше одержав від козаків. Його викори­ста­н­ня населе­н­ням для побутових потреб з пластів, що виходили на поверх­ню землі, зафіксовано на­прикінці 17 столі­т­тя, промисловий видобуток роз­почато на­прикінці 18 столі­т­тя. Однак, порівняно із західноєвропейськими, перші донбаські шахти були над­звичайно примітивними. На початку 19 столі­т­тя діяли селянські копальні у селах Зайцеве Бахмутського повіту, Олександрівка (нині у межах Донецька). Серед власників шахт — брати Рутченки, Риков, Карпов, Кравченко, Котляревські. 1839 вугі­л­ля видобували в 14 місцях сучасних Діапазон освіти, зокрема у ра­йоні Селидова, Щербинівських хуторів, Микитівки. 1867 закладено велику шахту в Горлівці. 1870 у Донецькому краї видобуто вже 15,6 млн пудів. Систематичне ви­вче­н­ня вугільних покладів тут проводили вчені-геологи Л. Лутугін, Ф. Чернишов, П. Лебедєв. У 2-й половині 1860-х років створено перші геологічні карти. 1895 у Макіївці від­крито першу на Донбасі збагачувальну фабрику потужністю 60 т на годину, 1905 споруджено під­земну електричну від­катку, 1908 — перші електричну під­йомну машину та під­йомник породи на терикон. У 1890-х роках 2 найбільші камʼяновугільні копальні — Рутченківська та Новоросійська товариства — давали понад 20 % усього видобутку вугі­л­ля в басейні. Продаж вугі­л­ля став однією із головних статей місцевої торгівлі. На­прикінці 18 столі­т­тя в Маріуполі, Словʼянську та Бахмуті від­бувалося по 4 ярмарки на рік. Важка індустрія області почала роз­виватися в 1870-х роках від часу побудови залізниць. Першу залізничну лінію прокладено 1869, це була ділянка Курсько–Харківсько–Азовської залізниці, що сполучала місто Ростов і центральні губернії Росії з Горлівкою. 1872–82 споруджено Костянтинівські, Донецькі і Маріупольські лінії, що сполучили більшість міст і великих селищ нинішніх Діапазон освіти між собою та з промисловими центрами України й Росії. 1884 Катерининська залізниця зʼ­єд­нала Донбас з Криворіж­жям. На зро­ста­н­ня донецької індустрії також впливав іноземний капітал, насамперед французький, а також бельгійський, німецький, британський та інші. Іноземні акціонери організували трести «Продвугі­л­ля» (1904 йому належало 75 % видобутку вугі­л­ля в Донбасі) і «Продмет». 1872 акціонерне «Новоросійське товариство камʼяновугільного, залізоробного і рейкового виробництва», роз­порядником якого 1869–89 був британець Дж. Юз, у межах сучасного Донецька заснувало перший металургійний завод, який через 20 років став одним із найбільших у Російській імперії (нині ЗАТ «“Донецьк­сталь” Металургійний завод»). 1894 задуто першу домну чавуноплавильного, залізоробного й сталеливарного заводу з механічною фабрикою французького акціонерного «Донецького товариства залізоробного й сталеварного виробництва», 1898 — Торецького сталеливарного і механічного заводу бельгійського акціонерного «Торецького сталеливарного і механічного анонімного товариства» (1920 їх обʼ­єд­нано в Торецький сталеливарний і механічний завод ім. К. Ворошилова, нині ВАТ «Дружківський завод металевих виробів»), 1895 — Петровського металургійного заводу російсько-бельгійського акціонерного товариства (нині ВАТ «Єнакієвський металургійний завод»), 1897 — металургійного заводу бельгійського акціонерного «Товариства залізо­прокатних заводів» (нині ВАТ «Костянтинівський металургійний завод»). 1898 отримано перший чавун у домен­ній печі машинобудівного заводу німецької фірми «В. Фіцнер і К. Гампер» (від 1933 — Старокр­аматорський машинобудівний завод і Кр­аматорський металургійний завод, нині обидва — ВАТи), 1896 введено в дію металургійний завод «Нікополь» французького акціонерного «Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства», 1899 — металургійний завод «Провіданс» бельгійської акціонерної компанії «Російський Провіданс» (від 1920 — Маріупольські обʼ­єд­нані металургійні заводи, нині ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Іл­ліча»), металургійний завод «Уніон» (нині ЗАТ «Макіївський металургійний завод»). 1899 Юзівські, Петровські, заводи «Уніон», «Нікополь», «Провіданс» виплавляли 35,1 млн пудів чавуну (близько 17,5 тис. робітників). У Костянтинівці іноземні під­приємці заснували склозавод, у Словʼянську — содові під­приємства. На­прикінці 19 столі­т­тя сформувався Пів­ден­ний гірничо-промисловий район і його складові частини — Бахмутські, Горлівсько-Щербинівські, Юзівські та інші гірничі округи. Завдяки швидкому роз­витку гірничої промисловості в Донбасі та залізорудної в Кривому Розі (нині Дні­пропетровська область) він пере­творився на найбільший вугільно-металургійний район Росії (пізніше О. Блок назве його «Новою Америкою»). На­прикінці 19 — на початку 20 столі­т­тя помітний внесок у становле­н­ня металургії зробили ві­домі фахівці М. Курако (засновник школи доменщиків — «куракінської академії») та І. Бардін. На початку 20 столі­т­тя почали виникати під­приємства коксохімічних і машинобудівних галузей. Роз­виток промисловості су­проводжувало зро­ста­н­ня населе­н­ня краю. 1863 на тій частині території сучасних Діапазон освіти, що входила до Катеринославської губернії, проживало 200 тис. осіб. За даними 1-го Всеросійського пере­пису населе­н­ня 1897, на території Бахмутського та Маріупольського повітів налічувалося 586,5 тис. осіб, 1915 у цих повітах мешкало вже близько 1 млн осіб. Формува­н­ня промислового пролетаріату Донбасу від­бувалося здебільшого за рахунок роз­ореного селянства. На­прикінці 19 столі­т­тя шахтарський склад поповнили вихідці з Тамбовської, Тульської, Орловської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній. Внаслідок міграційних процесів пере­важно з російських губерній (лише 1871 у Донбас прибуло 82,5 % робітників з чорноземного центру) край по­ступово ставав найбільш зрусифікованою частиною України. Перед 1-ю світовою війною населе­н­ня, яке мешкало в межах сучасної області, обслуговували 34 лікарняні заклади та 157 лікарів. Ще в ті часи були зафіксовані аварії на шахтах з великою кількістю жертв. Так, 1898 під час вибуху газу на руднику «Іван» загинуло 60 осіб, 1908 на Риковській шахті — 274 особи, 1912 на шахті «Італійка» — 118 осіб. Спо­стерігався й масовий травматизм на металургійних під­приємствах. Тільки в рік пуску заводу «Уніон» травмовано 634 робітники. На­прикінці 1880-х років край від­відав Д. Менделєєв, який досліджував стан повітря по­близу великих шахт і під­приємств. Через важкі умови життя та праці робітників час від часу від­бувалися страйки. Велика хвиля страйків охопила Донбас під час російської революції 1905. У грудні того ж року у Горлівці від­бувся збройний ви­ступ робітників, який жорстоко придушили жандармерія та війська. На початку 1910-х років у Бахмутському і Маріупольському повітах працювало 379 початкових шкіл, де на­вчалося близько 15 тис. учнів, з середніх на­вчальних закладів функціонували 4 комерційні училища в Юзівці (назва Донецька до 1924), Горлівці, Бахмуті, Макіївці та кілька гімназій, у Горлівці діяло штейгерське училище, у Макіївці — школа десятників. Викладали пере­важно російською мовою. Від березня 1917 робітництво Донбасу, яке за своїм складом було наполовину російським, охопили російські ліві течії — есери, меншовики, більшовики. Українські партії мали не­значний вплив. У ході Визвольних змагань 1917–21 влада неодноразово змінювалася. На початку 1918 на Лів­обережній Україні, зокрема й на території сучасних Діапазон освіти, за допомогою військових частин, надісланих з Москви (група О. Єгорова), владу встановили донбаські більшовицькі організації, очолені Артемом (Ф. Сергєєв), К. Ворошиловим, О. Пархоменком. Створеній червоній гвардії протистояли війська донських козаків під керівництвом О. Каледіна (зі Сходу) та Українська Центральна Рада (із Заходу). За адміністративно-територіальним поділом Української Народної Республіки, затвердженим 6 березня 1918 Українська Центральна Рада, територія сучасної області роз­ділена між трьома землями: Азовською з центром у Маріуполі, Донеч­чиною з центром у Словʼянську та Половецькою з центром у Бахмуті. У лютому–квітні 1918, коли під тиском німецьких і українських військ більшовики залишили територію України, тут проголошено формальну владу Донецько-Криворізької Радянської Республіки. 8 серпня 1918 уряди Української Держави та Дону під­писали договір про основні принципи дво­сторон­ніх від­носин. Ним затверджено східний кордон України по лінії межі Катеринославської губернії з деяким пере­суне­н­ням на Схід по­близу Маріуполя. Влада Директорії тут тривала недовго, на початку 1919 Донбас знову захопили більшовицькі війська, до кінця травня того ж року — Добровольча армія А. Денікіна. У ході боїв між Червоною армією та денікінцями у багатьох містах по кілька разів змінювалася влада. Водночас на Приазовʼї діяли числен­ні загони Н. Махна, які протягом 1919, будучи союзниками Червоної армії, двічі здобували Маріуполь. У грудні 1919 — січні 1920 більшовицькі війська остаточно утвердили радянську владу в краї. Воєн­ні дії 1918–20 мали досить негативний вплив на роз­виток промисловості. Близько половини шахт були затоплені або завалені (з 1816 копалень діяло 959), тут працювала лише третина довоєн­ної кількості гірників. З низки металургійних під­приємств функціонував (не на повну потужність) тільки Єнакієвський завод. Порівняно з довоєн­ним станом 1920 видобуток вугі­л­ля впав до 4,6 млн т, випуск метало­продукції скоротився до 0,5 %. Попереднього рівня в краї досягнуто 1928–29. На початку 1920-х років тут роз­почато націоналізацію промислових під­приємств, будівництво коксохімічних і машинобудівних заводів, рекон­струкцію за­старілих і будівництво нових шахт, модернізацію вугільної промисловості загалом. Через брак коштів на від­новле­н­ня видобуток вугі­л­ля в ті роки зосереджено на найбільших шахтах, 1925 їхня кількість зменшилася до 238. Однією із вирішальних умов успішної від­будови стала електрифікація Донбасу. 1926 введено в дію першу, 1928 — другу чергу Штерівської Державна ра­йон­на електрична станція, згодом — Зуївську Державна ра­йон­на електрична станція, місцеві електро­станції в Артемівську, Маріуполі, селищі Щербинівка. 1934 стали до ладу найпотужніший у світі Новокр­аматорський машинобудівний завод (нині ЗАТ), Маріупольський металургійний комбінат «Азов­сталь», на якому працювали дві найпотужніші в СРСР 250-тонні мартенівські печі. Нові цехи та агрегати споруджено на Маріупольські ім. Іл­ліча, Сталінські, Єнакієвські, Макіївські металургійних заводах. Велике господарське значе­н­ня мало заверше­н­ня 1937 будівництва магістралі Донбас–Москва протяжністю 1100 км. Також роз­ширено та реконстру­йовано Ясинуватські, Дебальцівські і Краснолиманські залізничні вузли, побудовано перші в СРСР механізовані гірки на станціях Красний Лиман та Дебальцеве. Завдяки успішному здійснен­ню рекон­струкції область пере­творилася на одну з найважливіших баз індустріалізації СРСР. Як і до 1-ї світової війни населе­н­ня по­ступово знову почало зро­стати, пере­важно за рахунок пере­селенців з Росії. Поряд з від­будовою промисловості в шахтарському краї прослідковувався також бурхливий роз­виток освіти. Зро­стала мережа загальноосвітніх і професійно-технічних шкіл, різних курсів. Доросле населе­н­ня здобувало освіту у школах лікнепу. 1921 у Юзівці заснований гірничо-механічний технікум (від 1926 — гірничий ін­ститут, нині Донецький національний технічний університет) та робітфак при ньому, 1923 — Кр­аматорський машинобудівний технікум. 1 січня 1923 у Донецькій губернії роз­почалася перед­бачена планом Наркомосу українізація, внаслідок якої лише 1924 кількість україномовних шкіл зросла з 7-ми до 181. 1932 таких шкіл у Донбасі вже налічувалося 1769. Цей період на Донеч­чині, як і по всій Україні, завершився з при­значе­н­ням у січні 1933 секретаря Центральний Комітет Комуністична партія (більшовиків) України П. Постишева та самогубством наркома освіти М. Скрипника (уродженець міста Ясинувата). Від­тоді тут роз­почався зворотний процес — масовий пере­хід шкіл на російську мову викла­да­н­ня (на­прикінці 1980-х років у Діапазон освіти з 1217 шкіл з українською мовою на­вча­н­ня працювало лише 105, у 1970-х роках у Донецьку вже не було жодної). У 1920-х роках роз­почато будівництво сотні тисяч житлових споруд (1925 для шахтарів «Донвугі­л­ля» зведено 1300 дво- та триповерхових будинків), закладів культури, медичних установ.

Вагоме місце в економіці Д. о. й нині посідає промисловість. Наявність паливно-енергетичних і мінерально-сировин­них ресурсів й надалі сприяють тут роз­витку промислового комплексу з високою концентрацією галузей важкої промисловості, наукової та соціальної інфра­структури. В області пере­важають металургійні (49 %) і паливно-енергетичні (23,5 %) комплекси та загалом виробляється пʼята частина від загальнодержавного обсягу промислової продукції (з випуску основних видів Д. о. посідає перші та провід­ні місця в Україні). Понад половину промислового виробництва припадає на 2 найбільших промислових центри — Донецьк (18 %) та Маріуполь (37 %).

Д. о. є основним по­стачальником коксохімічної сировини (камʼяне вугі­л­ля основних марок, анрацит) на ринку України. Станом на січень 2008 без­посередньо Міністерству вугільної промисловості України тут під­порядковано 60 шахт і ша­хто­управлінь, які входять до складу державних під­приємств з видобува­н­ня вугі­л­ля Горлівське «Артемвугі­л­ля», «Дзержинськвугі­л­ля», «Добропі­л­лявугі­л­ля», «Жовтеньвугі­л­ля» (Кіровське), «Красноармійськвугі­л­ля» (Димитров), «Макіїв­вугі­л­ля», «Орджонікідзевугі­л­ля» (Єнакієве), «Селидів­вугі­л­ля», «Сніжнеантрацит», «Торезантрацит», «Шахтарськантрацит», Донецької вугільної енергетичної компанії; 13 шахт і ша­хто­управлінь (8 — шахти 3-ї групи) є само­стійними державними під­приємствами. Працюють 30 під­приємств недержавної форми власності, серед найпотужніших — Засядька О. імені Шахта, «Красноармійська-Західна № 1», «Комсомолець Донбасу»; близько 50 пере­бувають на різній стадії узгодже­н­ня проєктної документації або здійснюють під­готовчі роботи. Кількість діючих очисних вибоїв (при плані 191) складає 170. З початку 2008 в дію введено 86 нових (при плані 108), вибуло з роботи 89 (при плані 85) вибоїв. Середнє навантаже­н­ня на вибій на шахтах області — 418 т на добу, з навантаже­н­ням понад 1 тис. т на добу працює 20 очисних вибоїв. Загальна довжина очисної лінії 28,7 км. У різній стадії ліквідації знаходяться 58 шахт і 2 збагачувальні фабрики. 2007 вуглевидобувні під­приємства Д. о. видали 34,2 млн т вугі­л­ля (103 % до зав­да­н­ня; 2006 — 36,4 млн т), зокрема коксівного — 20,1 млн т (112,7 % до зав­да­н­ня; 2006 — 21,9 млн т), енергетичного — 14,1 млн т (92,8 % до зав­да­н­ня; 2006 — 14,6 млн т), проведено 229,0 км під­готовчих виробок (на 34,3 км менше зав­да­н­ня; 2006 — 226,1 км), середньооблікова чисельність їхніх працівників склала 144,4 тис. осіб (на 15,1 тис. менше роз­рахункового значе­н­ня; 2006 — 149,8 тис.), робітників з видобува­н­ня вугі­л­ля — 102,9 тис. осіб (на 13,6 тис. менше роз­рахункового значе­н­ня; 2006 — 107,5 тис.). 2006–07 середньомісячна продуктивність праці шахтаря становила 23,0–24,1 т. Зольність видобутого 2007 вугі­л­ля становить 39,8 %, що на 0,5 % більше встановленої норми. Геологічні умови роз­робле­н­ня вугі­л­ля в краї характеризуються різними ступенями складності залежно від потужності пластів (0,5–2,0 м), наявності тектонічних порушень, освоє­н­ням глибоких горизонтів і під­вище­н­ням тиску, високою газонасиченістю пластів. Балансові запаси вугі­л­ля — близько 10 млрд т, зокрема коксівного вугі­л­ля — 56 %, антрациту — 12 %. Виробничі потужності вугледобувних під­приємств становлять 56,6 млн т вугі­л­ля. Питома вага його видобутку шахтами Д. о. в загальному обсязі України — 55 %, вугі­л­ля для коксува­н­ня — близько 80 %. 2007 загальний травматизм на вугільних під­приємствах області склав 3963 випадки, порівняно з 2006 збільшився на 130. У 2006 на шахтах усіх форм власності сталося 95 смертельних випадків, 2007 — 203. Найбільша кількість аварій з людськими жертвами — на шахті ім. О. Засядька: у травні 1999, серпні 2001, червні 2002, вересні 2006, листопаді та грудні 2007 (загинуло 5 рятувальників та 100 шахтарів, десятки людей травмовано).

Електро­енергетика пред­ставлена єдиним комплексом генеруючих, мережних, ремонтно-технічних виробництв. Основними операторами ринку електро­енергії є ВАТ «Донбас­енерго» у складі Старобешівської та Словʼянської ТЕС, ТОВ «Схід­енерго» у складі Курахівської і Зуївської ТЕС, структурний під­роз­діл ВАТ «Центр­енерго» Вуглегірська ТЕС й Миронівська ТЕС ВАТ «Донецькобл­енерго». Встановлена потужність (9,0 тис. МВт) 6-ти ТЕС здатна також забезпечити потреби в електро­енергії інших регіонів. На ринку природного газу області 2007 працювало 56 по­стачальників, найбільший з яких — ЗАТ «Укргаз­енерго» (понад 89 % від загального обсягу по­стача­н­ня).

У чорній металургії області працюють 11 металургійних, 39 з виробництва металевих виробів, 7 коксохімічних, 13 вогнетривких, 3 флюсовидобувних під­приємств, які забезпечують майже 75 % виробництва в Україні вогнетривкої продукції (магнезіальні, алюмосилікатні, динасові вогнетриви, неформовані та молоті матеріали), близько 50 % — чавуну, сталі, прокату чорних металів, коксу, 25 % — сталевих труб. На них зосереджена чверть основних засобів промисловості та промислово-виробничого персоналу області. Провід­ні під­приємства галузі: металургійні комбінати ім. Іл­ліча та «Азов­сталь», Макіївський, Єнакієвський металургійні заводи, «Донецьк­сталь», Дружківський завод металевих виробів, ВАТи — «Харцизький трубний завод», «Силур» (м. Харцизьк), «Донецький метало­прокатний завод», «Авдіївський коксохімічний завод», «Макіївський коксохімічний завод», «Ясинівський коксохімічний завод», «Донецьк­кокс», «Великоанадольський вогнетривкий комбінат», «Часово-ярський вогнетривкий комбінат», «Кіндратівський вогнетривкий завод», «Красногорівський вогнетривкий завод», «Пантелеймонівський вогнетривкий завод», «Докучаєвський флюсо-доломітний комбінат», «Комсомольське рудо­управлі­н­ня», «Новотроїцьке рудо­управлі­н­ня», ЗАТ «Єнакієвський коксохім­пром». 2007 у Д. о. вироблено: чавуну — 16,5 млн т (110,6 % до 2006), сталі — 19,9 млн т (104,8 %), прокату товарного — 17,6 млн т (105,3 %), готового прокату чорних металів — 10,6 млн т (104,4 %), труб сталевих — 0,59 млн т (87,2 %), вогнетривкої продукції — 641,3 тис. т (105,1 %). Збільше­н­ня обсягів виробництва основних видів метало­продукції від­булося за рахунок введе­н­ня нових потужностей, по­жвавле­н­ня внутрішнього ринку метало­спожива­н­ня та сприятливої конʼюнктури світового ринку. Скороче­н­ня виробництва труб в області об­умовлене зменше­н­ням замовлень з боку РФ. Авдіївський коксохімічний завод — монополіст з виробництва фталевого ангідриту та пекового коксу; Єнакієвський коксохім­пром — сульфовугі­л­ля; коксохімічне виробництво комбінату «Азов­сталь» — газової сірки. У кольоровій металургії області зосереджені основні в Україні виробництва свинцю (ЗАТ «Свинець», Костянтинівка), твердих сплавів на основі заліза, нікелю, кобальту, порошків на основі заліза, порошкової стрічки та дроту (ВАТ «Торезтвердо­сплав»), прокату кольорових металів і сплавів на основі міді та алюмінію (ВАТ «Артемівський завод з обробки кольорових металів»). У хімічній та нафтохімічній промисловостях працюють 36 під­приємств різної спеціалізації. Вони виробляють полістирол, різноманітні кислоти, фармацевтичну та для потреб ВПК продукцію, товари побутової хімії, забезпечують близько чверті загального обсягу випуску в Україні мінеральних добрив, третини синтетичного аміаку та сірчаної кислоти. Провід­ним під­приємством галузі є ВАТ «Концерн “Стирол”» (Горлівка), яке випускає 80 % хімічної продукції в області та входить до десятки найпотужніших у світі виробників аміаку й азотних добрив. Д. о. має досить роз­винутий комплекс промисловості будівельних матеріалів (близько 15 % від загальноукраїнського обсягу виробництва). Основні види продукції: клінкер та цемент різних видів і марок, будівельне скло, цегла, шлако­блоки, тротуарна плитка, гранітний щебінь, будівельне вапно та гіпс, різноманітні теплоізоляційні матеріали. Під­приємства з виготовле­н­ня будівельних матеріалів роз­ташовані в Артемівську, Соледарі, Кр­аматорську, Костянтинівці, Словʼянську, Амвросіївській (ВАТ «Донцемент»), Артемівському та Ясинуватському ра­йонах.

У загальному обсязі виробництва машинобудівної галузі області 34 % випуску продукції належить ВАТ «Азовмаш» (Маріуполь), 19,6 % — Новокр­аматорського машинобудівного заводу, 18,1 % — ЗАТ «Горлівський машинобудівник», ВАТам — «Дружківський машинобудівний завод», «Донецькгірмаш», «Ясинуватський машинобудівний завод». Випуском складнопобутової техніки зайняті АТ «Норд» (Донецьк), ВАТи — «Ґрета» (Дружківка), «Електропобут­прилад» (Маріуполь), ЗАТ «Новогродівський машзавод», ТОВ «Донецький завод газової і побутової апаратури». Серед іншого — Старокр­аматорський машинобудівний завод, ВАТи — «Топаз», «Донбаскабель» (обидва — Донецьк), «Донецький завод “Точмаш”», «Донецький енергозавод», «Сніжнянський завод хімічного машинобудува­н­ня», «Словʼянський завод важкого машинобудува­н­ня», «Маріупольський завод “Авторадіатор”», «Кр­аматорський завод важкого вер­статобудува­н­ня», «Костянтинівський завод високовольтної апаратури», «Кр­аматорський завод важкого машинобудува­н­ня», «Ханжонківський завод двигунів» (Макіївка), ЗАТ «Горлівський завод будівельних машин», Сніжнянський машинобудівний завод ВАТ «Мотор-Січ». Вони повністю забезпечують потребу України в гірничо-прохідницькому устаткуван­ні, виробляють майже 100 % загальнодержавного обсягу холодильників побутових, 74 % — пральних машин.

Важливе місце в промисловому комплексі області посідає харчова та пере­робна промисловості. Провід­ні галузі: мʼясна, молочна, борошномельна, плодоовочеконсервна, кондитерська, макарон­на, олієжирова, лікеро-горілчана, пиво-без­алкогольна, рибна і рибопереробна, соляна. Основні під­приємства: ВО «Артемсіль», кондитерські компанії «АВК» та «Конті», Маріупольська кондитерська фабрика компанії «Roshen», Маріупольський рибоконсервний комплекс, ЗАТи — «“Сармат” Донецький пивоварний завод», «Артемівський завод шампанських вин», «Донецька макарон­на фабрика», «“Славолія” Словʼянський масложировий комбінат», ВАТ «Харцизький завод харчових концентратів». Серед галузей легкої промисловості найбільше значе­н­ня мають текс­тильні (ТОВ «Донецьке виробниче обʼ­єд­на­н­ня “Текс­тиль-Контакт-Донбас”»), трикотажна (ТОВ «Шахтарський трикотаж»), швейна (ВАТ «“Донбас” Донецьке виробничо-торговельне під­приємство»), шкіряно-взут­тєва (Донецьк, Макіївка, Горлівка, Шахтарськ, Артемівськ). З виготовле­н­ня фарфорових виробів спеціалізується ТОВ «Дружківський фарфоровий завод». Деревооб­робна та целюлозно-паперова промисловості працюють на привозній сировині, серед найбільших центрів — Донецьк, Словʼянськ («Самоцвіти» Словʼянська олівцева фабрика), Торез (Торезький целюлозно-паперовий комбінат), Костянтинівка, Артемівськ. До початку 2000-х рр. працював Донецький завод іграшок — одне з провід­них під­приємств з виготовле­н­ня іграшок у СРСР.

2003–07 вироблено 293,8 тис. т ковбасних виробів, 618,5 тис. т мʼясних напів­фабрикатів, 1,6 млн т нерафінованої соняшникової олії, 179,4 тис. т рідкого обробленого молока, 10,7 тис. т вершкового масла, 262,2 тис. т кисломолочних продуктів, 25,6 тис. т крупів, 1,2 млн т хлібобулочних виробів, 18 млн дал без­алкогольних напоїв, 100 млн м2 бавовняних тканин, 839,5 тис. шт. костюмів, 7 млн 321,1 тис. шт. спіднього трикотажу, 3 млн 52,5 тис. пар взу­т­тя, 15 млн 875,7 тис. шт. посуду та інших господарсько-побутових виробів з фарфору, 4 млн 742,4 тис. шт. побутових холодильників, 833,8 тис. шт. пральних машин, 2 млн 327,7 тис. шт. кухон­них газових плит.

В області зареєстровано 26 тис. під­приємств малого бізнесу, або 86 % від загальної кількості субʼєктів господарської діяльності. 2006 у сфері малого під­приємництва реалізовано продукції, робіт і послуг на суму 7,5 млрд грн, що становить 2,8 % від загального обсягу виробництва.

У Д. о. при­скореними темпами роз­вивається інфра­структура телекомунікацій. Є можливість роз­шире­н­ня викори­ста­н­ня мобільних телефонів, стільникового і пейджингового звʼязку. Низка компаній надає клієнтам до­ступ до Інтернету. Від 1995 діє компанія «DCC» — єдиний оператор стільникового звʼязку з головним офісом за межами Києва.

Сільське господарство області має в користуван­ні понад 2 млн га сільськогосподарських угідь, з них орних земель — 1,7 млн га. В АПК унаслідок реформува­н­ня 426 КСП створено 625 агроформувань ринкового типу. Функціонує 1,7 тис. фермерських господарств. Головні зернові культури: озима пшениця, ярий ячмінь, кукурудза; технічні — соняшник; кормові — коренеплоди, багаторічні й однорічні трави, кукурудза на зелений корм і силос. Роз­винуто овочівництво, баштан­ництво, садівництво (яблуні, груші, вишні, черешні), ягідництво; свинарство, птахівництво (здебільшого в приміських зонах), скотарство молочного і молочно-мʼясного напрямів. На 1 січня 2008 поголівʼя великої рогатої худоби становило 179,6 тис. (корів — 85,6 тис.), свиней — 351,1 тис., овець і кіз — 78,6 тис., птиці — 11 005,0 тис. 2007 під зерновими та зернобобовими культурами пере­бувало 745,2 тис. га, цукровими буряками (фабричними) — 1,9 тис. га, соняшниками — 408,4 тис. га, картоплею — 63,3 тис. га, овочами від­критого ґрунту — 29,9 тис. га, кормовими культурами — 164,0 тис. га; вироблено 105,7 тис. т мʼяса всіх видів (у забійній вазі), 404,6 тис. т молока всіх видів, 1319,9 млн шт. яєць, 147 т вовни, 1187,4 тис. т зернових та зернобобових культур (у вазі після доробки), 17,9 тис. т цукрових буряків, 491,8 тис. т насі­н­ня соняшнику (у вазі після доробки), 621,1 тис. т. картоплі, 453,8 тис. т картоплі, 93,0 тис. т плодів і ягід. У січні–червні 2008 рибні господарства виловили 6297,7 т риби.

Д. о., як один з найбільших субʼєктів зовнішньо­економічної діяльності в Україні, по­стійно нарощує свій потенціал. За зовнішньоторговельним оборотом посідає 3-е м., її екс­порт складає 70 %, з них 40 % забезпечують маріупольські металургійні комбінати ім. Іл­ліча та «Азов­сталь». Під­приємства та організації Донеч­чини мають партнерів більш ніж у 120 країнах світу. У сферу між­народного спів­робітництва залучені регіони держав Європи, СНД, Пів­ден­но-Східної Азії. Головними зовнішньоторговельними партнерами є РФ (26,9 % від загального обсягу екс­порту області), Туреч­чина (11,7 %), Італія (9,2 %), Єгипет (3,2 %), Польща (2,7 %), Індія (2,52 %), Білорусь (2,1 %). За січень–квітень 2007 зовнішньоторговельний товарообіг склав 4,4 млрд дол. США. Зберігається тенденція збільше­н­ня надходжень в економіку області прямих іноземних інвестицій, загалом формува­н­ня сприятливого інвестиційного клімату. На початку 2007 обсяг прямих іноземних інвестицій досяг 837,1 млн дол. США. Серед найбільших держав-інвесторів — Кіпр, США, Велика Британія, Німеч­чина, Італія, Австрія. З метою залуче­н­ня інвестицій у грудні 1998 прийнято Закон України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області». Від­повід­но до нього були створені терміном на 60 р. спеціальні економічні зони «Донецьк» і «Азов», введено на 30 р. спеціальний режим інвестиційної діяльності та на­дано статус території пріоритетного роз­витку 26-ти містам і 7-ми р-нам. 2005 і 2006 Законами України «Про державний бюджет» на від­повід­ні роки його основні норми скасовано.

Транс­порт­на мережа Д. о. забезпечує сьому частину вантажних і девʼяту пасажирських пере­везень України. На Донецьку залізницю припадає майже 45 % загального обсягу навантаже­н­ня Укрзалізниці та 15 % від­правлень пасажирів. Вона обслуговує виробничо-господарський комплекс і населе­н­ня Донецької, Луганської, частково — Дні­пропетровської, Запорізької і Харківської обл. Донецьк має залізничне сполуче­н­ня з великими вузловими станціями України та РФ, зокрема з Києвом, Львовом, Одесою, Харковом, Сімферополем, Москвою, С.-Петербургом. Довжина колії залізниці становить 2,9 тис. км. За якістю автомобільних дороги області належать до вищих категорій. Внутрішньоміські та шосейні магістралі оснащені мережею сучасних автозаправних станцій. У Д. о. діють сервісні станції з продажу, ремонту та обслуговува­н­ня автомобільної техніки всіх значних виробників автомобілів світу. 555 міських, 528 приміських і 640 між­міських маршрутів обслуговує 15 333 автобусів і мікроавтобусів. Зареєстровано 6690 автомобілів таксі. У Донецьку та Маріуполі (структурний під­роз­діл комбінату ім. Іл­ліча) роз­ташовані аеропорти, які мають статус між­народних і пропонують повний спектр митних послуг. У Кр­аматорську — пасажиро-транс­порт­ний аеро­дром. 90 % усіх авіаперевезень Донецького регіону здійснює комунальне під­приємство «Авіакомпанія “Донбасаеро”» (1-е м. в Україні за обсягом внутрішніх пере­везень, 11 % загальноукраїнського ринку загалом). Один із найбільших портів України — Маріупольський морський порт. Повний комплекс митних послуг і висока якість систем комунікацій роблять його важливим імпорт­но-екс­порт­ним центром регіону. Він щорічно обробляє понад 14 млн т вантажів, 17 портових причалів дають змогу при­ймати судна довжиною 240 м і осадкою 8 м. Пропускна спроможність становить 99 %. У січні–червні 2008 залізничним транс­портом пере­везено 23 581,4 тис., автомобільним — 258 018,0 тис., авіаційним — 251,4 тис., тролейбусним — 116 767,8 тис., трамвайним — 105 587,4 тис. пасажирів, залізничним, автомобільним, авіаційним транс­портами — 82 502,7 тис. т вантажу.

Потужна промисловість з пере­важа­н­ням важкої індустрії, нехтува­н­ня протягом тривалого періоду обʼєктивними законами роз­витку та від­творе­н­ня природно-ресурсного комплексу в по­єд­нан­ні з недо­статністю правових механізмів сприяли погіршен­ню екологічної ситуації в регіоні. Нині за різними видами техноген­ного навантаже­н­ня Д. о. має одні з найвищих показників в Україні. Вона посідає 1-е м. за обсягами щорічних викидів у атмо­сферу (2403,5 тис. т, 1/3 від загальної кількості в Україні), комунальних (542,9 тис. т) та промислових (1648,7 тис. т) стоків, твердих від­ходів (382,8 тис. т).

У Д. о. діють (2008) 89 вищих на­вчальних закладів (223 902 студенти), з них 62 — І–ІІ та 27 (державної форми власності — Донецький технічний університет, Донецький національний університет, Донецький національний медичний університет ім. М. Горького, Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, Донецький державний університет управлі­н­ня, Маріупольський державний гуманітарний університет, Приазовський державний технічний університет, Словʼянський державний педагогічний університет, Донбаська національна академія будівництва і архітектури, Донбаська державна машинобудівна академія, Донецька державна музична академія ім. С. Прокофʼєва, Горлівський державний педагогічний ін­ститут іноземних мов, Донецький державний ін­ститут здоровʼя, фізичного вихова­н­ня і спорту) — ІІІ–ІV рівнів акредитації; 1210 загальноосвітніх на­вчальних закладів, з них 31 гімназія, 30 ліцеїв, 77 на­вчально-виховних комплексів, 2 колегіуми, 19 загальноосвітніх шкіл-інтернатів, 9 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт, 7 санаторних шкіл-інтернатів, 30 спеціальних шкіл-інтернатів; 120 професійно-технічних на­вчальних закладів (Артемівське музичне училище ім. І. Карабиця, Донецьке вище училище олімпійського резерву ім. С. Бубки, Донецьке музичне училище, Донецьке училище культури, Донецьке художнє училище, Маріупольське музичне училище, Шахтарський кінотехнікум); 1139 до­шкільних закладів. Українською мовою на Донеч­чині на­вчається 29,5 % школярів (у Донецьку — 17,1 %, Маріуполі — 14,7 %). Від 1965 функціонує орган між­ві­домчої ко­ординації науково-технічного роз­витку Донбасу (сфера діяльності охоплює також і Луган. обл.) — Донецький науковий центр НАНУ та Міністерства освіти і науки України, до складу якого входять 15 установ НАНУ, 140 галузевих науково-дослідних, проект­но-кон­структорських і технологічних організацій, 34 вищі на­вчальні заклади ІІІ–ІV рівнів акредитації. Загалом в області — 74 організації, які виконують наукові дослідже­н­ня (7561 науковець: докторів наук — 734, кандидатів наук — 4820). Серед провід­них наукових установ — Донецький фізико-технічний ін­ститут ім. О. Галкіна НАНУ, Економіки промисловості Ін­ститут НАНУ, Економіко-правових досліджень Ін­ститут НАНУ, Прикладної математики і механіки Ін­ститут НАНУ, Про­блем штучного інтелекту Ін­ститут НАНУ та Міністерства освіти і науки України, Фізики гірничих процесів Ін­ститут НАНУ, Фізико-органічної хімії і вуглехімії Ін­ститут ім. Л. Литвиненка НАНУ, Гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи Український державний науково-дослідний і проект­но-кон­структорський ін­ститут НАНУ, «Автоматгірмаш ім. В. Антипова», Вибухозахищеного та рудникового електрообладна­н­ня Український науково-дослідний ін­ститут, Гірничої механіки Науково-дослідний ін­ститут ім. М. Федорова, «Донецький ін­ститут з проектува­н­ня організації шахтного будівництва та під­приємств будівельної галузі», «Донді­провуглемаш», Донецький державний науково-дослідний і проект­ний ін­ститут кольорових металів, Донецький державний науково-дослідний ін­ститут чорної металургії, Донецький ін­ститут агро­промислового виробництва УААН, Донецький науково-дослідний вугільний ін­ститут, Донецький науково-дослідний ін­ститут комплексної автоматизації, Комплексний науково-дослідний, проект­но-кон­структорський ін­ститут з про­блем центрального ра­йону Донбасу, Макіївський державний науково-дослідний ін­ститут з без­пеки робіт в гірничій промисловості, Медико-екологічних про­блем Донбасу та вугільної промисловості Науково-дослідний ін­ститут, Невід­кладної і від­новної хірургії Ін­ститут ім. В. Гусака, «Ре­спіратор».

Система охорони здоровʼя пред­ставлена широкою мережею обласних, міських і ра­йон­них лікарень, діагностичних центрів, спеціалізованих клінік і амбулаторій, станцій і від­ділень швидкої допомоги тощо (264 лікарняних, 676 лікарняних амбулаторно-поліклінічних закладів). Жителів обслуговують 21,1 тис. лікарів та 46,5 тис. середніх медичних працівників. Ліжковий фонд складає 41,4 тис. од. Щорічно в стаціонарах лікується близько 1 млн осіб. На базі обласних лікувальних закладів функціонують спеціалізовані центри, зокрема опіковий, протипухлин­ний, для хворих з наслідками травм спин­ного мозку, мікрохірургії органів, ендо­скопічної хірургії, в яких за­стосовують найсучасніші технології. Є 19 санаторіїв і пансіонатів з лікува­н­ням, 45 санаторіїв-профілакторіїв, 50 будинків і пансіонатів від­починку, 251 база від­починку, 938 дитячих оздоровчих таборів; 70 готелів та ін. місць для тимчасового прожива­н­ня. Культурно-освітні послуги надають Донецька обласна академічна українська музично-драматична театр, Донецький обласний російський драматичний театр (Маріуполь), Донецький академічний державний театр опери та балету ім. А. Соловʼяненка, Донецький академічний обласний театр ляльок, Донецький обласний російський театр юного глядача (Макіївка), Донецька обласна філармонія, «Донбас» Заслужений ансамбль пісні і танцю; Донецький державний цирк «Космос»; Донецький обласний крає­знавчий музей (від­діли: Великоанадольський музей лісу, смт Комсомольський Волноваського ра­йону; Немировича-Данченка В. Меморіальний музей, с. Нескучне Великоновосілківського ра­йону; Прокофʼєва С. Музей, с. Красне Красноармійського ра­йону; Промисловості України Музей, Донецьк), Донецький обласний художній музей (від­діл — Народної архітектури, побуту та дитячої творчості Музей, с. Прелесне Словʼянського ра­йону), Артемівський крає­знавчий музей, Горлівський художній музей, Горлівки історії міста Музей, Горлівський музей мініатюрної книги ім. В. Разумова, Дебальцева історії міста Музей, Дружківський художній музей, Єнакієвого історії міста Музей, Кр­аматорська історії міста Музей, Кр­аматорський художній музей, Костянтинівський крає­знавчий музей, Красноармійський історичний музей, Макіївський художньо-крає­знавчий музей, Маріупольський крає­знавчий музей (від­діли: Народного побуту Музей, Греків Приазовʼя Музей історії і етно­графії, обидва — Маріуполь), Маріупольський міський центр сучасного мистецтва і культури ім. А. Куїнджі, Святогірський державний історико-архітектурний заповід­ник, Словʼянський крає­знавчий музей, Сніжнянський музей бо­йової слави, Торезький музей ім. О. Стаханова, Харцизька історії міста Музей, Волноваський крає­знавчий музей, Сєдова Г. Меморіальний музей (смт Сєдове Новоазовського ра­йону), Старобешівський меморіальний музей П. Ангеліної; 702 клуби і Будинки культури, 1059 бібліотек (Донецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. Н. Крупської, Донецька обласна наукова медична бібліотека). Набули широкої популярності між­народні конкурси молодих піаністів «На батьківщині Сергія Прокофʼєва», молодих вокалістів «Соловʼїний ярмарок», між­народні фестивалі дитячих балетних ви­став «Ґран па», словʼянського мистецтва «Квітневий благовіст», «Прокофʼєвська весна», оперного мистецтва «Золота корона», сучасної пісні «Донецькі самоцвіти», «Пісня без кордонів», балету «Зірки світового балету», гітарного мистецтва «Кришталеві струни», фортепіан­ного мистецтва «Піано-форум», Між­народний телевізійний фестиваль-конкурс ліричної пісні «Батьківський дім».

В області налічується 4,3 тис. памʼятників археології, історії, культури та монументального мистецтва. Встановлено низку памʼятників Т. Шевченку, О. Пушкіну, засновникам під­приємств, навколо яких у майбутньому по­стали нові міста (у Горлівці — П. Горлову, у Донецьку — Дж. Юзу), учасникам і загиблим під час воєн­них дій 1918–20 та 2-ї світової війни, партійним діячам, ліквідаторам аварії на ЧАЕС, жертвам голодомору; за 12 км від м. Сніжне на височині Савур-Могила — меморіальний комплекс на честь визволителів Донбасу від німецько-фашистських окупантів. Основні архітектурні памʼятки: в Артемівську — Свято-Миколаївська церква (1797), Свято-Іоано-Предтеченська церква-дзвіниця (1861), церква Всіх святих (поч. 20 ст.), одноповерховий будинок на вул. Радянська (18 ст.), колишні будинки земської управи (1896, нині технікум залізничного транс­порту) та Азово-Донського банку (1900); у с. Андріївка Великоновосілківського ра­йону — церква Різдва Богородиці (1795–97); у с. Василівка Амвросіївського ра­йону — Іоано-Богословська церква (1905); у Горлівці — Свято-Покровська церква (19 ст.), Миколаївський собор (1905); у Дебальцеві — залізничний вокзал (1878); у селах Зелене Добропільського ра­йону, Нескучне Великоновосілківського ра­йону, Прелесне Словʼянського ра­йону — садиби 19 ст., у смт Райгородок — 18 ст.; у с. Конькове Тельманівського ра­йону — Преображенська церква (1846); у Костянтинівці — Іоанівська церква (1898–1900); у с. Красне Красноармійського ра­йону — Свято-Петропавлівська церква (1840); у Маріуполі — будинок купецького зі­бра­н­ня (1887); у смт Ново­економічне Красноармійського ра­йону — церква Різдва Богородиці (1799); у с. Новомихайлівка Марʼїнського ра­йону — Михайлівська церква (1837); у с. Новотроїцьке Красноармійського ра­йону — Вознесенська церква (1893); у Святогірську — церква св. Миколи Чудотворця (1846, вівтар вирізаний у крейдяній скелі), собор Успі­н­ня Пресвятої Богородиці (1859–68), келії, трапезна з церквою Покрови Пресвятої Богородиці (1847–51), каплиці св. Кирила та Мефодія (дата побудови неві­дома), св. апостола Андрія Перво­зван­ного (не пізніше 1850), церква Всіх Святих Всесвятського скиту (дата побудови неві­дома), будинок настоятеля (1900), готель (1877) Свято-Успенської Святогірської лаври (під­земні печерні церкви: св. Іоана Предтечі, 16 ст., від­новлена 1851, площа 46 м2, вис. 3,5 м; преподобного Антонія і Феодосія Печерських, 15 ст., від­новлена 1846; Олексія чоловіка Божого, 1861, площа 90 м2, вис. 4 м; лавру описано в повісті А. Чехова «Пере­коти-поле»); у Словʼянську — Свято-Воскресенська церква (1720–80) та Олександра Невського (1897), залізничний вокзал (19 ст.), Лабораторний корпус (1901); у с. Урзуф Першотравневого ра­йону — Михайлівська церква (1874); у смт Ялта Першотравневого ра­йону — маяк (19 ст.); у смт Ясинівка Макіївської міськради — Свято-Миколаївський храм (19 ст.).

У Д. о. функціонує 90 стадіонів, 50 плавальних басейнів, 1,5 тис. спортивних залів. У 132 ДЮСШ за­ймається 63,5 тис. дітей і учнівської молоді, працюють школи вищої спортивної майстерності. Спортивно-реабілітаційну роботу проводить Донецький обласний центр інвалідного спорту «Інваспорт», філії якого від­крито в 12-ти містах. Активно діє обласний центр «Спорт для всіх». В області до систематичних занять фізичною культурою і спортом залучено понад 720 тис. осіб. У Премʼєр-лізі України з футболу Д. о. пред­ставляють команди «Шахтар», «Металург» (обидва — Донецьк), «Іл­лічівець» (Маріуполь). Релігійні громади: 564 — УПЦ МП, 85 — УПЦ КП, 4 — УАПЦ, 2 — Руської Православної Церкви, 1 — Руської Древньоправославної Церкви, 1 — Руської Істино-Православної Церкви, 4 — Незалежної Православної Церкви, 25 — УГКЦ, 12 — РКЦ, 158 — євангельських християн-баптистів, 55 — християн віри євангельської, 163 — повного Євангелія, 16 — юдейських, 20 — мусульманських, 8 — буд­дистських, 4 — Між­народного товариства сві­домості Крішни, 1 — інду­їстського тантризму, 4 — Всесвітньої чистої релігії, 1 — РУНВіри. Діє 152 громадські організації національних меншин: 2 — всеукраїнські, 34 — обласні, 84 — міські, 14 — ра­йон­ні, 18 — сільських і селищних. У Донецьку — Біблійний ін­ститут «Слово життя», Український ісламський університет, Юдейська духовна семінарія, Український біблійний ін­ститут, Біблійний ін­ститут «Благовіст», Ведична академія культури сві­домості Крішни; у Макіївці — Донецький християнський університет, Східноукраїнська баптистська теологічна семінарія; у Маріуполі — Біблійний ін­ститут «Світло світу»; у Кр­аматорську — Біблійний ін­ститут «Христос для України»; у Словʼянську — Біблійний ін­ститут «Беар Велі».

У Д. о. зареєстровано 1226 періодичних ви­дань (газет — 82 %, журналів — 13 %, збірників і дайджестів — 5 %), серед них 557 — у Донецьку, 140 — у Маріуполі, 82 — у Кр­аматорську, 41 — у Словʼянську та Словʼянському ра­йоні, 37 — у Горлівці, 35 — у Макіївці. За кількістю телерадіоорганізацій за­ймає 1-е м. в Україні (8,8 % від загальної кількості).

З Донеч­чиною повʼязані життя і діяльність Героїв України — академік НАНУ, літератур. критика, публіциста, громад. діяча І. Дзюби, академік НАНУ, фізика, ректора Донец. університету В. Шевченка, академік АМНУ, ректора Донец. мед. університету В. Казакова, академік АМНУ, лікаря-онколога Г. Бондаря, гірн. інженера, промисловця М. Сургая, фахівця у галузі металург. та прокат. устаткува­н­ня Ю. Білоброва, шахтарів М. Гордовенка, М. Гриньова, М. Жаурова, В. Литвинова, П. Солтуса, промисловців Р. Ахметова, Л. Байсарова, Ю. Баранова, Ю. Звягільського, В. Ландика, Л. Литвинова, І. Палія, Г. Скударя, М. Янковського, легко­атлета (стрибки з жердиною), спорт.-громад. діяча С. Бубки, багатораз. чемпіона та призера Паралімпій. ігор з плава­н­ня В. Смирнова; академік АН СРСР, вченого у галузі гірн. справи О. Скочинського, академік АН УРСР — фізика О. Галкіна, математиків І. Данилюка, Я. Лопатинського, хіміка Л. Литвиненка, вченого у галузі металургії М. Луговцова, вченого у галузі механіки Г. Савіна, вчених у галузі гірн. справи М. Старикова, М. Федорова, академік НАНУ — фізика В. Архарова, економіста М. Чумаченка, право­знавця В. Мамутова, математика І. Скрипника, хіміка А. Попова; ген. кон­структора дизел. двигуна танка Т-34 К. Челпанова, винахідника першого у світі вугіл. комбайну О. Бахмутського; письмен­ників В. Сосюри, В. Стуса, С. Погрібного, П. Без­пощадного, М. Голодного, Б. Горбатова, Л. Жарикова, К. Герасименка, М. Упеника, П. Байдебури, М. Петренка, І. Гонімова, Є. Летюка, В. Пеунова, А. Клоч­чі, В. Замкового, М. Рибалка, публіциста й економіста В. Берві-Флеровського; живописця А. Куїнджі, нар. художників України — скульпторів В. Полоника, М. Ясиненка, графіка і живописця В. Шенделя, засл. художників України — графіка, скульптора, живописця Г. Жукова, художника-монументаліста Є. Орликова, живописців О. Полякова, Г. Тишкевича; композитора, піаніста С. Прокофʼєва, нар. арт. СРСР — спів­аків Ю. Богатикова, М. Гришка, Й. Кобзона, Л. Руденко, А. Соловʼяненка, актора театру Д. Мілютенка, нар. арт. УРСР, артиста балету В. Писарєва, нар. арт. України — спів­аків В. Землянського, А. Коробко, артистки балету І. Дорофєєвої, засл. арт. УРСР — артистки балету О. Горчакової; засл. арт. РРФСР, нар. арт. УРСР, актора і режисера кіно Л. Бикова, кінорежисерів Л. Лукова, Л. Шепітько, одного із засн. вітчизн. кіно, діяча кіноіндустрії, режисера і сценариста О. Ханжонкова; політ. діяча та публіциста М. Шаповала, рад. і парт. діячів Г. Петровського, М. Хрущова, А. Жданова, С. Орджонікідзе, Р. Руденка (гол. обвинувачувач від СРСР на Нюрнбер. процесі 1945–46), організаторів і керівників вугіл. галузі СРСР В. Чубаря, Є. Абакумова, О. Засядька, одного з організаторів атом. промисловості СРСР, тричі Героя Соц. Праці Ю. Славського, укр. політ. діяча В. Януковича; спортс­менів П. Астахової, Л. Подкопаєвої, В. Чукаріна (усі — спорт. гімнастика), В. Архипенка, Н. Плетневої-Откаленко, Н. Ткаченко (усі — легка атлетика), Ю. Власова (важка атлетика), В. Засипка, О. Ягубкіна (обидва — бокс), Б. Верлінського, Р. Пономарьова (обидва — шахи), І. Мате (вільна боротьба), С. Люгайла (волейбол) та ін. 275 уродженцям області присвоєно зва­н­ня Героя Рад. Союзу, 105 стали повними кавалерами ордена Слави, двох нагороджено чотирма медалями «За від­вагу».